Раді Вас бачити!

Задовго до цього...

– Сафрінель! – почувся голос матері.

Дівчина повільно розплющила очі і втупилась у помазану стелю. Вона повернула голову, ліжко її сестри було охайно застеленим, кілька іграшок, які Захара сама шила зі старого одягу були обережно поставлені в кутик.

Вона підвелася і потерла стомлені очі, а тоді вдягнулась і вийшла з кімнати. Мати поралась біля печі, Калісса сиділа за столом із бездоганною поставою і, відпивши трохи соку, витерла кутики губ льняною серветкою.

– Ну, справжня принцеса, – зітхнула Сафрінель, всівшись поруч із сестрою.

– Хтось же має нею бути, коли вже у матері є розбишака, – всміхнулась близнючка.

Захара поставила на стіл тарілку зі свіжим хлібом і шкварками. Дівчина відчула, як нудота підкочує до горла, вона схопила кілька свіжих огірків і, вкусивши, притисла один до носа, намагаючись перебити запах смаженого сала.

– Не гемблюй, – відібравши огірок, мати поклала до тарілки дочки кусень хліба, кілька шкварок і шмат сиру. – Їж.

Дівчина опустила очі на жирні шматки і, відщипнувши трохи хліба бігом проковтнула один, заїдаючи свіжою випічкою.

– Хто ще в нас принцеса, – всміхнулась Калісса.

– Слухай, їж мовчки, гаразд? – огризнулась дівчина.

– Де ти вчора була? – спитала Захара, відкинувши товсту косу за плече.

Дівчина мовчки дивилась на матір.

– Сафрінель?

– Я – Сафріна!

Захара роздратовано зітхнула і вкусила сир, хитаючи головою.

– Я казала тобі: щойно вимикається світло – ти спиш. І ні ногою з хати!

– Мені нудно!

– Нудно їй! – хмикнула вона. – Поснідаєш – наносиш води, коли тобі так кортить тинятися тим селом!

Сафріна кинула шмат хліба на тарілку і гучно підвелася, хапаючи два дерев’яних відра.

Захара важко зітхнула. Калісса поглянула на матір схвильовано.

– Тобі не здається, що це занадто?

– Нічого вештатись тими тавернами посеред ночі! – бурмотіла мати. – Вона накличе на себе біду.

– Але ж вона і справді нічого не бачила. Ми були у «пустці» все життя. Переїзд на край села, це єдине зрушення у нашому житті. Не винувать її в тому, що вона хоче пізнати щось нове.

– Я мала бути суворішою, дозволяти їй менше.

– Тоді вона б повстала проти тебе і втекла. Ти знаєш її, мамо.

– Чому вона не така як ти? Ти в мене така розумниця.

– Бо ми не маємо бути однаковими. Мені спокійніше з тобою і я хочу допомогти. А їй потрібні пригоди, прийми її такою, якою вона є.

Захара підвела очі.

– Вона і справді накличе біду.

– Можливо й так. Та тільки це стане для неї уроком.

Мати не була згодна, та все ж змовчала. Її діти не знали про те, що сталося із нею, коли вона була трохи молодша за них.

Сафріна набирала воду і вслухалася у розмови місцевих. Хтось обговорював нову моду, хтось переказував плітки про крамаря і гувернантку герцога, що проїздом зупинився тут зі своїми дітьми. Загалом дівчині подобалось селище Скорпіона. Тут було чимало пристойних наливайок, та доволі різношерстна публіка.

– О, здоров, Сафріно, – покликав її Кірк, підмайстер коваля, один з її нових приятелів.

– Привіт, – поправила волосся вона.

Чомусь присутність Кірка викликала у ній прискорене серцебиття. Особливо, коли той щойно залишив ковальню і його обличчя аж пашіло і блищало від гарячого металу з яким він працював.

– Сьогодні будеш у «ямі»?

– Аякже! – реготнула вона.

– Чудово, бо я на тебе поставив, – блакитні очі весело загорілись.

– Справді? – всміхнулась вона.

– Ну, звісно, ти ж найкраща!

Сафріна знову всміхнулась хлопцеві.

– Кірку, там Офелія! – покликав його Шіят, ще один хлопець із їх компанії.

– О, маю бігти.

– Спілкуєшся з Офелією? – нахмурилась вона.

– Тому мені і треба аби ти перемогла сьогодні, тоді я зможу втерти носа її кавалерам.

– Стій, ти не допоможеш мені донести воду?

Кірк реготнув.

– Щось у лісі здохло, ти дозволиш комусь тобі допомагати? Гарний жарт, ну бувай, Сафріно! – весело кинув він й аж побіг до Шіята, що виглядав на дорогу з-за будівлі.

Дівчина відчула себе геть паскудно, повернувшись до відер з водою. Він хоче аби вона перемогла? Що ж, добре. Вона переможе.

