Раді Вас бачити!

Сира темниця вже давно перестала лякати Льєна. Він сидів там не один рік і вже змирився з тим, що лишиться тут довіку. Важкі двері раптом відчинились. Від скрипучого звуку хлопець поморщився. Волосся, що не стриглося більше десяти років лізло у очі. Він спробував смикнути головою, аби трохи змінити положення набридливого пасма, що затуляло огляд. Почулись тихі кроки. В носа вдарив терпкий аромат шкіри і троянд. Сафріна. Він підняв голову, поглянувши на королеву, що стояла перед ним із незмінним холодним поглядом.

– Плани змінились, хлопчику, – не вітаючись сказала вона. – Відпускаю тебе негайно.

Льєн не повірив їй.

– Ти це серйозно?

– Цілком.

Двоє вартових почали відмикати кайдани на його руках і ногах. Втративши звичну тяжкість, хлопець зітхнув з полегшенням.

– План пам’ятаєш? – спитала Сафріна.

– Я маю скористатись заклинанням, що підтверджує мій родовід, скинути кузена з трону, відправити до «пустки». Першим моїм наказом буде відпустити полонених.

– Саме так. До переліку полонених додався кастодіан. Рись. Її відпустити в першу чергу і доправити мені.

– А як же мій батько? – спитав він, потерши стомлені зап’ястки.

– Приведи її живою і неушкодженою, тоді побачиш татуся.

Льєн похмуро кивнув. Сафріна і вартові залишили темницю. Хлопець здивовано дивився на відчинені двері. До останнього не вірив, що він і справді вільний.

Аденна чекала на жрицю у бібліотеці. Тікара не змусила себе чекати, вона прийшла, тягнучи на плечі довгу льняну сумку. Спинившись біля столу, вона витягла з неї три товсті книжки у шкіряних обкладинках.

– Це мої конспекти з травології. Я досліджувала «сяйливе око» чотири роки.

Аденна посунулась вперед, відкривши одну із книг, списану каліграфічним почерком.

– Оце так… Слухай, я можу взяти це з собою?

– Звісно…Та тримайте це у таємниці. Якщо Її Величність дізнається, що Ви бачили квітку…

– Звісно, Тікаро, не хвилюйся.

Жриця невпевнено кивнула.

– Дякую, за допомогу і взагалі…

Тікара всміхнулась залишивши принцесу на самоті. Аденна занурилась у прочитання.

Квітка «Сяйливе Око» отримала свою назву через легенду про Матір, що втратила своє дитя і плакала, тримаючи його в обіймах. Біль Богині був таким сильним, що на місці загибелі дорогоцінного чада утворилась темрява, дерева почали втрачати свій колір, а земля ставала сухою і неродючою. Так на світ з’явилась «пустка», як уособлення порожнечі, яку по собі лишила втрата дитини. Сльози Богині були поглинуті землею. І у неродючому ґрунті неочікувано зародилось коріння, що шукало світло. Так, на місці поховання виросли квіти, що сяяли як очі Богині. І несли вони в собі смуток і полегшення. Втрату і відновлення. Як нескінченний символ балансу.

Загальні відомості про властивості «сяйливого ока»:

- Зняття болю (третина чайної ложки на склянку чистої, настояної на місячнім сяйві води)

- Покращення сну (дрібка пилку, у суміші сухої меліси, м’яти та пустирника)

- При лихоманці (дрібка пилку у суміші (3:3) сон-трави, дурману, чебрецю, залити окропом із квітів волошки, маргариток та листя малини)

- Для розкриття меж магії (столова ложка пилку, розпорошити довкола голови, забезпечити тишу довкола)

- Розвіяти будь-яке прокляття (розтовкти коріння «ока» у порошок, заварити як чай (маленька філіжанка) і випити гарячим п’ятьма ковтками)*

*Для зняття масивного прокляття 1 корінець розтовкти і розпорошити магією або скористатись водогоном (детальні інструкції у параграфі 7 "Зняття всеохопних проклять")

Важливо! Користування «сяйливим оком» можливе тільки з нагляду цілителей, зловживання може призвести до непередбачуваних наслідків.

