Раді Вас бачити!

Коли двері за Аденною зачинились, Джейд відчув, як раптова тиша починає тиснути на нього. Покої сестри були доволі гарними, сріблясті візерунки на стінах виблискували у місячнім сяйві. Він озирнувся, питаючи себе, чому він досі тут. Та поглянувши на гардероб, хлопець дав собі відповідь на це питання.

Недобре лізти до чужих речей. Він не має робити цього. Та все ж його руки потягнулися до дверцят. Маленька іграшка у формі півмісяця впала на його чобіт. Скриня з іграшками не була зачинена повністю, ніби Аденна поспішала. Хлопець відкинув кришку, зазирнувши всередину. Старі ляльки, іграшкові корони, дерев’яний меч, м’які іграшки. Неначе все дитинство могла вмістити ця стара коробка. Він занурив руку, торкнувшись дна. Відчувши пальцями кілька книг, Джейд нахмурився. Що такого могла читати сестра, що стала б ховати це?

Він витягнув кілька іграшок, ті посипались килимом, аж доки не зміг вхопитися за кілька товстих томиків. На обкладинці не було написів, хлопець сів на підлогу і розгорнув книгу. Всі сторінки були списані каліграфічним почерком. Прочитавши кілька рядків, Джейд усвідомив, що конспект присвячений «сяйливому оку». Він неначе ковтав кожну сторінку, вбираючи знання, що були там викладені. І хоч, прочитавши про ризики, він мав би відкласти всі ідеї, як обійти заборону матері, аби знову опинитися в «пустці», Джейд відчував, що має знайти спосіб знову побачити Клодет. Хто вона і чому просила прийти знову він не знав, то тільки поруч із нею він почувався спокійно, невимушено, так легко, як йому не було ніколи.

Коли він дочитав останній конспект, у палаці всі остаточно затихли. Очі його встигли стомитися, а сам він сперся спиною на ліжко Аденни. Склавши книги на дно скрині, він обережно розклав іграшки і щільно зачинив кришку. Він підвівся і уже збирався зачинити дверцята, коли погляд його знову притягнув кисет, з якого линуло блакитне світло. Певну мить він дивився на мішечок, борючись із собою. Та зрештою, він програв бій із совістю і схопив кисет, послабивши вузлик затяжки. Квітка здавалась щойно зірваною, не було і натяку на зів’ялість чи тьмяніший колір. Це здавалось дивним, бо заборону Сафріна поставила минулої ночі.

Чи означає це, що Аденна була у лісі разом із ним і зірвала цю квітку?

Почулися кроки. Джейд повернув кисет у шафу і заліз під ліжко. Аденна штовхнула двері, кинувши на стіл шкіряний мотузок на, яким підв’язувала волосся. Скинувши чоботи, вона пішла до ванної кімнати і зачинила двері. Поруч почулось гарчання.

– Абсалоне? – шепотів Джейд. – Я вже йду, не сердься.

Очі зблиснули у темряві. Кіт досі не пробачив йому того тренування. Скільки б років не минуло, Джейд і сам собі не пробачив. Коли у ванній зашуміла вода, хлопець хутко підвівся і вибіг з кімнати, тихо прикривши двері.

***

Після кількох годин сну, Аденна підвелася, шукаючи своє взуття. Вона має знайти Келджа і поговорити з ним. Скоріш за все старий гнівається на неї, можливо навіть погрожуватиме припинити тренування. Хай там як, вона має перепросити і сподіватися на великодушність радника. Бо як не крути, він єдиний у цьому королівстві, крім, хіба Сафріни, хто не стане церемонитись, а вчитиме жорстоко, але дієво.

Аденна тихо прокрадалась коридором, вкотре гніваючись, що до крила, в якому жив Келдж треба йти через покої Сафріни. Почувся тихий плач. Аденна застигла, повернувши голову. Вона постукала. Плач спинився, тихі кроки неквапом рушили до дверей.

– Аденно? – показалось червоне від сліз око. – Чому ти не спиш?

– Чому ти плачеш? – відповіла питанням Аденна.

– Ця ніч…Найгірша в році.

– Що з нею не так? – нахмурилась принцеса.

