Раді Вас бачити!

Ніч почалася з того, що Джейд проспав сніданок і тренування. Що було дивно, бо він ніколи не міг нормально заснути перед черговим проявом дару і прокидався задовго до початку сніданку. До того ж тренування починалось з Сейджа, а сам він ніколи не дозволяв брату і сестрі пропускати його виступ. Та і Сафріна мала б його розбудити. У будинку було пусто, ні у вітальні, ні у трапезній нікого не було. Стіл зі сніданком був накритий на одну персону. Омлет уже трохи потемнів і охолонув, отже всі вже встигли поснідати і очистити стіл, щоб потім приготувати місце для Джейда. Їсти геть не хотілось, хлопець з’їв одну ложку, намагаючись проковтнути його двома ковтками апельсинового соку. Відчуваючи нудоту, Джейд рушив до тренувальної зали. Там було вже геть темно. Сафріна сиділа на своєму місці і побачивши сина, легко всміхнулась.

– Доброї ночі, Джейде. Рада, що ти вже прокинувся.

– Чому я проспав так довго?

– Ми вирішили дати тобі час на відпочинок. Я помітила, що ти не надто добре висипаєшся, перед тренуваннями.

Джейд нахмурився, але не відповів.

– А де Ада і Сейдж?

– Вони вже практикували свою магію, – майже одразу відповіла Сафіна. – Наразі твоя черга.

Джейд відчув, як зачинились двері тренувальної зали. Металевий звук засува відволік його від сказаного Сафріною. Вона ніколи не зачиняла двері, бо знала, що він не втече. Однак зараз мати, вочевидь, приготувала щось таке, від чого Джейд захоче негайно залишити залу. Його серце забилось швидше, живіт звело від хвилювання і ще неперетравленого сніданку.

– Чому ти так злякався, синку? – спитала Сафріна, схиливши голову вправо.

– Хто це буде?

Мати зітхнула, вона не дивилась в очі сину, схоже сама хвилювалась. Це не було притаманне Сафріні, вона глибоко ховала власні емоції і завжди здавалась стійкою і сильною на тренуваннях Джейда. Однак сьогодні…Сьогодні щось було не так.

Сяйво свічок освітило дальній бік кімнати, де на підлозі, на колінах стояла Аденна. Її шия, руки і ноги були скуті ланцюгами.

Джейд затремтів і подивился на Сафріну з неприхованим гнівом.

– Як ти вдягла на неї ці ланцюги?! – крикнув він.

– Вони виконані з іншого матеріалу, але зберегли свою основну функцію. Твоя задача – зняти їх з неї. Вона зараз повністю знерухомлена.

– Ламати кістки? Ти при тямі, мамо?

– Вам обом треба тренуватись…

– Вона – дитина! Чи ти здуріла?!

– Джейде…

– Ні! – він рушив до Аденни і сів напочіпки, взявшись руками за ланцюг на її шиї. Він поглянув у її очі. Його сестра завжди була сміливою, однак щось у її погляді виказувало страх.

– Я ніколи не завдам тобі шкоди, – тихо сказав він.

«Обережніше із обіцянками, брате. Бо мати так не вважає.» – почув він у своїй голові.

Джейд відскочив.

– Як ти це зробила?

«Ну, я не можу говорити, коли я в цих ланцюгах. Тож єдине, що мені під силу, це лізти в твою макітру. Мати не відчепиться, доки ти не звільниш мене. Я зцілюся, просто зламай якийсь палець. Можеш мізинець, його зцілити легше»

– Я не можу…

Сафріна спостерігала за ними, насупившись.

– Що відбувається?

Аденна не дивилась на неї, вона не зводила очей з брата.

«Давай. Що швидше ти це зробиш, то швидше ми підемо звідси».

Джейд відчув, що зараз закричить, або кинеться на Сафріну. Аденна мала рацію, він має завдати мінімальної шкоди і тоді їх відпустять. Хлопчик намагався втихомирити власний гнів, але це йому не вдавалось, він горів у його грудях, немов наповнюючи попелом рота.