Зафіксовані негативні наслідки зловживання:

- Втрата контролю над магією (Розділ «Хасан», книга «Магічний вплив на Зоряну Варту»

- Втрата почуттів (важливо! Не плутати із заклинанням блокування емоцій) (Розділ «непряме спадкування», підрозділ «Захара», книга «Родовід Королев Зоряної Варти»)

- Залежність від пилку (Розділ «Тристан», книга «Легенди Зоряної Варти»)

Аденна підняла очі. Тікара, без сумніву молодець, що вказала джерела. Необхідно знайти ці розділи і ознайомитися з ними. Та понад усе її цікавила Захара. Вона вперше чула про таку родичку. Тож мала знайти цю книгу.

Існують опасіння, що силу «сяйливого ока» пізнали жителі Міста Сонця. Враховуючи, що коріння росте саме у їх королівстві, вони мають більше шансів для вирощування цих квітів на своїй території.

Втім, слід зазначити, що хоч коріння потребує сонячного світла, сама квітка розкривається і дозріває лише під місячним сяйвом. Тож повноцінно виростити квітку такої ж сили, як вона росте у «пустці» неможливо на жодній з територій.

Спроби такого вирощення уже проводились королевою-матір’ю Захарою (Розділ «непряме спадкування», підрозділ «Захара», книга «Родовід Королев Зоряної Варти»). Та, на жаль, не мали успіху.

За даними вартових, близько п’яти сотень років тому квіти повністю зникли. Їх не було знайдено у «пустці». Та за останніми спостереженнями, у ніч появи на світ принцеси Аденни, кілька таких квітів було знайдено у самій глибині лісу. За легендою, поява таких квітів знаменує скорботу Богині. Щось у світі змінилось і вона дає знак нам усім, що ми маємо бути сильнішими. Кажуть, що ці квіти здатні бачити лише ті, хто в глибині своєї душі нещасний. І попри те, що королева лишилась вдовою і виховує трьох дітей із непередбачуваною силою, вона не бачила навіть тих квітів, до яких її приводили вартові.

Рада прийняла рішення не оповіщувати королеву про появу нових квітів. Такі місця старались оминати, аби не викликати гнів Богині.

Принцеса замислилась. Що такого могло статися, коли вона народилась?

Аденна читала, доки у бібліотеці не стало геть тихо. Її очі здавались сухими від втоми, неначе під повіки насипали піску. Принцеса випрямила спину, відкинувшись на стільчик. Щось торкнулось її руки і дівчина підскочила від несподіванки, серце почало гупати в грудях. Абсалон сидів на столі, спостерігаючи за дівчиною з цікавістю.

– О, Богине! Абсалоне! Не можна ж так лякати.

Кіт щось собі нявкнув і наступив на розгорнуту книгу, він потерся об щоку Аденни, а тоді всівся перед нею.

– Що скучив за мною? – спитала вона, погладивши кота.

Він заплющив очі, гучно замуркотівши.

– Пробач, що лишила тебе так надовго, мабуть, геть знудився сам.

У підтвердження Абсалон перейшов, влягаючись на коліна дівчини. Аденна одразу ж відчула як ноги зігріваються від цього муркотуна.

– А що ти скажеш, якщо ми пошукаємо собі пригод?

Абсалон підняв голову, поглянувши на принцесу.

– Мені наснився сон, що тут є доволі цікава читацька зала.

Кіт примружився.

– Не засуджуй. Просто перевіримо, гаразд?

Кастодіан граційно зістрибнув з колін принцеси, озирнувшись в очікуванні. Незважаючи, на жахливе орієнтування у просторі, вона на диво точно пам’ятала, куди йшла у своєму сні. Абсалон йшов попереду, здивовано озираючись.

– Ой, не починай, – закотила очі вона. – Сон був нещодавно. Ще не забула дороги.

Абсалон тихенько нявкнув.

– Не огризайся.

Вони спустилися гвинтовими сходами і вийшли у читацьку залу.

– Це вона! – радісно скрикнула Аденна, побігши вперед.

Між рівненькими книжковими шафами, що розміщувались по обидва боки від вузької смарагдової стежки, знаходились ті самі ворота. Принцеса торкнулась кованої ручки і ворота відчинились. Весь передпокій вкривали ряди книжкових полиць.

Абсалон поглянув на неї запитально.

– Не тисни на мене! Зараз…Дай-но пригадаю.

Десь у цю мить, у її сні з’явилось те загадкове проміння. Воно вело її рядами стелажів, доки вона не вийшла до ще одного, що стояв поперек.

