Раді Вас бачити!

Загалом силові тренування більше не були великою проблемою. Дівчина запросто витримувала всі навантаження, користуючись силою телекінезу непомітно для Ґвендолін. А у спарингах нерідко перемагала власними силами.

Що стостується теоретичних занять, то дівчина активно користувалася чарами, що пригнічували бажання спати. Їх не можна було використовувати частіше, ніж раз на тиждень, та в цілому Сафріна змогла вивчити значно більше матеріалу, доки інші вартові давали хропака.

Зілля, що мало змогу відстежити появу Богині було влите у колбу з підвісом на її шиї. Сафріна ховала її під формою, та прохолода матеріалу її заспокоювала. Неначе вона ще ніколи не була так близько до мети. До кінця наступного року, Сафріна вирвалась вперед, обігнавши найсумліннішу ученицю академії. А обличчя Матісси треба було бачити, коли Сафріна попросила її зібрати підручники наступного курсу. Тож так, весь наступний рік, дівчина вивчала програму старших учнів і була готова скласти іспити одразу за два курси навчання. Ґвендолін зривалась на ній ще дужче даючи більше навантаження, та Сафріна мовчки виконувала всю роботу, радіючи, що вона не просто взує начальницю варти, а й забере її посаду.

На певний час про відстеження появи Богині довелось забути, хоч Сафріна щоночі перевіряла стан місяця і переглядала будь-яке коливання сяйва Сіріуса, за допомогою чар і записів королівських астрономів, жодних змін поки не відбувалось.

Іспити було складено блискуче, і дівчина захопливо поринула у навчання шостого і сьомого курсів, навчаючись лише на четвертому. І це була чудова тенденція, адже геть скоро вона повністю завершить навчання і отримає бажане.

Сафріні чомусь дуже закортіло поділитися із Ґладіс цими новинами. До підйому всього пів години, тож вона встигне швидко побачитись із архіваріусом і встигнути на шикування. Двері кабінету розчахнулись, Сафріна хутко накинула на себе чари невидимості і заклякла на місці. Ґвендолін рушала широким кроком, розсікаючи руками простір. Через обладунки та високий зріст, хода її була важкою. Руді коси тріпотіли, підстрибуючи на її спині. І з якого це переляку начальниця собі коси не відстригла, як це не має пасувати вартовому? Сафріна невдоволено хмикнула, дочекавшись, коли Ґвендолін залишить коридор. Тоді дівчина побігла до кабінету і зазирнула всередину. Стілець Ґладіс був порожнім. А на столі лежав її малахітовий перстень.

Дівчина взяла його у руки і зробила крок до магічної кулі, аби краще роздивитися прикрасу. Нога зашпорталась і Сафріна гучно впала на підлогу. Каблучка закотилась під стіл. Вона простягнула руку, аби дістати перстень, ігноруючи біль у забитому животі, пальці торкнулись тканини, вона нахмурилась і потягнула її на себе. Сукня Ґладіс. Та у якій вона щоночі. Але чому її одяг на підлозі? І де вона сама?

Часу дізнаватись не було, дівчина вирушила на шикування.

Після занять, Сафріна одразу ж вирушила до архіваріуса. Та знову зустріла Ґвендолін і ледь встигла сховатись за поворотом. Вона повільно визирнула. І що начальниця хоче від Ґладіс? Чого ходить до неї цілу ніч?

Дівчина постояла хвилин десять. Наближався час її занять. Вона неспокійно постукала пальцями по стіні. З одного боку, нічого ж такого, якщо вона зараз прийде до архіваріуса? Можна наплести Ґвендолін, що вона просто має кілька питань по заняттю? З іншого ж, вона страшенно не хотіла, аби хтось із академії знав, що вона відвідує Ґладіс. А тим паче щоб начальниця потім донесла це сестрі на раді.

Посперечавшись із собою ще певний час, вона зітхнула і пішла до кабінету. Спершу вона прислухалась, чи не почує якої розмови за дверима. Та всередині було тихо, тож вона постукала.

– Так? – озвалась архіваріус.

Дівчина увійшла.

– Архіваріусе, перепрошую. Я маю питання… – Сафріна замовкла, у кабінеті була тільки Ґладіс. Навіть натяку на начальницю.

Архіваріус здійняла брову, опустивши підборіддя на руки.

– О, любонько, певно що маєш…

Сафріна всілась на стілець.

– Я бачила як сюди зайшла Ґвендолін.

Ґладіс повільно кивнула.

– Я не розумію…

Вона зітхнула.

