Раді Вас бачити!

Місто Сонця

Люмія почувалась так, неначе побувала у центрі торнадо. І хоч всі будинки і люди стояли на тих самих місцях, що й на момент, коли все королівство перенеслося, вона не могла припинити хитатися і просто впала. Тедрос і Арія підхопили її.

Арія уважно поглянула у її очі.

– З тобою все добре?

У відповідь вона лише розплакалась.

– Моя дівчинко… – тітка притулила її до себе і погладила по голові. – Ходімо.

Перші місяці вона до толку і не згадає. Сум за втраченим життям не давав до пуття їсти чи спати. Вона цілковито пішла у державні справи. Загалом, зі смертю Аларика всі його чари втратили силу. Тож люди згадали про Каллума і ще до коронації, сприймали його сина за короля. Льєну ще багато чому варто навчитися, перш ніж зійти на трон, та всі вірили у нього. А з вірою народу, йому неодмінно вдасться. Люмія стала його радницею, чи не вперше за історію королівства жінка мала якусь владу.

– Панно Люміє… – звернувся до неї вартовий. – Її Високість, королева Ельга прибула.

У кімнаті радників всі замовкли.

– Що? – нахмурилась Люмія. – Чого вона тут? Чого не попередила?

– Вона Верховна Королева Ґотліну, – нахмурився вартовий. – Вона не має попереджати про візит.

– Трясця…Де вона?

– У залі засідань.

Дівчина підхопила сукню і рушила до зали, вартові відчинили перед нею двері. Королева Ґотліну стояла біля вікна, вбрана у сукню глибокого синього кольору, тканина була Люмії невідома, та виблискувала вона просто неймовірно. Волосся було рівним, довжиною до середини спини, колір якого неможливо було охарактеризувати, він немов дзеркало відбивав кольори довкола. Корона була вишуканою, не великою, не всіяною дорогоцінним камінням. Та все ж здавалась дорожчою за весь позолочений несмак, який так любив Аларик. Люмія так замилувалась красою Ельги Ґотлінської, що забула вклонитися. Вона повернула голову. Глибокі сині очі втупились у принцесу з неприхованим невдоволенням.

– О…Ваша Високосте, – вклонилася Люмія. – Вельми вдячні за Ваш візит і цінуємо його.

– Щось непомітно, – хмикнула вона, наблизившись. – Підведися.

Люмія вирівнялась. Її голос був магнетичним, дівчина була глибоко вражена королевою і почувалася абсолютною дурепою у її присутності.

– За лічені хвилини, на пустій ділянці, всього у кількох сотнях миль від центру Ґотліну зʼявляється ціла держава, – рівним тоном промовила Ельга, іній почав повзти стінами і підлогою, змусивши Люмію відскочити назад. – Два місяці я чекала на ваш візит, та ви вирішили тихцем відсиджуватись на моїй землі. Чому?

– Ваша Високосте… – почала вона.

– Хто ви такі? – здійняла брову королева Ельга.

Брат вийшов вперед, вклонившись.

– Ваша Високосте, мене звати Льєн, це моя сестра Люмія. Наша держава має назву Місто Сонця. Пробачте нам це втручання, та ми тікали від війни.

– Від війни? – королева наблизилась, уважно вдивляючись в його обличчя. – І хто ж напав на вашу країну?

Льєн замовк. Ельга здійняла темну брову.

– О, то ви самі розпочали війну від якої тікали? Дивовижно, тепер я маю захищати нападників.

– Захищати? – перепитала Люмія.

– Деякі держави Ґотліну закриті навіть від мене, – зітхнула Ельга, зробивши кілька кроків кімнатою. – Та якщо вас перенесло сюди, ви черпатимете сили з нашого джерела, а отже тепер ви відкриті цьому світу і я маю нести за вас усіх відповідальність. Адже всі, хто користується джерелом мого предка, короля Абрахама – залишається під протекцією Верховного Правителя. Тобто моєю.

Вона поглянула на Люмію і Льєна по черзі. Від її погляду дівчині спиною сипнули мурахи.

– Тож поясніть мені чого я маю терпіти на своїй землі тих, хто розвʼязує війни?

Зоряна Варта

– Прошу тебе… – благала Аденна наступної ночі, коли війна завершилась. – Не тікай. Знаю, тобі тут непросто, та не лишайся сам.

Сейдж мовчки вглядався у стелю. Королева сиділа на його ліжку, стривожено дивлячись на нього.

– Я б пішов, справді, Адо. Бо я не здатен радіти за вас із Джейдом зараз. Та я не можу піти до тієї порожньої хати. Мені завжди було там самотньо. Мені просто було соромно визнати це, адже я сам вирішив тоді піти.

– Я знаю…

– Я лишуся тут. Бо ви єдині, кого я тепер маю. Немає мами… Немає Люмії. Я ж хотів одружитися з нею.

Аденна підняла очі.

