Раді Вас бачити!

Люмія різко вдихнула, випроставшись на кріслі. Голова гуділа від коротких спогадів, що змушували її здригатися. Арія і Тедрос уважно дивились на неї, чекаючи бодай найменшої реакції дівчини.

– Ти щось пригадала? – спитала занепокоєно тітка.

Люмія кліпнула.

– Не багато, – прохрипіла вона.

– Що ти робила там, у спогадах? – спитав Тедрос.

– Я…Я теж там змінювала положення сонця. Але ж…Це неможливо?

– Чи були якісь імена?

– Так… – потерла скроні вона. – Там був хлопець… У нього на долоні було полум’я, та воно не шкодило йому.

Його образ досі горів у її свідомості, та вона знову здригнулась. Принцеса гадки не мала хто це такий, та чомусь його погляд, там у спогадах, знову і знов змушував її серце калатати.

– Вогняна магія доволі рідкісна з усіх стихійних… – замислилась Арія.

– Всі, кого я знав з такими чарами це хіба Даяна, що у інституті магії викладає і…

Арія поглянула на чоловіка.

– Що?

– У Пітера Ґотлінського половина хіба не сонцем керувала? – пригадав Тедрос.

– Так! – відповіла Арія. – Пайпер. Вона загинула у бою за Ґотлін на Верхнесфері більше двадцяти років тому.

Вони повільно перевели погляд на дівчину.

– Отже, це ти, – видихнула Арія.

– Що, я? – розгублено мовила Люмія.

– У минулому циклі ти була частиною Верховного Клану Ґотліна, дружиною принца Пітера, це його ти бачила, – пояснював Тедрос.

– Верховного Клану? Це хто такі? – не розуміла принцеса.

Арія підвелася, підійшовши до книжкової полиці. Діставши товсту книгу у шкіряній обгортці вона повернулась і поклала її на стіл, посунувши тацю із сервізом. Тітка розгорнула книгу, сторінка складалась у кілька разів, тож їй довелось притримувати її, аби показати химерну мапу. Люмія посунулась ближче, аби розглянути її.

– Місто Сонця і Зоряна Варта не єдині у цьому світі. Всі ми існуємо у Ґотліні – столиці магії на всій землі. Колись, Абрахам Ґотлін, перший король, заточив свою силу у велике джерело магії, допомігши всім магам взяти під контроль власні сили. Він збудував місто, що було покликане підтримувати всі чарівні держави на його території і захищати смертних, що жили тут. Із плином часу, влада передавалась його нащадкам. Нині править королева Ельга.

Арія перегорнула сторінку. Люмія розглянула лінійне зображення жінки, на чиїй долоні була намальована велика брила льоду.

– Вона могутній маг, що керує даром утворювати лід небаченої міцності. Колись вона заморозила весь свій палац, аби врятувати його від нападу, – пояснив Тедрос.

– Жінка-королева? – здивовано спитала Люмія. – Я думала так лише у Зоряній Варті…

– Верховний Клан ніколи не зациклювався на статі правителя. Виключно на його крові та вміннях. Верховна Королева сильна і здатна керувати мудро. Тому її поважають.

– Чому я нічого не чула про все це?

– Аларику не до вподоби, що десь жінці дають можливість мати владу. Він дбає про поширення хибних думок, що розділяють статі на «гідні» та «негідні». Насправді ж все залежить від людини, а не від її статі.

Палець Тедроса торкнувся зображення на сторінці поруч:

– А це брат-близнюк королеви – Ельгорт. Його сила подібна, але зосереджена на утворенні снігу і хуртовини.

Люмія поглянула на зображення хлопця, довкола якого пурхали сніжинки.

– До Верховного Клану входять не лише кровні родичі Абрахама, а й всі близькі до королеви. Це безпрецедентний випадок. Кричущий навіть. Та королева вважає родиною всіх тих, хто був поряд у скруті.

Арія перегорнула сторінку, показавши інше зображення, жінки, що підняла руки, а з небес сипались блискавиці.

– Це її старша сестра Калерія. Володіє даром гроз та блискавок.

На іншій сторінці було зображено хлопця, на чиїх долонях було намальоване полум’я.

– А це її старший брат – Пітер. Володар полум’я.

Люмія застигла, приглядаючись до зображення. Воно геть не передавало тих рис, які вона бачила у спогадах, та все ж саме ця сторінка відкликалась теплом у грудях.

Принцеса опустила очі. Отже, у минулому житті вона була істинною парою Пітера, принца Ґотліна, спадкоємця Верховного Клану.

– То я не Люмія? – спитала вона, сумніваючись у реальності всього, що оточувало її.