– Я – дюакор.

– Хто?

– Результат злиття двох магів при народженні.

– Це якесь відхилення?

Вона закотила очі.

– Я мала жити як ти: з близнючкою. Натомість одна з нас при формуванні мала слабке тіло, а інша слабку душу. Тож Богиня злила нас в одну людину.

– Який жах.

– Це було непросто. Ми чули одна одну, мали спільний простір для думок, та прагнули ми завжди різного. Я хотіла вивчати науки, досліджувати магію. А Ґвен бажала стати вартовою. Загалом, ми домовлялись. Та нерідко вона брала наше тіло під контроль і змушувала мене тренуватися. Богине, як же я ненавиджу силові вправи… Я ж натомість примушувала її багато читати і розвиватися. Через це ми постійно сварились.

– І як це? Сваритись із собою?

– Бісить. Тут сракою не повернешся і губи не надмеш, бо той, з ким ти не хочеш говорити з тобою постійно. Словом, я у ту пору саме експериментувала із різними зіллями і вичитала про старий ритуал для таких як ми – дюакорів. Це роздільне закляття. Воно мало б витягти з мене Ґвендолін і кожна жила б власне життя. Та ритуал спрацював не так, як я прагнула. Ми втратили потребу у сні і тепер змінюємо одна одну у чітко встановлений час і ні секундою довше. Довгий час я не збиралася працювати тут, та оскільки Ґвен проводила тут майже цілу ніч, я була змушена теж долучитись до роботи у академії.

– Хтось ще знає?

– Лише Тайніра. Знала б ти як довго я чекала, коли Ґвендолін піде з посади. Виснажливо чути яка вона жорстока і ні у беня не пам’ятати!

– Тому ти так хотіла аби я виконала угоду?

Ґладіс кивнула.

– Все заради себе, коханої.

– І що ні краплі дружби і співчуття? Ти розбила мені серце.

Архіваріус реготнула.

– Розкажи-но мені краще, як ти готуєшся до фінального іспиту?

– А ти маєш, що мені підказати?

Архіваріус подалась вперед, склавши руки під підборіддя.

– Можливо. Якщо слухатимеш уважно.

Наступні кілька ночей, Сафріна активно готувалась до іспиту. Його треба було складати у присутності королеви, жриці та всіх викладачів.

– Успіхів, Сафі, – тихо промовила Калісс.

– Дякую, сестро, – кивнула їй дівчина і сіла на відведене місце, прямо навпроти цієї комісії.

З цілком зрозумілих Тайнірі та Сафріні причин, Ґладіс була відсутня на іспиті. Ґвендолін пропалювала дівчину поглядом. Тож, коли та пішла здати письмову частину, начальниця мало не відірвала пергамент разом з її рукою.

Практична частина представляла собою спаринг із чотирма різними за вагою вартовими. Сафріна із легкістю перемогла опонентів. Буквально: з легкістю – просто хапала їх, за допомогою телекінезу підіймала на руки і відпускала. Вона навчилась керувати силою так, що жоден із присутніх не виявив такого грубого втручання.

У магічній частині іспиту, дівчина мала з’ясувати симптом хвороби побратима і врятувати його підручними засобами. У її розпорядженні були листки папороті, кілька зіллів, що спиняли кров чи знезаражували, а також заклинання, що допомагали швидко заживити поранення, якщо воно сумісне з життям. Зілля на вибір вона мала зварити при комісії. Витягнувши аркуш, дівчина мало не вилаялась: заклинання, що спиняє лихоманку. У тому зіллі треба було правильно змішувати кілька дуже схожих зовні трав. І вона щоразу плутала пропорцію. Ґладіс підготувала її до цього, пожуривши, що у зіллях дівчина просто невиправна дурепа. Тож у її кишені було кілька пляшечок, зачаклованих від сторонніх очей. Поклавши дощечку за казанком, дівчина підмінила пляшечки непомітно для комісії і презентувала зілля, сховавши потенційну отруту до кишені.

Всі завдання вона виконала блискуче, чим викликала щире захоплення Калісс і занепокоєння Ґвендолін і Тайніри. Фінальним й вирішальним завданням було озвучити статут вартових, і знову дівчина не забарилась із правильними відповідями. Вона навіть озвучила кожен пункт гучно й урочисто, неначе читала промову.

– Ми маємо відійти, щоб підбити підсумки, – мовила Тайніра. – Ти залишатимешся тут до нашого повернення.

– Слухаю, – кивнула Сафріна, підводячись.