– Знаю, – продовжив він. – Скажеш: дурня. Та я і сам так думав, надто після Айріс. Та, коли я побачив її – зрозумів, що хочу бути лише з нею.

Королева зітхнула, вона і сама страшенно сумувала за Люмією.

– Я… – вона дістала з рукава аркуш, складений двічі. – Я знайшла це у книзі, в кімнаті радників.

Сейдж неохоче поглянув на нього.

– Що це?

– Це лист. Тут твоє ім'я. Я залишу тут, – вона поклала його на приліжкову тумбу і пішла до дверей. За кілька кроків до виходу, Аденна повернулася:

– Я люблю тебе, брате.

Сейдж кинув на неї погляд, очі набрались слізьми.

– Це ж від неї, так?

Королева була готова розплакатись. Вона залишила його в кімнаті. Сейдж зітхнув і розгорнув лист:

Любий Сейдж.

Чи як краще? Коханий? Якось занадто солодко, нам таке не підходить. Я написала цей лист, щойно книга показала мені, що я скоро зроблю з усіма. І я мушу втекти від такого майбутнього. Я мушу дозволити тобі втратити себе у найменш травматичний спосіб. Бо це єдине, що я можу, аби не дати батьку використати мене проти вас усіх. Тому я тікаю.

Коли твоя мати спитала, що звело нас разом, я спершу розгубилась. В сенсі…Я почала щось варнякати про почуття гумору чи вміння сперечатися, та насправді, я досі не розумію, що ти побачив у мені. Бо ти дивовижний у своєму сприйнятті любові. Для тебе це не скороминуще відчуття. Ти вважаєш, що любов – це обіцянка. Клятва, непорушне слово. Якщо ти обіцяв дбати про когось – ти робитимеш це. І я вражена до глибини душі тим, ким ти є насправді. Так, ти здатен вибісити як ніхто інший, однак, так само здатен і вразити. І я досі не вірю, що саме ти покохав мене. Мене! Таку звичайну, яка нічого не вміє, багато скиглить, а ще любить пожерти досхочу. Я ніколи б не подумала, що маю бодай щось крім симпатичного личка, на якому так наголошував батько. І попри це, я вперше відчула як це: бути коханою. Не так приторно, як у тих бульварних романах, що Лейла нишком приносила мені з ринку, а по-справжньому. Так, як співали у барди у своїх баладах, чи як грали у п’єсах у королівському театрі. Любов, що зігрівала, хвилювала і вселяла надію на майбутнє. І, як все прекрасне, вона була такою короткою. Мені так мало «нас». Я майже серджусь на себе, що не закохалась у тебе з першого погляду. Серджусь, що витратила стільки тижнів просто сперечаючись чи насміхаючись, коли могла б сказати які гарні в тебе очі. «Надто зелені», як я колись скаржилась Аденні, відмовляючись визнавати, що вже закохана в тебе. Могла б сказати, яка в тебе неймовірна усмішка. Ти неначе створений для веселощів, шуму, сміху. Ти – це щастя, Сейдже. І мені дуже прикро, що воно у нас було таким скороминущим.

Та я збережу у серці кожнісіньку мить. Я згадуватиму про тебе кожного дня свого існування. Я берегтиму цю любов, скільки б не прожила чи кого не зустріла (років через десять, може двадцять, ти ж розумієш, що ми не лишимось самотніми, бо ми все-таки безсмертні). Словом…Я вже сумую, хоча ти зараз на цьому ж поверсі палацу. А я вже сумую, бо розумію, що поцілувала тебе востаннє всього кілька хвилин тому. І поцілувала швидко, не вклала всіх почуттів і, мабуть, жалкуватиму тепер про це до кінця життя.

Я кохаю тебе. Пробач мені за цей сопливий лист, пробач, що не сказала все це особисто. Мені дуже шкода. Та я хочу врятувати тебе, врятувати вас всіх…від себе.

Ти найкраща людина, яку я знала. Будь щасливим. Знайди свою половину, Сейдже. Вона десь є, і випереджаючи твоє невдоволення: я – не вона. Я дізналась, ким у минулому циклі була моя і поки гадки не маю, що з цим робити. Та ти, будь ласка, живи це життя. Не відкладай нічого на потім. Живи так, щоб я пишалась тобою, де б не була. А я пишатимусь, обіцяю тобі!

Твоя Люмія.

Місто Сонця

Люмія почула кроки за спиною.

– Сестро, – покликав чоловічий голос. – Нам вже час.

Принцеса повернулась, аби глянути хто прийшов і враз заклякла.

– Пітер? – прошепотіла вона вражено.

Високий стрункий молодий чоловік із темно-каштановим волоссям і очима, обідки яких нагадували полум'я, кинув на неї здивований погляд.

– Вітаю, міледі. Ми знайомі?

– Це вже навряд, – зітхнула Ельга. – Її звати Люмія, вона принцеса цієї новоствореної держави.

