Раді Вас бачити!

Джейд сконцентрувався, тримаючи руки довкола квітки. Довгий час не відбувалося нічого. Аденна, Люмія та Сейдж стояли за його спиною, як він їх просив, на випадок, якщо «сяйливе око» посилить його дар.

Стало підозріло тихо, за плечима Джейда, неначе крила виникли тіні. Вони нагадували чорний дим, що поширювався, довкола, пливучи хвилястими вихорами. Тіні починали наповзати на простір, затуляючи собою все освітлення тренувальної зали. Темрява ставала непроглядною. В ній не було нічого, ні дотиків, ні поглядів, ні відчуттів. Лише пітьма, що змушувала тіло тремтіти, а очі панічно бігати пустим простором, намагаючись розгледіти бодай щось.

Аденна скинула руку, сяйлива куля вигулькнула з її долоні, розганяючи пітьму. Вона наблизилась до Джейда, поклавши руку йому на плече. Темрява змінилась золотистим сяйвом.

– Все гаразд, Джейде, – прошепотіла вона.

Хлопець інстинктивно вхопив її за руку, а тоді розплющив очі, повільно підводячись.

– З вами все добре? – спитав він, уважно поглянувши на кожного.

– Так. Ти просто навіяв тіні.

– Тіні? – здивувався він.

– І це добре, Джейде, – всміхнулась Аденна. – Це може стати в пригоді.

Хлопець провів її поглядом. Щось у його очах виказувало сумнів у сказаному королевою.

«Що ти недоговорюєш?»

«Нічого. Все гаразд.»

Аденна збрехала. Щось вона точно знала, та слабкість, що раптово накрила Джейда, не лишала йому наснаги перепитати.

– Твоя черга, задавако, – хмикнув Сейдж, звернувшись до Люмії.

Дівчина роздратовано зітхнула, утворивши промінь світла, що одразу ж і згаснув. Вона нахмурилась, смикнувши рукою. Що це ще таке?

Сейдж пирхнув:

– Твоя магія, як і ти – виглядає наче й нівроку, але тримається на чесному слові.

Він скинув руки і зелене сяйво зблиснуло, розпорошуючись мілкими крапельками.

– Сказав той, чия магія тримається на настрої і ще трохи шмарклях, – самовдоволено хмикнула Люмія. – Сьогодні ти, в гуморі меланхолік, вгадала?

Сейдж закотив очі, принцеса штурхнула його ліктем:

– Думаєш, що я маю гарний вигляд?

– Я сказав не так, – похмуро мовив він.

– Люміє, продовжуй тренування із Сейджем, – кивнула Аденна. – Ти маєш уникати сяйва із тих куль, що я насилаю. Вчися створювати щит із сяйва.

– Трясця…Обов'язково тренуватися з нею? – нахмурився хлопець.

– Що, боїшся, що я спалю твою ідеальну зачіску? – всміхнулась Люмія.

– Боюся, що ти перестараєшся і спалиш сама себе. І тоді мені доведеться тебе рятувати. Знову.

– Не треба мене рятувати, – закотила очі вона. – Теж мені герой знайшовся!

– І, о… Ти вважаєш мою зачіску ідеальною? – його брови грайливо піднялися. – Як мило!

– І як людина, до якої доходить так довго, могла колись мати стосунок до престолу?

– Маю до тебе абсолютно те саме питання! – наблизився до неї Сейдж.

Куля на її долоні зашкварчала, випльовуючи іскри, дівчина поспішила відкинути її від себе якнайдалі.

Після тренування всі розійшлися по кімнатах. Джейд всівся на підвіконня, впершись потилицею у скло. Сейдж переодягнувся, кидаючи зрідка на нього стурбований погляд.

– Все гаразд?

Джейд підняв на нього очі.

– Звісно…А в тебе?

Сейдж пирхнув.

– Жодне тренування не виснажує мене так як ця обридлива принцеса.

– Що між вами взагалі відбувається?

– А що між нами? Нічого. Вона мене бісить, я її дістаю, от і вся історія, – Сейдж підняв очі на хлопця. – Ні-ні! Не всміхайся так. Нічого немає!