– Мені шкода.

«Не варто. Ти ні в чому не винен, це все вона. І хай я засуджую її методи і все, що вона робить з нами, вона має рацію в одному.»

– Та, ну. І в чому ж?

«Ми і справді вчимося користуватись цими силами, хоч часом я б воліла позбутися їх усіх. І втекти звідси якнайдалі.»

Можливо так і є, але Джейд не міг пробачити Сафріні те, що вона ув’язнила власну дочку і дозволила ставити над нею досліди. Гнів брав над ним гору, він шумів у його голові, заповнював легені димом, не даючи можливості зітхнути на повні груди. Він заплющив очі, концентруючись. Та це ніяк не вдавалось, все було в червоних плямах, йому кортіло помститися.

«Все буде гаразд, Джейде, тобі просто треба…»

Неприємний хруст перервав її думки, Сафріна зойкнула. Джейд розплющив очі. Ланцюги впали, довкола Аденни, яка шоковано спостерігала за зламаною кісткою ребра, вона змістилась вгору, змушуючи дівчину задихатись.

– Адо! – крикнула Сафріна, кинувшись до неї.

– Не підходь до неї! – скочив Джейд, закривши дівчину собою. – Це все ти винна!

Він спробував взяти Аденну на руки, та дівчина скрикнула від болю, тож він намагався не рухати її.

– Ти…ти можеш зцілити себе?

«Намагаюсь», – тремтіла вона.

– Пробач мені.

«Ти не винен… Ти не винен.»

Вона заплющила очі.

– Ні. Адо…Ні, будь ласка! – він притулив сестру до себе і заплакав.

– Джейде… – покликала Сафріна.

Він перевів заплакані очі на матір. Не лишилось ні страху, ні жалю, ні любові. Один тільки гнів і прагнення відплати.

– Синку…Прошу…

Джейд поглянув на неї всього один раз, невідривно і довго. Під цим поглядом Сафріна закричала, впавши на підлогу. Після цього, більше він на матір не дивився, та поглянувши на Аденну, чиї очі були щільно заплющені, Джейд відчув пекучий біль у грудях. Він зробив те, чого боявся найбільше: втратив співчуття, став здатним жорстоко забрати життя навіть у найрідніших. Адже як швидко він дозволив своєму гніву взяти гору? Як швидко він завдав шкоди рідній матері, що життя поклала, щоб навчити його тримати цю силу під контролем? От тільки де той бісів контроль, якщо він зробив це? І зробив так просто, ніби тільки цьому і вчився?

Він побіг до цілителів, та нікого на місці не було, крило з цілителями було неприродно темним, весь будинок здавався якимось на диво пустим, ні обслуги, ні працівників. Джейд затремтів і побіг до ванної. Виблювавшись, він вмився і щойно побачив криваві сліди на обличчі, виблювався знову. Відмиваючи руки, Джейд плакав, навіть коли вода з них стікала вже чиста, він все одно відчував гарячу липку субстанцію між пальцями. Вмившись знову, Джейд чув шум у вухах, що заважав йому думати. Він жадібно ковтав ротом повітря, ніби пробіг крос, його руки та ноги були неначе ватяними. Стало до того млосно, що якби в шлунку лишилась хоч крапля їжі, його би знову знудило.

– Джейде? – донісся голос з-за дверей.

Хлопець скочив, впавши на підлогу, він поклав голову між колінами і закричав.

– Джейде?! – стурбовано крикнув Сейдж. – Відчини двері!

Почувся стук, двері захитались.

– Джейде? – тихо звернувся інший голос. – Це я. Відчини, будь ласка.

Він затремтів. Це неможливо. Цього не може бути. Він підповз до дверей і повернув ручку. Стурбована Аденна присіла біля нього.

– Як це… – почав був він, язик не слухався його, щоразу прилипаючи до піднебіння.

Аденна міцно обійняла його.

– Я не розумію…

– Все буде гаразд, – запевнила сестра.