Відра були важкими, вода хлюпала їй на чоботи, та Сафріна продовжувала йти із гордо піднятою головою. Біль у плечах, що відлунням колов м’язи шиї – був нестерпним, та все ж, допхавши воду до будинку, дівчина штохнула двері ногою і гучно опустила відра на підлогу.

В хаті досі смерділо шкварками і навіть чарівний аромат свіжого хліба не перебивав стійкий запах смаженого сала. Калісса витерла останню тарілку і поставила її на стіл, тоді сіла на диван і взялась за вишивання. Сафріна закотила очі і залишила будинок. Мати саме вилила з корита воду і та повільно поглиналася темною травою.

– А, вже повернулась?

– І знову йду, – відповіла вона. – Я маю працювати.

– Таверна не гарна робота, Сафрінель.

– Сафріна, – виправила вона. – І краще вже така, ніж вишивати хрестиком задарма.

– Твоя сестра допомагає мені в домі.

– Слухай, на одних твоїх зіллях багато не виручиш, ми звісно не мремо з голоду, та щодня жерти кабанів неможливо. Справді, мамо, якщо я ще раз побачу шкварки мене почне вивертати за сніданком. Я зароблю нам на нормальну їжу. Щоб ми нічого не потребували.

– Ти накличеш біду, – хитала головою вона і повернулась до хати.

Сафріна зітхнула у нічний простір. Часом їй здавалось, що сама тільки її поява на світ це і є та біда, якої так боялась матір.

Вона зазирнула у вікно хати, Захара сіла поруч з Каліссою і уважно спостерігала за тим як дочка вишиває. Вона лагідно посміхнулась їй, тоді потяглась за тюком соломи і почала доплітати уже початий кошик.

Сафріна могла заприсягтися, що мати ніколи не дивилась так на неї. Причини цьому вона не знала, та все ж переконувала себе, що її це не хвилює. А вся така ідеальна сестра може насолоджуватись увагою матері, головне аби Захара не чіпала саму Сафріну. Тоді всім буде краще.

Дівчина пішла до таверни, що називалась "Тукана". Стара дерев’яна вивіска з огидним скрипом бовталась на вітрі. Напис з часом стерся, хоч скільки шинкар не підмальовував його. Старий Дульсс був товстим чоловіком із волохатими руками. Він був вбраний у брудний фартух, у зморшки на лобі разом з потом позалазив бруд, від чого ті були ще більш явними, наче хтось накреслив чотири криві лінії тонким вугликом. Помітивши Сафріну той гучно поставив глек із елем на стійку.

– Спізнилась, – прохрипів він. – Знову, Локсаль!

– Пробач, Джеку, – вдягаючи фартух, мовила вона. – Мати попросила натягати води.

– Ет! – пирхнув він. – Дівки у нашому селі вже всіх мужиків вижили, нема кому і цеберка води до хати приперти!

Сафріна криво всміхнулась. Джек хоч і був доволі кремезним чоловіком, що здатен вселяти страх, все одно мав м’яке серце і ставився до дівчини добре. Вона підхопила глек і понесла його до столика, за яким сидів місцевий шериф, що вже встиг вилокати два кухлі елю.

– Сафріно! – просяяв він. – Моя зоре!

– Вітаю, шерифе Турваль, – кивнула вона, поставивши глек.

– Як твої справи? Не сумуєш?

Дівчина притулила пусту тацю до себе. Вона не сумувала, та зараз їй доведеться вислуховувати, чому сумує бідолашка шериф. В цілому Фіран Турваль був приємним і тихим чоловіком, завжди діяв у межах закону, захищав тих, хто цього потребував. Та була у нього одна погана риса: щоразу, як чергова дама серця йому те саме серце розбивала – він приходив сюди, заливав сливу і починав ділитися переживаннями. Сафріна була б рада сидіти із ним тут і пити його ель, доки він виливає душу, аби Джек платив їй погодинно, а не за кількість принесеного пійла за столик.

– Може принести Вам сиру? Ви взагалі цієї ночі їли?

Шериф похитав головою, підклавши руку до підборіддя.

– Ти така дбайлива, Сафріно. Комусь страшенно пощастить.

Вона не відповіла шерифу і рушила до Джека.

– Що він? Вже всмоктав цілий глек?

– Дай мені шмат козячого сиру, хай поїсть, бо доведеться прибирати після нього як це було тиждень тому.

Дульсс хрипко реготнув.

– Це ти правду кажеш, постій поки тут.

Сафріна кивнула, зайнявши місце за стійкою, доки шинкар не повернувся із вузликом сиру. Дівчина поморщилась. Козячий сир їй смердів, що аж ніздрі стискало, та це був єдиний варіант, який собі могла дозволити більшість мешканців села Скорпіона.

