Раді Вас бачити!

Сафріна розповідала про те, яким Сейдж був у дитинстві. Люмія хихотіла, доки хлопець засоромлено опускав очі. Вона по-материнськи, з такою теплотою стискала його руку, що у принцеси серце краялось. Це ніяк не сходилось із тим, що вона про неї чула раніше.

– А що ти розкажеш про себе, Люміє? – з цікавістю поглянула на неї Сафріна.

– Хіба Сейдж не казав Вам чия я дочка…

– Діти батьків не обирають. І не мають відповідати за їх гріхи, – хитнула головою вона, опустивши очі. – Я це, на жаль, усвідомила занадто пізно. Тож, можу лише поспівчувати тобі. Певна Аларик із часом змінився не на кращий бік.

Принцеса коротко кивнула.

– Дякую.

– Та все ж, мене цікавить інше, – змовницьки всміхнулась Сафріна. – Твоє життя, що тобі подобається, що саме змогло вас об’єднати?

– Думаю…Ми із Сейджем багато в чому схожі. Ми емоційні, любимо словесні перепалки, а ще…

– А ще він чарівний, коли намагається говорити серйозно, – підказала їй Сафріна.

– Так! – погодилась Люмія і вони захихотіли.

Провівши майже годину разом із Сафріною, принцеса зрозуміла, що їм трьом ніяк не хотілось прощатися. Залишивши Сейджа попрощатися із матір’ю, Люмія вийшла першою і стала поряд з Аденною, що мала зачинити секцію, щойно Сейдж залишить її. Королева була напрочуд тихою, думками здавалась геть далеко від всього цього. Люмія торкнулась її руки, змусивши дівчину поглянути на неї. Вони стримано всміхнулись одна одній. Принцеса розуміла, що Аденну щось тривожить, та не хотіла питати про це тут. Тож вона просто обійняла її і погладила по спині. Королева спершу трохи розгубилась, а тоді й сама обвила її руками, поклавши підборіддя на її плече.

– Що це ви тут за ніжності розвели? – покосився на них Сейдж, вийшовши за двері секції.

– Зачиняти ? – спитала Аденна.

– Так, – кивнув Сейдж, повертаючись до Люмії. – Може попросити, щоб нам заварили того смачнющого чаю?

Люмія покосилась на Аденну.

– Та я… Мабуть, трохи згодом.

– А якщо ми до нього попросимо приготувати ще й апельсини у шоколаді?

Люмія звузила очі, то був дуже небезпечний прийом. Спокусити її їжею було доволі просто і Сейдж про це знав.

– Гаразд. Та чай буде щойно приготують десерт і жодної магії. Я більше люблю, коли їжу готують природнім шляхом.

– Як бажаєш, – він поцілував її у скроню і пішов.

– Що сталось? – спитала Аденна.

Люмія повернулась до неї.

– Про що ти?

– Ну, то вас двох і не відірвеш одне від одного, то ти спроваджуєш його, відмовивши у десерті тут і зараз, – королева склала руки на грудях. – Щось не так.

– Забуваю, яка ти розумна.

– Авжеж…

– Я хотіла поговорити про…

– Що? Про Сафріну? – вона пирхнула. – Навряд чи там є про що говорити.

Аденна рушила геть з бібліотеки і принцеса поспішала за нею.

– Але, чому?

Королева спинилась, озирнувшись на неї:

– Я думала з роками я зможу пробачити, та я…Просто не можу. Не можу припинити думати про те, яким би було наше життя, якби не її втручання.

– Ну…Твоє вочевидь – непоганим. Ти все одно була б королевою, твоя родина була поряд…

– Так кажеш наче це щось погане, – здійняла брову вона.

– Ні, та…Пробач мені, Сейдж заповнив собою всі мої думки, аж бісить, проте…Я не можу позбутися ідеї про те, що сталося б з ним. Адже його дар зробив його сиротою. Інших родичів він не мав. Тож його життя вже точно не склалось би краще. А щодо Джейда…Так, він би жив із обома батьками, та цей дар страшний, коли керований. Ти думала, що було б із ним, якби він не тренував його? Ким би він став тоді? Кого б занапастив?

