Раді Вас бачити!

Довкола було темно, Аденна відчувала, як від холоду щелепа тремтіла, а кінчики пальців здавались крижаними. З кожним кроком роздавався плескіт води. Вона стікала сірими стінами, затримуючись на стиках між цеглинок, заповнювала підлогу, сповільнюючи кроки принцеси.

– Що я маю робити? – донеслося геть поруч.

Аденна зробила крок вбік, від різкого руху, краплі води вкрили щиколотку, обтяжуючи штанину. Дівчина ігнорувала це, намагаючись знайти спогад якомога швидше. Вона знову опинилась посеред сірої темниці. Вода була й тут. Вона вкривала всю підлогу під Льєном. Аденна присіла біля нього, та як це завжди бувало у спогадах – бранець її не бачив. Королева стояла у дверях, знуджено спостерігаючи за хлопцем.

– Джейд відмовиться карати тебе без нагальної потреби, – мовила Сафріна.

Аденна відчула, як мурахи сипнули шкірою. Вона знову поглянула на Льєна. Його волосся було сплутаним і вологим, воно прилипло до лоба, краплі води стікали блідим виснаженим обличчям. Сірі плями вкривали сорочку і штани хлопця, а біля його ніг стояло пусте відерце.

– То, чого ти хочеш від мене? – знесилено спитав він.

Сафріна наблизилась до хлопця:

– Спровокуй його.

– Як? – фиркнув він. – Напасти на тебе?

– Ні, не на мене, – зітхнула королева. – На Аденну.

Принцеса відчула, як все всередині стислося. Серце знову зайшлося в грудях.

– На ту мозковивертачку? – реготнув Льєн. – А, що як вона влізе у мою макітру?

– А від цього я навчу тебе захищатися, – всміхнулась Сафріна.

Спогад раптово урвався. Аденна продовжувала лишатись у темному просторі. І чому вона побачила це? Що спровокувало появу саме цього уривку? Усвідомлення приходило не одразу, неначе щось заважало їй скласти повну картину побаченого.

– Спровокуй… – повторила Аденна, розмірковуючи.

Думки в її голові нагадували патоку, що злипались і тягнулися, змушуючи дівчину напружуватись, аби сформулювати їх чітко і послідовно. Вона пригадала коронацію. Все ставало на свої місця. Напад Льєна був спланованим. Він мусив атакувати принцесу, аби сумніви Джейда зникли і він зробив точнісінько те, чого хотіла Сафріна.

Аденна розплющила очі. Блакитну стелю вкривали сріблясті візерунки, принцеса різко сіла на ліжку. Вона була у своїй кімнаті. Її волосся було розпущеним, камзол висів на стільчику біля ліжка, а чоботи обережно стояли поряд. Хай хто її приніс і переодягнув, минуло досить багато часу з моменту винесення вироку.

Згадавши про це, Аденна відчула нестримне хвилювання. Вона хутко взулась і вибігла за двері. З кожним кроком її тіло дещо заносило, у голові паморочилось. Принцеса постукала у кімнату братів. Ніхто не відчинив, вона відчула, як паніка стискає горло, очі набрались сльозами, дівчина побігла, коридором, збираючись надвір. Раптом вона врізалась у когось і відчула чужі руки на своїх плечах.

– Принцесо! – вигукнув Келдж. – Дивіться під ноги, мало носа не заорали! Ходімо, Вам треба перепочити.

Він розвернув її, підштовхуючи у бік покоїв.

– Стій! Що сталось?

– Ну, Ви трохи перенервували і зомліли.

– І…Що сталось потім?

– Ну, коли всі нарешті дореготали, пан Сейдж приніс Вас до кімнати. Її Величність сиділа з Вами кілька годин, а тоді пішла.

Келдж продовжував вести її до покоїв, злегка підштовхуючи в спину.

– Та припини ти пхатися! – розвернулась вона. – Де Джейд? Я мушу поговорити з ним.

Вираз обличчя радника на мить змінився. Аденна це помітила.

– Що? Що сталось?

– Пан Джейд зник скоро після страти в’язнів.

Принцеса відчула, як тремтить.

– Я маю піти по нього.

– Почуйте мене, принцесо, Вам його не знайти. Він повернеться, коли зможе.

– А що як ні?

– Він не кинув би Вас.

– Чого це?

– Відпочиньте, – вмовляв її Келдж. – Поспіть трохи, а згодом все проясниться.