Ґвендолін незмигно дивилась на дівчину, а вона навіть дозволила собі всміхнутись начальниці.

Звісно ж, Сафріну оголосили начальником варти у ту саму ніч, а Калісс дарувала їй титул принцеси. Дівчина була щасливою, вона прямувала до Ґладіс, аби поділитися новиною. Бо як не крути, а за останні роки архіваріус стала їй чи не єдиною подругою.

Почувши про все у найяскравіших деталях, Ґладіс розреготалась.

– Хоч вбий, не розумію, чого за стільки років вони не попіклувались, аби іспити складали із якимсь засобом, що б блокував несанкціоноване використання магії.

– Я думаю, вони не сподіваються, що існує хтось аж настільки зухвалий як я.

– Ну, так… – архіваріус підняла чарку. – За тебе, нахабо. Насолоджуйся славою.

– Таки буду, – всміхнулась вона.

Щойно Сафріна вийшла із кабінету, одразу ж наштовхнулась на королеву-матір.

– Вітаю, леді Тайніро, – задоволено всміхнулась вона, рушаючи.

– Що ти тут робила?

– Приходила до архіваріуса.

– Нащо?

– А що це за допит?

Тайніра звузила очі.

– Що ти собі думаєш?

– Думаю, що Ви недооцінили мене і це Вас дратує.

– Це Ґладіс тебе готувала? Вона допомогла тобі?

– Не знаю про що Ви, – хитала головою вона, відійшовши.

Рука Тайніри вчепилась у зап’ясток Сафріни.

– О, я думаю чудово знаєш. Ти нишпориш бібліотекою… Шукаєш заборонені чари. Прагнеш загарбати собі сили Богині!

– Я прагну захистити королівство! – вирвавши свою руку з пальців королеви-матері, мовила дівчина. – Що в цьому поганого?

– Ти створена, щоб знищити його своєю оманою, Сафріно. Не тобі належить його рятувати! Спадкоємець має явитися сам і захистити нас. Така воля Богині!

– І Ви просто чекатимете, коли Аларик нападе на країну? – не вірила своїм словам дівчина.

– Ми будемо готові. І затримаємо його доки спадкоємець не явить свою силу. А ти…Ти все знищиш. Я не допущу цього.

Вона обійшла Сафріну і впевнено рушила коридором.

– Куди Ви йдете? – напружилась дівчина, наздоганяючи Тайніру.

– Я мушу поговорити з Її Величністю. Якщо вона не прожене тебе, це маю зробити я.

– Тайніро… – схопивши її за руку мовила Сафріна. – Ми почали не з того. Прошу, дайте мені шанс все пояснити.

Королева-мати недовірливо покосилась на дівчину.

– Всього одна чашка чаю і я розповім Вам про все, – вмовляла вона.

Тайніра зітхнула.

– Десять хвилин, Сафріно. І якщо почуте мене не вразить – я одразу ж вирушу до королеви.

– Обіцяю, – стискаючи пляшечку із погано звареним зіллям у кишені, мовила Сафріна. – Почуте Вас дуже вразить.

Певний час вони сиділи мовчки. Сафріна просто чекала, коли подіє зілля і вже почала сумніватися, що воно і справді матиме якийсь вплив, коли королева впустила чашку. Чай пролився на молочного кольору килим.

– О, Богине! Тайніро! Варто! Покличте цілителя! – вона сіла поруч із королевою, що лежала на підлозі без свідомості. – Все буде добре, я обіцяю…

Зілля запустило повільну хворобу у тілі королеви-матері, не рятували ні цілителі, ні лікувальні настоянки. Більшу частину ночі Тайніра була не при тямі. Кликала чоловіка, прокидалась і засинала, шукала щось, та не могла згадати що.

Сафріна не почувалась винною. Вона бачила проблему і вважала за необхідність цю проблему усунути. Дейлан був схвильованим, він бродив залою, не розуміючи що робити.

– Хтось отруїв її?

– Якщо й так, то це отрута невідома королівству. Моя магія її не бачить, – зазначив Деймон.

– А ліки? Якісь ліки є? Ви ж щось з цим робите?

– Звісно, мій принце. Ми вже спробували кілька настоянок, вони дали королеві-матері сил. Та поки хвороба не відступає.

– Мій королю! – покликала Ґладіс.

Сафріна здивувалась побачити архіваріуса, вона рідко залишала академію. Ґладіс не дивилась на дівчину і простягнула Дейлану флакон із зеленим зіллям.