Аденна зітхнула.

– Зрозумій, я не захищаю Сафріну. Вона поводилась жахливо і справді багатьом попсувала життя. Та ви зустрілися втрьох завдяки їй. Ти можеш бути певною, що ви б знайшли одне одного, якби все склалось іншакше?

– Ну…Джейд моя половина, тож…

– Так, – перебила її Люмія. – І ти чомусь впевнена, що прийняла б його дар.

– Чому ти думаєш, що не прийняла б? – нахмурилась вона, її голос звучав різкіше ніж зазвичай.

– Бо це складно: довіритись комусь настільки сильно. Фактично вкласти у чужі руки власне життя. А знаючи, що він твоя істинна пара, це ще складніше. Ти б, можливо почувалася так, неначе втратила право вибору і маєш змиритися. А ти явно не з тих, хто мириться з тим, що тобі не до вподоби.

– Може я й лиха і невдячна, та я не відчуваю бажання бачити Сафріну. За десять років я жодного разу не навідала її. Не певна, що зможу дивитися у ті брехливі очі.

– Ти не лиха, Адо, – Люмія легко торкнулась її руки. – Ти, певно найдобріша людина, яку я зустрічала.

– Не сміши! – пирхнула королева, не повіривши.

– Доброта вона ж не у словах, – хитнула головою Люмія. – А у діях. Так, ти зла на Сафріну і маєш право на це. Та ти могла стратити її одразу ж, як того вимагав народ. Ти ж помістила її до клітки. Коли Сейдж повів мене знайомитись, я очікувала побачити змарнілу недогодовану жінку у коробці, вкритій рунами, натомість знайшла доглянуту чисту бранку у гарному настрої зі здоровим рум’янцем на шкірі. А перебувала вона не у клітці, а в маленькій кімнаті з м’яким ліжком, кількома книгами і окремою вбиральнею. Тож, так, ти сердита на неї, не навідувала після ув’язнення, бо не хотіла бачити. Та ти все одно дбаєш про неї. А це говорить багато про тебе.

– Вона дорога Сейджу, – понизила голос Аденна. – Це все.

– Ні, не все, – вперто не погоджувалась Люмія. – Якби це було так – ти б не тримала її у секції, до якої тільки в тебе є доступ. Ти любиш свій народ, але не довіряєш йому, коли справа заходить про помсту. Ти знала, що помістивши її до звичайної в’язниці, ти ризикуватимеш, адже хтось спробує вчинити власний суд над нею, користуючись тим, що ти не навідуєш бранку. Тому вона там.

Аденна хитала головою.

– Ти ж могла і мене кинути. Там, у лісі. Могла нічого не робити, просто дозволити вартовим забрати мене. Та ти привела мене сюди і дала можливість щось пізнати. І навіть якби мене не було у пророцтві, я певна – ти б все одно врятувала мене. Бо ти така людина, Аденно, – Люмія всміхнулася, взявши її руки у свої. – У тебе гігантське серце, як би ти не ховала його. Ти хвилюєшся за Сейджа і Джейда, й за ці десять років, я певна, місця собі не знаходила. Сиділа собі тут сама цілу декаду! Ну… із купою вартових і прислуги, та все ж сама.

Королева пирхнула, хитнувши головою:

– Ти занадто сильно віриш у інших.

– Може це і є мій потенціал? – всміхнулась принцеса.

Аденна всміхнулась, обійнявши її.

– Дякую, Люміє.

– Ні, – вивільнившись із обіймів, вона поглянула на королеву. – Тобі дякую.

***

Після тренування, всі розійшлися у своїх справах. Люмія та Сейдж випили нарешті чаю із апельсинами у шоколаді, Аденна та Джейд рушили до бібліотеки, продовжуючи шукати розшифрування деяких моментів легенди. Та вкотре вони вже тут – весь час лише говорили, не перериваючи довгого зорового контакту. Вони шукали відмовки, чому весь час зустрічаються тут, та з часом це втомило обох. Їм хотілося бути поряд, тож вони просто сиділи собі за столом навпроти, відклавши книжки і просто спілкуючись. Про все: думки, мрії, спогади…Це було так легко і водночас приносило стільки болю. Адже вони ніколи не почувалися настільки обмеженими у власних почуттях. Тепер же їм тільки й лишалося, що говорити і пригадувати.