– Думаєш, я недостатньо виспалась? Я захропла на страті, яку сама мала і проводити! Що взагалі там сталося?

– Келдже? – почулись кроки Сейджа. – Дякую, далі я сам. Залиш нас.

Радник злегка вклонився. Аденна зітхнула.

– Слухай, якщо ти знову заведеш пісню про те, що я розчарувала матусю – я зніму черевик і кину його тобі прямісінько в пику, – пригрозила принцеса.

Очі брата розширились.

– Як самопочуття?

– Паршиво. То, що там сталось?

– Дульсс якось вибрався із пут і намагався тебе поранити, та ти взяла і впала йому під ноги. Вартові скористались тим, що він розгубився і закували назад.

– А Джейд? Чому ти не спинив його?

– Ніхто не встиг зреагувати, Адо, – зітхнув Сейдж. – Все відбулось занадто швидко. Мені здається, він сам не зрозумів, що накоїв.

– Це я винна.

Сейдж обійняв її, заплющивши очі. Аденна вся стислася в його обіймах, відчуваючи, що от-от заплаче.

– Ти хотіла помилувати їх. Дати їм можливість жити, хоч і відбуваючи термін. Та вони виявились негідними. Це не твоя провина. Навіть не думай так. Джейд зробив те, що мусив. Дульсс спровокував його…

Аденна раптом відпустила брата.

– Спровокував… – тихо повторила вона.

– Ну…Так, адже він поставив твоє життя під загрозу, – Сейдж вдивлявся у очі сестри. – Що таке?

– Тоді, з Льєном… Він теж спровокував Джейда, напавши на мене... Саме так, як вона йому й казала…

– Хто «вона»?

Аденна підняла очі на Сейджа.

– Хіба не ясно? Мати.

– Чекай… Про що ти взагалі?

– Мені потрібен Джейд.

– Він пішов. Не знаю куди і як надовго, та я не зміг його знайти.

– Маємо вирушати на пошуки, негайно.

– Адо! Він повернеться.

– А, що як ні?

– Він ніколи б тебе не кинув. Тим паче знаючи, що ти не прийшла до тями.

– Чому всі про це кажуть?!

– Бо це правда! Він десь недалеко. Перебіситься і повернеться, – він обійняв сестру. – Ходімо, я попросив зварити тобі какао. Воно завжди тебе заспокоювало.

Залишок ночі, принцеса не знаходила собі місця. Абсалон стурбовано спостерігав за дівчиною, його хвостик коливався з боку в бік, щоразу як вона міряла кроками кімнату.

Раптом роздався стук. Аденна хутко відчинила двері. Джейд стояв на порозі, сірі очі були стурбованими, якщо не сказати наляканими.

– Джейде! – вона обійняла його, затягнувши до кімнати.

– З тобою все гаразд? – спитав він.

– Так… Де ж ти був?!

Джейд розгублено знизав плечима.

– Я… Я й сам не знаю.

– Тобто? – не зрозуміла Аденна.

– Я бродив…Тоді зайшов до якоїсь хижі. Сидів там і…

– Що?

Він підняв на неї очі.

– Це звучатиме дико.

– Та кажи вже, – просила дівчина.

– Вона здалась мені знайомою.

– Тобто?

– Я ніколи не був в тому селі. Я гадки не маю, що це за місце. Хижа закинута уже давно, там все поросло травою і плющем, речі розкидані, вкриті пилом…Як вона може здатися знайомою? Це було неначе…

– Дежавю? – підказала вона.

Джейд підняв очі на дівчину, повільно киваючи.

– Якщо я щось і усвідомила за той час, як подорожую чужими свідомостями, так це те, що таке відчуття ніколи не буває безпідставним.

– Що ти пропонуєш?

– Відшукати цю хижу у твоїй пам’яті.

– Щось ти не надто впевнено звучиш, сестро, – помітив Джейд, уважно поглянувши на неї.

– Скоріш за все це дуже давні спогади. Ще за часів, коли ти був немовлям чи трохи старше. Такі спогади дуже далеко, дістатись до них буде непросто.

– Але ж ти робила це із Сейджем і Льєном.

– Тільки тому, що ми всі були дітьми. Тож у порівнянні з нами зараз, ті спогади були більш-менш свіжими.

– Це може зашкодити тобі?

– Я не знаю, – чесно зізналась вона.

– Тоді не варто. Знайдемо інший шлях.

Вони помовчали. У повітрі зависло питання, яке Аденна не була готова поставити, а Джейд не збирався давати відповіді.

