Раді Вас бачити!

Сейдж прокинувся у своєму ліжку. Він не міг згадати як минуло вчора, але був радий, що цієї ночі настала субота, а отже він буде гратись, бігати надворі і їсти яблучний пиріг. Ліжко Джейда було заправлене, схоже він давно прокинувся. Сейдж потягнувся, почистив зуби, переодягнувся і пішов на сніданок. Аденни за столом не було. Сафріна всміхалась, хоча здавалась доволі мовчазною.

– А де Джейд і Аденна?

– Аденна ще спить. Джейд прокинувся рано і зараз гуляє в саду.

Сейдж кивнув і вкусив великий шматок млинця. Він обожнював вилити на нього пів горнятка сиропу і їв млинці тільки руками, незважаючи на те, що всі пальці та обличчя були липкими й солодкими. Сафріна вже махнула рукою, хоч довгий час намагалась відучити сина від такого неохайного споживання сніданків, Сейдж мав свої звички, викорінювати які було занадто складно.

Закінчивши сніданок і добряче вмившись, Сейдж вирушив до саду, пошукати брата. Він обійшов садок тричі, гукав, зазирав під кущі, але Джейда ніде не було видно. Тоді він виліз на хатинку на дереві і почав шукати його там. Він почув бурмотіння і стукіт посуду і здогадався, що Джейд схоже чаює з Аденною та її ляльками. Однак знайшов там його самого. Хлопчик дивився на горизонт, обійнявши себе за коліна.

– Агов? Ти чого тут сам?

– Захотілось посидіти. Давно прокинувся?

– Та ні, я щойно повернувся зі сніданку.

Джейд коротко кивнув.

– Аденна досі спить?

Хлопчик різко повернувся до брата.

– Ти про це пам’ятаєш?

– Що?

Погляд Джейда потьмянів.

– Нічого. Мабуть, втомилась.

– Від чого? Взагалі вчора було тренування? Я нічого не пам’ятаю.

– Так. Ти показав таке круте сяйво.

– Справді? – вдоволено всміхнувся Сейдж. – Якого кольору?

– Та, синьо-зелене наче…

– Хотів би інші кольори задіяти. Ну, знаєш, пурпуровий, червоний…

Джейд здригнувся, згадавши, що описала мама про його вчорашнє сяйво і жах який він наслав на них з Аденною. Сейдж помітив це і нахмурився.

– Ти чого? Змерз?

– Трохи.

– То чого ти тут сидиш? Ходімо в будинок.

Джейд мовчки потупцював за братом.

Зачаклований повітряний змій, якого Сафріна подарувала Сейджу на шосту ніч народження, був улюбленою іграшкою дітей. Хоч Сейдж і заявляв, що він належить тільки йому, залюбки ділився, коли справа доходила до біганини за ним. Одного з недільних вечорів, вони бігали подвір’ям, сподіваючись наздогнати змія, що створений із світловідбивних тканин переливався під зоряним небом, немов казковий птах.

– Швидше, Джейде! Швидше! – підганяв його звеселілий Сейдж.

Аденна хихотіла, спостерігаючи, як змій летить аж над деревами і приземляється десь біля пустки.

– Далеко залетів, – помітила Аденна.

– Ходімо, допоможемо.

– А якщо заблудимось?

– Втрьох не заблудимось! Ти хіба чула, щоб хтось губився у компанії?

Аденна замислилась, мабуть, Сейдж має рацію. Він взяв її за руку й вони чкурнули вперед на пошуки брата і змія.

Джейд підстрибував біля дерева, намагаючись дістати змія, що тріпотів, у спробі злетіти, але зачепився хвостом за гілку аж на вершечку бузини.

Раптом за його спиною почувся тріск. Хлопчик озирнувся, вдивляючись у темряву лісу.

– Агов? – налякано спитав він. – Це хто тут?

Гілка знову тріснула, Джейд почав визирати навсібіч. Помітивши світлий проблиск за кущем, він похапцем попрямував туди. Почулось тупотіння. Маленька фігура промайнула за деревами.

– Агов! Я тебе бачу, стій!

Хто б це не був, він спинився і повільно повернув голову.

– Хто ти є?

– Я…Льєн, – розгублено мовив хлопчик.