– Я варила його вчора всю ніч. У крові леді Тайніри знайдено концентрат, це зілля має його нейтралізувати.

– О! Справді? – зраділа Калісс. – Як чудово!

Вона взяла Ґладіс за руки.

– Дякую Вам, дякую за нас усіх.

Архіваріус всміхнулась.

– Це честь допомогти своєму королівству, Ваша Високосте. І ще, цієї ночі править Діва, дайте їй зілля коли місяць буде у зеніті. Здоров’я королеви зростатиме.

Сафріна уважно стежила за Ґладіс, щось у тому як вона вперто уникала погляду гнітило дівчину. Та раптом, жінка і сама подивилась на неї, звертаючись до королеви:

– Чи можу я вкрасти начальницю варти на хвилину?

– Звісно, – махнув рукою Дейлан. – І, дякую, Ґладіс.

Сафріна попрямувала за нею в коридор.

– Чари проти підслуховувань, – крізь зуби процідила архіваріус, не озираючись.

Дівчина накинула на них обох магію заклинання.

– Що ти накоїла? – різко повернувшись спитала Ґладіс.

Темні очі аж палали від гніву.

– Вона була готова вигнати мене і розповісти всім про твою допомогу! – виправдовувалась Сафріна. – Ти б могла постраждати через мене.

– Не кажи, що робила це не для себе самої, Локсаль! Ти дбаєш виключно за власну дупу, бо вважаєш її гідною трону! Та знаєш, що я скажу тобі? Ти таки та дурна дівка із пророцтва. Та, що бреше і занурює світ у пітьму!

Ці слова вкололи дівчину.

– Нащо ти кажеш це?

– Якщо ти так легко зведеш невинного в могилу – ти занапастиш все королівство, – вона сухо засміялась. – А я і справді навчила найбільше чудовисько.

– Ти ж казала, це писали дурні…

– Я справді так думала. До цієї ночі. До того моменту, як зрозуміла чим хвора Тайніра. Ти отруїла її і зробила це без жодного докору сумління. Та пітьма, що була у твоєму сні, Сафріно. Це ж була ти. Навіть твоя підсвідомість тоді підказувала!

– Не розумію.

Ґладіс підійшла ближче, темні очі блищали у напівтемному коридорі:

– Не Аларик загроза королівству, а ти.

– Ні, – хитала головою Сафріна. – Це ж дурня! Я рятую королівство!

– Ти спровокуєш появу спадкоємців. Ти своїми безглуздими діями і марними жертвами. Я допомогла тобі злетіти…Та не дивитимусь як ти падаєш, забираючи з собою все живе.

На цих словах Ґладіс розвернулась і пішла геть. Сафріна відчула, як гнів повертається, змушуючи все тіло тремтіти.

Вона штовхнула двері.

– Дозвольте я віднесу їй зілля? Хочу бодай чимось допомогти Тайнірі.

Калісс всміхнулась, взявши сестру за руку.

– Я завжди знала, що в тебе добре серце, Сафі. Ти просто його ховаєш.

Сафріна вичавила усмішку.

– Коханий? – повернулась королева до Дейлана. – Ти не проти?

– Ні, звісно…Поклич мене, якщо вона прокинеться, гаразд?

– Звісно, мій королю, – кивнула Сафріна і рушила до покоїв Тайніри.

Жінка не спала, вона крутилась у ліжку і важко зітхала.

– Ви не спите, Тайніро?

Побачивши її вона заклякла, очі округлилися.

– Ти… – хрипко промовила вона. – Ти станеш згубою для королівства.

– Тут ти помиляєшся, Тайніро. Я стану наймогутнішою королевою.

Королева закашлялась.

– Це ти…Ти отруїла мене…

Сафріна схилила голову.

– Я доведу тобі і всім. Ваше пророцтво – брехня.

– Ти – Антарес… Ти сієш оману… І від неї ж загинеш… Адара тебе переможе…

– Тоді я знайду спосіб підкорити її собі.

Королева хитала головою, очі округлились знову, неначе вона бачила перед собою страшне чудовисько.

– Знаєш… – підвелась Сафріна. – А Ґладіс зварила тобі ліки. Сподівалась тебе врятувати.

Тайніра мовчки дивилась на Сафріну.

– Калісс має знати яку змію пригріла на грудях.

– Я – не змія. Я – ваш порятунок. Ти помиляєшся, Тайніро.

– Ні. Королева має знати, хто ти насправді.

– Ну, ти ж їй не скажеш?

– Скажуть інші.

Сафріна всміхнулась.