– Чому ж, ти – Люмія, – погладила її по плечу Арія. – Просто у минулому циклі була Пайпер.

– Як це… Як я можу цього не пам’ятати?

– Часом магія не зберігає спогади при переході у новий цикл.

– То, моя душа перемістила мене у жіноче тіло посеред країни, де жінок ненавидять, у сім’ю виродка, що труїть мене? Не думала, що найжирнішу свиню я підкладу собі самотужки, – Люмія потерла очі, хотілося плакати і ще трішки руйнувати все довкола.

Арія і Тедрос переглянулись.

– Не хочеш познайомитись із іншими?

Дівчина прибрала руку з обличчя.

– Хіба ви не казали, що вже час спати?

Тедрос опустив очі, всміхаючись.

– Більшість тренується, коли всі сплять, – пояснила Арія. – Менше зайвих очей. Та, якщо ти стомилась…

– Ні. Я згодна піти і познайомитись із іншими.

Арія і Тедрос кивнули, відчинивши двері до комірки.

– А там не затісно? – покосилась на сходи дівчина.

Арія всміхнулась.

– Скоро ти все зрозумієш.

Коридор зі сходами був темним і вузьким, Тедрос спустився першим, Арія одразу ж за ним. Люмія рушила за господарями дому, весь час обмірковуючи побачене лише глухі кроки по каменю заповнювали тишу.

– Хіба я не мала побачити у спогадах, як розвивати власний дар?

– Ми знаємо, ким ти була. А це вже дасть нам можливість звузити коло пошуку.

– То…Пайпер була відомою?

– Не дуже, – чесно визнала Арія. – Вона стала відомою, коли приєдналась до клану під час першої битви із Вищими магами. Згодом про неї писали балади навіть легенди…Тож, щось знайти я думаю зможемо.

Люмію ці слова ні краплі не обнадіювали. Хоч вона толком нічого і не пригадала, образ Пітера зі спогадів стерти було неможливо. Вона не знала його. Не пам’ятала, хто він. Та серце тужило за ним, неначе вони знайомі роками. Це ятрило душу, віддавалось нестерпним болем у грудях. Вона була не рада, що взагалі пила те кляте зілля.

Вони спустилися зі сходів, довкола була суцільна темрява. Тедрос плеснув у долоні і магічна кулька із золотим сяйвом піднялась до високої стелі. Простір був величезним, вкритим подушками із китицями і чарівними зачаклованими сяйливими предметами, що пурхали попід стелею.

До нього вело кілька арок, з яких саме виходили люди зовні різного віку. Вони з цікавістю поглядали на Люмію і щойно почали наближатися, дівчина чомусь інстинктивно відійшла до стіни.

– Ви її лякаєте! – мовив хлопець із мідно-золотистим волоссям. – Відступіть на крок.

– Дякую, – зітхнула вона. – А ти…

– О, я зняв з себе чари. Я – Льєн.

Люмія втупилась у хлопця розгублено.

– Я думала ти блондин.

– Ні. Від природи я рудий, як і наша мати.

– «Наша мати» звучить трохи дико… – визнала принцеса.

– Наша родинна історія взагалі дика, тож твоє відчуття геть не дивне.

– Можна, я поки не кликатиму тебе братиком? Мені треба звикнути до факту, що я не єдина дитина в сім’ї.

Льєн на ці слова лише всміхнувся. Люмія мусила зазначити, що природний колір хлопцю більше пасував, додавав йому теплоти.

– Ти знаєш…Після «пустки» і полону, я в цілому важко сприймаю зміни у житті. Тож, ти тут не одна така.

– А як воно взагалі у тій «пустці»? І чого Аларик не шукав вас всіх там? Маю на увазі…Якщо ви не потрібні йому, для чого…

– Тримати нас живими? – криво всміхнувся Льєн. – Аларик не ходить у «пустку».

– Чому?

– Він не може перейти кордон Зоряної Варти. Батько наклав на нього заборону.

Люмія замислилась. Отже «пустка» і сусіднє королівство – єдине місце, куди б Аларик не дістався.

– Чи не логічніше було б всім вам оселитися там?

– Більшість з нас і так були дуже ослаблені після «пустки». Повертатись туди, де нема сонця дуже…

– Що? Лячно?

– Ти не уявляєш як його не вистачає там. Ти неначе втрачаєш всю можливу радість…Тепло…Все здається сповненим химерних тіней, що прагнуть схопити тебе.

Жах у його очах, змусив принцесу здригнутися. Це був не надто оптимістичний опис. Люмія б не хотіла опинитися у місці, де немає сонячних променів. Знайомство з іншими вийшло доволі коротким, Льєн просто перерахував імена і здібності людей, про які дівчина забула одразу ж.