Доволі скоро він підвівся.

– Тобі час відпочити, Адо. Побачимось нової ночі.

Аденна спостерігала за тим, як брат наближається до дверей.

– Знаю, ти кориш себе… – вона знервовано ковтнула. – Та ти ні в чому не винен.

Джейд певний час не повертався до неї, так і стояв у темряві, обличчям до дверей. Тоді він повільно озирнувся через плече. Довгі тіні лягли на його вилицю і скроню, зробивши світлі сірі очі майже білими.

– Я не відчував провини. Я не відчував нічого. Схоже, це те, чому мене прагнула навчити матір – головне почати, а далі все стає стерпним.

На цих словах він вийшов з кімнати, зачинивши по собі двері. Почуте змусило її лише більше хвилюватися за брата. Очі набралися сліз і Аденна дала їм волю, впавши на подушки. Джейд не заслуговує на це. І хоч Келдж не погрожував буквально, все ж попередив, що як принцеса розповість йому про те, що сталось із Льєном – з ним може щось статися.

Це змусило принцесу швидко підвестися з ліжка. Сльози висихали на щоках з кожним кроком. Палац уже давно поснув і факели у коридорах загасили. Тільки місячне сяйво дозволяло розгледіти бодай щось на своєму шляху. Подбати про власне джерело освітлення принцеса, чомусь не додумалась, за що корила себе всю дорогу. Адже, вона безліч разів намагалась навчитись викликати кулі світла, та виходили якісь мильні бульбашки, що вибухали, варто було їм злетіти з долоні. Згадавши про це, вона розгнівано стисла руки в кулаки, а тоді вдарилась ногою об скриню, що стояла в коридорі. На очах виступили сльози, а мізинець на нозі, який вона змогла вразити навіть через чобіт – вибухнув болем. Схоже, брат не жартував, називаючи її «нещастям».

Радник жив у лівому крилі палацу. Аденна знала про це, бо там мали покої всі представники ради королівства. Наблизившись до дубових дверей, дівчина постукала. З того боку почувся скрип, тоді важкі кроки, за мить двері відчинились, брови містера Келджа поповзли догори.

– Принцесо? Чому Ви тут?

– Я хочу піти на тренування.

– Не сьогодні. Йдіть спати, принцесо, – він майже зачинив двері, Аденна вперлася в них рукою.

– Келдже!

– Ніч і так була сповнена хвилювань. Ви будете надто розсіяною.

– Я сама це вирішу!

Радник кинув на неї недобрий погляд.

– Джейд більше не відчуває жалю…Він стає…жорстоким.

– Ну, з його даром непогана риса, – склав руки на грудях він.

– Хіба ти не розумієш? Це я винна! Я мала сказати йому про Льєна!

Келдж затулив долонею її рота.

– Ніхто не має знати про це, принцесо, – понизив голос він. – Якщо пан Джейд про це дізнається – постраждаємо всі.

Дочекавшись, коли Аденна припинить вириватися, він повільно опустив руку.

– Що вона з ним зробить?

– Вона? В сенсі, Її Величність? Ви думаєте вона завдасть шкоди власній дитині?

– Я вже не знаю, що думати, – зізналась Аденна.

– Спитайте її щодо цього. Думаю, Вам вже час поговорити із матір’ю.

– Ні. Я замало пригадала, – вирвалось у неї.

Келдж вперся в неї поглядом.

– Що це значить?

Аденна підняла очі на радника.

– Нічого. То як, ми йдемо тренуватися?

– Більше скидається на те, що Вам потрібна подружка, а не тренування. І хоч це лестить мені, та я не заплітатиму Вам коси і не витиратиму шмарклі. Йдіть спати, принцесо. Тренування сьогодні не буде.

– Що ти собі дозволяєш?!

– Ви просили взяти Вас в учні. Я погодився. Та можу змінити власну думку і відпустити Вас на поблажливі спаринги із вартовими, що радо піддаватимуться Вам. То як? Завершуємо співпрацю?

– Мені потрібне тренування!

– А Ви ще гучніше про це скажіть, може я тоді передумаю? – фиркнув він.

– Годі цього! – крикнула вона, відчуваючи, як гнів досягає найвищої точки.

Її вуха заклало. Тонкий писк ставав нестерпним, викликаючи нестерпний головний біль, що тиснув на очі. Стіни затремтіли, підлога вкривалася тріщинами. Пил сипався зі стелі. Очі Келджа набували червоного кольору. Тиск ставав нестерпним, у вухах принцеси, щось клацнуло. Тремтячою рукою вона провела по вушній раковині і кінчики пальців вкрились кров’ю.