– Ти нікому не казала про свої підозри. Тому так і поспішала до Калісс. Не розумію тільки чого погодилась на розмову?

– Сподівалась, що в тобі ще є хоч крихта добра…Та твоє серце чорне і пусте.

– Просто скажи, що помиляєшся, Тайніро. Невже его тобі дорожче за життя? Пообіцяй мовчати про свої обурливі здогади і я віддам тобі ліки.

– Якщо ти забереш моє життя – це лише наблизить твій кінець. Калісс дізнається правду рано чи пізно.

– Краще пізно, – всміхнулась вона, поглянувши на королеву-матір. – Ти готова вмерти, аби не визнавати, що помилялась?

– Я не помиляюся щодо тебе, – її очі були сповнені ненависті. – Ти накличеш на всіх біду!

Почувши слова, якими лякала її мати колись давно, дівчина відчула як гнів бере своє.

– Ти – згуба! Омана! Прокляття! – хрипіла Тайніра.

Сафріна хутко залишила кімнату, очі щипало від сліз. Все її тіло тремтіло від почутого. Нічого…Колись вони всі зрозуміють, що вона прагне врятувати королівство. Бо єдина, хто здатен на це. Колись всі вони славитимуть її і дякуватимуть. Складатимуть пісні і легенди про велику королеву Сафріну.

Вона визирнула у вікно. Сіріус блимнув всього на секунду. Дівчина затамувала подих. Місяць злився з небом, лишивши ледь помітний срібний круг. Богиня зійшла на землю. Дівчина опустила очі на свою руку, що так і стискала пляшечку із зіллям.

Вона потягнулась до підвіски на шиї і відкоркувала її. Ледь помітна блакитна стрічка вела від палацу до самого центру столиці. Дівчина поспішала саме туди. Шкода, що закляття переміщень не працювали на тих ділянках, де маг ще не бував, тож доводилось гнати коня серед ночі.

Хоч Сіріус більше не блимав, а місяць знову набув природного блакитно-сірого кольору, слід ще залишався. Він був доволі тьмяним, та його вистачало аби добирати дорогу.

Слід уривався у будинку, де, вочевидь жили дуже заможні люди. Дівчина зістрибнула з коня і повільно рушила всередину.

– Агов?

Ніхто не відгукнувся. Підлога рипіла під чоботами, дівчина оглядала будинок, де всі речі були розкидані. Сяйво линуло з дитячої кімнати, де в оточенні іграшок, у маленькій люльці лежав новонароджений хлопчик. Над його ліжком переливалося полярне сяйво. Воно було небезпечного червоного кольору. Жінка, вочевидь його мати, лежала на підлозі. Сафріні не довелося навіть перевіряти її серцебиття, щоб зрозуміти, що сталось. Мілкі крапельки опускались на голову Сафріни і вона відчула, як страх змушує кров захолонути в жилах. Хлопчик заплакав, смикаючи ніжками. Сафріна ніколи не мала справ із дітьми, та чомусь одразу потягнулась до хлопчика, притиснувши його до себе. Він враз заспокоївся, бліді оченята втупились у неї, досліджуючи незнайоме обличчя.

Сафріна підхопила кошик зі стрічками, вочевидь підготований для зручного перенесення дитя. Там лежала в’язана ковдра із вишитими зеленим літерами.

– То ти в нас Сейдж, так? – спитала вона. – Що ж, ходімо. Я покажу тобі новий дім.

Сафріна миттю перенеслась із дитиною прямо до кабінету Ґладіс. Архіваріус підняла на неї очі.

– Що ти… – вона підвелась. – Де ти взяла дитину?!

– Тихіше! Це Сейдж, він – спадкоємець Богині.

– Це я бачу! В мене ноги підкосились від цієї магії! Чого ти приперла його сюди?

– Пробач. Я не мала куди піти.

– Я більше не допомагатиму, Сафріно, – хитала головою вона.

– Я знаю… – заплющила очі дівчина. – Знаю…

Заклинання пам’яті давалось їй найкраще. Вона досліджувала цю тему окремо від архіваріуса і знайшла чимало цікавих магічних способів не просто знищити чиїсь спогади, а й змінити їх. Це потребувало часу і сил, та вона мала зробити це. Бо як не крути, Ґладіс – її єдиний справжній друг.

Серед радників їй не вистачало когось, хто був би відданим. Тож для цього їй потрібен був той, хто добре знав її і почуватиме вдячність, за яку буде дякувати своєю роботою до кінця днів. Такою людиною вона обрала свого колишнього вчителя. Містера Келджа.