Спершу принцеса не розуміла, як вона може розвивати дар глибоко під землею. Та Арія і Тедрос тренували дещо інакше. Спершу вони вчили контролювати дихання і відчувати злиття із природою, адже всі їх сили, вся магія бере свій початок із творіння Дволикого Бога Сонця, а отже у землі, що довгий час накопичувала сонячне проміння, є концентрація столітньої енергії. Вони вчились черпати цю енергію і перетворювати у власну силу.

– Тепер відчуйте свій дар між пальців, уявіть його колір, форму, уявіть його тепло, – спокійно говорила Арія.

Люмія розплющила око, помітивши, що у кожного присутнього між пальцями сяяла золотиста куля. У неї ж самої не було нічого.

– Все гаразд, Люміє, одразу не завжди виходить, дай собі час.

Принцеса заплющила очі і знову уявила в руках сяйво. Слабенька іскра пробігла між її пальців і зникла. Все це здавалось позбавленим сенсу. Вона бачила яких результатів досягнули інші, як легко між їх долонь з’являлись яскраві кулі магії. Якщо вона має якусь неймовірно могутню силу, хіба ж не має все вдаватися легко і з першого разу? Чомусь ця думка розсердила дівчину. Як це так виходить? На неї звалилась якась сильна магія, а вона не може легеньку медитацію виконати? Не може навіть частково візуалізувати власну силу? То може Дволикий Бог просто помилився? Може він мав передати таку силу комусь іншому? Тому ж Льєну. Пальці Люмії затремтіли. Яскраве сяйво лоскотало повіки, змусивши її розплющити очі. Між її долонь тріпотіла кулька сліпучоло світла.

– Вийшло! – крикнула вона. – У мене вийшло!

Довкола всі розплющили очі, від раптового крику дівчини більшість втратила свої кульки сяйва і тепер невдоволено косились на неї.

– Ой, пардон… – всміхнулась вона. – Я трохи захопилась тим, що не є нездарою!

Льєн пирхнув зі сміху. Арія стримано всміхнулась. Після тренування Люмію провели до її нової кімнати. Тут було одне велетенське вікно, що затулялося фіранками, які не мали пропускати сонячного світла, середнє за розмірами ліжко і невеличкий комод із дзеркалом. Кімната була втричі меншою за звичні для принцеси покої, та все ж тут було безпечніше. Вмившись, вона переодягнулась у сорочку для сну і вляглася під накрохмалену ковдру.

Сон не йшов, весь час виринали образи сонця, битв і Пітера, що тримав її руку так лагідно, неначе вона була для нього цілим світом. Люмія не хотіла думати про колишнє життя. Хай що чи хто там був, вона більше не Пайпер. Зараз вона має іншу мету і оточення. Вона має концентруватися на цьому, а не шукати привидів минулого.

Вранці її навідала Лейла. Покоївка здавалась принцесі стурбованою, вона розчесала її коси і гарно вклала на плечах. Дівчина дивилась на неї у відображення дзеркала.

– Ти ж знаєш, що не зобов’язана дбати про мене тут?

– Я ж з Вами, міс. Це моя робота.

– Що тебе непокоїть?

Лейла поглянула на неї через дзеркало, її рука, що тримала гребінець трохи затремтіла. Покоївка похитала головою.

– Все гаразд, принцесо. Які Ваші плани на день?

– Ще не знаю, Арія обіцяла ввести мене у курс справ за сніданком.

– Я прихопила із палацу це… – вона дістала з кишені на фартуху шмат оксамиту, у який було загорнуте кольє, що Аларик подарував дівчині на день народження.

Побачивши прикрасу, що тоді викликала стільки емоцій, Люмія заплющила очі. Серце зайшлося в грудях, від розуміння, що це був малий підкуп, спроба схилити дівчину на свій бік. А нащо? Враховуючи, що він зрадив її і продовжував робити це роками?

– Забери його від мене, – прошепотіла вона, не розплющуючи очей.

– Міс…

– Я не хочу його більше бачити. Можеш забрати собі, як хочеш. Мені воно не треба.

– Кольє Вам подобалось, воно створене для Вас. Воно навіть нагадує Вас, сяє так само прекрасно, – заспокоювала її Лейла, опустивши кольє на шию дівчини. – Сприймайте його не як подарунок, а як усвідомлення власної цінності та незрівнянності.

Покоївка пригладила прикрасу пальцями і поглянула у відображення. Люмія відчувала, як тремтить. Кольє було таким самим прекрасним, як і коли вона побачила його вперше. Тільки погані спогади псували все враження від тієї важкості, що була зараз довкола її шиї.