– Справді? Мені так не здалося. Ви не втрачаєте можливості одне одного вкусити, а це не «нічого».

– Ой…Багато ти знаєш! Ті сонячні…Не так я собі їх уявляв.

– Часом здається, що вони мають менше норову за наших дівчат. Та насправді…Там ще більше прихованого гніву.

– О… – Сейдж здійняв брови. – То якась сонячна панна мало тебе не вколошкала?

– Не зовсім так, але… – Джейд опустив очі, пригадуючи. – Вона була дуже цікавою людиною. Мені її часом бракує.

– Вона…

– Ні! Богине, чого всі думають, що я їх вбиваю?!

– Даруй, – скривився Сейдж. – То вона кинула тебе?

– Чому ти думаєш, що кидають обов'язково мене? – здійняв брову Джейд.

– То це ти її кинув? – криво всміхнувся хлопець.

– Ні, вона мене, – реготнув Джейд. – Та все ж…

– Як це сталось? – Сейдж всівся на ліжко, уважно поглянувши на хлопця.

– Вона одна з підкидьків Аларика, – зітхнув Джейд, поглянувши вбік. – Зростала у «пустці», потім втекла до селища Скорпіона. Навчилась маскувати власне сяйво. Довгий час я не знав, хто вона. А вона не знала, хто я. А тоді все розкрилось і пішло шкереберть.

– Мені інколи здається, що так і має бути, – замислено мовив Сейдж.

– Тобто? – нахмурився Джейд.

– Чим менше людина знає, хто ти – тим більший шанс збудувати щось вартісне.

– Повір тому, хто ніколи не поспішав відкривати правду про себе: все таємне одного разу вийде назовні. І тоді вже не сховаєшся, не втечеш, не забереш слів назад і не повернеш довіри. Тож, краще одразу сповістити і не витрачати ні свій, ні чужий час.

Сейдж уважно розглянув Джейда. Так, він став старшим, здобув кілька нових шрамів на серці, та це був той самий хлопець, що відчував постійний біль від власного життя.

– Ти геть втратив надію, – тихо мовив він.

– Я довгий час не вірив, що вона у мене взагалі лишилася, – сумно всміхнувся Джейд. – Та коли батьки повернулись, я повірив, що маю шанс. І якийсь час так і було…Та потім всі стосунки просто руйнувалися, бо я…Той, хто я є.

– Мені здається, ні з ким і не вийде.

Джейд підняв голову.

– Вмієш ти підбадьорити!

– Та я про інше…Ти ж знаєш, хто твоя половина. Вона буде нею завжди. Як би ви не тікали від цього.

– Нічого не вийде, – хитнув головою він. – Ми занадто довго жили із думкою, що є родичами. Таке просто не забудеш.

– Та годі вам, – фиркнув Сейдж. – Нащо ця драма? Ви десять років не говорили до ладу, а зараз бігаєте одне від одного немов підлітки. Часу минуло досить. Годі марнувати ще й цей на біганину. Поговоріть нормально, з'ясуйте все.

– Аденна вже дала зрозуміти, що її рішення не змінилось.

– А твоє?

– А що моє?

– Джейде, я ділив з тобою кімнату сімнадцять років. Як думаєш, я добре знаю кожен вираз твого, за думкою Люмії, прекрасного личка?

– Це вона таке сказала? – реготнув Джейд.

– Вважає тебе найвродливішим чоловіком, що коли-небудь жив. Заздрю, ненавиджу, і взагалі: фу. Словом, почни вже керувати власним життям. Годі вже вичікувати і ховатися.

За кілька годин Сейдж влігся спати і захропів майже одразу. Джейд ще довго крутився у ліжку, обмірковуючи їх розмову. Підвівшись, він накинув на себе халат і залишив покої. Аденна, що саме йшла кудись повз їх кімнату раптом застигла, неначе не очікувала, що з покоїв хтось вийде о такій годині.

– Привіт.

– Чого ти не спиш? – нахмурилась вона.

– А ти чого?

– Маю ще справи.