Він сидів навпроти, ледь стримуючи усмішку.

– Не можу повірити…Тепер ти начальниця варти.

– Все ще звикаю до всього цього, – поставивши чашку на стіл, мовила Сафріна. – Добре що я маю кому передати частину обов’язків.

– Ну…Щось не змінюється, – реготнув він. – Ти ніколи не боялась труднощів, втім завжди шукала хто б зробив це за тебе.

– Думаю, це дуже зручна риса.

– Погоджуся. Ти можеш і скинути на когось головний біль, і у скрутну хвилину зробити все без допомоги.

Сафріна всміхнулась. Їй подобалось, коли її хвалили.

– Дякую за цю можливість, Сафріно.

– Прошу. Я завжди памʼятаю тих, хто допоміг мені. Все ще певен, що не хочеш жити при дворі? Я б попілкувалась, щоб у вас із Клодет були найкращі покої.

– Дякую. Ми придбали чудову хатину у селищі Риб.

Вони помовчали. Келдж уважно дивився на дівчину. Вона знала цей погляд, він передвісник набридливих питань.

– Що ти замислила?

– Сподіваєшся розкрутити мене на лиховісний план?

– А він лиховісний? – здійняв брову Келдж.

– З якого боку глянути, – знизала плечима вона. – Та я не люблю розповідати план, доки не буду певна.

– Певна, що мені можна довіряти, чи щодо самого плану?

– І те, і те, вочевидь.

Прощання із Тайнірою відбувалось наступної ночі. Всі у палаці перейшли на чорний одяг, портрети із королевою-матір’ю на певний час обтягли чорним шовком. Дейлан не стримував сліз, ридала і Калісс, взагалі у палаці мало хто був стриманим у своїх емоціях. Вартові, кухарі, жриці, всі ходили як у воду опущені, їх очі були червоними від сліз, вони мало говорили і якомога частіше навідували нову скульптуру Тайніри, аби принести до неї квіти, її улюблені смаколики і просто посидіти в тиші, звертаючись до неї подумки. Сафріна не розуміла, як стороння людина може лишати у комусь такий відбиток. Вони неначе оплакували рідну матір.

До появи Сейджа у палаці поставились загалом спокійно. Калісса піклувалась про нього найбільше. Годувала спеціальними зіллями, що містили поживні компоненти, які нагадували материнське молоко. Змінювала йому пелюшки, не дозволяючи служницям піклуватись про хлопчика. У тій турботі, вона неначе знаходила такий необхідний їй спокій. Схоже Тайніра була дорога їй. Ну, звісно ж! Королева з першої ночі дівчину мало не на руках носила. Сафріна відвернулась від нового нападу люті.

– Начальнице…Ви мали провести тренування, – покликав її Кіран.

– Тренування? Палац у жалобі!

– Згідно зі статутом, жалоба чи народне свято не привід скасовувати бойову підготовку. Ворог може скористатись слабкістю варти.

Таке занудне цитування правил роздратувало Сафріну, вона повернулась до хлопця.

– Постановляю, Кіране. Від цієї ночі тренування проводиш ти. І звітуєш мені наприкінці занять. Згода?

Він невпевнено кивнув.

– Так, начальнице.

Сафріна зітхнула.

– От і добре, тепер йди. Я маю підтримати родину.

Ґвендолін пропалила Сафріну поглядом.

– Хочеш щось сказати? – спитала вона колишню начальницю.

– Нащо тобі була ця посада? Ти ж нічого не робиш із того, що маєш.

– Хотілось опустити тебе на землю.

Вона похмуро втупилась у очі Сафріни.

– Думаєш, я не знаю, що Ґладіс зробила це для тебе?

– Даруй, та я зробила це сама.

– О, справді? А ти передала її зілля Тайнірі? – понизила голос вона.

Сафріна поглянула на Ґвендолін.

– Про що ти?

– Ґладіс ти може й набрехала – та я знаю правду, Локсаль.

Дівчина стиснула зуби. Ґвендолін починала ставати проблемою.

– І що ти з цим зробиш? – спитала вона, примруживши очі.

– Спитай краще себе, що зробиш ти? – єхидно всміхнулась колишня начальниця. – Позбутись мене не вийде, якщо не хочеш втратити єдину подругу.

– Чого ти хочеш? – шипіла вона.

– Склади повноваження. Поверни мені роботу.

– Ґладіс проти цього, – хитнула головою Сафріна.

– А це не її справа.

– Гаразд.

– Чудово, – всміхнулась Ґвендолін.