– А я Джейд. Ти звідки? Вийди вперед, я погано тебе бачу.

– Обіцяєш нікому не казати?

– Обіцяю, виходь вже.

Фігура вийшла під світло місяця і Джейд підскочив. У хлопчика були мідні кучері і обличчя, що немов сяяло золотистим відблиском.

– Ти – дитя Сонця?

Хлопчик опустив очі.

– Як ти тут опинився?

– Мене сюди привела мати.

– Ти загубився?

Хлопчик знизав плечима.

– Хочеш…Хочеш я відведу тебе до себе?

– Мені страшно.

– Ми подбаємо про тебе. Мама добра, вона допоможе.

– Справді?

– Звісно. Може ти житимеш з нами і…

– Джейде?! – почулось десь позаду.

Льєн злякано забіг за кущ.

– Не бійся. Це мій брат.

– Джейде, де ти є? – знову покликав Сейдж.

– Я тут, – озвався він. – Ходи сюди!

Сейдж порівнявся з братом. Він підняв очі на змія, що так і висів на дереві.

– От халепа! І як нам його тепер зняти?

– Покличемо маму, – запропонувала Аденна, а тоді випросталась. – А хто це такий?

Сейдж перевів погляд на Льєна і нахмурився.

– Що тут робить сонячний?

– Він загубився, – відповів за нього Джейд. – Ходімо, відведемо його до мами.

– Та, яке! – обурився він. – Мама спитає, що ми робили в лісі, побачить змія і розгнівається на нас, а якщо побачить сонячного, то взагалі сказиться!

– Нічого вона не сказиться, – Аденна зняла з плечей в’язану хустину і накинула її на плечі Льєна. – Він геть задубів тут, і мабуть, голодний.

Хлопчик опустив очі.

– Я можу допомогти вам. Якщо треба…

– Як?

Льєн махнув рукою і гілки дерев опустились до землі біля Сейджа. Він швидко відчепив змія і задоволено всміхнувся.

– Дякую.

Хлопчик знизав плечима.

– Може…Хочеш пограти? – запропонував Сейдж.

Льєн підняв очі і сором’язливо всміхнувся.

Вони побігли до палацу, переганяючи одне одного. Льєн хихотів разом з ними, радіючи забавці і новим друзям. Вони всі так загрались, що і незчулися, коли прийшов час для сну.

– Діти? – покликала Сафріна, ставши на порозі. – Час спати.

– Але мам! Можна ми ще трохи пограємо?

– Ви і так достатньо затримались, – вона поманила пальцями і змій опинився у її руці. Сафріна підхопила стрічки, що були у хвості змія і підняла очі на Льєна, примружившись. – Може познайомите мене з вашим новим приятелем?

– Це – Льєн. Він загубився.

– Дякую Джейде, я б хотіла почути це від нього, – спокійно мовила мати, глянувши на хлопчика. – Привіт, Льєне, я – Сафріна. Як ти познайомився з моїми дітьми?

– Я загубився у лісі. Моя мати привела мене туди, ми грались в хованки, і я її загубив.

– Що ви робили у лісі? – спитала вона у Сейджа.

– Змій зачепився за гілку, але Льєн опустив дерево для нас, щоб ми його забрали, – відповіла за нього Аденна.

Сейдж роздратовано зітхнув, поглянувши на сестру.

– Як мило, – всміхнулась Сафріна. – Що ж, Льєне, ходімо. Тобі треба повечеряти і вмитися, ти геть забрьохався. А ви троє, спати. Негайно.

Льєн повільно піднявся і пішов за Сафріною, зрідка озираючись на приятелів переляканим поглядом.

– Як думаєш, куди мама його повела? – поцікавився Джейд, коли вони вже повлягалися в ліжка, не в змозі заснути.

– Мабуть, у гостьові покої, – відповів Сейдж. – Він довго там блудив, схоже геть втомився.

– Як можна було лишити його у лісі?

– Не знаю. Може він і справді загубився?

– Але чому його досі ніхто не шукав? Ти бачив який він брудний? Мабуть, блукав там не одну добу.

– Або ті соняшники геть не миються.

– Ну, так. Їм достатньо лише сонячних ванн.

Джейд і Сейдж захихотіли.

– Взагалі він не здався мені страшним.

– Мені теж. Він наче хороший хлопець, як думаєш?

