Раді Вас бачити!

– Ілайна завжди була веселою і гучною, – розповідала Арія, коли вони сіли за стіл у їх з Тедросом домі.

Люмія гортала магічні мініатюри, що із дивовижною точністю відображали двох дівчат різного віку. Арія перегорнула одну зі сторінок і показала небозі зображення юної дівчини із довгим золотисто-рудим волоссям, блідою аристократичною шкірою без натяку на веснянки, як у сестри. У її очах і чуттєвих губах Люмія впізнала власні риси. Вона була доволі схожою на матір.

– В неї була купа кавалерів, кожен прагнув одружитись із нею, та вона все чекала. Так вірила, що зустріне свою половину…І зустріла, – Арія перегорнула сторінку, на зображенні красувалась щаслива пара молодих людей. Вродливий молодий хлопець із каштановим волоссям і золотистими очима, Ілайна сяяла, не зводячи закоханого погляду з нього.

Арія опустила очі, відчуваючи тугу.

– Каллум… – вона обірвала себе, Тедрос погладив її по плечах.

– Він був дуже світлою людиною, – продовжив він. – Таких у наш час знайти непросто.

– Ви були близькі? – спитала Люмія.

– Він був нашим добрим другом, – зітхнула Арія.

– Завдяки йому ми маємо цей дім. Він дуже нам допоміг. Ми ніколи не хотіли жити при дворі, тож коли вони побралися, ми оселились тут.

Арія налила чай у розписану квітами чашку. Аромат малини, смородинового листя і м’яти розлітався затишним простором будинку. Золотаві сонячні промені, що линули з великих вікон, пестили кожен предмет у будинку, його занурюючи його атмосферу спокою і тепла. Все тут було обставлено доволі скромно, але зі смаком. Будинок містив у собі все необхідне для комфорту.

– Вони з Каллумом одразу ж збагнули, що половини. Я ніколи не бачила сестру такою щасливою, – Арія всміхнулась, пригадуючи. – На душі ставало тепліше від її усмішки. Ілайна була такою щирою...Її неможливо було не любити.

Тедрос і собі всміхнувся, а Люмії навпаки стало сумно.

– Чому ж тоді мама вийшла за Аларика?

Арія поглянула на неї.

– Тобі ж відома його сила?

– То вона це зробила, бо він примусив?

– Його магія змінює уявлення людини про власну волю, – хитав головою Тедрос. – Він не просто наказує, він привласнює своє бажання іншій людині. Ілайна справді вірила, що кохає його і прагне бути його дружиною.

– Це так жахливо…– зітхнула Люмія, сонячний промінчик неначе заспокоюючи, торкнувся її щоки.

– Тому ми і прагнемо навчити інших протистояти йому.

– Хіба можливо опиратися такій силі? – не розуміла принцеса.

– Це дуже складно і потребує великих запасів енергії, – мовив Тедрос. – Ти колись бувала у королівській оранжереї?

– Ні. Батько запевняв, що все гідне росте не під дахом, а під сонячними променями. Тож мені дозволяли ходити лише у сад. А, що? Він там щось ховає?

– Так. Дещо доволі важливе.

– І що ж це?

Арія з чоловіком переглянулися.

– Ходімо, – мовив Тедрос. – Ти ще не бачила наш чарівний сад.

Вони підвелися, Люмія розгублено рушила за ними. Сад їхній вона якраз і встигла помітити, коли Льєн привів її знайомитись із тіткою і дядьком. Він був доволі милим, соковита зелень, гарні кущі квітів симетрично посаджені, ні натяку на бур'ян, та все ж не було у ньому нічого видатного. Так думала принцеса доки туди прямувала, та щойно Арія торкнулася руками землі, зовнішній вигляд саду змінився. Звичайні, хоч і доволі доглянуті квіти зникли і на їх місці опинились ряди блакитних сяючих сфер. Люмії спершу здалося, що вони літають у повітрі, піднявшисб над землею, аж тоді вона роздивилася стебла і корінці.

– Це…квіти? – не вірила вона.

– Їх назва «сяйливе око», – всміхнулась Арія, погладивши листочок. – Ми створюємо їм штучні сутінки, щоб вони краще квітнули. Ці рослини неймовірні, вони мають цілющі властивості, а також здатні розширити магічний потенціал.

– Розширити?

– Так. Пилок «сяйливого ока» здатен розширити межі магічних здібностей, – пояснив Тедрос.

