Спочатку:
На сторінку книги
Стіна свідомості Льєна бриніла, ніби от-от сама завалиться. Аденна летіла швидко, торкаючись кожного спогаду. Вона мала встигнути, перш ніж вони не почнуть зникати. Сили Льєна вже покидали його, тож спогади, разом із його свідомістю от-от закриються.
Вперше у просторі чужої свідомості Аденні стало холодно, спогади тьмяніли, кольори зникли, зірки гасли звідусіль, перетворюючись на темряву. Дівчина відчувала стурбованість і страх, що будь-яка затримка не дозволить їй повернутись до свого тіла. Та все ж Аденна прагнула дізнатись правду. Вона проглядала спогади надто швидко, вони змішувались у її пам’яті у нерозбірливі картини, уривки фраз, що не дозволяли усвідомити суті. Принцеса тремтіла всім тілом, просуваючись вперед.
Від спогадів Льєна смерділо сирим повітрям темниці, черствим хлібом і застояною водою. То був запах безнадії, безвиході, страху. Від тих спогадів боліли руки, довгий час зав'язані за спиною. Від них тягло тугою за домом і самотністю. А страх із часом перетворився на цинізм і глузливість, бо спроби посміятись із власного становища були єдиною розрадою в’язня. Аденні було прикро, що хлопця спіткала така важка доля. Він не заслуговував на це і дівчина відчувала свою провину за це. Може, якби вони не притягли його до палацу, а спробували вивести з лісу, знайти його дім…Може б тоді він не постраждав? Та вони були малими. Вони вірили, що безпека вдома. Безпека поруч з мамою. Схоже, помилились. Хоч Сафріна відкрито ніколи не прагнула завдати болю власним дітям, це, вочевидь, не стосувалось чужих нащадків.
Спогади, що Аденна проглядала перетворились на хор голосів, вони говорили водночас:
– Що я маю робити? – спитав хлопець.
– Привіт, Льєне, – посміхнулась Сафріна. – Спровокуй його.
– Думаєш, вони це зроблять? – з недовірою спитав Льєн.
– Звісно… Твоя мати не казала хто твій татко?
– Я нічого не робитиму. Хочеш вбити? Вбивай. Мені втрачати нічого.
– Це вже навряд, сонячний хлопчику!
– Брешеш! Як я зможу возз’єднатись із батьком, якщо Джейд має вбити мене?
– Доведеться повірити мені на слово, любчику.
За жоден з уривків не вдавалось вхопитись, простір почав стискатися, ставало важко дихати. Спогади руйнувалися, стіна тріснула, зникаючи. Аденна не могла ні ворухнутись, ні закричати. Вона продовжувала летіти у безмежному просторі, відчуваючи страх за власне життя. Ставало дедалі тісніше, дівчина відчула, як щось тягне її. То був єдиний рух, який сприймало тіло, і продиктований він був не її бажанням. Та подітись було нікуди: вона піддалась тому невідомому рухові і вже за мить повернулась у власне тіло. Аденна розплющила очі, схопившись за шию. Рани не було, вона, мабуть сама себе зцілила.
Натовп зайшовся різними вигуками. Хтось плескав у долоні, хтось кричав, шуму було забагато і об’єднати його у щось одне було неможливо. Аденна була розгубленою від того, що бачила так багато спогадів і не може зрозуміти жодного з них. Вона крутила головою, натовп дивився прямо на неї, стурбована Сафріна, гладила її обличчя. Сейдж був напружений. А погляд Джейда був направлений на Льєна, який лежав на авантюриновій підлозі розкинувши руки, мов птах.
– Ні… – прошепотіла принцеса, усвідомивши, що щойно сталось.
Джейд повільно підвівся, відчуваючи вагу чужих поглядів.
– Джейде… – покликала Аденна.
Хлопець, проігнорувавши її побіг геть із храму. Дівчина підповзла до Льєна. Торкнувшись його грудей. Він не реагував на її дотик. Все це здавалось дивним, несправжнім, неначе, щось було не так. Думок у голові принцеси було забагато, тіло її хитало, підвівшись, дівчина рушила за братом. Аденна відчувала, що мала поговорити з ним. Заспокоїти. Розрадити. Підтримати, хоч якось.