– Маємо йти вперед.

Кастодіан недовірливо позирнув на господиню.

– Що?! У сні був промінь світла. Зараз його нема! – роздратовано мовила Аденна.

Абсалон важко зітхнув і побіг вперед.

– Агов? Куди ти! – наздоганяючи кота крикнула принцеса.

Кастодіан біг лабіринтами книжкових полиць із такою вправністю, ніби і сам тут бував. Хоча, хто ж знає як влаштований зв’язок кастодіана і його мага. Може Абсалон бачив ті самі сни, що й вона?

Принцеса ледь встигала за швидким улюбленцем, на шостому повороті, вона почала відчувати різкий біль у правому боці. Абсалон повернув голову.

– Келджу ні слова. Весь дух з мене витрясе, аби я не захекувалась від бігу.

Кіт відвернувся, принюхався і рушив далі.

– Серйозно, у сні я туди дійшла значно швидше…Може ми не туди звернули?

Абсалон загарчав.

– Гаразд-гаразд. Дякую, що ведеш.

Якби кіт міг, він би пустив очі під лоба прямо зараз. Аденна всміхнулась, уявляючи цю картину.

Ще за кілька хвилин, Аденна побачила стелаж, що стояв поперек інших.

– Нарешті!

Кастодіан красномовно поглянув на неї.

– Тобто… Дякую тобі, мій любий друже, що привів непутящу принцесу у потрібне місце, – вона потягнулась до кота, погладивши голову.

Абсалон задоволено замуркотів, а тоді перехопив її палець і ледь торкаючись гострими зубами, прикусив. Він часто так грався, та жодного разу не завдавав принцесі болю.

– Так, – підводячись мовила Аденна. – Далі я маю взяти книгу…

Вона відшукала «Родовід Королев Зоряної Варти» на полиці і відкрила її.

Абсалон неспокійно ворушив хвостом.

– Треба зачекати, – пояснювала вона. – У моєму сні мене щось вкололо за… Ай!

Крапля крові впала на сторінку, одразу ж поглинаючись, почулось клацання і стелаж зник, відкриваючи шлях до темної кімнати з металевими дверима.

– Агов? – покликала Аденна. – Ви тут?

– Хто це? – стомлено озвався голос.

– Мене звати Аденна.

Спершу за дверима було тихо.

– Принцеса Аденна?

– О, то Вам відомо, хто я…

– Так. Навіть сюди новини долітають.

– Як Вас звати?

– Краще цього не знати.

– Чому Ви тут?

– Направду… Я не знаю. Тобто…Здогадуюсь, звісно, та не знаю напевне.

Аденна сіла біля дверей.

– Я можу спробувати витягти Вас.

– Це небезпечно. Якщо Сафріна дізнається, що Ви тут…Ви будете у небезпеці.

– Вона не зачепить мене. А як і спробує – я захищатимусь.

– Ви дуже смілива, принцесо.

– Просто Аденна. Хоч я і не знаю, хто Ви, та ми тут самі, тож опустимо всі ці регалії.

– У тебе приємний голос, – сказав бранець.

– У тебе теж.

Аденна всміхнулась.

– Давно ти тут?

– Точно не знаю. Я припинив рахувати після десяти років.

– Мені дуже шкода.

– Тобі краще не приходити сюди, Аденно. Сафріна не та, ким себе видає, вона може тобі нашкодити.

– Що тобі відомо про неї?

– Я не можу розповісти.

– Чому?

– Правда захищена магією. Мені шкода. Хотів би я допомогти.

– Хто захистив правду магією? Вона?

– Так.

– Як давно?

– Не знаю. Більше десяти років, точно.

– Стільки ж, скільки ти ув’язнений?

– Так.

Чи може це бути тією самою правдою, яку не може сказати Тікара? Чи може ця правда бути наслідком появи квітів? І як це пов’язано з Аденною?

– Що ти замислила?

– А ти вже так добре мене знаєш?

– Я навіть у тиші відчуваю твої небезпечні думки.

Аденна всміхнулась.

– Я тебе навідуватиму.

– Кажу ж тобі це погана ідея.

– Я хочу розібратися у всьому. З’ясувати, що від мене приховують.

– У наш час правда – неабияка розкіш.

– Звучить по-старечому.

За дверима почувся хриплий сміх.

