Раді Вас бачити!

Чи не вперше за довгий час Люмія прокинулась сама. Вона скинула ковдру і підвелася, потягаючись. У кімнаті стояла темрява, фіранки, що виготовлялись із магічного волокна не пропускали сонячного проміння, це була єдина можливість поспати у країні де весь час панує день.

Вона напнула м’який халат і зазирнула у дзеркало, поправляючи розпатлане волосся, тоді рушила до вікна і відсунула фіранки, впускаючи яскраві сонячні промені до кімнати. Коли все вкрило приємне золотаве сяйво, дівчина мимохідь всміхнулася.

До кімнати увійшла Лейла.

– О! Вітаю, міс, Ви вже прокинулись?

Люмія посміхнулась їй.

– Що у нас сьогодні в планах?

– Його величність просив погодувати Вас і підготувати до кількох запланованих побачень.

– Дволикий… – зітхнула Люмія. – Ті телепні приходитимуть сюди щодня?

– Вони прагнуть пізнати Вас трохи краще перш ніж робити пропозицію.

– Було б чудово, якби це справді було так, – закотила очі принцеса. – На ділі ж вони допитують мене, не розповідаючи про себе нічого.

Лейла знизала плечима неначе промовляючи: «така наша дівоча доля». Коли принцеса була зібрана і вдягнена у чергову огидну сукню, цього разу персикового відтінку із золотою вишивкою, покоївка провела її до вітальні, де слуги уже подбали про запашний чай і тістечка. На солодощі Люмії звісно ж можна було хіба дивитися.

Герцог Ассецький прийшов першим, а за ним кілька слуг тягли композиції квітів, що нагадували вирвану з корінням клумбу, яку якийсь бовдур додумавсь запхати у тісного кошика. Та принцеса на це лице всміхнулась і подякувала. Він всівся поряд і почав сипати одразу двома речами: дурними запитаннями, (по типу запланованої кількості майбутніх нащадків) і крихтами з тістечка, яке він нахабно жер не намагаючись затуляти рота при пережовуванні.

Були й інші запитання, найлогічнішим Люмія виділила його цікавість її улюбленими квітами. Звісно, коли ти вже припер сюди три галони різноманітних букетів доволі слушне питання. Варто було чоловіку почути про конвалії, бідолашний аж жувати перестав, мовляв, алергія у бідолашного. Принцесі було нудно, вона не відчувала приємності від того спілкування. Направду, найбільше Люмія чекала перерви на обід, чи хоча б вдихнути свіжого повітря, якого вже після третього нареченого, щедро обприсканого смердючим парфумом, просто не лишилося.

– Мушу зазначити, Ваша сукня дуже личить…очам, – мовив лорд Кайрон, нахабно закинувши руку на спинку дивану, на якому вони обоє сиділи. Погляд його при тому сягав значно нижче її очей, від чого Люмії закортіло чи відвернутись, чи уперіщити у ту зморщену пику підбором незручних туфель.

Вона вичавила усмішку.

– Вам подобаються коти чи собаки, лорде Кайрон? – спитала вона перше, що спало на думку.

– Собаки вірні. Вони знають команди, ними легше керувати. Та і на полюванні вони незамінні, – лорд посунувся ближче, продовжуючи пропалювати її поглядом темних очей. – Коти ж напротивагу їм занадто свавільні, хоча мушу зазначити граційні і гарні…

Люмії спершу почало здавалось, що розмова вже не стосувалась домашніх улюбленців.

– Якщо Вам цікаво, принцесо, я маю такі ж вподобання і стосовно майбутньої дружини. Вона має бути граційною і гарною, та не забувати про вірність…

– Як хочете аби дружина приносила капці в зубах – може одружились би з мисливською собакою?

– Принцесо, я жодним чином не намагався образити Вас…

– Прошу мені вибачити. Та Ваша компанія нині стала мені задушливою.

Люмія підвелась із дивану і гордо пройшла за двері вітальні. Лейла мовчки вирушила за принцесою.

– Як Ви, міс?

– Скажи лакею, що я не бажаю бачити гостей щонайменше годину. Мені треба перепочити від тих пихатих гиндиків.

Люмія вийшла надвір, підставляючи обличчя променям сонця. Тепло гріло її шкіру і вся напруга яку вона відчувала неначе розсіювалась.

– Що ти тут робиш? – озвався Аларик.