– У цю ніч, шістнадцять років тому помер Дейлан. Точніше…Був вбитий. Я пам’ятаю все так, ніби це було вчора…Сама не своя.

– Розкажи мені.

Сафріна підійшла до гобелена. Дейлан, був вродливим високим чоловіком із копицею темного волосся і проникливими горіхово-зеленими очима. Він мав добрий погляд і приємну зовнішність. Поруч із ним стояла Сафріна, її голова була піднята, вони були величними, як і мали королі.

– Я покажу, – вона повернулась до принцеси.

Аденна поглянула на матір.

– Я не хочу говорити, – пояснила вона. – Я покажу тобі.

– Але… Ти переживеш цей спогад знову. Ти певна, що це краще?

– Я впораюсь, – кивнула вона, заплющуючи очі.

Аденна поринула у свідомість Сафріни, знову опинившись посеред нескінченного темного простору. Зірки виблискували різними кольорами. Ланцюги знову опинились на руках і ногах принцеси, та не лякали її, дівчина трималась за них, занурюючись глибше у зоряний простір. Вона прямувала до синього спогаду, доволі давнього, та все ще болісного.

Дейлан стояв поруч із вродливим юнаком, якому на вигляд було не більше двадцяти років. Світло-каштанове волосся сяяло, неначе між пасмами ховались золоті нитки. Медові очі, котячої форми містили теплий і грайливий погляд. Повні губи і маленька родимка додавали йому привабливості. Аденна аж задивилась на нього, на мить забувши, що вона тут робить. Від хлопця линуло золотисте сяйво. Неначе він був промінчиком сонця.

– Ти обіцяв мені! – крикнув Дейлан. – Обіцяв, що жоден зоряний більше не знатиме війни!

– Я обіцяв, що спробую, – підняв руки він. – Та зазнав невдачі. Мені шкода.

– Все гаразд… – зітхнув Дейлан, потерши пальцями перенісся. – Ти в цьому не винен. Знайдемо інший спосіб, – обнадійливо всміхнувся він, розвертаючись.

– Є лише один спосіб убезпечити свій дім від нової війни, – хитро всміхнувся юнак.

– Який? – не повертаючись спитав Дейлан.

– Вбити того, хто становить загрозу, – діставши кинджал із-за пазухи, хлопець блискавично кинувся на короля, встромивши ножа між лопатками. Спина Дейлана вигнулась, він важко захрипів.

– Каллуме… – кликав він, хапаючись за його сорочку.

– Пробач, друже. Так буде краще, – на цих словах Каллум перенісся за допомогою магії.

Король важко впав на землю.

– Дейлане! – кричала Сафріна. Вона бігла до чоловіка, впавши біля нього на коліна, з повними сліз очима, вона поглянула прямо на Аденну: – Чого ти стоїш?! Клич цілителів!

Аденна виринула зі спогаду, задихнувшись. Руки її тремтіли. Вона щойно бачила, як жорстоко вбили її батька. Через цього Каллума вона навіть не знала його. Через нього мати страждає щоночі. Гнів захоплював її, змушуючи стіни трястися.

Сафріна помітила це, вона поклала руки дочці на плечі.

– Аденно… Мені шкода.

Дівчина повільно перевела погляд на матір. Сафріна сумно всміхнулась, поправивши волосся принцеси.

– Ти пробач мені за той зрив після затримання. Я просто страшенно боюся, що й ви колись опинитесь у ситуації де будете безпомічними. Я хочу, щоб ви були готові боротися за те, що любите, те, що має значення. Бо я…Я у найбільш відповідальну мить просто розгубилася.

Аденна мовчала. Побачене стискало їй серце. Добре, що той Каллум зник. Бо якби він був зараз перед нею – вона б сама його вбила.

Сафріна обійняла дочку, поцілувавши у скроню.

– Я люблю тебе, доню.

– І я тебе люблю.

Посидівши з матір’ю, Аденна все ж відправилась до покоїв Келджа. Він відчинив не одразу.

– А… – розчаровано мовив він. – Це Ви, принцесо… Не сьогодні.

Він зібрався зачинити двері, та Аденна вперлася в них рукою.

– Пробач мені. Я не хотіла завдавати тобі болю.

– Ну, Ви одразу ж зцілили мене, тож забудьмо.