Сафріна була б і рада попрощатись із посадою начальниці. Її взагалі не турбувало керування вартою. Рада і справи королівства її цікавили більше. Ґвендолін має багато століть досвіду і три війни за плечима. Вона б і справді могла повернутись. Та Сафріна не хотіла бути на її гачку до віку. А знаючи Ґвендолін, саме так би і сталося. Тож вона заплющила очі і мовила заклинання. Колишня начальниця заклякла на місці, а тоді кілька разів кліпнула і нахмурилась.

– Ти щось казала? – спитала вона у Сафріни.

– Так…– вона поклала руку на плече Ґвендолін. – Знаю, як тобі непросто…Тайніра була дуже важливою для тебе. Прийми мої співчуття.

Губа воїтельки затремтіла і вона стримано кивнула.

– Дякую, Локсаль, – вона повільно рушила із зали.

Сафріна провела її поглядом, відчуваючи нестримну радість. Сейдж раптом заплакав. Дівчина одразу ж рушила до хлопчика, та Калісс випередила її, взявши його на руки.

– Хто це в нас прокинувся? Хто найсвітліший хлопчик у кімнаті? Ти, Сейдже. Саме так!

Малеча зачудовано дивилась на королеву, протягуючи до неї рученята. Сафріна відчула укол ревнощів. Це було дивно, адже ця дитина формально не її і не сестри. Та те, що вона знайшла його, а хлопчик так тягнеться саме до Калісс, чомусь приносив біль.

Впродовж наступного року Сафріна спостерігала за тим, як все королівство захоплене правлінням Калісс. Врожаї стали багатшими, коштовності красивішими, торгівля була налагоджена. Кількість страт знизилась, люди були щасливими, мирними, а у палаці на королеву мало не молилися. Це виснажувало. Маленький Сейдж уже потроху ставав на ніжки. Сафріна не могла відвести від хлопчика очей. Їй весь час хотілось тулитись до нього. Хотілось гратися з ним, робити дурниці від яких він заливатиметься сміхом. Його поява неначе проганяла пітьму і це було таке дивне відчуття. Сафріна і подумати не могла, що все так обернеться. Свою силу хлопчик більше не являв. Дівчина перечитала всі можливі книги, та як і попереджала Ґладіс, інформації про таку магію просто не існувало.

– Ма-а-ма! – почулось здалеку.

Сафріна одразу ж поглянула на хлопчика. Калісс весело плеснула в долоні і взяла Сейджа на руки.

– Мій любий хлопчик! – вона повернулась до Дейлана. – Коханий! Ти чув?

Він задоволено всміхнувся.

– Чув, люба. Молодчина, Сейдж!

Сафріні стало геть образливо. Вона знайшла хлопчика. Він – її син! Нехай народять власне дитя! Калісс із малим підійшла до неї.

– Сафі? Побудеш трохи із Сейджем? Маю провести Дейлана у похід.

Сафріна перехопила руку хлопчика і той одразу ж її скинув, кумедним кроком рушаючи до дерев’яних іграшок, які одразу ж потягнув до рота.

– Чому мені так болить, що вони вважають його своїм сином?! – скаржилась вона потім архіваріусу.

– Бо ти заздрісне стерво? – припустила Ґладіс поклавши книгу на стіл.

– Не смішно!

– То я й не жартую, – незворушно мовила вона. – Слухай, ти не заявляла, що він буде твоїм вихованцем. Ти знайшла його і притягла до палацу. От вони і няньчаться.

– Він назвав її мамою!

– А! Он в чому річ. І тут сестра здобула першість? – реготнула Ґладіс.

– Це не підтримка!

– А я її тобі й не обіцяла, – пирхнула архіваріус.

Сафріна опустила очі, важко зітхнувши. Ґладіс відклала книгу і поглянула на дівчину:

– Слухай, зараз ця дитина їм цікава і це добре, доки йде цей серильно-ридальний період. Заведуть своє дитя – до Сейджа їм вже діла не буде. А тобі мороки менше.

– Ти думаєш? – з надією спитала вона.

– Вчись шукати плюси, Сафріно. Бо на твої напади заздрощів у мене жодного еля не вистачить, – вона штовхнула дівчині чарку.

Стіл раптом затремтів, рідина у чаші плеснула на дерев’яну поверхню.

– Що це було?

Сафріна дістала підвіс і відкоркувала його. Слід, цього разу чіткіший тягнувся геть із кабінету.

– Богиня зійшла на землю, – вона вражено поглянула на Ґладіс.