– Ваші емоції – ваш власний ворог, принцесо, – хрипів радник, перекрикуючи шум. – Втихомирте їх, інакше постраждають всі!

Аденна заплющила очі і знесилено впала. Вона спробувала зробити вдих, тоді повільно видихнула. Тріщини поступово зникали, вуха нарешті розклало. Вони з Келджем полегшено зітхнули.

– Контроль, принцесо. Магія бере контроль над тим, хто не здатен опанувати себе. А з Вашою силою – це небезпечно. Вчіться контролювати почуття. Або відмовтесь.

Аденна поглянула на радника.

– Ти про що?

– Існує спосіб позбутися всіх зайвих емоцій.

– І ти зробив це?

– Так, зробив. Коли втратив все.

– І як…Як ти живеш без них?

Келдж поглянув на неї, лише зараз Аденна помітила, що його погляд був спустошеним. Там не було нічого, неначе Келдж був порожньою оболонкою.

– Прекрасно, – підвівся радник. – Обміркуйте це, як будете готові поговорити – Ви знаєте, де знайти мене.

– Що як я не хочу втрачати себе?

– Тоді вибір, що постане перед Вами – не вдовільнить Вашу величність.

– Для чого він їй? – спитала Аденна, повертаючись до теми Льєна. – Якщо мати хотіла, щоб його стратили, як він лишився живим? І чому, в ім’я Богині, цього не має знати Джейд?

Келдж криво всміхнувся.

– Можете спробувати розповісти йому, та запевняю: Вам не сподобаються наслідки.

– Знову погроза? – повільно підводячись, спитала Аденна.

– Сприймайте, як забажаєте, – знизав плечима він.

– І що ти зробиш? Вб’єш мене?

– А нащо? – пирхнув зі сміху він. – Якщо Ваш брат дізнається, що Ви знали, що він не завдав шкоди Льєну і змовчали, спостерігаючи, як він повільно занурюється у темряву – він відвернеться від Вас. Повірте мені, принцесо, зрада завжди бере свій початок із таємниць.

– Але… Ти сказав мені, що я маю мовчати, бо Джейд може постраждати!

– Хіба? – примружився він. – Я лише сказав, що Вам краще мовчати, якщо компанія Вашого брата Вам не набридла.

– Ти обманув мене…

– Або Ви занадто довірливі, – всміхнувся він. – І це ще один урок від мене, принцесо. Які б умови Вам не висували – дізнайтесь про кожну дрібницю. Ніколи не вірте на слово. Навіть королева не у повній безпеці у власному королівстві. Завжди будуть ті, хто захоче впливати на рішення монарха. Рекомендую навчитись не піддаватись такому впливу і завжди мати власну голову на плечах.

Аденна відчула себе приниженою і зрадженою, а найгірше у всьому цьому було те, що Келдж мав рацію. У всьому винна лише вона сама. Радник зібрався повернутись до своєї кімнати, коли вона заговорила знов:

– Ти не відповів на моє питання.

Келдж стомлено озирнувся.

– Що знову?

– Для чого мати інсценувала страту Льєна? Нащо він їй потрібен?

– Це питання, на які я не маю відповідей. Бо як Ви і зазначили: це справа рук Її Величності.

– Ти щось приховуєш. І я дізнаюсь що саме.

– Я лише вірний своїй королеві, принцесо, і це все, – він зітхнув. – Йдіть спати. А завтра потренуємось, якщо Ви звісно не триматимете на мене образу після цієї ночі.

Він зачинив двері, Аденна стояла перед кімнатою радника ще певний час, а тоді тихо повернулась до своїх покоїв, почуваючись абсолютною невдахою. Якою королевою вона може бути, якщо робить такі дурні вчинки? Вона не вміє тримати зброї в руках, на виголошенні вироку втрачає свідомість, довіряє і без того не надто чесному раднику, що явно прагне зламати її, а не вчити. Сафріна б ніколи не принизила себе так, як це зробила Аденна.

Абсалон виліз на коліна принцеси, влягаючись. Він мружився, дивлячись на свого мага, неначе його муркотіння покликане заспокоїти її і підтримати. Вона погладила кота по голові і продовжувала сидіти у темряві. Сон не йшов, все її життя здавалось брехнею, фасадом, за яким не було нічого. Якщо вона була спадкоємицею Троїстої Богині, то вибір був вкрай невдалим. Про який спадок може йти мова, якщо вона сама про себе подбати не здатна? Сльози скрапували з її щік, опускаючись на вишите сріблом укривало.