– Якби ти мав всю магію світу, що б зробив?

Він відчув миттєвий спалах болю від цієї думки, але швидко приховав його. Хлопець не прагнув грати чергову драматичну роль перед Аденною. Його погляд став відстороненим, а обличчя на мить набуло виразу замисленості.

– Мабуть, змінив би власну силу.

Аденна подалася вперед, зацікавлено всміхнувшись:

– На яку?

– Не знаю, – всміхнувся він, та очі лишались сумними. – Може, ставати невидимим.

– Нащо? Підглядати як панночки приймають ванну? – пирхнула вона.

– Як ти могла так низько думати про мене! – він театрально поклав руку на груди, втім його пальці ледь помітно тремтіли. – Я все ж виховувався як принц! Тож…

– Тож?

– Для підглядання я б попросив згоди, – знизав плечима він.

Аденна розсміялася. Це був справжній, дзвінкий сміх, який на мить розвіяв ту напругу, що висіла у повітрі і Джейд інстинктивно подався вперед, насолоджуючись цим звуком.

– Тоді це вже не підглядання.

Він всміхнувся.

– То для чого тобі невидимість? – спитала вона згодом.

Він знизав плечима, опустивши очі, довгі пухнасті вії кидали тіні на його вилиці.

– Я завжди мав забагато уваги, – нахмурився хлопець. – Вона мені трохи набридла.

Запала тиша, Джейд підняв голову, поглянувши на Аденну. Чомусь від цього погляду обоє розсміялися.

– А що б ти зробила, маючи всю магію світу?

Вона замовкла, обмірковуючи.

– Повернула б батьків і бабусю. А ще…Іншу бабусю і змінила б долю Сафріни, щоб вона ніколи не накладала прокляття і не руйнувала чужі життя.

Джейд опустив очі. Він відчував, як жартівливий настрій розсіювався, поступившись місцем реальності. Що була безжальною. І хоч він не торкався Аденни, та відчував її біль так, ніби той був його власним.

– Якби я мав всю магію світу, я б певно зробив так, щоб прокляття сердець взагалі не існувало.

Він підняв погляд, сповнений неприхованої щирості, яка примусила її затамувати подих. Аденна кивнула. Вона глянула на хлопця несміливо, наче він щойно відкрив їй найпотаємніше.

– Гарна думка. І що було б тоді?

– Ну, з очевидного: я міг би торкнутися тебе.

Це прозвучало так просто, але чомусь прискорило серцебиття обох, змусило повітря ставати дедалі густішим.

Вона схилила голову, її погляд був прямим, неначе випробовував його. Дівчина не відвела очей, наче кидала виклик на відвертість.

– Що було б, якби ти міг зробити це зараз? – спитала Аденна і її голос на мить захрип.

– Прибрав би неслухняне пасмо, що падає тобі на обличчя… – тихо мовив він. – Торкнувся б руки. А ти?

– Розрівняла б ту складку в тебе між брів, – відповіла вона, змусивши Джейда всміхнутись. – Поклала б руку тобі на щоку, аби відчути цю усмішку, – вона уважно стежила за кожним його рухом, а тоді додала рішуче: – Я б поцілувала тебе.

Він підняв погляд на неї. У цей момент, схоже всі жарти закінчилися. Він не дихав, чекаючи на її наступне слово, ніби знав, що ця гра неминуче призведе до катастрофи.

– Хотіла б відчути твій подих на своїх губах, – пошепки додала вона і всміхнулась.

Джейд відчував, як шалено б’ється його серце, воно ніби прагнуло вирватися з грудей. Його зіниці розширились, поглинаючи світло і зосереджуючись лише на ній.

«Я кохаю тебе».

Її очі горіли болем, та зблиснув у них ледь помітний вогник надії. Неначе щось можна було б виправити. Та і той згаснув за мить, змінившись розчаруванням.

– Не кажи цього, – хитала головою вона. – Ні подумки, ні вголос. Це лише все ускладнить.