– Поглянь на мене, Лейло, – фиркнула вона.

– Ви маєте чарівний вигляд.

– Та де! Кольє до цієї сукні наче свині наритники. Думаю, краще буде його зняти, – вона вже потягнулась до прикраси, та Лейла перехопила її руки.

– Залиште. Вам пасує.

Люмія не розуміла, чому покоївка так на цьому наполягає. Вона вже збиралася спитати про це Лейлу, коли до кімнати постукали.

– Так?

– Це я, люба, – озвалась Арія. – Ти вже прокинулась?

– Так.

– Сніданок чекає на тебе, спускайся як будеш готова.

– Дякую! – крикнула вона, підводячись.

Не хотілось змушувати тітку і дядька чекати занадто довго. Все ж вона у гостях. За королівськими мірками сніданок був доволі скромний: всього лише млинці із абрикосовим джемом. Та за мірками самої Люмії, яку нарешті ніхто не обмежував у харчуванні – це був розкішний бенкет, де вона могла злупити з десяток млинців, щедро поливаючи їх джемом, а тоді запити це здоровезною кружкою кави з молоком. Вона аж гикала від повної ситості, якої її тіло, мабуть, і не знало. Батько завжди «піклувався», щоб вона не набирала зайвої ваги.

Люмія здригнулася, пригадавши Аларика. Кольє на її шиї від того руху задзвеніло.

– Дуже витончена прикраса, – помітила Арія.

– О…Це Лейла нап’яла на мене, я зараз зніму її, – вона схопилась за застібку.

– Та чого, якщо вона тобі подобається – залишай, – всміхнувся Тедрос. – Тут не крадуть чужого.

– А не дурнуватий вигляд має? – сумнівалась Люмія.

Тедрос всміхнувся, відкусивши шматок млинця.

– Всі тут знають, що ти все життя жила у палаці, – відповіла Арія. – Для тебе все це нове, тож геть не дивно, що ти тримаєшся за ті спогади про колишнє життя.

– А які плани на сьогодні?

– Після роботи у садах, я збиралась пошукати інформацію про Пайпер, а тоді проведемо тренування, – відповіла тітка.

– А чим я можу допомогти?

– О, не зважай, – всміхнувся Тедрос. – Ми не примушуємо тебе працювати.

– Але ж я живу у вас. Я ж маю щось зробити корисне, хіба ні?

Арія лагідно торкнулась її руки, дядько всміхнувся, відпивши трохи кави із чашки.

– Якщо бажаєш, допоможеш мені у саду, – мовила тітка.

Сонце добряче припікало у потилицю, руки Люмії були по зап’ястки занурені в землю. Вона повторювала за Арією заклинання, що поліпшували ріст і здоров’я кожного пагінця. Те з якою насолодою тітка доглядала за рослинами надихало, та Люмію турбувало зараз тільки те, скільки ж землі понабивалося їй під нігті і як довго їй доведеться вичищати їх.

– Зараз, коли ми між квітів, давай повторимо вправляння із «сяйливим оком» і після підсилення спробуємо знову візуалізувати твій дар, – підбадьорливо кивнула тітка.

– А для чого це? – спитала Люмія. – Я маю на увазі…Якщо я керую сонцем, то чи не маю я якось вчитися із ним тренуватись?

– Цієї медитації мене колись навчив Каллум. Сила мага залежить від його емоцій. Чим небезпечніший дар, тим більше він потребує самоконтролю. Тож ці вправи допомагають опанувати себе та очистити розум. Коли маг чистий душею та розумом, його тіло стає провідником для тієї могуті, якою його обдарував Дволикий. Тому я прагну, аби і ти знайшла той внутрішній спокій, що допоможе тобі у майбутньому керувати власною силою. Ну ж бо, заплющ очі.

Люмія послухалась, вона зручно вмостилась на землі, підставляючи обличчя сонцю. Спершу вона торкнулась «сяйливого ока» зробивши обмін, прилив енергії вражав її, перед очима запалахкотіли жаринки. Вони нагадували іскри біля відкритого вогнища. Вогонь…Пітер. Люмія розплющила очі, між долонь сяяла яскрава куля, вона нагадувала маленьке сонце у її руках, що лагідно гріла пальці.

– Чудово, Люміє! – плеснула в долоні Арія. – Ти дуже швидко вчишся! Якщо не секрет: про що ти думала?