– Я доволі старий проти тебе.

– І скільки тобі?

– Трохи більше чотирьохсот.

– О…

– Що, сподівалась на юного красеня?

– Ну… Краса не головне…

Голос знову розреготався, його сміх був таким чудним, нестримним, як дитячий.

– Навіть, якби я був вільним – нічого б не вийшло.

– Що, ти такий страшко?

– Ти ж казала, що краса не головне?

Аденна реготнула.

– Як ти знайшла це місце?

– Сама не знаю. Я у бібліотеку не ходок, а тут вирішила почитати про одну квітку, яку знайшла у «пустці». Прийшла сюди, читала про якісь бородавки і заснула. А уві сні прийшла сюди і говорила з тобою. Ти, до речі, і там не хотів представлятись.

– Ти бачила це місце уві сні? – перепитав в’язень.

– Так. Дивна річ, скажи?

– Та не те слово…

– Що? Що ти знаєш про це?

– Так вмів Дейлан. Так його магія намагалась показати істину серед омани.

Істину серед омани? Може і це якось пов’язано з тією правдою, що прихована магією?

– Тато вмів так? – натомість спитала вона.

– Так…Цю навичку розвинути неможливо, це як…

– Побічний дар?

– Так.

– Щось у мене їх забагато, – закотила очі вона. – Скоро солитиму.

В’язень пирхнув зі сміху.

– Із твоїм родоводом це не дивно. Найсильніші маги Зоряної Варти у королівській родині. Споконвічно.

– Ти багато знаєш про це, був дослідником?

– Ні. Багато часу проводив із Дейланом.

– Ви були друзями?

– Так. Я мав його за брата.

– Яким він був?

– Неймовірно добрим. Таких людей рідко можна зустріти за все наше довге життя. З часом все змінюється. Ти втрачаєш намагання щось довести, нудишся. Стаєш більш байдужим. Та не він. Він ніколи не здавався.

– Цікаво, чи він би радів тому, ким ми стали з братами.

– Я певен, що він би пишався. Не уявляєш, як він чекав на тебе. Який щасливий був він однієї думки, що скоро народиться принцеса.

Аденна слухала бранця і думала про те, як сильно їй би хотілось познайомитись із батьком.

– Якщо не секрет, якою рослиною ти цікавилась?

– Сяйливим оком. Чув?

– Так. Доволі неоднозначна квітка. Для чого вона тобі?

– Хочу зрозуміти для чого вона, на що здатна і чому я відчула як моя сила зросла, коли надихалась тим пилком.

– Пообіцяй мені, що не застосовуватимеш її таким чином.

– Але… Чому?

– Ці квіти нерідко змінюють структуру магії. Вони шукають прогалини, які треба заповнити. Душевні, чи фізичні значення не має. Спершу тобі здається, що стає легше, та потім…Потім ти стаєш лише вмістилищем для сили, яка більше тобі не належить. Тепер вже ти належиш їй.

– Але ж… Вони лікувальні. Хіба ні?

– Так, вони дійсно лікують, але будь-які ліки у високій концентрації можуть стати отрутою. У Місті Сонця, ці квіти вирощують у королівській оранжереї. Доступ до них має лише Аларик.

– Він їх використовує?

– Так. Він хоче збільшити власну силу.

– Для чого?

– Хоче розірвати угоду.

– А, твій дар…

– Ти про це знаєш?

– Ти казав про це у сні. А що за угода?

– Угода, яку я уклав і з ним, і з Сафріною. Щоб покласти край всім війнам між королівствами. Угода про ненапад. Жодна зі сторін не може виступити ініціатором війни.

Аденна відчула, як дежавю знову захоплює її, виштовхуючи з тіла.

Цього разу вона опинилась на місці Льєна. Говорила його голосом, відчувала важкість кайданів на руках, безнадію, втому, голод і сморід. Сафріна стояла навпроти, холодний погляд впивався у бранця, неначе приховував ту ж небезпеку у погляді, що й у Джейда.

– То в чому проблема? Якщо ти так ненавидиш Аларика, взяла б своїх дітлахів та й напала.

– Тебе не мають стосуватися мої наміри.

– О… То ти не можеш…Цікаво.

Сафріна незадоволено поглянула на нього.

– Все, що мені треба, щоб у потрібну мить ти скинув Аларика з престолу. У тебе більше прав на нього.