– Думаю так.

– Завтра пограємось ще.

– Завра тренування, – засмучено мовив Джейд.

– Тоді після тренування.

Джейд зітхнув і піднявся, шукаючи капці під ліжком. Сейдж прослідкував за братом.

– Ти куди?

– Я маю переконатись, що з ним все гаразд, – увімкнувши ліхтарик, сказав Джейд.

– І куди підеш?

– У гостьові покої. Маю відшукати його.

Сейдж кивнув і собі встав з ліжка.

– А ти куди?

– Я не хочу, щоб ти йшов сам.

Залишивши свою кімнату, хлопці почали тихо просуватись коридором, проходячи повз кімнату Аденни, Джейд пішов навшпиньках. Та невдовзі двері її покоїв відчинились і дівчинка уважно поглянула на братів.

– Вам теж не спиться через Льєна?

Джейд зітхнув.

– Так. Ми хочемо перевірити як він.

– Гаразд. Я піду з вами.

– Оце вже дзуськи! – фиркнув Сейдж. – Йди спати.

– А от і ні. Я йду і тебе не питатиму!

Аденна вийшла вперед і покрокувала до сходів.

Брати переглянулись. Джейд знизав плечима і пішов слідом. Біля кімнати мами, Аденна зняла капці і почала йти навшпиньки. Хлопці повторили за нею. Та раптом дівчинка вклякла на місці. Хлопці спинились, запитально дивлячись на сестру. Двері до кімнати Сафріни були прочинені. Сейдж пихнув брата в плече, жестом питаючи в чому затримка. Джейд прислухався і почув схлипування. Аденна відчинила двері ширше і бігом взувшись, спеціально гучно покрокувала всередину.

– Мамо? Ти плачеш?

– Я... – вона витерла сльози. – Чому ви досі не спите?

– Я захотів поїсти, розбудив Джейда, – на ходу збрехав Сейдж.

– А я хотіла, щоб ти мені розказала казочку, – вклинилась Аденна.

– Хто це? – поглянувши на вицвілу мініатюру молодого чоловіка з темним волоссям і золотисто-карими очима, спитав Джейд.

– Це… – вона зітхнула, заплакавши знову.

Аденна притулилась до неї і Сафріна розгублено провела рукою по її плечу.

– Це ваш батько. Дейлан. Він загинув у бою, незадовго до твого народження, Аденно.

– Він був гарним.

– І дуже вас любив.

Хлопці посідали на підлозі біля мами. Мініатюрні картини, змальовані із дивовижною реалістичністю були розкладені на килимі, а невеличка картонна коробка стояла поруч. З неї визирали старі зображення людей, яких діти ніколи не бачили. Сафріна погладила мініатюру Дейлана великим пальцем.

– Він дуже хотів навчити вас всього, що знав сам. Якби я хотіла, щоб ви познайомились з ним…Мені було б значно легше, якби він був поруч.

Аденна притулилась до Сафріни, поклавши голову на її плече.

– Розкажи про нього.

– Він був чудовим королем. Дуже любив свій народ. Все робив задля добробуту Зоряної Варти. Його любили жителі держави. Були готові на все заради нього.

– Як він помер?

– У Дейлана був друг дитинства, на ім’я Каллум. Їх зв’язок був нечуваним: два кровних вороги, ще з початку часів стали друзями. Таких стосунків не схвалювали ні наш народ, ні їхній. Дейлан вірив, що приналежність друга до народу, представники якого були вбивцями не характеризує його самого, як вбивцю. Він вірив, що всюди є хороші і недобрі люди, та лише їх переконання і вчинки можуть дати характеристику будь-кому з них усіх. Він навіть зміг переконати в цьому багатьох своїх поплічників. Але Каллум з часом показав свою натуру, довівши, що найсвітліші надії вашого батька були оманливими.

– Що він зробив, мамо?

– Каллум встромив ножа в спину Дейлана. І зробив це не лише метафорично.

– Як? Вони ж були друзями?

– Схоже так думав лише ваш батько. Після смерті короля Міста Сонця, регентом недовго був його брат, Каллум. Він розпочав трирічну війну проти нас.

– От покидьок!