– То…Батько ці квіти тільки для себе вирощує? І, що? Вдихає їх?

– Схоже на те. «Сяйливе око» настільки ж могутня квітка, наскільки й небезпечна. Той пилок викликає звикання.

– І ви вирощуєте цю гидь також? – позадкувала Люмія. – Ви теж від неї залежні?

– Ні, сонечко, – всміхнулась Арія. – Ми не вдихаємо пилок, не рвемо квіти. Ми домовляємось із ними.

– Домовляєтесь із квітами? – перепитала Люмія, відчувши шалене бажання тікати.

– Вони такі ж живі, як і ми з тобою. І в обмін на свою силу, вони просять енергії рости. Тож ми даємо їм частку своєї енергії, а вони підвищують нашу магію. Дозволяють розвивати її.

– Здається Люмія обмірковує план втечі від нас, – всміхнувся Тедрос.

– Ми не божевільні, – запевнила її Арія, посміхаючись.

Може й так, та в це не надто вірилось.

– Я тобі покажу!

– Може не треба? – покосилась на тітку Люмія.

– Якщо це тебе не переконає, ми не триматимемо.

Люмія зітхнула, сівши поряд.

– І що робити?

– Приклади руки до квітки, але не стискай. Так, правильно. Заплющ очі, і уяви сяйво таким яскравим, яким воно б могло бути у темряві.

– Та я ж і не бачила ночі на дворі…

– Просто уяви.

– Гаразд… Є.

– Чудово. Тепер відчуй тремтіння цієї квітки, як вона сумнівається, як шукає сяйво.

Люмія відчувала, що робить шалену дурницю у саду з людьми яких бачила вперше.

– Гаразд…

– Тепер спробуй передати квітці відчуття бадьорості, найяскравіше, яке ти пам’ятаєш.

Люмія пригадала, як прокинулась самостійно і розсунула фіранки у своїх покоях. Лейла була здивована, що принцеса прокинулась до її появи. Те відчуття відізвалось поколюванням у тілі.

– Ой! – видихнула принцеса, відчувши як поколювання змістилось до рук, тоді до кінчиків пальців і поступово перейшло до гнучкого стебла.

– Добре, дуже добре, тільки не відпускай, – продовжувала Арія. – Тепер, попроси у квітки, явити твою силу. Нехай вкаже тобі на те, чим ти багата і посилить це.

Люмія звернулась до квітки подумки. Блакитне сяйво почало розростатися, змінивши свій колір. Воно зростало, лоскочучи заплющені повіки. Гріло її шкіру, купалось у золотисто-каштановому волоссі. Дівчина задихнулась від золотистих променів, що здавалося сягають її душі. Прилив сил був нереальним, він неначе сповнював її шаленою енергією від якої серце билося частіше, гупаючи у грудях неначе дзвін.

– О...Дволикий! – зітхнула Арія.

Люмія розплющила очі. Блакитна квітка тепер набула золотисто-медового кольору. Вона променисто сяяла довкола її рук, пускаючи сонячні зайчики на її пальці і обличчя.

– Як тобі це вдалося? – здивувався Тедрос.

– Я не знаю, – прошепотіла Люмія.

Вона підвелася і підняла руки до неба, сонце, немов магніт ворухнулось разом із її пальцями. Це видиво всього на мить здалось дівчині до болю знайомим. Та це відчуття зникло так само швидко, як і з’явилась. Люмія поглянула на Арію, що заклякла, втупившись у дівчину переляканим поглядом.

– Що це? – озирнулась Люмія. – Це так квітка діє?

– У тобі дар самого Дволикого Бога Сонця, – майже пошепки відповіла вона.

– Тобто? Як це?

– Він утворив сонце, повісив його на небі над нами, аби те дарувало життя і гріло нас, оберігаючи від холоду. Та сонце мало рухатися, аби все розвивалось поступово. Тож він відтоді своєю рукою змінює положення сонця. Ніхто з його дітей не здатен на подібне.

– А чому ж я здатна?

– Можливо ти була щедро поцілована Богом, – натхненно всміхалась Арія. – Твоя сила могутня і допоможе нам усім.

– Але як? Все життя я була певна, що не маю іншої сили, крім імунітету до батькових чар.

– Це вже неймовірна сила, моя дівчинко. І якщо ти згодишся – то допоможеш всьому королівству протистояти Аларику.

– Але…Як? – повторила вона.

