Раді Вас бачити!

– Всиновити другого спадкоємця? – обурилась Ґладіс. – Ти здуріла?

– Якщо Калісс так вчепилась у Сейджа, тоді Джейда я лишу собі.

– А з батьками його ти що зробиш? Батьківська пам’ять не стирається, раптом ти не знала. Родинні зв’язки значно глибші. Їх неможливо видозмінити магією.

– Келдж знатиме, що він його син. Просто ніколи йому про це не скаже.

– Що ти замислила?

– Чи не ти мене вчила не озвучувати план, доки не впевнишся у його дієвості?

– То нащо ти прийшла до мене?

– Принесла тобі дещо, що б хотіла аби ти потримала в себе, – вона поставила скриньку на стіл архіваріуса.

– Що це?

– Душа Клодет.

Ґладіс заклякла, темні очі повільно піднялися, впившись у Сафріну.

– І як далеко ти збираєшся зайти?

– Так далеко, як того вимагатиме моя мета, Ґладіс. Ти вже добре мене знаєш. То як, допоможеш?

– А я маю вибір? – пирхнула вона.

– Звісно. Я ніколи тобі б не нашкодила. Та все ж, я б хотіла аби ти була на моєму боці.

На цих словах вона залишила архіваріуса і вирушила до цілителів. Келдж сидів біля ліжка дружини. Клодет вже мала кращий вигляд, її шкіра набула рум’янцю, сама вона здавалась значно більш здоровою, ніж коли Сафріна вперше її побачила. Жінка спала, її груди повільно здіймались і опускались.

– Сафріно! Ну, як? Ти принесла душу?

– Деймоне? – звернулась вона до цілителя. – Не залишиш нас?

Він кивнув, залишаючи кімнату. Обличчя Келджа набувало суворого вигляду.

– Де її душа, Сафріно?

– Поки побуде у мене, як і твій син.

Чоловік нахмурився, чорне і блідо-зелене око стали колючими.

– Чого ти хочеш?

– Твоєї відданості.

– Я і так тобі вірний. Я погодився на цю дурну роботу, аби бути поруч у скрутний час. Я вважав тебе і сестру частиною родини!

– Це дуже мило, Келдже, справді. Та я хочу бути певною, що ти не відвернешся від мене. Тож про тіло твоєї дружини будуть дбати цілителі. А її душа залишатиметься у мене.

– Як довго?

– Скільки буде необхідно.

– А мій син?

– А це тобі зрозуміти буде дещо тяжче, – вона здійняла підборіддя. – Відтепер він – мій син.

– Тобто? – ошелешено спитав він. – Як це так, Сафріно?

– Я не пояснюватиму, – хитнула головою вона.

– Нащо він тобі? – не розумів чоловік.

– Ти знаєш, хто він насправді? Яку силу має?

– Мені нема діла до його сили! – крикнув Келдж. – Він – наш син! Наша кров, ти не можеш просто забрати його!

– Можу, Келдже. Бо він занадто цінний аби лишатись у тому селі з вами обома. Його мета в іншому і я візьмуся навчати його.

– Ти? Навчати? – він сухо реготнув. – Та, що всюди шукає обхідний шлях?

– Ну, схоже і мені варто навчатись тому як…власне навчати інших, – вона всміхнулась.

– Твоя матір мала рацію, – підняв заплакані очі Келдж. – Ти накликаєш лише біду.

Пальці її мимоволі стислися від згадки про Захару.

– Я думаю, нема сенсу нагадувати тобі, що про нашу угоду ніхто не має знати? Пам’ятай, у моїх руках долі найближчих тобі людей, – вона рушила до дверей і озирнулась. – До зустрічі на раді, не запізнюйся.

Вона відчувала, як руки її тремтять. Келдж не заслуговував на це, та без нього їй не досягти мети. А мета, як уже було видно, вимагає жертв. Вона повернулась до покоїв, де для Джейда вже підготували люльку. Служниця саме погодувала хлопчика і вклала у ліжечко.

Побачивши Сафріну, вона мовчки вклонилась і залишила кімнату. Дівчина сіла на ліжко, Джейд почав плакати. Вона розгублено погойдала люльку.

– Не хвилюйся, Джейде. Все у нас буде чудово.