У двері постукали.

– Так?

– Доброї ночі, доню, – Сафріна стояла у дверях, обійнявши себе за плечі. – Можна?

– Так…

Королева сіла на ліжко поруч з дочкою і обійняла її.

– Я така невдаха… – зітхнула вона, притулившись до матері.

– Ти зовсім не невдаха, Аденно. Я дійсно забагато хочу від вас трьох і тепер розумію це.

Дівчина підняла голову, здивовано поглянувши на матір.

– Тобі всього шістнадцять… – витерши сльози з її щік, мовила вона. – Ти принцеса, що виросла у любові, яку я справді старалась тобі дати. Я ж суджу тебе, вас всіх по собі. Весь час забуваю, що ми геть різні.

– Ти… Не росла в любові?

– Знаю, ти вважаєш, що я занадто радикальна… Та моя ненависть до сонячних не випадкова.

– Ну… Звісно, вони ж вбили тата.

Сафріна поглянула на Аденну.

– Так…

Принцеса пригадала спогад Льєна, у якому він підозрював, що є ще якась причина її ненависті.

– Чи можливо, що є ще якась причина?

Сафріна підняла очі на дочку, збираючись з думками.

– Я ніколи не розповідала вам про свою матір. Так само як ви втрьох народились в любові, я з’явилась на цей світ як наслідок насильства.

Аденні знадобилась мить, щоб усвідомити цю думку. Вона не перебивала матір, аби та могла спокійно розповісти, вочевидь, дуже непросту історію.

– Моя мама була травницею, готувала цілющі зілля для всього свого села. Її батько був вдівцем, ще й скаліченим після останньої війни з Містом Сонця. Тож лише гроші, які вона могла виручити за продані ліки утримували всю їх родину. Вона часто ходила до «пустки», там росли квіти, що звались «сяйливе око», доволі рідкісні, але дуже важливі у створенні настоянок. Сонячні завжди вважали, що ця квітка належить їм, бо коріння рослини бере свій початок у Місті Сонця. Та матері, як і нам всім було байдуже.

Сафріна замовкла, потерши рукою очі. Аденна чекала, відчуваючи тривогу за маму, якій було дуже важко говорити про це.

– «Пустка» була темною, та ми звикли до темряви. Тож вважали, що маємо більше право відвідувати ту місцину, а отже – і все, що там росте належить нам, – Сафріна знизала плечима, сльози блищали у її очах, та жодна сльозинка не залишила їх, неначе королева контролювала навіть це.

– Однієї ночі, посеред «пустки» її перестріли шестеро сонячних. За зірвані квіти, вони переслідували її… – Сафріна знову поглянула на дочку. – Скривдили її. Коли наступної ночі вона приповзла до свого дому, поранена, змучена, батько не повірив їй, що це справа рук сонячних. Тоді люди не надто вірили, що дітей Сонця не лякає темрява «пустки». А коли за кілька місяців мама дізналась, що вагітна – батько прогнав її з дому.

Аденна заклякла, відчуваючи, гнів, образу і страх водночас.

– В селі їй місця не було. Ніхто не вірив, що сонячні були так близько до кордону після перемоги Зоряної Варти. Вважали, що мати сама захотіла дитя від ворога і бреше про все інше. Куди б мати не подалася – всюди її проганяли геть. І попри жахливі спогади, від яких закипала кров – мати оселилась у «пустці». Там я і народилась. У ніч, коли місяця не було на обрії.

Принцеса усвідомлювала, що сила Сафріни могла відрізнятися від їхньої, бо вона мала гени сонячних і зоряних. Хоч це не відображалось на її зовнішності, та це могло зробити її сильнішою за інших.

– Мама навчила мене бути безстрашною. І я була. «Пустка» не лякала мене, бо була мені домом до шістнадцяти років. Якось вона почула, що у королівстві відбудеться бал-маскарад і десь добула мені запрошення, представивши спадкоємицею неіснуючого герцогства. Добре, що тодішня королева більше цінувала бали, ніж географію власного королівства.

Сафріна всміхнулась, чим викликала і усмішку Аденни.