– Другий спадкоємець?

– І він ще могутніший. Весь палац затремтів.

– Вирушай, – осушивши її чарку, мовила Ґладіс. – І будь обережною.

Кінь ніс її крізь нічний простір. Зорі блимали над її головою, а сяючий слід звивався над дорогою. Місяць, під правлінням Старої був чорним, і вже поступово повертав свій природний колір. Проїхавши знак селища Риб, дівчина повернула направо і спинилась біля дуже знайомої хатини. Тієї, до якої не так давно переселився містер Келдж із дружиною.

– Клодет! – чулось з-за дверей. – Я зараз, я врятую тебе.

– Запізно… – хрипів жіночий голос. – Де він? Де наш хлопчик?

Сафріна увійшла до спальні. На ліжку лежала зблідла жінка, Келдж стискав її руку, цілуючи пальці.

– Що сталось?

– Сафріно? Що ти тут робиш?

– Їй потрібен цілитель.

– Запізно, – хитала головою Клодет. – Подбай про Джейда.

– Любове моя…

– Мені шкода, коханий…

Клодет заплющила очі. Келдж підняв на Сафріну червоні від сліз очі. Вона ніколи не бачила, щоб вчитель плакав.

– Врятуй її. Я буду винен тобі до скону. Тільки знайди спосіб повернути її мені. Я благаю тебе.

Сафріна здивувалась відчувши справжній жаль. Глибоко в душі вона поважала і може навіть любила вчителя. Бачити його біль було нестерпно. Та зцілити жінку вона не могла. Хіба…

– Я можу витягти її душу.

– Як це?

– Витягти душу і затримати між світами. Тоді її тіло зцілять і ми повернемо душу на місце. Це магія сирен Душ.

– Ти певна?

– Ні. Та я хочу допомогти.

Келдж кивнув. Сафріна наблизилась до Клодет і заплющила очі. Чари сирен відрізнялись від звичної магам і сприймались дівчиною як щось чуже. Вона вивчала це заклинання на про всяк. Та ще жодного разу не втілювала його. Душа Клодет виринула з тіла. Сафріна не бачила її, та знала, що вона зараз тут. Потягнувшись до неї магією, вона взяла її у руку.

– Перенесися з нею до палацу, одразу йди до цілителей. Деймон врятує її.

– А ти?

– Я заберу Джейда і душу й приєднаюсь до вас. Йди, не втрачай часу.

– Дякую, Сафріно. Я твій боржник.

Вона опустила очі до ліжечка, де спав блідий хлопчина. Від його сили все повітря було неначе розрідженим, Сафріна відчувала як ноги підкосились. Хлопчик розплющив проникливі сріблясті очі. Чомусь його погляд викликав мурахи шкірою. Щось на підлозі зашелестіло, Сафріна підскочила, помітивши змію. Та шипіла і звивалася, підіймаючись ніжками ліжечка. Дівчина виставила вільну руку, готова відкинути її від хлопця. Та щойно змія висунула язика, Джейд поглянув на неї один раз. Всього один і рептилія впала на підлогу.

Сафріна заклякла.

– Благаю, тільки не дивись так на мене… – вона виставила руки. – Я тобі не заподію лиха, Джейде. Я тебе заберу, гаразд?

Хлопчик поглянув на Сафріну і вона верескнула, відстрибуючи від ліжка. Почувся дивний звук, дівчина зазирнула в люльку, беззубий ротик дитинчати розтягнувся в усмішці. Тоді вона знову різко відскочила від ліжка, звук повторився. Джейда веселила така бурхлива реакція.

Сафріна відчула щире захоплення такою могутністю геть крихітного дитинчати. Вона підхопила хлопчика на руки, стискаючи в долоні майже невагому душу Клодет.

– Ходімо додому, Джейде.

Вона перенеслась із хлопчиком до палацу. І одразу ж покрокувала до своєї кімнати. Якщо вона щось і знала про душі, так це те, що їм потрібне вмістилище. В цілому для такого могла підійти будь-яка захищена магією посудина із вмістом срібла. Тож вона обережно поклала Джейда на ліжко і рушила до столика зі своїми прикрасами. Викинувши все зі срібної скриньки, розміром з долоню, вона хутко прочитала заклинання і помістила душу туди, повернувши ключ.

План будував себе сам. Келдж і його здібності знадобляться їй надалі. Потрібно, щоб він мав мотивацію співпрацювати з нею, а надто після того доленосного рішення, яке вона прийняла, щойно побачила його сина.