Дівчинка заплющила очі, Джейд застиг, відчуваючи, як кігті дряпають його свідомість. Він уявляв свій розум за високими ворітьми, та ці пазурі схоже знали, як пробити оборону. Аденна проникла у його розум напрочуд легко і вправлялась там так, ніби у своєму власному. Джейд бачив її там, відчував кожен її рух. Це не було боляче і не лякало його, просто він відверто не розумів, як після всього може тримати сестру в обіймах.

Вона рухалась його спогадами вільно й легко, Джейд не мав бажання нічого приховати від неї. Перед бузковим спогадом, вона повернулась до нього.

«Я знаю, що не варто вдиратись тобі в макітру, брате. Але тільки тут, вона нас не почує.»

«Гаразд. То, що коїться?»

«Це була перевірка. Для всіх нас. Вона примусила до цього мене і Сейджа, та ніхто не знав як все це скінчиться. Єдине прошу тебе, пробач нам. Ми не думали, що все так станеться.»

«Нам слід всім домовитись, хай які коники викидає мати, це не наша провина. Я ніколи вас з ним не засуджуватиму за те, що ви робите за її наказом.»

Аденна потягнулась до нього.

«Мені дуже шкода, що тобі довелося пройти через все це. Я можу заховати цей спогад, ти не знайдеш його і забудеш про все, що сьогодні сталось.»

«Ні. Я цього не хочу.»

«Тоді тебе здивує те, що мати попросила мене зробити це з нею.»

«Що?! Вона хоче стерти мені спогади? Хоч сама і довела до цього?»

«Ні, Джейде. Вона хоче забути про це сама.»

Джейд нахмурився.

«Як таке можливо?»

«Схоже її налякали твої можливості.»

«Хіба вона не для того мене тренувала?»

«Так, але побачити, що ти направиш їх проти неї ж було занадто, вочевидь.»

«Я не знаю, що сказати.»

«Нічого і не треба, Джейде. Хай, що хоче від нас мати, ми втрьох ніколи одне одного не засудимо. Ми завжди з тобою, брате, чуєш?»

«Дякую. А що це за спогад?» – кивнув він на бузкову сяючу зірку.

Аденна потягнулась до нього і перед очима став спогад трирічної давності. Джейд, Сейдж і Аденна грались у золотошукачів. А коли натомились, вляглися на травичці і задрімали, покидавши свої мечі, мішки та шоколадні монетки поруч. Це був звичайний дитячий спогад, але він був цінним, бо тут не було болю, була тільки любов, підтримка і відпочинок.

Він роздивився свою свідомість. Такою її бачила Аденна. Нескінченність темно-фіолетового кольору, всіяна зорями, бузкова туманність з незліченною кількістю темно-синіх, ультрамаринових і чорних осяйних зірок. Два криваво-червоних, кілька яскравих білих спогадів, ще менше бузкових.

«Чому вони таких кольорів?»

«Це моя класифікація спогадів. Білі – щасливі спогади, жовті та помаранчеві – веселі, червоні – злі, гнівні або образливі, бузкові – спогади про спокій та гармонію.»

«А сині?»

«Сині це сумні спогади, чим темніший синій, тим вони гірші. Від них віє безнадією, горем і холодною дощовою ніччю на прісноводді.»

«А чорні?»

«Чорні – це страшні спогади. Спогади, які приносять жах, огиду, сором і паніку. Від них відчувається запах гару і біль у грудях.»

Його свідомість була зіткана з різних відтінків синього та чорного. А ті ріденькі цятки жовтого і бузкового здавались випадковими. Хіба так мало бути? Хіба життя підлітка має складатись виключно з сумних та страшних спогадів?

«Нам час йти, минула майже хвилина, як ми обійнялись. Мати може запідозрити.»

Джейда відштовхнуло, кігті припинили дряпати ворота його свідомості і він знову відчував холодний кахель, на якому сидів і Аденну у своїх обіймах. Вона відпустила його і поглянула в його очі, ледь помітно кивнувши. Він кивнув у відповідь.