Перші кілька місяців Калісс намагалась зрозуміти, чому її сестра таємно всиновила малу дитину і для чого взагалі, якщо піклуванням про маленького Джейда займались слуги. Сама ж Сафріна брала активну участь у засіданнях ради, здавалося начисто забувши про свої обов’язки як начальниці варти, переклавши їх маже повністю на випускника академії Кірана. Хтознає яким чином, та хлопець уже на початку року завершив навчання на два курси раніше за встановлений час. Калісс підозрювала, що справа у сестрі і Сафріна це відчувала. Та не поспішала щось пояснювати королеві.

Уже за кілька місяців палацом рознеслась новина, що Калісс вагітна. І почався калейдоскоп привітань, слуги невтомно шепотілись про те, як майбутнє материнство личить їх королеві. Дейлан літав мало не на крилах, весь час цілуючи і зізнаючись у любові своїй коханій.

У пору Матері, жриці могли передбачити стать майбутньої дитини. Калісс і Дейлан не мали переваг, їх єдиним бажанням було аби дитина народилась здоровою, щасливою і жила в любові. Калісс вийшла з храму, вона була вбрана у синю оксамитову сукню. Сафріну дратував її улюблений колір на сестрі. У сумі з цією розкішною короною сестра мала гарний вигляд. Та все ж, Сафріна завжди асоціювала лише себе із синім. Дейлан підвівся, взявши Калісс за руку.

– Ну? Хто у нас буде, кохана?

Вона сяйливо посміхнулась, погладивши ще не дуже великий живіт, обтягнутий ультрамариновим оксамитом просторої сукні.

– Дівчинка.

– О, слава Богині!

Дейлан ніжно поцілував дружину і став на одне коліно, притулившись до кругленького животика:

– Скоро ми зустрінемось, моя радосте. Ти будеш нашою гордістю, благословенням і майбутнім.

Сафріну нудило від всього цього і вона заривалася у книги з головою. Бо лише у працях ельфів, ласкаво перекладених Ґладіс, вона знаходила хоч трохи більше сенсу, ніж у нескінченних словах любові і шани, що розносились палацом, як не від королів, то від їх вірнопідданих.

Як не дивно, щойно хлопчиків забрали до палацу, сила жодного ще не давала про себе знати. Сафріна пов’язувала це з тим, що вони у спокої та безпеці, втім хвилювалась, що станеться, коли ті підростуть.

Келдж був налаштований вороже та уникав прямого контакту з Сафріною. Звісно, кілька разів вона відчувала, що до її покоїв заходили. Радник не втрачав можливості викрасти душу дружини. Сафріна була рада, що додумалась одразу передати її на збереження добрій подрузі. Сама ж Ґладіс стала мовчазною і частіше уникала компанії Сафріни, ніж віддавала їй перевагу і це хоч і засмучувало дівчину, та все ж вона мала надію, що колись вони знову стануть близькими подругами.

Коли Калісс народжувала, Дейлан гнав коней до палацу, що були сили. Останні місяці вагітності дружини, він мусив навідувати жителів королівства, щоб підтримати їх у час, коли королева фізично не могла приділити їм стільки ж уваги. А також перевіряти чи укріплені всі позиції на кордоні з Містом Сонця. Хоч Каллум і був йому найліпшим другом, задуми Аларика хлопця не на жарт бентежили. Тож Дейлан із вартою щотижня перевіряв чи цілісні всі магічні укріплення. На про всяк.

Коливання магії було таким сильним, що на мить у небі згасли всі найяскравіші зорі, а тоді загорілись знов. Сафріна відчула, як мурахи вкрили шкіру, коли місяць потемнів, а тоді повернувся до свого первісного стану. Дівчина зняла підвіс і відкоркувала його. Сліпучий слід свідчив, що спадкоємець зараз саме тут.

– Сафріно? – покликав Дейлан, він ледь дихав, так поспішав. – Де Калісс?

Дівчина підскочила, ховаючи підвіс за спину.

– У своїх покоях.

– Чому ти не з нею? – не розумів він. – Їм з Аденною потрібна наша підтримка.

Дівчина заклякла.

– Ходімо! Швидше! – Дейлан пробіг повз неї, рушаючи до покоїв дружини. Сафріна і собі побігла, стискаючи підвіс у руках. Все правильно. Ось він слід, що веде зараз прямісінько до Калісс, що кричала, стискаючи подушку.

– Все гаразд, Ваша Високосте. Ще зовсім трохи! – вмовляла її повитуха.

– Моя любове! – видихнув Дейлан, підійшовши до неї, він поцілував її у скроню, обійнявши за плечі. – Все буде добре, я тут.