– Ні, я не хочу забувати. Я хочу встановити межі своєї сили. Контролювати її, та без тебе я не впораюсь.

– Я не вчу магії, принцесо. Я вчу бою.

– То вчи. Магію я опаную сама, тільки не відвертайся від мене.

Келдж склав руки на грудях.

– Ви починаєте з кінця, принцесо. Магія підпорядковується емоціям. Доки Ви не контролюєте їх – Вам ніколи не опанувати власної сили. Якщо Вас виводить із себе звичайна словесна перепалка, то що станеться, як хтось випадково наступить Вам на ногу? Ви що тоді, голову тому бідоласі відірвете?

– Гаразд, – стомлено зітхнула вона. – Що ти пропонуєш?

– Я вже казав Вам. Якщо не здатні взяти під контроль власні почуття – позбудьтеся їх. Тоді керувати магією стане легше, бо Ви приберете основний подразник.

– Сьогодні я маю дещо, що допоможе мені з’ясувати межі. Я одного разу контролювала їх і робила це добре, – погладивши кисет, мовила Аденна. – Отже, знайду спосіб взяти це у звичку.

– Звучить доволі обнадійливо, – блиснула цікавість у блідо-зеленому оці. – То, що це?

Аденна всміхнулась, розпустивши мотузок кисету.

– «Сяйливе Око».

Очі Келджа округлились.

– Цілюща квітка? Вона ж зникла багато років тому.

– Ні, вона ще існує. І росте у «пустці». До того ж цілющі властивості далеко не все, чим вона багата.

– Вона впливає на силу? – здивувався Келдж. – Вперше про це чую.

– Так. Ефект різний для кожного. Та мені вона допомогла побачити себе ясніше.

– Ну, тоді Вам відомо, що пилок може викликати звикання.

– Я не збираюсь стимулювати силу. Я хочу усвідомити її за допомогою цієї квітки і навчитись керувати магією уже без допомоги пилку.

Келдж замислено підняв голову.

– Щось новеньке… Що ж, ідея цікава. Ходімо до тренувальної зали, там спробуєте.

Вони швидко спустилися. Келдж підготував два мечі для бою.

– Перш ніж почнете, розімнемось, – кинувши Аденні її меч, мовив він.

Принцеса піймала його і зайняла стійку.

– Ти справді більше не сердишся? – спитала вона.

– Я сподіваюсь, Ви мене не вб’єте, коли я вчергове Вас переможу?

– От вона: інгтрига.

Келдж криво всміхнувся, атакуючи. Аденна вела бій, відходячи і розвертаючись, щоб не дати себе притиснути до стіни.

– О, то совість непоганий вчитель, я так бачу, – кивнув Келдж, відбиваючи атаку. – Ви зробили висновки з вчорашнього фіаско.

Аденна мовчала, аналізуючи рухи радника і намагалась передбачити з якого боку припаде удар. Вона знову відбилась і атакувала у відповідь. У процесі вона мала слідкувати за безліччю речей: положенням корпусу, стійкою ніг, правильним триманням меча, диханням животом, аналізувати рухи супротивника, контролювати вдалу позицію для ведення бою. Часом її мозок просто вимикався у процесі, та цієї ночі вона хотіла довести раднику, що її варто навчати. Що вона чує всі зауваження і виправляє помилки.

Уже за кілька хвилин, вона зробила випад, кінчик ножа вперся у яремну впадину радника.

– Добре, – задоволено кивнув він. – Дуже добре, та недостатньо.

Він потягнув її за ногу і вклав на пісок, приставивши лезо меча до шиї.

– Ну, все ж я майже перемогла.

– Вважатимемо це нічиєю, – подавши їй руку, мовив Келдж.

Аденна підвелася, обтряхнувши свої штани від піску.

– Гаразд. Показуйте вже свою квітку. Спробую чимось допомогти.

Принцеса всміхнулась і підійшла до столу, де лишала свій кисет, вона занурила туди руку і не знайшла нічого. Серце зайшлося в грудях.

– Ні…

– Що? Загубили?

– Та ні, вона була тут!

– Може, випала десь дорогою?