– І як же зручно, що саме спадкоємець трону загубився у «пустці»…

– Та не загубився ти, дурню! Ілайна кинула тебе, аби Аларик не вбив потенційного суперника у претензії на трон. Він одружив її на собі і зачав нове дитя. Дівчинку, на його щастя. Вона трохи молодша за Аденну.

– У мене є сестра?

– Зведена. Але так. І враховуючи ваші дурні закони спадкування, жінка не має права стати королевою одноосібно, їй для цього потрібно вийти заміж і народити спадкоємця, щоби той посів трон. Тож Аларик не поспішає шукати їй нареченого. Ось чому ти маєш діяти зараз.

– Як ти збираєшся нашкодити Аларику?

– У мене дуже добре підготовані діти.

– О…Навчила їх команди «сидіти», «голос»? Чи може «прикинься мертвим»?

– Твої жарти краще не зроблять. Джейд не підпадає під угоду, тож він зможе завдати йому такі страждання, про які я навіть не мріяла. Втім, для втілення нашого плану ти маєш ще багато чого навчитися. Містере Келдж!

Радник вийшов із темряви. Аденна заклякала, побачивши страшне лице наставника. У його руках було відерце з водою.

– Ну, то як? Покажеш, що вже вмієш?

Аденна відчула як все її тіло тремтить, а все обличчя і руки нагрілися. Променисте жовте сяйво линуло зі шкіри, засліплюючи королеву і радника.

Наступне, що відчула принцеса, як крижана вода вкрила тіло, загасивши те сяйво.

Аденна повернулась до власного тіла, закашлявшись.

– З тобою все гаразд? – спитав в’язень.

– От чому вона не піде по Шайну… – усвідомила Аденна.

– Хто така Шайна?

– Кастодіан мого брата. У лісі на нас напали соняшники, ми відбивались, Шайна кинулась рятувати Джейда і вони зникли разом з нею.

– Мені шкода.

– Мені теж. Вона змусила мене стерти пам’ять брата. Аби він не пішов на пошуки самотужки.

– Хоч це і жорстоко, та якби він пішов – його б визнали нападником і війни було б не уникнути.

– Джейд ходив у ліс…Довгий час. Сьогодні вночі ми знайшли його у цих квітах. Я хвилююсь за нього.

– Він почав частіше користуватись своїм даром?

– Не знаю, що має трапитись аби він добровільно це зробив, – фиркнула вона.

– О…То він не у захваті, що його кличуть «королівським катом»?

– А як ти думаєш?

– Мені прикро, дар – це завжди частина нашої суті. Якщо маг не приймає його, значить йому не стає сили прийняти і себе самого.

– Мені здається, якби він міг – позбувся б дару назавжди.

– Цілковито його розумію. Хоч мій дар і не приносить шкоди фізичної, та все ж не дозволяє іншим довіряти мені. Та все одно це частина мене. Якщо я позбудусь її – то вже буду не я.

Аденна кивнула, пояснити б це Джейду... Та він не слухатиме.

– «Сяйливе око» діє на кожного по-своєму. Хтось впадає у залежність одразу. Хтось вирішує свої проблеми зі здоров’ям душі чи тіла…

– Але від чого це залежить? – перебила його Аденна. – Як зрозуміти, яким чином, скажімо квітка впливає на Джейда?

– Чинників багато. Специфіка його магії, яку потребу він втілює, користуючись квітами, його загальний стан. Та найлегший і найточніший шлях – поговорити із ним. Спитати чому він ходив до того лісу, що саме він намагався там відшукати.

Аденна замислилась. Навряд чи він захоче говорити. Хоч вона і стерла спогади про бійку і Шайну, хай як квітка впливала на нього, він навряд чи захоче про це говорити. Та спосіб дізнатися, що ж він там побачив все ж є. Головне бути непомітною.

Аденна прокралась до кімнати Джейда. Ліжко Сейджа було порожнім, вікно було розчиненим і легкі фіранки плавно злітали від подиху вітру. Хлопець досі спав, Аденна присіла поруч і спробувала якомога непомітніше проникнути у його спогади. Вона роздивлялась дивне марево, де була чиста прозора вода, жінка з добрим поглядом.

– Клодет... – шепотіла Аденна, залишивши кімнату брата. – Хто ж ти така?