– Ці квіти посилюють уже наявний у мага дар. Тому Аларик і захопився ідеєю загарбати собі їх усі. Аби лише він був наймогутнішим. Та він уже залежний від пилку і це послаблює його. Ми ж із квітами маємо обопільну угоду і нам вони не зашкодять. Я створила заклинання поширення, твоя магія опору, підсилена дією квітів, може утворити захисні чари довкола будь-кого, на кого я направлю заклинання.

– І тоді більше ніхто не виконуватиме його вказівок?

– Саме так.

– І як це зробити?

– Заклинання у мене готове, та необхідна також і частка твоєї сили, адже ти єдина, хто має такий дар.

– Я стану слабшою?

– Всього на добу, твоя магія повністю відновиться, заповнивши забране.

Люмія замислилась. Звісно, допомогти королівству вкрай важливо, та позбавляти себе навіть частки дару? Це занадто ризиковано…

– Я… – вона обірвала себе. – Я можу це обміркувати?

– Звісно, – відповів за дружину Тедрос. – Стільки часу, скільки тобі треба. Ми у будь-якому разі підемо на бій. Аларик не мав посісти трон. Королівство від того не виграло.

– Ви справді вважаєте, що Льєн буде кращою кандидатурою?

– Він законний правитель. До того ж ми всі допоможемо йому. Ми живемо значно довше на цьому світі. Я доволі довго був наближеним до королівської родини як жрець. Я зроблю все, аби Льєн мав знання, що допоможуть йому гідно правити народом.

– І де у всій цій утопії буду я? Мене видадуть за якогось гидкого лорда аби під ногами не плуталась?

– Ні, Люміє. Ти обереш собі те життя, якого забажаєш. Якщо ти погодишся допомогти нам у цій битві, ми зробимо все можливе, аби ти мала все, чого прагнеш.

От тільки Люмія не знала, чого прагне. Вона не мала ні амбіцій до влади, ні бажання вийти заміж, не мала захоплень у які могла б поринути…Якщо виключити із рівняння незручний і негарний одяг, дурних залицяльників та пихатого батька – її цілком влаштовувало власне життя. Аби тільки їсти давали нормально і не кидали принизливих жартиків. Вона звикла до розкоші, яку лише споживає і нічого особливо не вирішує. Зараз же від неї вимагали рішення і доволі непростого.

Вона подивилась на сонце. Короткі, майже секундні видива, змусили її похитнутись.

– Люміє? – підхопила її Арія, теплі долоні лягли на її щоки. – Що сталось?

– Я вже це робила, – задихнулась дівчина.

– Що ти маєш на увазі?

– Я вже… – розгублено обірвала себе Люмія.

– Ти вже керувала сонцем?

Принцеса поглянула на Арію і спантеличено кивнула.

– Ходімо в дім.

Люмія розгублено попрямувала за господарями будинку. Тедрос дбайливо всадовив її у крісло і вкрив в’язаною ковдрою. Арія одразу ж пішла заварювати якийсь чай, що мав дивний аромат, який дівчина ніяк не могла розгадати. Єдиний інгредієнт, що був занадто явним це розмарин.

Тітка повернулась із чашкою, з якої парувала рідина.

– Випий це.

– Що це? – покосилась на напій принцеса.

– Зілля, що допоможе з’ясувати ким ти була у минулому циклі.

– Ви думаєте це не перший цикл для мене? – не вірила Люмія.

– Якби ти мала такий дар, Люміє, всі б тут це відчули. А це значить, що ти вже користувалась ним колись. Для того аби розвинути його тут, треба пригадати із чого це почалося.

Принцеса покосилась на чашку, не відчуваючи впевненості у тому, чи варто пити те зілля. Щось неначе заважало їй. Погляд Арії був вичікувальним. Вона неначе підбадьорювала дівчину випити. Аж раптом двері у будинок відчинились. Задиханий Ерендір взявся за коліна.

– Жерцю… У нас новоприбулий.

– Хто?

– Вона представилась покоївкою принцеси.

– Лейла? – здійняла брови Люмія, поставивши чашку на стіл. – Вона тут?

– Ти довіряєш їй? – спитала Арія.

– Вона хороша людина.

– Так, та чи не видасть вона нас твоєму батьку? – спитав Тедрос.

– Ні. Вона вірна мені, – кивнула дівчина, радіючи, що скоро побачить покоївку, чи не єдину справді близьку їй людину серед хоч і привітних, та все ж чужих людей.

Арія і Тедрос переглянулись.