***

Джейд ліг на ліжко, крутячи в руках квітку, що відкидала блакитне сяйво на його обличчя. Хлопцю було гидко від того, що він заліз у речі сестри, та він не міг лишити «око» там. Ця квітка необхідна йому.

Аденна побігла до бібліотеки, сподіваючись, що ще встигне перехопити Тікару. Жриця саме діставала книги із зачаклованого візочка і викладала їх на потрібні полиці.

– Тікаро!

– Тихіше! – шикнула на неї жриця. – Вас можуть почути!

– Пробач… – Аденна витягла книги із сумки. – Ось твої конспекти. Дякую. Вони дуже допомогли.

– Я рада, що вони стали Вам у пригоді.

– І…Я знову до тебе по допомогу.

– Так? – здивовано всміхнулась вона.

– Мені потрібні переписи населення за останні тридцять років.

– Ви шукаєте когось конкретного?

– Так. Та маю лише її ім’я. Клодет.

– Доволі рідкісне ім’я для Зоряної Варти… – замислилась дівчина. – Та я пошукаю. Якщо встигну знайти щось до зачинення, лишу у читацькій залі.

– Дякую, Тікаро, ти – диво.

Жриця всміхнулась, киваючи.

Аденна рушила до королівської секції, цієї ночі Абсалон вирішив її не супроводжувати. Вкотре пообіцявши собі наступного разу взяти книгу в іншу руку, принцеса облизала скривавлений палець. Пучка трохи набрякла, а як придивитися було помітно незначний синець.

– Не книжка, а м’ясник, – бурмотіла вона.

– О… Хтось знову не в гуморі? – почулось з-за клітки.

Принцеса реготнула.

– Як ти це розумієш?

– В тебе кроки, як у дроворуба, коли ти гніваєшся.

– Оце вже дякую! – фиркнула вона. – Радій, що не танцюєш зі мною.

– Хіба принцес не вчать вальсувати?

– Вчать тих, хто прагне вчитися.

– О…Так ти виправдовуєш власне неуцтво?

– Агов! Я гарно вчуся…Тільки вивчаю те, що мені потрібно. Техніка бою значно важливіша за танці.

– Не скажи, – всміхався в’язень. – Королівські інтриги рідко вирішуються лобовою атакою. Тут треба майстерність, уважність і трохи акторської гри.

– І до чого тут танці?

За дверима почувся регіт. Аденна і собі всміхнулась, сміх в’язня був таким чистим і гарним, вона щоразу забувала, про що вони говорили.

– Як твоє тренування? – змінив тему він.

– Ну…Келдж не сердиться…Тобто, не більше ніж зазвичай.

– Він весь час злий?

– Переважно. Мабуть, вважає це частиною власного шарму.

В’язень пирхнув зі сміху.

– Я хотіла за допомогою «ока» потренувати власну силу, пізнати її межі і контролювати їх.

– Не дуже це мені подобається, – зізнався бранець.

– Ну, можеш радіти, бо в мене не вийшло! Квітка зникла.

– Радіти нічому, якщо ти засмучена, – зітхнув він. – Мені шкода. Та це було б доволі небезпечно.

– Ти не розумієш, – сперлась на двері вона. – Я бачила таку силу…І вона належала мені! Я так легко вправлялась з нею, мала змогу захистити братів. А вчора з Келджем… Я взагалі не думала. Мій гнів просто взяв гору.

В’язень помовчав.

– Магія розвивається протягом всього нашого життя. Не вимагай від себе надто багато. Все прийде.

– Знову скажеш, що я надто молода? – гірко всміхнулась вона.

– Ну…це основна думка, так.

Аденна важко зітхнула.

– Контролювати емоції можна і без того закляття, – сказав в’язень.

– Як?

– Сядь так, щоб не втомлювалась спина чи ноги. Знайди найбільш зручну позу.

Аденна притулилась спиною до дверей клітки і заплющила очі.

– Ти добре мене чуєш?

Його голос був геть близько, неначе він говорив їй на вухо. Наче не було жодних дверей. Аденна відчула, як мурахи сипнули шкірою.

– Аденно? – покликав він.

Її ім’я його голосом звучало якось інакше. Не так, як її кликали брати чи Сафріна. Було в цьому щось тепле, таємниче і хвилююче.