Він затамував подих, боячись порушити тишу між ними. Здавалося, повітря навколо них стало густим і наелектризованим, насиченим бажаннями, яким не судилося справдитись.

– Але ж і ти маєш почуття до мене, – не витримав він. – Інкше прокляття б не почало проявлятися.

– Для чого це… – Аденна стиснула руки в кулаки, нігті впилися в її долоні.

– Скажи мені, – мовив він хрипким голосом, що був сповненим тією відчайдушною потребою. Джейд зробив маленький, майже непомітний крок до королеви та вона відчула…вона наче справді відчувала його присутність.

– Нащо картати себе? – тихо спитала Аденна.

– А що ще ми маємо? Крім цих слів, Адо? Що у нас лишилось?

Вона мовчала, опустивши голову, її волосся водоспадом вкрило обличчя, ховаючи почуття, яких уже було забагато. Чула прискорене серцебиття Джейда, і це лише посилювало її власні страждання.

– Не мовчи, будь ласка, Аденно, – він простягнув до неї руку, і та завмерла всього за кілька сантиметрів від її плеча.

– Чого ти хочеш від мене?

– Скажи мені.

– Що?

– Правду.

Дівчина хитала головою, її губи злегка тремтіли, вона була напруженою, схвильованою, а така близькість до Джейда здавалась водночас бажаною і нестерпною.

– Ти кохаєш мене? – тихо спитав він.

– Кохаю, – слово зірвалося з її губ, розірвавши те напружене очікування.

В ту мить вона перестала боротися і ще не встигла пошкодувати про це. Джейд зітхнув, всміхнувшись, сріблясті очі загорілись рішучістю і страхом водночас.

– Це те, чого я хочу, – мовив він, наблизившись. – Попри біль, попри все. Хай як важко буде…Я просто не можу і не хочу більше проживати жодного дня без тебе. Я нарешті повірив, що маю цей шанс. Хай він і примарний…Та лише з тобою поряд я можу бути щасливим.

Мить стала вічністю, наповненою бажанням та обіцянкою. Світ навколо них неначе зник, лишилися тільки їхні обличчя і невгамовна потреба бути разом. А тоді вони наблизились одне до одного і нарешті поцілувалися. Той біль був нестерпним, мов розпечений метал, що пропалював до кісток. Всюди, де вони торкнулися одне одного, шкіру вкривали глибокі рани і синці. Якийсь час вони ігнорували той біль, прагнучи відчути те, до чого закликало серце. Та потім, коли біль став занадто сильним, Аденна втратила свідомість. Джейд встиг лише підхопити її, перелякано дивлячись на її поранене обличчя і руки. Він взяв її на руки і поніс до цілителів. Кров стікала його обличчям, падаючи на сукню королеви. Йому було байдуже на власні рани. Все, чого він прагнув зцілити кохану якомога скоріше. Він картав себе за це. Він мав тримати себе під контролем. А піддавшись власним почуттям, він занапастив її. Що буде, коли вони знову не стримаються? Ні. Страх за її життя ніколи не пересилить тієї солодкої агонії від здійсненого бажання.

***

Джейд сидів у коридорі, Деймон спробував залікувати його, та зцілення відбувалось значно повільніше, ніж попереднього разу. Певно чим більший буде їх намір зблизитись – тим сильніші рани виникатимуть від їх дотику. Він дивився перед собою, чекаючи лише коли цілителі нарешті скажуть, що з Аденною все буде гаразд. Та вже кілька годин за щільно зачиненими дверима вони намагались вилікувати всі ушкодження.

– Що сталось? – прибіг до нього Сейдж. – Джейде?

Він мовчав, Люмія сіла біля нього, обійнявши.

– З нею все буде гаразд, чуєш?

Джейду не було чого сказати. Він не мав навіть сил подякувати принцесі за підтримку.

– Синку? – почулось збоку.

Клодет і Келдж наближалися до хлопця. Мати взяла Джейда за обличчя, наблизивши до себе.

– Не нервуй. Аденна дуже сильна, вона з усім впорається. Ми зачекаємо тут із тобою, гаразд?

Він заплющив очі. Клодет стурбовано провела рукою по його лобі, відкинувши волосся.