– Ти взагалі відпочиваєш? – придивляючись до сірих кіл під її очима, яких точно не було протягом ночі, спитав Джейд.

– Я не маю на це часу, – зізналась вона.

– Ти можеш пояснити мені, що відбувається?

– Все гаразд, – рушаючи далі, мовила королева. – Йди відпочивати, Джейде. Доброї ночі.

Він піймав її руку і легенько потягнув до себе.

– Скажи мені правду, – просив він.

Від неочікуваності, Аденна спіткнулась, впершись рукою у його груди, халат розійшовся, відкривши оголений торс і довгі льняні штани, у яких йому було зручно спати. Вона пронизала його поглядом, який прискорив його серцебиття. Розгубленість промайнула у її очах всього на мить, а тоді вони набули холодного виразу і королева вирівнялась, відступивши.

– Як я сказала, Джейде: все гаразд. І не роби так більше, будь ласка.

Хлопець провів її поглядом і повернувся до кімнати, не розуміючи нащо він взагалі з неї виходив.

***

Вперше за весь час, що Люмія перебуває у палаці Зоряної Варти, королева запізнилась на сніданок. Всі вже сиділи на звичних місцях, коли Аденна увійшла до кімнати. Джейд підвівся, стукнувши Сейджа у плече. Той нехотя підвівся, спеціально довго відсуваючи стілець із огидним звуком.

– Не муч себе, Сейдже, – махнула рукою Аденна. – Примостися вже.

Джейд кинув невдоволений погляд на нього, Сейдж у відповідь розвалився на стільці, закинувши шмат омлету до рота.

– Наступної ночі відбудеться бал з нагоди співдружності, – сповістила вона. – Я збиратиму всіх, хто зараз слідкує за порядком у селах та столиці. Ви маєте там бути.

– Бал? – нахмурився Сейдж. – А нащо він треба?

– Я хочу подякувати всім за хорошу роботу і надихнути їх на нові справи.

– А селяни? Чи ти вдячна тільки тим, хто ними попихає? – хмикнув Сейдж.

– Для селян організовано окремі розважальні заходи. Палац, на жаль не вмістить такої кількості людей. Тож я влаштую для них щось накшталт свята Зорепаду. Маскарад, королівські смаколики, ватра та дарунки, що стануть їм у пригоді.

– Чудова ідея, Адо, – всміхнувся Джейд.

– Дякую, – стомлено всміхнулась вона.

– Буде бал? – захопливо спитала Люмія.

– Буде, та перш ніж обирати сукню, ти маєш випити це, – мовила Аденна, поставивши на стіл три пляшечки із прозорою рідиною.

– Що це таке?

– Зілля, що сховає твоє сяйво на кілька ночей. Я не хочу ризикувати. Ніхто крім наших не має знати, що сонячна у моєму палаці.

– Ти справді готова убезпечити мене, аби я тільки відвідала бал?

– Ну, не замикати ж тебе у темниці? – здійняла брову Аденна.

– Все одно ж втечу, – зітхнула принцеса.

– І я про це, – всміхнулась вона.

– Дякую, Адо. Справді.

– Сукню тобі підберуть. Є якісь вимоги?

– Без корсета, без декольте, довга, але щоб не плуталась в ногах.

– Я думала про щось більш конкретне, колір…тканина, оздоблення?

– Я тобі довіряю, – махнула рукою Люмія. – В тебе гарний смак.

– Дарма ти це сказала… – пирхнув Сейдж.

Принцеса втупилась на нього:

– Чого це?

– Ще обрядить тебе у якесь рядно від картоплі, будеш тоді скиглити, – реготнув він, відпивши трохи соку зі склянки.

Люмія подалась вперед, кольє злегка вдарилось об її груди.

– Я навіть у рядні буду найвродливішою на вечорі і ти це чудово знаєш, Сейдже, – криво всміхнулась вона.

Хлопець кинув на неї здивований погляд, та відповісти чомусь не зміг.

Після сніданку Аденна забрала принцесу на примірку. Доки Люмія крутилась на подіумі, коли з неї знімали виміри, королева примостилась на оксамитовій канапі, уважно спостерігаючи.