– Гм…Так. Так, я чую тебе.

– Добре, заплющ очі.

Вона не хотіла зізнаватись, що вже це зробила.

– Тепер уяви простір, де є тільки ти і мій голос.

Їй уявилась земля із високими травами, поруч не було нічого. Ні палацу, ні дерев, тільки нескінченне зоряне небо і нічна прохолода, що вкривала шкіру сиротами. Та було у тому просторі і тепло. Її спина була притиснута до чогось теплого і непомітного. Чогось, що мало голос її нового друга.

– Спробуй уявити свою силу. Це може бути будь-який предмет, уяви його колір, розмір, з чого він складається.

Аденна не могла уявити нічого конкретного. Це був якийсь вихор, сповнений зірок і сяйва, що змінювало колір. Вона якось втримувала той вихор у своїх руках, хоча не відчувала його.

– Тепер спробуй розширити його.

Аденна розвела руки. Вихор збільшився в розмірах, блискучі зорі блимали, а сяйво розливалося довкола, вкриваючи землю різними відтінками.

– Тепер уяви, як цей дар змінюється без тебе. Як він росте чи навпаки стає меншим. Не допомагай йому.

Принцеса опустила руки і вихор зник, ніби розчинився у нічному небі.

– Його…немає.

– Бо він – частина тебе. Бо без тебе він ніколи не зможе рости.

– Але ж… я не контролювала його!

– Бо магія черпає свою силу з емоцій. В глибині душі ти хотіла завдати болю Келджу. І це непогано, та це треба контролювати. Інакше, наступного разу ти можеш не встигнути врятувати його. Спробуймо ще раз.

Аденна зітхнула.

– Уяви знову дар у своїх руках. Прокоти його між долонь, порухай ним.

Принцеса штовхнула вихор пальцями, відставивши іншу руку і він, мов хмаринка, повільно плив до другої долоні.

– Тепер відштовхни його до себе і уяви найгірше, що він може зробити.

Земля здригнулася. Простір почав стискатися, зорі зникали з небес. Сонце, якого не було видно до цього, раптово піднялось, обпалюючи шкіру Аденни, засліплюючи її очі. Воно збільшувалось, розтягувалось по розбитому на уламки простору, а тоді чорна пляма почала розширюватись, доки від сонця не лишилася величезна чорна діра, що розросталася, поглинаючи в себе весь простір. Аденна не могла навіть закричати, кисень зник, голос теж. Вона більше не відчувала власного тіла. Не чула звуків. Її більше не існувало.

– Все гаразд, – заспокоював голос. – Все добре. Тепер зроби глибокий вдих і затримай дихання.

Принцеса послухалась.

– Добре, видихай і знову затримай.

Аденна повторила.

– Добре. Тепер поверни все назад. Уяви, що дар не зробив нічого, ти на тому ж місці, магія знову у твоїх руках.

Аденна повернулась на до нічного неба, сівши у високу траву. Вихор знову був між її долонь.

– Тепер уяви те, що ненавидиш найбільше. І спробуй знищити його за допомогою магії. Але тільки його. Весь світ і себе уяви загорнутими в кокон.

Аденна уявила Каллума. Його хитру усмішку і скривавлений клинок в руках. Вона випростала руку і потік сили зніс вбивцю її батька, розчинивши у просторі.

– Це було доволі сильно.

– Звідки ти знаєш?

– Я слідкую за твоїм диханням. Ти нервувала весь час, та знищивши те, що ненавидиш ти дихала абсолютно спокійно. Можу поцікавитись, що це було?

– Вбивця мого батька.

– Між правосуддям і помстою – прірва, Аденно.

– Сьогодні та ніч, коли його не стало, якби не той виродок, можливо ви б зараз вдвох навчали мене контролювати силу.

– Так… – погодився він. – Та помста роз’їдає душу і попри відоме упередження – ніколи не приносить полегшення. Озирнутись не встигнеш – як ти вже не ти.

– Невже ти б не хотів поквитатися з тими, хто ув’язнив тебе?

– Ні. Це не поверне, ані тих років, що я тут, ані мого друга, це не дасть мені нічого, крім забраного життя.

– За що тебе взагалі затримали?