Принцеса опустила очі, вона не могла сказати, що думала про минуле життя, силкувалась пригадати його, та ніяк не могла. Кольє відчутно поважчало на її шиї. Дівчина потягнулась до застібки і відсмикнула руку. Метал був гарячим, хіба сонце могло так його нагріти?

– Що сталось?

Люмія спробувала торкнутися застібки знову. Вона зашипіла, відчувши як обпекла пальці.

– Що за… – вона хутко підвелася, знервовано крокуючи доріжкою, у спробі зняти прокляту прикрасу.

– Люміє? – підійшла до неї Арія, схопивши за плечі. – Що сталося?

– Я не можу його зняти… – перелякано белькотіла вона.

– Давай, допоможу, – тітка повернула дівчину спиною до себе і торкнувшись застібки, відвела руку вбік. – Гаряче…

– Дволикий… – зітхнула Люмія, хвилюючись. – Що це в біса таке?

– Принцесо! – бігла до неї Лейла, задихавшись, жінка оступилась і впала у кущ гортензій.

Арія поспішила підняти покоївку і та заходилась плакати.

– Лейло? Що сталось? – спитала Люмія.

– Ох…Пробачте мені, міс…Він змусив мене…Він взяв мого сина у заручники…Я не мала казати йому де Ви…Я така винна перед Вами!

Серце неначе застигло у грудях. Люмія обмінялась із тіткою зляканими поглядами.

– Я зберу всіх внизу, – мовила Арія. – Ти і Лейла одразу спускайтеся і сидіть там. Ми скоро будемо.

– Ні, – мовила Люмія. – Забери Лейлу і ховайтеся. Батьку потрібна я.

– Чекай… – хитала головою Арія.

– Візьми частку моєї сили зараз. Якщо він прийде сюди, вам всім знадобиться можливість протистояти йому. Захисти їх усіх, ти зможеш це зробити?

– Зможу, але це небезпечно! Він може схопити тебе.

– Я щось вигадаю. Головне аби ніхто більше не постраждав.

Очі Арії набрались сліз, вона торкнулась щік принцеси.

– Ми ж так і не познайомились як слід…

– Головне, що я маю родину, – всміхнулась вона. – І я повернусь, неодмінно. Та зараз, треба відвести загрозу від вас.

Тітка обійняла її.

– Це боляче? – спитала вона, сховавши носа у плечі Арії.

– Ні, люба. Лише незначна короткотривала слабкість.

Люмія рішуче кивнула.

– Гаразд. Давай.

Арія заплющила очі, прошепотівши заклинання. Тоді поклала долоню на яремну впадину дівчини і відвела руку назад. У долоні тітки лежала маленька кулька сліпучого сяйва. Люмія похитнулась, слабкість і справді накривала тіло. Ноги і голова її ставали раптом занадто важкими.

– Як ти? – спитала тітка.

– Йди, – сказала вона Арії. – Не чекай мене, збирайте людей.

– Я не лишу тебе тут саму.

– Так треба. Подбай про інших. Дізнайтесь де вони утримують сина Лейли. Якщо Аларик прийде сюди, є шанс його врятувати.

Арія наблизилась до неї і поцілувала у лоба.

– Моя смілива дівчинка, ти вся у маму. Я бачу у тобі її із кожною хвилиною все ясніше.

Люмія всміхнулась, спостерігаючи за тим як тітка біжить до будинку, тримаючи частку її сили у руці. Все на що вона могла сподіватися, це що ніхто тут не постраждає.

Коли Аларик із двома загонами явився у Сонячну долину, Люмія дивилась на батька і не вірила у це. Той кинув на дівчину розгніваний погляд і кивнув вартовим, щоб вони піймали її. Люмія не стала чекати – одразу що є сил дременула у бік «пустки». Її рука несвідомо метнулась вгору і небо немов затремтіло. Пальці її напружились і вона повела ними вбік, немов виштовхуючи світило далі по небу. Задихнувшись, вона спостерігала за тим, як сліпуче сяйво котилося до обрію. Рожеві і бузкові смуги вкривали небо. Це був найкрасивіший захід сонця, який вона тільки бачила. Вартові верещали. Ніколи ще світило так низько не сідало. Скільки існувало королівство, сонце ніколи не залишало неба.

Аларик округлив очі, та Люмія того не побачила. Вона продовжувала біг, навіть коли сонце за її спиною геть зникло, змінившись густим і темним лісом. Шкірою сипнули мурахи. Різка зміна температури змушувала дівчину тремтіти. Ну, і хто ж мовчить про те, що втрата частки сили викликає не лише слабкість, а й страшенну сонливість? Ледь опинившись на середній точці «пустки», дівчина звалилася у кущ «сяйливого ока» і дала хропака.