– Брате! – кликала вона, намагаючись йти швидше, та ноги запліталися, а в голові паморочилось.
– Не йди за мною, Адо, – просив він, не озираючись. – Я хочу побути сам.
– Твоєї провини в цьому нема, – намагалась переконати його вона.
Джейд озирнувся, кинувши на сестру глузливий погляд.
– Нема, кажеш? – вибухнув він. – Я вбив його… Привселюдно.
– Це я винна… – принцеса відчувала, що от-от заплаче, сльози горіли в її очах.
Хлопець нахмурився, хитаючи головою.
– Ти тут ні до чого.
– Якби я більше тренувалась – він не схопив би мене і тобі не довелось би…
– Що? – перебив він. – Забирати його життя?
– Захищати мене, Джейде!
Брат похитав головою.
– Повертайся до храму, Адо. Дай мені час.
Він розвернувся, рушаючи у погано освітлену частину коридору і вже скоро злився з нею, зникаючи у пітьмі. Неначе сама темрява поглинула силует брата, розчиняючи його. Аденна відчула, як та тонка ниточка, що зв’язувала їх почала напружуватись, наче от-от порветься, розділяючи їх назавжди. Гарячі сльози потекли щоками, спиняючись на підборідді. Принцеса відчувала такий біль, якого ще не знала і не могла описати. Стіни стискались довкола неї, вуха заклало від перепаду тиску. Вона впала на підлогу, не маючи сил зробити вдих. Там вона пролежала ще кілька хвилин. Коли сльози висохли, а відчуття замкненого простору довкола зникло – Аденна підвелася.
Вона блукала коридорами, сама не знаючи куди планує йти. Почулись кроки.
– Куди його нести? – роздалося луною у коридорі.
– У підвали під лазаретом. Королева сказала, на нього там очікують.
Аденна притулилась до стіни, ховаючись від вартових, що несли на ношах Льєна.
Серце її гулко вистукувало в грудях. Коли кроки стихли, Аденна визирнула з-за рогу, повільно, рушивши слідом. Вона не знала чому, та їй було важливо побачити, куди віднесуть бранця. Це було одне з тих відчуттів, логіку яких ти не здатен ні усвідомити, ні пояснити, та вона була певна – це має значення.
Тримаючись на відстані, принцеса поступово наближалася до підвалу, що знаходився під лазаретом. Тут було занадто холодно, у тіло під тонкою тканиною сукні, неначе впилися крижані голки. Кожен вдих дряпав горло холодним повітрям, кожен видих принцеси супроводжувався парою, Аденна вже не відчувала кінчиків пальців.
– Кладіть його сюди, – наказав Деймон.
Вартові послухались, почувся глухий стук.
– Обережніше! Інакше доведеться зцілювати череп!
– Хіба йому вже не однаково? – намагався жартувати вартовий.
– Залиште приміщення, – стомлено мовив Деймон.
Дочекавшись, коли вартові підуть, цілитель і торкнувся центром долоні до лоба Льєна.
З його пальців линуло блакитне сяйво, що проникало у голову бранця. Другою рукою Деймон водив над його тілом, цілющі промені опускалися, поглинаючись шкірою хлопця, лишаючись там назавжди.
Аденна притулилась до стіни, закривши рота долонею. Вона не вірила власним очам. Льєн зробив глибокий вдих. Принцеса відчула, як залишила власне тіло, опинившись у блакитній туманності. Стіна із чорного мармуру знову була на місці. Шпарина, яку Аденна лишила у захисті бранця була крихітною, та її було досить, аби дівчина проникла за стіну.
Спогади лилися на неї потоком. Неначе частинки пазлів, які вона мусила збирати у єдине зображення. Репліки повторювались, змінюючись, слова, нічим не пов’язані. Картинки що межували між сном і реальністю. Звичайні, як пиття застояної води із залізної кружки, чи сюрреалістичні – як всі її дії у чужій свідомості. Аденна відчула, як образів у голові стає забагато, емоції переповнювали її. Біль, злість, радість, полегшення, хвилювання… Все це змушувало її тіло тремтіти аж доки дівчина не залишила свідомість Льєна, важко впавши на підлогу.