– Дейлан навіть на полі бою намагався домовитись з Каллумом. Навіть там він намагався переконати його не шкодити мирним. Та він вбив його. Жорстоко і безжально.

Сейдж нахмурився, відчувши несправедливість. Через того покидька він не знав власного батька. Через нього мама геть сумна. Йому аж засвербіло відповісти Каллуму і всім сонячним, та він поки вмів боротись лише з тренувальним мечем.

– І все ж, ми перемогли в тій війні. Але були і наступні. І кінця-краю їм не видно. Місто Сонця не заспокоїться, доки не зітре з лиця землі наш дім.

– Але чому? Що ми їм зробили?

– Зоряна Варта була колись великою і сильною державою, наші угіддя розстилались далеко за їх землі. Та хтось забажав сонця. Комусь не хотілось жити під всіма зірками, їм кортіло ходити під однією цілодобово. Тоді вони повстали. Вони хотіли, щоб Сонце панувало на всій державі. Той бунт королі Зоряної Варти ледь відбили. Та це змусило їх поступитись значною територією. Тоді сонячні здобули свою автономію, але цього їм все ще мало.

– Хіба вони не отримали того, чого хотіли?

– Вони хочуть все. Їх, бачте, дратує бачити темряву на обрії. Але не бійтесь, мої любі. Я не дозволю їм прийти сюди і зашкодити вам.

– От коли я стану сильним, я витісню їх геть звідси, і не посміють вони більше потикатись на наші землі, – сказав Сейдж.

Сафріна всміхнулась, витерши щоку, вологу від сліз.

– А що сталось з Каллумом?

– Він помер. Але ніхто не знає як. Поговорювали, що з ним розправився його небіж, Аларик, який зараз є чинним королем сонячних.

Аденна переглянулась з братами.

– Лягайте спати, діти. Завтра тренування, вам не можна їх пропускати, чуєте?

– Ми тебе любимо, – прошепотів Сейдж, обійнявши її.

– І я вас люблю, мої рідні. Прочитати тобі казку, люба? – спитала вона, торкнувшись білявого волосся Аденни.

– Так, матусю.

– Гаразд, я тільки вмиюся і прийду до тебе за мить.

Аденна з посмішкою провела поглядом Сафріну, а тоді наблизилась до братів.

– Що робитимемо?

– Якщо сонячні такі зрадники і вбили батька, тоді Льєн – наш ворог, – сказав Сейдж.

– То що робити? – перепитала Аденна.

– Треба знайти його і поговорити, – кивнув Джейд.

– Поговорити? – здивувався Сейдж. – Ти хочеш говорити з ним? Що як він небезпечний? Може він шпигун? Що як завтра сюди прийдуть інші й нашкодять всім? Нашкодять мамі?

– Ми не можемо просто його вигнати, – похитав головою Джейд.

– Чому ні? – обурився Сейдж.

– Якби він хотів напасти, уже зробив би це. Я знайшов його випадково.

– Якщо він і справді загубився, то сонячні його самі вигнали, значить він і їм не треба.

– Адо, а ти що думаєш?

– Я згодна, що з ним, треба спершу поговорити.

– Ну, звісно ти згодна. Ти завжди на боці Джейда.

– Але він має рацію, Сейдже. Просто вигнати його ми не можемо, ми нічого не знаємо.

– І як ти збираєшся дізнатися?

Сафріна повернулась до кімнати з рушником в руках.

– Діти? Я збираюсь навідати Льєна, може він теж не спить, все ж таки в чужому домі. Можете приєднатись, якщо бажаєте.

Сейдж нахмурився, Джейд і Аденна кивнули матері.

Вона повела їх до гостьового крила, покої Льєна були просторими, ліжко було страшенно великим для такого маленького хлопчика. Сафріна мала рацію, він не спав, лише скрутився, обійнявши коліна і дивився на небо, що визирало крізь прозорі фіранки прочиненого вікна біля ліжка.

– Льєне? – тихо покликала Сафріна. – Ти не спиш?

Хлопчик випростався і сів на ліжку, похитавши головою.

– Ми прийшли навідати тебе.

Аденна сіла на ліжко і поглянула на хлопчика. Він здався їй геть зляканим. Сафріна сіла з іншого боку ліжка і схилила голову вправо.

– Тобі не холодно?

Він похитав головою, поглянувши спершу на неї, а тоді на кожного по черзі.