Шинкар поклав нарізаний сир на дощечку і простягнув дівчині, а тоді, помітивши вираз її обличчя сипло розреготався.

– Богине… Мала, зроби щось зі своїм личком, інакше прибирати від шерифа таки доведеться.

Сафріна реготнула і рушила до відвідувача, що починав засинати за столиком. Вона поставила дощечку поряд із глеком і легенько штурхнула шерифа у плече.

– Пане Турваль?

Чоловік підняв голову і побачивши перед собою глек, поспішив налити елю у кухоль.

– Поїжте сиру, – радила вона. – Стане легше.

– А сир лікує розбите серце?

– Цей? Однозначно, – завірила його вона, відчуваючи шалене бажання реготнути.

Шериф блаженно всміхнувся і відкусив трохи сиру, задоволено киваючи.

Сафріна залишила його і пішла до шинкаря по наступну порцію пива, яке мала віднести за відповідний стіл. Взявши тацю з чотирма кухлями, вона рушила до довгого столика, що розташовувався по центру таверни.

– Ти взагалі хто такий? – почулось збоку.

– Еге ж, я вперше тебе тут бачу!

– Ти не з цих країв. Та і одежа на тобі надто вилизана.

– Може ти зі «двору»?

– А для вас той, хто живе надворі здається чимось кращим? – глузливо поцікавився незнайомець.

Сафріна пирхнула зі сміху і поглянула в бік, звідки доносились голоси. Троє синочків крамаря затискали до стіни молодого хлопця у шкіряному плащі і капелюху із золотистим пером. Для них така поведінка була в межах норми, обличчя чужинця вона не бачила. Втім загальний вигляд він мав, прямо скажімо: незвичний для місцевих селюків.

– Ти ще й огризаєшся? – обурився один з них.

Сафріна повернулась до стійки, шинкар із цікавістю спостерігав за гостями, що чіплялись до незнайомця.

– Скоро буде бійка, – потер долоні він.

Сафріна закотила очі. Ну, так, у розумінні Дульсса бійки – це добре, бо за них можна здерти більше грошей з дебоширів. Про те, що доведеться поновлювати меблі чи посуд Джек не надто переймався.

– Тебе давно били? – фиркнув один із синків крамаря, штовхнувши незнайомця у груди.

– А вас?

– Ну, все. Догрався, – штовхав його інший.

Незнайомець вирвався і пхнув хлопця на стіл до інших відвідувачів. Сафріна поглянула на Джека, той сяяв, немов нова копійка. Він поставив на її тацю три кухлі еля і тарілку зі смаженою свининою.

– Це на загальний стіл, – сказав шинкар і хитав головою, продовжуючи всміхатися. – Ти диви, як місяться...

– І як ти уживаєшся з собою? – насмішкувато спитала Сафріна, взявши тацю.

– Під дзвін меррид, люба, – потрусивши мішечком із монетами, всміхнувся Джек.

Вона саме йшла до столу, як у якусь мить, щось важке прилетіло в її спину. М’ясо розсипалось підлогою, ель вилився на її сукню і підлогу.

– Трясця… – розвернулась вона. – Хто це зробив?

Незнайомець, що розпластався по підлозі повільно підняв голову та його обличчя не можна було розгледіти за капелюхом, тільки кінчик носа і вигнуті у широкій усмішці вуста.

– Вітаю. Перепрошую, ті телепні мене штовхнули, – він підвівся, обтрусивши плащ, що аж виблискував масними розводами.

– Як ти нас назвав?!

Незнайомець зробив крок і послизнувся на м’ясі, скрикнувши перш ніж гучно впав на дупу посеред таверни.

Сафріна рушила до нападників.

– Хто з вас штовхнув його? – спитала вона.

– Слухай, це не твоя справа. Йди собі далі пійло рознось.

– Отже, почну з тебе, – схопивши його за вухо дівчина потягла його на себе, а тоді з усієї сили зацідила кулаком у носа.

Хлопець загорлав схопившись за нього руками.

– Якого… – почав був його брат.

Сафріна вдарила його коліном у пах, хлопець спробував взяти її за плечі та вона вивернула йому руку. Третій схопив її за волосся, відтягаючи від брата, вона наступила підбором йому на чобіт, а тоді заїхала ліктем йому у живіт. А розвернувшись, з усієї сили вдарила долонями по вухах.

– А тепер сраки в жмені і пензлюйте до шинкаря платити за безлад! – рявкнула Сафріна, захекавшись.

– Агов! Де мій ель? – озвався відвідувач зі столика трохи далі.

– І за пійло того пана, – додала вона синам крамаря.

Хлопці ледь стояли, потираючи постраждалі ділянки тіла.

– Бігом! – гаркнула вона. – Чи мені тягти вас брудною підлогою, як псів?