– Дарма Ви прийшли сюди, принцесо.
Містер Келдж стояв над нею, склавши руки на грудях. Чоловіку на вигляд було за сорок років, каштанове волосся було поголене на скронях, а на потилиці уже починало сивіти. Одне його око було карим, майже чорним, інше – блідо-зеленим. Шрами вкривали майже всю праву частину обличчя, та найбільший починався на лобі, а закінчувався біля кутика рота. Аденна могла б сказати, що колись містер Келдж був доволі привабливим, та страх він вселяв завжди. Кремезний, лихий і потайливий, ось яким був Келдж.
Він одним ривком підняв її з підлоги, поставивши на ноги. Аденна відійшла на крок від чоловіка, спина хутно знайшла опору, притискаючись.
– Як його воскресили? – тремтячим голосом спитала вона.
– Не треба воскрешати те, що ще не мертве, принцесо, – криво всміхнувся Келдж.
– Але ж Джейд…
– Так, він думає, що зробив це, – крижаний погляд Келджа втупився у неї, чоловік зробив крок. – І буде краще, якщо він продовжить так думати, якщо вам, звісно, не набридла його компанія.
– Ти погрожуєш мені? – не вірила своїм вухам Аденна.
Келдж блиснув зеленим оком.
– На Ваш розсуд. Мені варто Вам погрожувати? – Келдж знову рушив вперед, тягнучись рукою до її обличчя. Аденна примружилась.
Келдж хмикнув, прибравши пасмо волосся, що падало дівчині на очі. Аденна розгнівано копнула його ногою в коліно. Келдж наступив на її ногу, принцеса скрикнула, відчувши хруст кісток на пальцях. Виставивши лікоть, він тиснув на її шию, не дозволяючи звільнитися. Аденна сердито сіпалась, намагаючись вирватись з його хвато, та марно. Келдж був сильнішим. Повітря знову зникло з легень, вуха заклало, а кімната почала стискатися. Тріщини розходилися стінами, псуючи доволі пристойні гобелени, які Сафріна замовляла щороку на свою ніч народження.
– О, додаємо магію? Непогано. Ви б могли навчитись чомусь, якби відклали емоції в бік.
– Відкласти емоції? – задихаючись, спитала Аденна.
– Так. Бо поки Вам вдається завдати шкоди лише собі.
Серце калатало в грудях, повітря не вистачало, дівчину хитало з боку в бік.
– Вдихніть на повні груди.
– Я не можу… – кректала вона.
– Можете. Це все у Вашій уяві. Ну ж бо, принцесо. Дихайте.
Аденна гнівно зиркнула на нього.
– Дірку у мені протрете не раніше, ніж впадете без духу від нестачі повітря. Годі переглядок, дихайте.
Принцеса послухала, повільно втягнувши повітря. Тоді ще, і ще, доки серце не знайшло звичний ритм. Тріщини зникли зі стін, звуки знову стали чіткими.
– Чудово. Засвоюєте швидко.
– Вважаєш мене варто вчити?
– Вчитись варто завжди. А Ви прагнете вчитися у мене?
Вона криво всміхнулась:
– На твій розсуд. Тобі варто мене вчити?
Келдж хрипло реготнув, відпускаючи Аденну.
– А Ви молодець, принцесо. Можливо, діло й буде. Приходьте завтра на кордон із «пусткою».
– Ми підемо у ліс? – здивувалась вона. – Самі?
– Хочете чогось навчитись, принцесо, затямте собі: страхи потрібно бороти, а таємниці зберігати. Ось Ваше перше завдання: навчіться не боятися невідомості, і жодного слова брату щодо бранця. Виконаєте – я навчатиму. Не виконаєте – поплатитесь. То як? Домовились, принцесо? – протягнувши руку, спитав Келдж.
Аденна нахмурилась. У такій хамській манері з нею говорили вперше. А вона мала двох братів, між іншим! Та, чомусь, принцеса була певна, що зближення з Келджем буде корисним, адже він близький до Сафріни. Головне трохи зачекати і діяти секретно, тоді він ні про що не здогадається. Вона потиснула шершаву руку.
– Домовились.