Пітер повільно кивнув.

– Що ж, радий знайомству, Люміє, – він поглянув на Ельгу. – Ми маємо йти.

– Дай мені хвилинку.

Королева дочекалась доки Пітер відійде, а тоді знову кинула проникливий погляд на Люмію.

– Звідки ти його знаєш?

– Я…

– Кажи правду, принцесо, я все одно дізнаюсь, якщо збрешеш.

У кімнаті стало прохолодніше, Люмія могла заприсягтися, що з її рота щойно линула пара.

– Я бачила його у видінні.

Ельга схилила голову вбік.

– Ти – ясновидиця?

– Ні. Я шукала згадки про минуле життя.

Очі Верховної Королеви на мить зблиснули.

– І що ти там побачила?

Люмія опустила очі.

– Що він – моя половина.

Королева хитала головою, погляд здавався враженим. Вона наблизилась, витягнувши руку. Люмія примружилась, боячись, що Ельга їй зараз вперіщить. Натомість довгі пальці королеви лягли на її щоки.

– Пайпер? – з надією прошепотіла Ельга, вдивляючись у її очі.

Зоряна Варта

По завершенню війни храм було розформовано. Жриці втратили мету, адже Богиня не лишала подальших інструкцій. Події війни і жертви нащадків були останніми у «Книзі буття». Тож всі жриці віднині були вільними. От тільки не знали, що з тією волею робити.

Від смутку Сейдж ховався за книжками. Йому подобалось приходити до бібліотеки, читати собі тихенько, тікаючи від співчутливого погляду Джейда, чи від надмірної опіки Аденни. Йому подобалось просто сидіти тут, навпроти Тікари, що так само як і він мовчки щось собі читала, зрідка підводячи погляд на нього. Вона не жаліла його, не носилася з ним як із писаною торбою. Просто була другом, якого йому бракувало. Вони обмінювались цікавими книгами і зустрічались після обіду, аби обговорити їх. Сейджу було незвично бачити Тікару у тих самих сукнях, які носили жінки у королівстві, а не у мантії.

Після читання, вони відправились на прогулянку, для обговорення чергової спільно прочитаної книги. Дуже швидко розмова зійшла із переказу сюжету на щось більш особисте.

– Що тепер робитимеш? – спитав Сейдж, піднявши обличчя до зірок, що встилали небо.

Тікара знизала плечима.

– Я все життя присвятила служінню. Я не мала вподобань чи планів на життя. Тепер я маю аж забагато вільного часу, – вона всміхнулась. – Навіть не знаю чим його тепер займати.

– Ну, так…У бібліотеці ти певно вже все перечитала.

– Все східне крило точно.

– Ого! Багацько книжок. Як у тебе в голові все не змішується?

Тікара стримано всміхнулася, поглянувши на горизонт. Сейдж знав, що вона там шукає. Він сам шукав. Та Міста Сонця там уже кілька місяців не було. Не було і Її.

– Ти читав свої сторінки у книзі, яку підготувала Тайніра свого часу? – змінила тему вона, відчувши його сум.

Сейдж похитав головою. Востаннє при ньому ту книгу тримала Люмія і цей спогад боляче вколов хлопця.

– Вона не хотіла мені нічого показувати. То я і не намагався. А зараз і сенсу нема. Якщо Богиня нашими руками сплатила борг, який не сплатила сама, то і начхати на її передбачення.

– Думаю, не все так просто, як тобі здається.

Хлопець здивовано поглянув на подругу.

– Ти досі за неї? Навіть, коли вона кинула всіх? Коли ти втратила роботу, даруй, та всього свого життя?

Вона знизала плечима.

– Якщо я щось і знаю про неї, так це те, що кожну жертву вона намагається компенсувати.

– І що? Ти думаєш, що мене чекає світле майбутнє після того, як Люмія пішла?

– Чому б і ні? Ти ще молодий, маєш час на пригоди і помилки.

Він реготнув.

– Та де там!

Тікара всміхнулась, не зводячи очей з неба.

– Думаєш, я маю прочитати ту сторінку?

– Це твоє рішення. Я не впливатиму на нього.

Сейдж кілька днів виношував цю думку у собі. А тоді все ж пішов до кімнати радників і розгорнув книгу. Жодного тексту на підтримку, жодного перелічення його чеснот чи персонального вибачення від Богині. Натомість на сторінці проявився ескіз молодої дівчини із темним волоссям і зеленими очима. Чомусь її обличчя здалося йому знайомим, хоч він був певен, що не зустрічав її. Схоже це була його половина. Хлопець перегорнув сторінку, сподіваючись, що там десь вказали її ім'я. Він закотив очі, розуміючи, що Богиня і ельфи полюбляли загадки. Тож шукати її доведеться самому. Що ж, гаразд. Сейдж сам до себе всміхнувся. Що там казала Тікара щодо пригод і помилок?