– Якщо ти прийшов накричати на мене за те, що я кинула чергового нареченого, що прагне бачити мене собакою який сидітиме на коротенькому повідці, пускаючи слину на його чоботи – дай хоча б годинку на перепочинок перед черговою принизливою бесідою.

– Це хто посмів таке бовкнути?

Люмія розплющила очі, поглянувши на батька.

– Ніби ти сам так не вважаєш.

Аларик здійняв підборіддя.

– Одна справа казати це, коли жінка вже тобі належить і геть інша, коли ти змагаєшся за її руку з іншими чоловіками. Склади список кандидатів із прикладами їх образливих висловлювань. Занесеш мені до кабінету після четвертої. Зрозуміла?

Люмія кивнула.

– Дякую, батьку.

– Ти хоч і дівчина, та все ж королівської крові. І жоден, навіть найбільш шанований чоловік не має права принижувати тебе, доки не взяв за тебе відповідальність. Зрозуміла?

Принцеса кивнула, Аларик хмикнув і повернувся до палацу. Сказані ним слова були огидними та все ж їх можна було розцінити як спробу підтримки. Дівчина не пригадувала аби він колись її захищав. Батько уже другий день дивував її. І Люмія не знала чи це добре, чи погано.

Вона раптом загорілась ідеєю скласти той список. Направду з усіх кандидатів тільки двоє при ній були настільки сором’язливими, що боялися їй і в очі зазирнути, не кажучи про нахабство яке собі дозволяли інші. Принцеса повернулась до своїх покоїв, взявши ручку і шматок паперу. Хутко почавши записувати все (не забуваючи про каліграфічний почерк із купою завитків, якому її старанно навчали), дівчина записувала ім’я за ім’ям відчуваючи внутрішній тріумф від власної роботи. Вона не приховувала нічого, ні де були їх очі, ні їхні натяки, а завершивши писати, Люмія задоволено всміхнулась, відчуваючи полегшення. Вона склала аркуш і вирішила самостійно віднести його до кабінету батька прямо зараз.

Принцеса вже торкнулася ручки, коли почула голоси за дверима. Аларик був не сам.

– Ти володієш виробництвом лінз, чи не так?

– Так, Ваша Високосте. Найкращим у королівстві.

– То за руку моєї дочки ти пропонуєш мені…

– П’ятдесят відсотків доходів із продажів. Я пропоную Вам партнерство.

– Партнерство із королем звучить солідно для тебе, а не для мене.

– Можливо тоді…Шістдесят?

– Дев'яносто.

– Я погоджуся на дев’яносто, щойно вона народить мені сина, Ваша Високосте. Зрозумійте мене правильно: це моя спадщина.

– То ти хочеш передати її своєму нащадку?

– Так, Ваша Високосте. Наразі я обмірковую появу п’ятьох спадкоємців у найближчу декаду. Було б непогано, аби мінімум троє з них були правильної статі.

– Вона не народжуватиме, – відрізав Аларик.

– Що? – розгубився герцог. – Боюсь, я Вас не розумію…

– Люмія приймає зілля із тринадцяти років. Воно пригнічує її дурну природу. Тож дітей вона не матиме, ні від тебе, ні від будь-кого. Я не зацікавлений у нащадках.

– То нащо тоді видавати її заміж? – не розумів Ассецький.

– Аби прибрати з очей, – зітхнув король. – Вона заважає мені працювати.

– Прошу мені вибачити, Ваша Високосте, та мені не потрібна дефективна дружина, – стілець під Ассецьким скрипнув. – Будь вона хоч принцесою, хоч богинею. На все добре.

– Не так швидко, – відказав король. – Ти хочеш лишитися. Ти забув про нашу розмову і прагнеш віддавати мені дев’яносто відсотків доходів власного бізнесу. Ти хочеш уваги моєї дочки, ти мрієш про неї, вважаєш найвродливішою та найрозумнішою жінкою у всьому королівстві. Ти проситимеш її руки цього ж дня. Повтори. Тільки щиро, щоб я тобі вірив.

Герцог Ассецький якусь мить мовчав.

– Я хотів би віддавати Вам дев’яносто відсотків доходів власного бізнесу, – повторив він рівним тоном. – Я хочу уваги Вашої дочки, я мрію про неї і вважаю найвродливішою та найрозумнішою жінкою у всьому королівстві. Прошу, дозвольте мені просити її руки цього ж дня!