Спадкоємиця Троїстої Богині народжується у пору Матері…Це знамення, що дитина буде сильною, витривалою і при тому матиме велику любов у власному серці. Сафріна зітхнула, розуміючи, що третій спадкоємець Богині, наділений такою шаленою силою дістався її сестрі. Заздрощі знову стиснули її серце.

– Сафі… – прошепотіла Калісс. – Побудь зі мною, сестро…Будь ласка.

Навіть те як жалісливо вона попросила не розтопило криги у серці близнючки. Вона мовчки залишила покої і стала чекати. Аденна…Ім’я, що на ельфійську перекладалось як Адара. Та сама Адара, що за пророцтвом переможе Альтареса. Переможе саму Сафріну.

Почувши кроки, дівчина підвела голову. Служниця вела за руку Джейда. Хлопчику ледь виповнився рік, а він ходив рівно і впевнено, неначе робив це з першої ж ночі власного життя.

– Що він тут робить? – спитала вона у служниці.

– Пробачте, принцесо. Пан Джейд вимагав, аби я привела його сюди.

– Як «вимагав»? Він і говорити ще не навчився!

– Він вів мене сюди сам, відмовлявся повертатись до кімнати. Думаю…Він хотів би побачити маленьку принцесу.

– Яку ще при…

Її урвав дитячий плач за дверима. Джейд відпустив руку служниці і впевнено поклав долоньки на двері. Сафріна нахмурилась.

– Ти хочеш туди?

Джейд поглянув на неї.

– Для чого?

Хлопчик знову поклав руки на двері, демонструючи власний намір. Сафріна зітхнула і відчинила двері. Калісс тримала маленький згорток на руках і всміхалась так щиро, що у Сафріни від чогось стислося серце.

– Маленьке диво… – зітхав заплаканий Дейлан. – Наше майбутнє.

Вони з Калісс притулились одне до одного. Аденна досі верещала, немов не розуміючи, що так причаровує її батьків. Джейд підійшов до ліжка.

– О…Джейд! – здивовано видихнула Калісс, інстинктивно притискаючи дитину до себе. – Що він тут робить?

– Він хотів сюди сам. Я гадки не маю.

Джейд потягнувся рукою до крихітних пальчиків Аденни. Він дивився на дівчинку так, неначе вона і справді була дивом. Пухнасті вії тріпотіли, а очі були розплющеними і зацікавленими. Відчувши дотик, дівчинка раптом припинила плакати. Джейд піднявся на кінчики пальців, аби зазирнути у очі дівчинки. Сафріна занервувала. Хоч випадків після змії більше не траплялось, щось змусило її турбуватися, що він хоче бачити очі Аденни не просто так. Вона потягнулась до хлопчика і взяла його на руки. Відпустивши руку немовляти Джейд закричав.

– Перепрошую, – пробурмотіла Сафріна, залишаючи покої.

– Я на хвилинку, кохана, – мовив Дейлан, проводжаючи її поглядом.

Він вибіг за Сафріною в коридор, щільно зачинивши двері. Джейд не припиняв ридати, стукаючи ручками і ніжками.

– Припини! – бурмотіла вона до хлопця.

– Що з тобою не так? – спитав Дейлан.

Сафріна здійняла брови, озираючись.

– Ти це мені?

– По-перше, прибери цю недолугу фамільярщину! – підняв підборіддя він. – Для тебе я – король перш за все і чоловік твоєї сестри.

– А я – принцеса.

– Твій титул можна забрати так само легко, як він був подарований, – Дейлан підійшов ближче. – Ти думаєш ми не бачимо, що ти щось затіваєш? Думаєш не я не знаю, що ти з дня призначення палець об палець не вдарила як начальниця варти? Я був готовий закривати очі на твою бездіяльність і пиху. Та Калісс? Це вже занадто. Твоя сестра народжує на самоті, а ти просто вештаєшся палацом, як примара! Вона просила твоєї підтримки, а ти просто розвернулась до неї спиною!

– В її кімнаті четверо служниць і дві повитухи, – роздратовано кинула Сафріна. – Вона занадто далека від того, аби бути на самоті.

– Я казав про рідних, Сафріно. Матір ваша, нехай береже її душу Богиня, залишила цей світ. У неї з родини лише ти. І ти кидаєш її.

– Ти ж примчався?

– Так, бо я мав бути тут! Хай би весь світ горів, я б прийшов до неї. Бо мені не байдуже. Не розумію лише, що з тобою коїться. Чому ти не здатна на прояв почуттів? Це через Аларика?

– Не згадуй його імені.