– Мати продала все, щоб купити мені сукню. Там я і зустріла твого батька, – вона ніжно всміхнулась, пригадуючи це. – І ми покохали одне одного у ту ж саму ніч. Згодом королева запросила нас погостювати, а вже за рік Дейлан зробив мені пропозицію. Та скоро після весілля мама захворіла. Її б врятувала хоча б одна квітка «сяйливого ока». Та ті виродки спалили все коріння, а місця росту квітів засипали сіллю. Щоб ніхто із Зоряної Варти більше не міг лікувати себе. Мама померла за кілька місяців. Згоріла, мов свічка.

Королева опустила очі, погладивши ковдру пальцями.

– Довгий час я намагалась прийти до тями. Я знайшла кожного, хто заподіяв їй біль. Знищила їх усіх. Та легше мені не стало, – вона підняла очі на Аденну. – Тому, коли я дізналась, що твій тато спілкується із королем сонячних, я була шокована і зла. І мала рацію. Адже Каллум такий самий, як і ті звірі, що скривдили мою матір. Їм не можна довіряти, Адо. Вони становлять загрозу.

– Але чому тоді Льєн живий? Як ти влаштувала це?

– Заклинання сирен Душ, – знизала плечима Сафріна. – Все нагадує смерть, та насправді душа витягається з тіла, а тоді, силами цілителя повертається на місце. Але ж тебе не це цікавить, чи не так?

– Чому ти зробила це з Джейдом?

– Він має почати сприймати свій дар, як невід’ємну частину життя. Так, він стає іншим, та і ти, і він сам маєте прийняти це як даність.

– Як даність? – пирхнула Аденна.

– Я вчила вас у дитинстві. І продовжую вчити зараз. Ти побачила, що таке влада і мало не поставила все під сумнів. Що мене, якщо чесно, розчарувало. Та я була готова до цього.

– Тому і змусила Дульсса напасти на мене?

Сафріна замовкла, уважно поглянувши на дочку.

– Та, годі тобі. Ти повторюєшся. Адже і Льєн тоді знайшов ножа не випадково. Я все думала, звідки у бранця зброя і де він ховав її, як вибрався з кайданів і чому напав на мене, а не, скажімо на самого Джейда, чи на ту, що утримувала його весь цей час у темниці. Ні, він обрав мене, бо ти вочевидь натякала на це.

– Ти була у його спогадах… – усвідомила Сафріна.

– Так.

– Що ще ти побачила? – спитала вона.

– Не так багато, – збрехала принцеса. – Ти ж навчила його захищатись від мене.

– Захищатись? – здивувалась королева. – Що за маячня?!

– Готова посперечатись, що у твоїй свідомості зараз така сама стіна. Як довго ти вибудовувала її? Ще з мого дитинства? Відтоді, як я змогла залізти у твої спогади?

Сафріна мовчала.

– Якщо ти так ненавидиш сонячних, що ув’язнила дитину і посилала Келджа знущатися з нього, чому не дала Джейду його знищити? Для чого було виконувати трюк з витяганням душі?

– Він має зіграти свою роль.

– Свою роль? Це ж яку?

Сафріна підвелася.

– Я не відповідатиму на це питання, Аденно. Є речі, про які тобі поки знати не варто.

– То, що буде далі? – слідкуючи за матір’ю, що прямувала до дверей, спитала вона. – Я більше не виноситиму вироків?

– Ні, із цим чудово впорається Сейдж. Він завжди розумів важливість моїх рішень.

– Ну, звісно, – закотила очі Аденна.

– Та не сподівайся, що тебе позбавлено роботи у суді, люба, – всміхнулась Сафріна. – Ти продовжиш шукати підтвердження обвинувачень. А Джейд, за потреби – проводитиме страту. Годі вже бути дітьми, Адо. Ви всі маєте дар, що посланий Богинею. Дар, що існує для оберігання королівства. Тож, ви виконуватимете власну роботу із гідністю, яку я виховала у всіх вас. Годі вже скиглення і сліз. Корона – тяжка ноша, саме тому не кожен охочий здатен носити її, попри амбіції. Хочеш довести, що Богиня не помилилась в тобі? Доведи це на ділі. Махання мечем із Келджем багато знань тобі не принесе.

– Ти знала?

Сафріна розреготалась.

– Моє любе дитя, вже час затямити – я знаю про все. Що б ти не хотіла приховати – мені вже відомо. Доброї ночі, Адо.

Двері за Сафріною зачинились. Принцеса відчула, як її і без того пригнічений стан став ще гіршим.