– Ходімо, діти. Нам всім не завадить заспокійливий чай, а тобі Джейде, треба поїсти, я послала по бульйон. Він миттю приведе тебе в норму.

– Я не голодний, – гнів знову заполонив його голову. – Я хочу знати, що в біса сталось!

– І ми поговоримо, сину, – запевнила Сафріна. – Одразу, як ти піднімеш себе та Аду з підлоги, та підеш зі мною до вітальні, – вона розвернулась і рушила вперед.

– Тримайся, – прошепотіла йому Аденна, скочивши на ноги. Вона подала йому руку і допомогла підвестись.

Вони пішли до вітальні, мала долонька Аденни в його руці була геть невагомою, Джейд досі відчував слабкість, він ледь доповз до дивану, дозволивши собі розпластатись на ньому. Шум у вухах потроху відходив, дихання вирівнялось. Аденна стурбовано спостерігала за ним. Сейдж сів навпроти, його погляд був схвильованим, сповненим почуття провини.

Сафріна всілась на крісло і почала наливати всім чай, із заварничка, прикрашеного фазами місяця. Від темно-фіолетового чаю навсібіч розвіювалась пара, аромат лаванди, ромашки, меліси та м’яти лоскотав носа, Джейд боровся з бажанням чихнути.

– Перш за все, Джейде, ми хотіли перепросити. Це було досить батальне тренування і нам шкода, що ми змусили тебе пройти через це, – Сафріна сьорбнула чаю, скривилась і кинула туди два шматочки цукру.

– Хоча я не спостерігаю наразі за виразами ваших облич, я розумію, що всі ви винуватите мене у тому, через що пройшов Джейд. І це справді так, я винна, що наказала вам зробити це, і мені дійсно шкода. Але те, що Джейд показав на своєму тренуванні доводить, що таку сильну навичку необхідно тренувати. Те, що сталось з Аденною не має повторитись.

– А те, що сталось з тобою? – спитав Джейд, нагнувшись вперед.

– Випий чаю, синку.

Джейд демонстративно відсунув чашку вбік.

– Я поставив тобі питання, мамо. І не бажаю, щоб ти його ігнорувала.

Сафріна поклала ложку на блюдце, хай як вона намагалась тримати, пальці її тремтіли. Вона відпила чаю, тоді поставила чашку на стіл, притримуючи обома руками. А потім зчепила пальці в замок на колінах і підняла очі на Джейда.

– Те, що сталось зі мною, я заслужила. І чітко усвідомлюю це.

– Тобі страшно? Ти боїшся мене?

Сафріна опустила очі.

– Відповідай мені! – крикнув він.

Мати підскочила, та спробувала опанувати себе, опустивши підборіддя. Аденна поривчасто зітхнула і стіл затремтів. Сейдж уважно поглянув на сестру і випустив промінчик з долоньки, той долетів до лоба Аденни і вона, розслабившись, відкинулась спиною на диван. Дівчинка ледь помітно кивнула брату на знак подяки.

Джейд не зводив очей з Сафріни, ігноруючи все, що відбувалось поруч.

– Так, – тихо відповіла вона. – Але боюсь я не через те, що ти здатен обірвати моє життя. А через те, що ти можеш зробити це несвідомо. Тож такі серйозні переживання це єдина можливість навчити тебе контролювати емоції. Ти маєш вміти використовувати свою силу тільки за нагальної потреби. Не від гніву, не від бажання помститися, не від почуття несправедливості. Ти маєш використовувати цю силу, щоб боронити наш дім. Захистити себе і свою сім’ю, якщо вони втраплять у руки ворога.

Джейд повільно зітхнув.

– Як ви це зробили?

– Сейдж навіяв тобі ілюзію. Він готувався до цього кілька тижнів.

– Все було занадто реальним… – хитав головою Джейд, заплющивши очі.

– Це вже робота Аденни. Вона вчилась проникати у твій розум невідчутно і відтворювала тренувальну кімнату, мене і себе, спираючись на твої спогади і бачення кожного з нас. Це була кропітка командна робота. Я розумію, що ти певний час може не захочеш нас бачити, але це була необхідність.