– Нічого не лякає? Ти, мабуть, не звик, що довкола завжди ніч.

Льєн опустив очі і знизав плечима, провівши пальцем по оксамитовій ковдрі з візерунком.

– От якби ми могли читати твої думки, нам було б значно легше вгадати, що тебе турбує, – зітхнула Сафріна, провівши рукою по мідному чубчику хлопчика. – Може ти голодний?

– Ні, – тихо відповів він.

Аденна раптом застигла. Хіба ж можливо читати думки? Ніхто ж ніколи не мислить про щось одне, в голові одразу виринають якісь супутні образи, пісні, часом спогади і ти ніби думаєш про все водночас і ні про що конкретне. Цікаво, чи можливо побачити спогади іншої людини? Що як вони схожі на короткий спектакль, чи рухливі картинки, як ті, що Джейд малював на полях зошита і гортав так швидко, що намальована фігурка танцювала знімаючи капелюха? Вона не чула про що всі говорили з Льєном, тільки бачила його перелякані очі, що бігали від Сафріни до неї, він боявся, але чого? Що хтось знає правду про нього? Чи тому, що його підозрюють у брехні, якої він не казав?

Аденна раптом відчула дивний імпульс, вона не розуміла, що робити, але все сталось саме собою. Гострі невидимі пазурі потягнулись до розуму Льєна, а сама вона опинилась у блакитній космічній туманності. Дивний незвичний простір чомусь геть не лякав дівчинку, ніби вона інстинктивно знала, що має робити. Всі спогади хлопчика були білими або синіми. Від синіх віяло смутком і страхом, вони мали запах дощу і прісної води. Золотисті були щасливими, вони були теплими як літній вечір і пахли медом, свіжим хлібом і солодкою ватою. Не було тут ні таємних планів, ні брехні, ні зради. Малий хлопчик, що любив бавитись у м’яч з іншими дітьми. Чия мама раптом занедужала, а потім повела його до лісу і зникла. Спогади про зустріч з Джейдом, Сейджем і Аденною спершу здавались тривожними для нього, а потім стали веселими. Повітря в легенях раптом забракло й Аденна похитнулась. Сейдж встиг піймати її за руку.

– Ти чого?

– Мабуть, вона просто хоче спати, – всміхнулась Сафріна.

– Це було схоже на… – почав Джейд.

Льєн затремтів, обійнявши себе за плечі. Аденна потягнулась до нього і хлопчик відскочив вбік, злякано втупившись в неї.

– Він просто загубився. Він не ворог, – тихо сказала Аденна.

– Як ти знаєш? – спитав Сейдж.

– Я ніби…ніби…

– Ти була в моїй голові! – запищав Льєн. – Ти бачила мої спогади. Переглядала їх!

– Пробач, я ненавмисне… – потягнулась до нього дівчинка.

– Не чіпай мене!

– Діти, – скочила Сафріна. – Ходімо.

– Ні. Я хочу знати, як ти це зробила? – спитав Сейдж.

Сафріна зітхнула і махнула рукою. Троє дітей повалились на ліжко Льєна. Він заверещав.

– А-ну, стулися! Вони просто сплять! – Сафріна піднялась і потягнулась за золотистим дзвоником, що висів біля дверей. За мить на порозі стояла покоївка. – Покличте цілителя і містера Келджа.

Сафріна поглянула на Льєна.

– Ви мене вб’єте?

Вона всміхнулась.

– О, ні, Льєне. Я не вбиваю дітей. Я всього лиш хочу поговорити з тобою. Нам дуже багато треба з’ясувати.

У дверях з’явились цілителі у срібних шатах і немолодий чоловік зі шрамом на щоці.

– Повправляйтесь з пам’яттю моїх дітей. Вони мають забути мить, як ми йшли до гостьових покоїв. Це близько останніх п’ятнадцяти хвилин.

Цілителі кивнули, взявши дітей на руки.

– Містере Келдж, для вас теж є робота. Це – Льєн, дитя Сонця.

– Це я бачу, – хмикнув чоловік, кинувши погляд на малого. – І що ми будемо з ним робити?

Льєн затремтів, знервовано ковтнувши.

– Те, що маємо, пане Келдж, – склала руки на грудях Сафріна.