Незнайомець ковзав на м’ясі, не в змозі підвестися. Начищені туфлі із золотистими пряжками геть не личили брудній страшній підлозі цієї таверни.

– От незграбне, – фиркнула Сафріна, схопивши відвідувача за руку.

Він був важким для неї, та все ж її допомога була слушною, бо хлопець нарешті зміг стати на ноги і перемістив капелюха на потилицю, щоб поглянути на Сафріну. Дівчина трохи знітилась. Не те щоб вона не бачила раніше симпатичних чоловіків Кірк, до прикладу здавався їй симпатичним. Втім цей хлопець був на рівень гарнішим. Він мав симетричні привабливі риси, його світло-карі очі іскрилися поглядом, який захоплював від першої ж секунди. Повні, гарно окреслені губи були вигнуті у жартівливій посмішці. Каштанове волосся було довгим і блискучим. Справжній красень. Та Сафріна не мала бажання виказувати захоплення. Тільки оглянула його оцінювально: з ніг до голови і закотила очі, розвертаючись.

– Ієреміє! – покликав Джек. – Прибери.

Хлопчина років тринадцяти вийшов з комірчини і схопив мітлу, роздратовано змітаючи залишки м’яса з підлоги.

Сини крамаря невдоволено залишали таверну. Дульсс із усмішкою перераховував монети і складав їх до мішечка на своєму поясі. Посунувши тацю Сафріні, він продовжував рахувати.

Дівчина віднесла замовлення і повернулась за стійку, ніби випадково кинувши погляд на незнайомця. Той продовжував стояти на місці, з цікавістю поглядаючи на неї. Вона здійняла брову і повернулась до Дульсса. Той перевернув кухлик і протягнув його стійкою.

– Заслужила, – підморгнув він, а тоді пішов до комірчини.

Сафріна підняла кухоль. Три золоті мерриди. Не так щедро, як він вважає, та все ж більше ніж за цілий день роботи. Дівчина задоволено поклала монетки до кисета під фартухом і оглянула таверну.

– Вперше бачу, щоб жінка так вправно билася, – промовив незнайомець, ставши поруч.

– Вперше бачу, щоб чоловік бився так паршиво, – фиркнула вона. – Де ти виріс? У палаці?

Він уважно поглянув на дівчину.

– А ти? У хліві?

– Ні. У «пустці».

Він здійняв брови.

– Не знав, що там можна жити.

– Можна, – відповіла вона, розвернувшись. – Та не варто.

Дівчина рушила до столів, збираючи порожні кухлі на тацю. Незнайомець поплівся за нею. Підбори його чобіт гулко стукали дерев’яною підлогою.

– Я – Аль, – представився він.

– Співчуваю, – хмикнула вона.

– Коли ти тут закінчуєш?

– А тобі що з того? – покосилась на хлопця Сафріна, перенісши вагу таці на плече.

– Хотів би зустрітись після твоєї напруженої роботи.

– Нащо це?

– Не знаю, а що ти любиш?

– Бити пики виродкам. А ти? Окрім того, як їздити дупою по вчорашній свинині?

– Вчорашній?! – гикнув п’яний гість.

– Ні-ні, це такий жарт, – намагалась заспокоїти його Сафріна, вона взяла напівпорожній глек із пустого столика позаду і долила йому еля у кухоль. – Це подарунок від закладу.

Гість гикнув знову і взявся спустошувати кухлик. Сафріна рушила до наступного столика, Аль схопив порожній глек. Дівчина підвела на нього очі.

– Що ти робиш?

– Дай, хоч допоможу.

– Ще чого лихого, ручки вимастиш, мама по дупі всипе. Чи у палаці так не роблять?

Він всміхнувся, білі зуби були рівними, а гострі ікла трохи довші за основний ряд. Він нагадав їй зображення з тих дивних ікластих істот, про яких складали легенди. Та цей хлопець попри все був звичайним, хоч і з непересічною зовнішністю.

– Скажи своє ім’я.

– Я маю працювати, – відмахнулась вона, повернувшись до стійки.

– Тоді я зачекаю на тебе тут.

– Ну, чекай. Я все одно після роботи маю справи.

– Чув тут неподалік є цікаві розваги.

– Які ще розваги?

– Хотів з тобою про це і дізнатись. Ти ж тутешня? Знаєш, де знаходиться «яма»?

– Що ти про це знаєш?

Хлопець знизав плечима.

– Тільки те, про що пліткують.

– Таким як ти там не місце.

– О, то ти все ж знаєш що це?

– Слухай сюди, королику…

– Даруй, ти ж наче мала працювати?

Сафріна кинула на хлопця роздратований погляд.

– І я б випив елю, дякую, – поклавши ногу на ногу мовив незнайомець.