– Мені прикро через все, що сталося. Та Калісс не винна в цьому. Нащо ти постійно відштовхуєш її? Вона так старається, щоб тобі тут було добре…

Сафріна підійшла ближче:

– Мені не потрібні недоїдки з королівського столу. Тож вона може припинити ці старання.

Віднісши Джейда до кімнати, Сафріна побігла до Ґладіс. Лишалось всього пів години до моменту, коли архіваріус перетвориться на Ґвендолін. Вона мала встигнути поговорити з нею. Побачене її не на жарт стривожило.

– Благаю, скажи, що спадкоємці не можуть бути половинами, – штовхаючи двері, мовила Сафріна.

Ґладіс підняла на неї очі.

– Та можуть, чого б і ні. А що?

Сафріна вперлась руками у стіл подруги.

– Джейд відчув її появу. Він прийшов до неї і тільки торкнувся – вона припинила плакати.

– Появу кого?

– Аденни.

– Аденна тут? – здивувалась вона.

– Аденна – дочка Калісс.

– О…То ти тітка тієї, що тебе порішить? – Ґладіс реготнула. – Чудова була б п’єса.

– Вони можуть бути половинами?

Ґладіс торкнулась власного підборіддя, замислившись.

– Цілком. Те, що ти описала схоже на те, що хлопчик відчуває зв’язок. Та підтвердити його не здатен, бо ще занадто малий. Думаю, у більш свідомому віці це станеться.

– Це загрожує виконанню плану?

– Богиня вкрай рідко укладає союзи своєю рукою. Як правило магія сама вирішує кого пов’язати. Та якщо це дійсно Її дії – план не просто під загрозою. Тобі ніколи не досягнути того, що ти задумала, якщо вони підтвердять свій зв’язок.

– Але ж час ще є?

– Може років п’ять, може десять. Хтось підтверджує зв’язок половин після п’ятнадцяти. Все залежить від потреб магії.

– Але ж це можна якось спинити? – стиснула зуби вона.

– Спинити? – примружилась архіваріус. – Ти хочеш розірвати зв’язок половин? Доки вони діти? Ти навіжена?!

– Чисто теоретично…Це можливо?

– Сторонньому – ні. Тільки хтось із них може відмовитись від іншого. Та це несе наслідки. Вони можуть втратити дар і стати смертними.

– Гаразд… – вона потерла лоба пальцями. – Не варіант.

– Можна пошукати щось у сирен Сердець…

– Прокляття сердець! – пригадала Сафріна.

– Читала? – покосилась на неї Ґладіс.

– Так…І я можу підготувати все для цього.

– Проклянеш дітей, аби загарбати їх силу? Мене лякає те, на що ти перетворюєшся.

– Ти просто не розумієш мети, Ґладіс, – відмахнулась від неї Сафріна.

Архіваріус подалась вперед.

– А ти? – спитала вона. – Ти сама не забула, яку мету переслідуєш?

Сафріна лишила це питання без відповіді. Вона мовчки підвелась і рушила до своїх покоїв.

– Принцесо! – бігла до неї повитуха. – Принцесо, Її Величність кличе Вас.

Переляк повитухи геть не сподобався дівчині.

– Що сталось?

– Їй… – вона ковтнула. – Їй дуже зле, принцесо. Цілителі роблять що можуть, та…

– Ні… – видихнула Сафріна, побігши до сестри.

Калісс була геть бліда, Дейлан ридав поруч із нею, цілуючи її руку.

– Сафі… – покликала вона, очі на мить загорілись, побачивши близнючку.

– Що сталось?

– Ми не можемо спинити кровотечу, – відповів Деймон.

– Але ж…Зілля… – розгублено казала Сафріна.

– Нічого не допомагає, – хитнув головою він, продовжуючи водити руками.

– Богиня кличе мене. Вона забере мене з собою.

– Не треба, – хитнула головою Сафріна, відчуваючи, як тремтить.

– Чому ти ненавидиш мене, Сафі?

– Я не…Це не ненависть, Калісс...

– Тоді, що? Чим я тебе образила?

Сафріні стало гірко, сльози здушили горло.

– Ти не ображала мене…

– Але ж я бачу, як тобі погано поруч зі мною…Я завжди прагнула твоєї присутності, та ти…Ти мене відштовхувала.

– Бо ти…Ти бездоганна, Калісс. Вся така добра і чуйна, і всі тебе люблять… А я… – гнів переповнював її, проливаючись гарячими сльозами. – Я ж лише…Згуба. Біда, омана…

– Мені шкода, що мати так казала, Сафі. Вона помилялась. Я завжди знала, що ти не така. У тобі є добро…

– А що як нема? Що як із нас двох добро дісталось тобі? А я лиха. Що як пророцтво правда?