– Мій любий хлопчику… – зітхнула вона, притуливши його до себе. – Я знаю…Знаю. Ні ти, ні вона у цьому не винні.

Келдж поклав руку йому на плече. Він не був сильним у вмінні втішати, та й досі звикав знову жити з емоціями, які колись і сам заблокував закляттям. Сейдж схвильовано міряв кроками кімнату. Люмія спробувала заспокоїти його, взявши за руку.

– Не треба! – відвернувся він.

– Я знаю, що ти хвилюєшся…

– Я не хвилююся, Люміє, я злий!

– Злий? – нахмурилась принцеса.

– Він знав, чим небезпечне це прокляття. Подивись на нього! Він сам як побита собака, а вона там…Лежить, не приходить до тями, бо він не встояв!

– Сейдже, не роби цього, – хитала головою Люмія. – Він ні в чому не винен.

– Тоді чого він не лежить на сусідньому ліжку, борючись за життя, як Ада?

Джейд мовчки опустив очі.

– Піди, прогуляйся, – радила йому принцеса. – Ти не в собі.

– Чому ти стала на його бік? Ти вважаєш це нормально?

– Я вважаю, що вони обоє постраждали. Та Аденна у цьому стані, бо вона виснажувала себе впродовж кількох місяців. Хіба ти не звертав уваги на те, що вона майже не спить і не їсть? Звісно на неї це мало більший вплив. Не шукай винних. Бо Джейд вже точно тут ні до чого.

– Мабуть, твоя правда… – стиснув щелепи він.

– Справді? – з надією торкнулася вона його плеча.

– Мені треба прогулятися, – забравши її руку, мовив Сейдж. А тоді хутко пішов коридором, навіть не глянувши на Джейда.

Деймон вийшов у коридор десь за годину, маг був виснаженим, вочевидь витратив чимало сил на зцілення королеви.

– Її Величність ще не прийшла до тями, та рани уже почали затягуватись.

Сейдж і Люмія полегшено видихнули.

– Хвала Богині! – видихнула Клодет.

– Коли вона прокинеться? – спитала принцеса.

– Я відчув, що вона має і внутрішні ушкодження. Деякі рани виявились глибшими. Я дав їй зілля, що має допомогти, втім остаточно пробудитися вона зможе лише коли прокинеться її дар і вона сама себе зцілить. На жаль, із магом такої сили, ще й під прокляттям сердець, моїх чарів не досить. Та вона одужає. У цьому я переконаний.

– Добре, – зітхнув Джейд, підводячись.

Це все, що йому треба було дізнатися. Що вона одужає. Він підійшов до Клодет, обійнявши її. Келдж взяв його за руку:

– Сину, не йди.

– Я не можу лишитись, не після того, що зробив з нею.

– Це не твоя провина! – пискнула Люмія.

– А яка різниця? Постраждала ж вона через мене.

– Не слухай Сейджа! – продовжувала принцеса. – Він бовкнув як завжди, а потім подумав.

– Але він має рацію, – хитав головою Джейд. – Я все життя боявся завдати їй шкоди власною силою. І що натомість? За мене її поранило прокляття. Я не гідний її. Ніколи не був, дарма взагалі дозволив собі повірити, що маю шанс на краще. Його ж ніколи не було.

– Не кажи цього, – не погодилась Клодет. – Ти – найкраще що є у нашому житті, Джейде. А прокляття ми здолаємо. Ми теж долучились до пошуків Ґладіс. Ми неодмінно щось знайдемо.

Джейд хитнув головою.

– Якщо я лишуся – ризик подібного лише зростатиме. Хай як ми намагатимемось тримати дистанцію, в нас не вийде. Тож, їй буде краще без мене. Я приношу сам тільки біль. Бо для того я, вочевидь, і був створений.

– Куди ти підеш?

– Не знаю.

– Ти ж не забудеш про нас? – спитав Келдж, нахмурившись.

– Звісно ні, я надішлю звістку. Та поки…Мені треба побути самому.

Вони спостерігали як Джейд йде коридором, доки тіні не сховали його цілковито, неначе хлопця там ніколи й не було.