– Цікаво яка вийде сукня, – всміхалась Люмія.

– Яка захочеш, мої кравці здатні створити неймовірну красу.

– Сподіваюсь Сейдж не кидатиме недоречних жартів.

Королева кинула на неї допитливий погляд:

– Він тебе дістає?

– Часом… – Люмія повернулась. – Може лишити песика у кімнаті? Серйозно, він своєю скривленою пикою тільки настрій псуватиме.

– Він буде гарно поводитись, – запевнила її Аденна. – І я наче просила тебе уникати зневажливого тону у його бік.

Люмію перебила кравчиня, що вийшла вперед, вклонившись:

– Ваша Високосте, мірки знято. Я повернуся зі зразками тканин по обіді, – кравчиня ще раз вклонилася і залишила кімнату.

– Але ж він сам починає! – продовжила принцеса. – Я б і рада не згадувати про нього, але він так дратує мене!

– Так… – склала руки на грудях Аденна. – Розповідай.

– Ну, знаєш… – опустила очі вона, перебираючи пальцями поділ нижньої сукні. – Дурні ці його жартики. Ще очі надмірно зелені, кучері надто симетричні, а ще ця його заразлива усмішка…

– Та він тобі подобається! – реготнула королева.

– Що? – пирхнула Люмія. – Оце вже точно ні!

– А чому ні? Він один з найкращих людей, яких я знаю. Він відданий, добрий серцем, щирий у своїх почуттях. Може, звісно ляпнути якусь маячню, але то він просто часом говорить перш ніж думає.

– Ти вихваляєш його як сестра, – покосилась на неї принцеса.

– Ну, він довго був братом мені, тож…

– То це утримує тебе від того аби бути із Джейдом?

Аденна зітхнула.

– Справді, я не розумію тебе, – Люмія спустилася з подіуму і накинула на себе халат. – Він добрий, турботливий, уважний, я промовчу про те який він гарний, бо це очевидно, але…Чого ти чекаєш?

– Нічого не чекаю, – підняла на неї очі вона. – Більше ні. Нас зламано. І зламано давно.

– То може час шукати способи це виправити? Чи ти плануєш використовувати цю відмовку протягом всього свого довгого життя?

***

Після примірки, Аденна мусила відійти у справах, Джейд лишився у кімнаті, а Люмія із Сейджем пішли тренуватися.

– Ой, та годі вже танцювати, – закотив очі Сейдж, коли Люмія обходила його, прицілюючись. – Ще трохи і я подумаю, що ти боїшся мені нашкодити.

– Ти нариваєшся, світильнику.

– І що ти мені зробиш? Дупу підпалиш?

– У ліпшому випадку, – фиркнула вона.

– Ну, то вперед, здивуй мене, – подався вперед хлопець, очі його грайливо зблиснули.

Люмія утворила промінчик. Сейдж скинув руки і полярне сяйво набуло рожевого кольору, перетворюючись на руки, що силились схопити дівчину. Вона верескнула і побігла вперед, Сейдж перехопив її. Люмія підняла долоню, засліплюючи хлопця променем сяйва, а тоді заточилася і вони обоє впали на підлогу.

– І це все, на що ти здатен? – спитала вона, уважно поглянувши на нього.

– Тобі чесно відповісти? – потерши очі кулаком, перепитав Сейдж.

Це чомусь прозвучало кумедно і вона розсміялася, ховаючи обличчя на його грудях. Сейдж і сам розреготався, відкинувши голову назад. Їх сміх зливався, заповнюючи собою всю тренувальну залу. Люмія стала на лікоть, зазирнувши у його очі. Усмішка повільно сходила з його обличчя, він кинув уважний погляд на принцесу.

– Що? – тихо спитав він.

– Часом ти не такий і довбень, – визнала Люмія.

– Часом і ти не така набридлива, – відповів Сейдж.

Вони обмінялись цинічними усмішками, вглядаючись у очі одне одного трохи довше, ніж мали б.

– Ви чого тут розляглися? – розгнівано мовила Аденна, що тільки-но увійшла до зали. – Хутко до оранжереї!