– Я не вірю в це, – хитала головою вона.

– І у що ж ти віриш тоді?

– Я вірю в тебе. Завжди вірила, сестро.

– Не бреши! Ти завжди була у всьому кращою. Тобі тільки вигідно було, аби мною всі попихали!

– Ти борешся зі мною весь час, Сафі, – ледь дихаючи мовила вона. – От тільки я сама ніколи не вважала себе кращою за тебе. Такою мене бачила ти.

– Я не хотіла бути у твоїй тіні! – ридаючи сказала вона.

– Ти й не мусила…

– Я хотіла, щоб мати любила мене так само як тебе! – втираючи носа, промовила Сафріна.

– І я б цього хотіла. І казала їй не зачіпати тебе.

– Ти…казала? – не повірила Сафріна.

– Я ж бачила як тобі болять її слова. Я не хотіла втратити тебе, – не зводячи очей з сестри відповіла Калісс.

– Ні… Ні, цього не може бути. Ти її підтримувала! – крикнула Сафріна. – Завжди робила все так, як хотіла вона. Мовчки дивилась, як мати мене принижує, порівнює з тобою. Я не мала сил боротися з цим…А потім? Потім ти просто вийшла за принца, стала королевою! Трясця, та вона навіть з того світу мені свиней підкладає!

– Сафріно, досить, – мовив Дейлан, сльози стікали його щоками, а погляд був виснаженим. – Просто…Замовкни, прошу.

– Я любила тебе завжди… тільки ти чомусь не хотіла у це вірити… Я бажаю тобі щастя, Сафі. Ще не пізно віднайти шлях. Спробуй, прошу…

– Я вже на правильному шляху, – хитнула головою Сафріна.

Очі Калісс набралися сліз, та вона нічого їй не відповіла. Лише кинула погляд на Дейлана, лагідно всміхнувшись.

– Я кохатиму тебе у всіх життях що будуть, обіцяю.

Дейлан торкнувся її щоки, плачучи.

– Прошу лишися…Кохана…

Сафріна підвелася і побігла геть з тієї кімнати, від ридаючого Дейлана і кволої сестри. В грудях раптово стало так порожньо, неначе серця в них вже не було.

Вона сповзла по стіні, сівши на підлогу і закрила обличчя руками. Від її плачу здавалось всі звуки довкола зникли, а сама вона відчувала, як її розриває від болю. Від власних ридань вона почала задихатися. Судомно хапаючи ротом повітря, Сафріна знов і знов заходилась від нового нападу сліз. Як часто вона взагалі говорила з сестрою відтоді, як почала свій шлях до титулу принцеси? Чи вшанувала її бодай одним скромним «дякую» за її нескінченну віру в неї? Чи хоч колись питала, що турбує її? Чи була поруч, коли померла мати?

І в цьому крилася відповідь. Чому Тайніра мала для Калісс таке значення. Свекруха була поруч із нею весь час. Стороння людина, замість рідної сестри. Тому королева-мати так і переймалась долею невістки. Бо бачила Сафріну наскрізь.

Дівчина почула, як двері скрипнули. Вона не хотіла, щоб її бачили у такому стані. Хутко підводячись, вона побігла до Ґладіс. Знову заплакавши, вона впала біля її столу. Архіваріус підійшла до неї і мовчки притулила до себе.

– Не було ж бою! – схлипувала Сафріна. – Чого ж тоді вона померла?

– Бій був завжди, Сафріно. Тільки вона ніколи з тобою не боролася.

Дівчина підвела заплакані очі на Ґладіс. Їй кортіло посперечатися, та сказати було нічого. Вона завжди вороже ставилась до сестри, втім ніколи не прагнула втратити її остаточно.

– І це мало б стати для тебе знаком, що час спинитися, – стурбовано дивилась на неї архіваріус.

– Спинитися?

– Хіба ти не бачиш, що звернула не туди? Якщо продовжиш, то занапастиш більше життів, ніж прагнеш врятувати.

Сафріна вмить припинила плакати. На це ж натякала Калісс. Важко зітхнувши, вона зняла руки Ґладіс зі своїх плечей і підвелася. Архіваріус провела її поглядом.

– Куди ти йдеш?

– Даруй мені, – тихо мовила Сафріна. – Я мушу попрощатись із сестрою.