– Тут ти помилилась, – підняв очі Джед.

Сафріна здивовано поглянула на сина.

– Бо бачити я поки не хочу лише тебе, – понизив голос він. – Залиш мене з братом і сестрою, будь ласка.

Сафріна розгублено поглянула на всіх по черзі. Вона піднялась і звернулась до Аденни:

– Коли поговорите, зайдеш до мене, будь ласка?

– Звісно, мамо, – кивнула дівчинка.

Джейд дочекався, коли Сафріна піде і повернувся до Сейджа.

– Я вже сказав про це Аді, ти теж маєш знати: я ні в чому вас не звинувачую. І хочу, щоб ми віднині і до скону ніколи одне одного не засуджували. Це робить мати, вона пояснює для чого, і я наче й розумію, але прийняти цього не можу. Це жорстоко і…Ми ні в чому не винні, це так. Але ми маємо вчитись протистояти їй і контролювати цю силу.

Сейдж торкнувся його плеча.

– Ми завжди будемо поруч, Джейде.

– Дякую.

– Як ти себе почуваєш?

– Я не знаю. Я досі не можу повірити, що все це було тільки ілюзією. Хруст…і кров. А потім Сафріна…Я не відчув нічого. Тільки гнів. Я ніби взагалі забув, що вона моя мати. Я просто не міг пробачити їй того, що вона змусила мене зробити з Адою.

– Я вважаю, якими б страшними не були ці тренування, ми маємо навчитись відокремлювати з них щось корисне, – тихо промовила Аденна, відсунувши чашку.

– Корисне? – здивувався Сейдж. – Адо, він вбив там вас з мамою, що тут може бути корисним?

– Він побачив на що здатний і зрозумів, як цього уникати. Це певна межа. І повір, після того, що Сафріна побачила, вона намагатиметься частіше вибивати нас із колії, щоб побачити наші межі і показати їх нам.

– Твоя правда, Аденно. Так це і буде. То ти стиратимеш їй пам’ять?

– Стій, що? – спитав Сейдж.

– Сафріна просила мене змусити її забути про це тренування.

– Ти на це здатна? – здивувався Сейдж.

– Так.

– І ти це зробиш? – спитав Сейдж знову.

Аденна і Джейд переглянулись, він ледь помітно хитнув головою.

– Я ще обдумую це.

– А що тут обдумувати? – хмикнув Сейдж. – Вона попросила тебе, значить ти маєш…

Аденна намагалась притлумити роздратування, Джейд інстинктивно стис її руку.

– Слухай, ти єдиний тут дуже хочеш бути гарним синочком, що виконує всі, навіть дурнуваті капризи матері. Я цим не страждаю, мені начхати любитиме вона мене через це більше чи ні. Мені не подобається, що ми перетворюємось на зброю в її руках і я не збираюсь приховувати цього! – випалила вона.

– І що ти пропонуєш? – нахмурився Сейдж. – Опиратися? Мама знає, що робить. Це жорстоке навчання, але воно того варте. Ми станемо найкращими воїнами Зоряної Варти.

– І що потім? Якось забагато підготовки задля війни, яка може і не настати.

– Що? – обурився Сейдж. – Вони нападуть!

– Бо так мама сказала? – спитав Джейд. – У них була можливість напасти, коли помер батько. Тоді Сафріна була доволі вразлива: новонароджена дитина і ще двоє малого віку на руках, страшенні втрати війська, вже мовчу про смерть воєначальника. Вона лишилась королевою без короля. Чим не нагода напасти?

– Вони збирають сили.

– Гаразд, чому не нападають зараз?

– Слухайте, – обірвав їх Сейдж. – Я вас підтримаю у всьому, і згоден, що методи мами жорстокі, але я не слухатиму вашого сумніву у сенсі її навчань. Вона хоче, щоб ми стали кращими і сильнішими. Тож, ми маємо бути вдячними за це. Пробачте, я хочу пройтися. – Сейдж встав і залишив кімнату.