– Я досі не знаю причини. Коли я прокинувся тут вперше, сподівався, що Дейлан навідає мене…Розкаже, що сталось. Та я лише отримав звістку, що він мертвий.

Вони помовчали.

– Ти знайшла ті сторінки, що хотіла?

– Ні. У спальні Сафріни їх не було. Або я погано шукала.

– Здаватись не варто.

– Ну, так… А що я маю робити?

– Подумай про це під іншим кутом. Де б ти сховала щось таке, що ніхто не має відшукати?

– Не знаю, – зізналась вона, притулившись до дверей лобом. – Я взагалі не ховаю нічого.

– Чому?

– Сафріна завжди заходить до кімнати без дозволу. Вона знайде там все, що їй буде треба. Я не сховаюсь від неї, як би не хотіла. Не здивуюсь, якщо і квітку вона в мене вкрала.

– Що як вона теж нічого не ховає у своїй кімнаті, знаючи, що ви знайдете? – припустив він.

– Думаєш, вона має інший сховок? – піднявши голову, замислилась вона.

– Подумай, що може належати лише їй, до чого тільки вона має доступ? Гадаю, там і варто починати пошуки.

Аденна замислилась. В’язень мав рацію.

– Тобі вже час, – мовив він. – Скільки ти нормально не спала?

– А це ти як зрозумів?

– В тебе стомлений голос.

– Часом мені здається, що ти бачиш крізь ці двері.

В’язень засміявся. Аденна підвелася, рушивши до передпокою.

– Можна останнє питання?

Принцеса озирнулась.

– Так?

– Кого ти уявила, коли застосувала дар?

– Вбивцю мого батька, – відчувши гнів, промовила Аденна. – Каллума.

В’язень мовчав. Принцеса зітхнула, намагаючись забути про раптовий напад люті.

– Що ж, прийду завтра. Доброї ночі.

– Доброї ночі, Аденно.

Вона йшла тихою бібліотекою, спинившись у читацькій залі. Там, на столі лежала та сама книга про бородавки, яку принцеса якось читала з такою цікавістю, що аж заснула.

Посміхнувшись гострому розуму Тікари, принцеса розгорнула книгу і взяла в руки складений у декілька разів лист паперу.

Клодет Корнелія Берліс( 243р.) – ясновидиця, живе у селищі Близнюків, із сином Ліамом і дочкою Бернадет.

Клодет Ламер Аліта(400+р.) – знахарка, жила у столиці, поруч із торговим кварталом, померла десять років тому у віці чотирьохсот років, причина не згадувалась.

Клодет Ореста Ґрієнс (153р.) – цілителька, нащадок збіднілої герцогині Мартіли Ґрієнс, живе у селищі Діви, у фамільному маєтку Ґрієнсів.

Клодет Пілана Ніара (35р.) – наближена, живе у селищі Оріона, зі своєю бабусею Еммою (маг повітря) та дочкою Міреною (8років).

Клодет Ясміна Акеларр(205р) – читачка душ, жила у селищі Риб із чоловіком, після появи на світ мертвонародженого сина(17 років тому), згадки про родину Акеларр не виявлені.

Аденна не дочитала до кінця. Вона лишила лист на столі і оглянула полиці. Мапа королівства мала бути десь тут, між книг, присвяченим історії та культурі різних куточків Зоряної Варти.

Знайшовши складену вчетверо мапу, дівчина розгорнула її, виклавши на стіл. Вона не надто добре знала географію, та селище Риб доволі часто звучало з вуст Кірана у його звітах з патрулювання. Отже, воно має бути недалеко від столиці. Аденна знайшла його одразу. Воно і справді нагадувало крихітну рибинку. І розташовувалось геть поряд, всього двадцять хвилин від площі. А отже, знайти його було просто, досить було лише прогулятися, чи то пак, «побродити»…

Аденна відчула тремтіння в руках. Надряпавши записку, вона запхала її до книги про бородавки і поставила на полицю. Все, а що вона могла сподіватися – що саме Тікара знайде її наступної ночі і допоможе з пошуками. А поки…Поки вона могла проглянути бодай якусь інформацію про читачів душ. Це був доволі рідкісний дар, вона точно знала, що до Верховного Клану Ґотліна доєднався такий. Та не уявляла, що представник такої складної магії міг колись жити тут.