– Що ж…Гаразд. Нехай входить, та не розповідай їй поки про те, що вже дізналась. Ми маємо упевнитись, що їй можна довіряти.

Люмія зітхнула. Вона ненавиділа секрети, та все ж не хотіла засмучувати тітку з дядьком, тож кивнула на знак згоди.

Коли Ерендір привів принцесу до покоївки, Лейла неспокійно озиралася, смикаючи себе за спідниці, та побачивши Люмію вона полегшено зітхнула:

– Ваша Високосте…Я так хвилювалась!

– Що ти тут робиш? – спитала вона, відчувши радість від зустрічі.

– Пробачте мені за це, та я хвилювалась, що з Вами щось могло статися…

– Як ти зрозуміла де я?

– О… – мовила вона, простягнувши їй шмат паперу, на якому Льєн якось написав адресу. – Це було між Ваших шпильок. Я хвилювалась, що Його Величність може знайти і…

– І ти прийшла по мене? – Люмія всміхнулась, обійнявши покоївку. – Я так рада, що ти тут…

Лейла обвила її руками.

– Як Ви тут, принцесо? Все гаразд? Може, подбати про обід, чи зачіску…

Люмія схопила її за руки.

– Все гаразд, Лейло. Зі мною все добре.

– Вам краще повертатись… Король не заспокоїться, доки не поверне Вас…

– Я не повернуся туди, – хитала головою вона. – Не після того, що він зробив зі мною. Я не вийду ні за кого і не хочу більше бачити його.

Лейла розгублено кивнула.

– Де ж Ви зупинитесь?

– У нас, – мовив Тедрос, вийшовши вперед. – Вітаю, Лейло.

– Пане Тедрос… – вклонилась вона.

– Радий тебе бачити. Я подбаю, щоб тобі виділили кімнату з усіма умовами. Даруй мені негостинність, та єдину гостьову спальню ми вже облаштували для Люмії.

Лейла швидко закивала, а принцеса замислилась. Всі тут поводились так, ніби були на сто відсотків певні, що вона приєднається до їх крихітного руху опору. Але чому?

– Скоро вже почнеться час для відпочинку, – мовила Арія. – Ходімо, Лейло. Я подбаю, аби у тебе було все необхідне.

Покоївка покосилась на дівчину.

– Я зайду до Вас вранці.

Люмія кивнула.

– Солодких снів, Лейло.

Покоївка всміхнулась їй, рушаючи за Арією.

– Ходімо, – мовив Тедрос. – Ще маєш час пізнати себе минулу.

– Але нащо?

– Якщо ти маєш спогади про минуле життя, скоріш за все ти мала там той самий дар і розвинула його. Нам важливо усвідомити його силу, щоб розуміти як допомогти тобі.

– Але для чого мені такий дар тут? Чим це допоможе місту Сонця? Всі ж і без того нормально жили, коли сонце рухалось від сходу до заходу і назад.

– Така сила властива лише Дволикому. І дана вона тобі не просто так. Ми маємо з’ясувати нащо вона тобі.

Тедрос впустив її назад до будинку. Дівчина повернулась назад до крісла, що вже встигло охолонути, забувши її тепло. Зілля у чашці теж вистигло. Вона відпила трохи. Гірка запашна рідина потекла стравоходом, змусивши очі засльозитися. Слабкість раптово вкрила все її тіло, змусивши відкинутись на м’яку спинку крісла. Її голова повільно опускалась на плече, а всі м’язи враз розслабились, занурюючи і тіло, і розум у глибокий сон.

Спогади виринали спалахами, за які було складно вхопитися. Хуртовина, сніг, що через яскраве сонячне сяйво здавався сліпучим. Та з-поміж всього там був хлопець. Молодий хлопець із темно-каштановим волоссям і очима дивного кольору. Вони були наче сіро-блакитні, та водночас містили вогняні обідки довкола зіниць. А сам хлопець відчувався мінливим, неначе відкрите полум’я, що струменіло з його долонь. У тих спогадах Люмії стискало серце, щоразу, як образ хлопця виринав у її свідомості, неначе він мав вкрай важливе значення для неї.

Вона чітко пам’ятала свою руку, що випросталась до небес. Тонкі пальці, що керували положенням сонця. Вона так само насолоджувалась його променями. Так само прагнула бачити сяйво. Вона любила сонце у попередньому житті і могла контролювати його. Та що з нею сталося? Ким вона була? І хто той хлопець? На ці питання відповідей не було.