Аденна і Джейд лишилися вдвох.

– І що робитимем?

– Гадки не маю. Але навчання потрібно в першу чергу нам, Джейде. Я руйную силові поля великих розмірів. Якщо вона знову притягне мене мучити тебе, я розірву Сонце, і тоді загинемо всі.

– А я таки знищу Сафріну і всіх на своєму шляху, – погодився він.

– Сейдж навчився контролювати себе. Він розвивається, вчиться навіювати майже невідчутно. Вчитись треба і нам, Сафріна мала рацію в одному: якщо ти здатен вбити поглядом, маєш навчитись не робити цього на емоціях. Так само як і я не маю дозволяти своїм почуттям впливати на сили, інакше буде катастрофа.

– Мені здається катастрофа – наше з тобою друге ім’я.

– Тобі не здається, Джейде.

Вони сумно всміхнулись одне одному.

– А ти вмієш насправді спілкуватись зі мною ментально?

– Це складно, але можливо.

– Може ми спробуємо якось це розвивати? Є чимало речей, які я б не хотів, щоб чула Сафріна.

«Можемо спробувати» – пронеслось в його голові.

«Давай будемо тренуватись щодня хвилин по десять?»

«Згода.»

Так вони і спланували нове тренування. Поспілкувавшись з сестрою без слів ще кілька хвилин, Джейд пішов до своєї кімнати, а Аденна попрямувала до спальні Сафріни. Та стояла біля вікна, потираючи власний зап’ясток.

– Ти обдумала моє прохання? – спитала її мати, не встигла Аденна і зачинити за собою двері.

– Обдумала, – підняла підборіддя дівчинка. – Я не робитиму цього.

Сафріна повернулась до неї.

– Чому?

– Ти маєш пам’ятати межі наших сил. І чим ці межі можуть бути небезпечними. Я знаю, прийде час, коли тренувати силу Джейда доведеться на мені і Сейджеві, але він ще до цього не готовий. І якщо ти спробуєш повторити це без ілюзії найближчим часом – він тебе знищить.

Сафріна повільно кивнула.

– Він…

– Не відчуває жалю, що вчинив так з тобою. І це має тебе лякати, мамо. Він любить тебе, як ми всі…

– І я вас люблю, – машинально відповіла вона, перебивши Аденну.

– Але те, що ти коїш віддаляє нас від тебе. І нехай Сейдж залишається і мабуть, залишиться завжди вірним тобі, заглядатиме тобі до рота щоразу, як ти говориш…

– Ви з Джейдом мене зневажаєте, – закінчила за неї Сафріна.

– Ні, – похитала головою Аденна. – Це не зневага. Це розчарування. Я розумію кінцеву ціль, але не зможу прийняти методів.

– Магів такої сили не існує, – намагалась виправдатись королева. – Немає методики для навчання таких як ви. Але сила жорстока, нестримна і повністю залежить від ваших емоцій. Ви маєте дисциплінуватись, щоб опанувати їх. Я готова викликати вашу ненависть, якщо ви натомість зможете захистити одне одного у скрутний момент. Бо для мене зберегти вас найважливіше.

– Я хочу, щоб ти зробила власні висновки із пережитого. Якщо сама підеш до цілителів – я витягну цей спогад з твоєї голови і прокручуватиму його тобі доки він не стане незнищенним.

Сафріна дивилась на Аденну поглядом, який було складно прочитати, та блищала у ньому нотка гордості. Вона раптом розреготалась.

– А ти жорстока. Вся в мене.

– Рада вчитись, – коротко кивнула вона, розвертаючись. – Добраніч.

– Ти злишся на мене? – спитала її Сафріна.

– Ні, – не розвертаючись відповіла вона.

– Тоді, що?

Аденна повернулась до неї.

– Я не мала б дивуватись, – знизала плечима дівчинка. – Та щоразу дивуюсь.

Двері за Аденною зачинились і Сафріна закрила руками обличчя, відчуваючи, як сльози які вона стримувала всю ніч, нарешті знаходять вихід.