Про кожен різновид магії книг не існувало. Деякі, такі як цілителі – були доволі поширеними, для таких магів існували окремі освітні заклади, де всіх їх навчали правильно розвивати дар. Інші ж – мусили шукати собі навчання деінде. Втім дар читця душ…Був дуже складним і непередбачуваним, про нього має бути бодай щось.

Ледь знайшовши секцію, що базувалась на магічних силах, Аденна почала вивчати ряд за рядом, вишукуючи ті книги, що можуть містити потрібну інформацію. Вона виймала кожну і проглядала зміст. Просторові чари, стихійна магія, магія розуму… Ні. Все не те. Їй потрібно щось про душу. Вона концентрувалась саме на цьому слові, хутко проглядаючи рівненькі ряди книг. О! Нарешті! Вона придивилась до заголовка:

– «Що таке душа? Посібник для Сирени Душ.» Ні. Не воно.

***

Джейд розглядав квітку, у його голові роїлись думки і сумніви. Може, краще повернути її до кімнати сестри? Він вчинив погано. З іншого боку Клодет просила прийти ще. А він не може позбутися відчуття, що це і справді важливо. Та і коли він знову зможе залишити палац невідомо. Ця квітка – єдина його можливість. Важко зітхнувши він ліг на подушку і перевернув квітку над головою. Прохолодний пилок хмаринкою опустився на його обличчя. Він лягав на повіки і щоки, осипався на комір камзолу. Хлопець відчув звичний спокій і радість.

– Джейде? – покликали його.

Хлопець розплющив очі, він лежав на траві, поруч розпускалися яскраві квіти, струмок ледь чутно дзюркотів поруч. Клодет сиділа на вогких камінцях, зануривши ноги у воду. Вона ніжно всміхнулась.

– Ти повернувся…

Аденна розчаровано шукала потрібну інформацію, та попри доволі цікаві книги, жодна з них не могла нічого розповісти про мага душі. Вже через годину марних пошуків, Аденна злізла з драбини і стукнула рукою по стелажу:

– Трясця!

Кілька книг впали на підлогу, принцеса невдоволено загарчала і присіла, аби позбирати їх.

Її увагу привабила книга, що стояла під самою підлогою, на нижньому ряді стелажу. Аденна була певна, що проглядала його. Та такої книги вона не пам’ятала. Обкладинка була старою, заголовок на корінці геть витерся і його не було можливо прочитати. Принцеса відклала книги, що саме зібрала в оберемок і потягнулась до полички, взявшись за холодний шорсткий корінець.

На обкладинці тисненням зазначалась назва: «Магія Душі». Аденна відчула трепет від того, що нарешті відшукала потрібну книгу. Вона захопливо розгорнула її. Перша сторінка, списана від руки зазначала:

Прояви магії Душі цілковито залежать від рис характеру володаря.

Найбільш відомі випадки прояву дару:

- Зчитування сутності людини з одного погляду;

- Вміння передавати спогади;

- Навіювання видінь і думок;

- Міст.*

*Мостом називають ряд проявів, що здатен об’єднати дві різні площини (простір і час, сон і реальність, життя та смерть тощо)

Нерідко маг, що став мостом, здатен спілкуватися з мертвими, або навпаки, бути корисним живому, (з ким пов’язаний кров’ю), навіть після власної смерті або відділенні душі від тіла.

Аденна схопила книгу і побігла до кімнати брата.

– Джейде! Джейде, ти маєш дещо знати!

Хлопець розгублено крутив у руках квітку, що більше не сяяла. Його обличчя вкривали яскраві блакитні цятки.

– То це ти її взяв… – опустила руку Аденна.

– Пробач мені, я… – розгублено почав він.

– Неважливо, – відмахнулась дівчина, підійшовши ближче. – Я шукала будь-які згадки про Клодет. Те село, куди тебе випадково занесло…Це ж було селище Риб, так? Воно найближче до столиці…

– Так… Але…

Аденна сіла на ліжку поруч з Джейдом і почала розгортати перед ним книги.

– Я знаю, хто вона.

– Моя мати, – відповів він, поглянувши їй у очі.