– Що ж… – задоволено всміхнувся Аларик. – Не маю нічого проти.

Люмія відчула, як у животі похололо. Серце калатало в грудях, вона позадкувала, а тоді врізалась спиною у покоївку, що несла королю і його гостю тацю із чаєм. Сервіз впав на килим із золотою облямівкою. Покоївка ошпарила руки, скрикнувши. Люмія підібрала поділ сукні і дременула вниз. Двері кабінету короля скрипнули.

– Люміє! – крикнув Аларик. – Люміє, стій!

Дівчина бігла, їй не було чим дихати. Неначе в грудях було затісно. Сльози наверталися на очі, а коліна тремтіли із кожним кроком ще дужче. Дволикий рятуй…Батько труїв її багато років аби тільки вона не мала нащадків, що могли б скинути його з престолу.

– Схопити її!

Думка, про те, що вона ніколи не матиме дітей змушувала тремтіти від відчаю. Так, звісно, вона не планувала народжувати найближчим часом, але одна справа мати цю можливість у далеких планах і зовсім інша розуміти, що цього ніколи не станеться через дії батька.

Все життя вона була товаром, за який вівся торг, не мала нічого особливого, нічого, що робило б з неї людину, варту уваги. Ні, Люмія була просто тим, що можна було купити і використати. Врата контролю над власним тілом, вибір, що зробили за неї, все це змушувало дівчину почуватися річчю. Гарненькою лялькою, яку спершу наряджають, а тоді викидають, коли набридла.

Все її тіло затремтіло від гніву, болю і відчуття зради. Так, батько ніколи не приховував, що не любив її, та чомусь все почуте настільки вразило дівчину, що вона підняла очі на сонце. Вона кричала від того як боляче сяйво б’є у очі, сльози текли її щоками.

Вона чула, що хтось наздоганяв її. Хтось прагнув схопити її, певно вартові. Раптом її голова смикнулась назад, волосся відтягнулось, напружуючи шкіру голови. На очах від того виступили сльози. Люмія відчула прилив адреналіну, і смикнулась знову, лишивши у руках вартового тільки шиньйон і кілька власних волосин.

В горлі пересохло від бігу, ласкаві промінчики сонця від напружених рухів перетворювались на гарячі спалахи, що змушували її тіло пітніти. Вона не дозволяла собі спинятися. Вона мала добігти…От тільки куди? Трясця! Папірець з адресою вона забула взяти з собою. Він, мабуть десь так і лишився на туалетному столику. Та адресу вона пам’ятала. Сонячна долина, це маленька вуличка майстрів скляного ремесла, що була всього за десять хвилин від палацу. Ім’я Лауфея їй знайомим не було. Та все ж, більше їй податись було нікуди.

Сонячна долина вражала своєю красою, прозорі скляні арки, дзеркальні фасади будинків – у всьому неначе купалося сонце. Все блищало, було сповнене сяйва і повітряного простору. Скло додавало всім поверхням легкості, витонченості та незабутності. Принцеса зачудовано зазирала у майстерні, де видували вази, які сяяли зсередини. Люди тут сміялися, вели веселі розмови, тут все неначе дихало взаємопідтримкою і це здавалось дівчині таким незвичним.

Звісно ж її дуже швидко почали помічати. Відвідувачі і майстри визирали зі своїх крамничок та шатрів, аби подивитись на справжню принцесу, вбрану у дорогий одяг. Дівчині стало незручно від такої кількості здивованих поглядів та зітхань, вона увійшла у крамничку, що продавала скляні фігурки. Дзвіночок на дверях сповістив про її прихід, тож Люмія вирішила не ховатися. У крамниці пахло чимось солодким і терпкуватим, а стелажі довкола заповнювались статуетками у вигляді лебедів, квітів, кораблів та пар, що застигли у танці. До прилавка вийшов немолодий чоловік у окулярах, він саме обтирав руки об хустинку із вишитою літерою М.

– Чим я можу Вам… – чоловік поглянув на принцесу і раптово вклонився. – Ваша Високосте!

– Вітаю…Підкажіть, де я можу знайти пана…е…Лауфея?

Погляд чоловіка вмить став допитливим.

– Чи можу поцікавитись для чого Вам Лауфей?

– Даруйте, але ні, – здійняла підборіддя вона. – Я маю особисту справу до нього.

Чоловік кивнув, поклавши долоню на груди:

– Феґґ Морін, до Ваших послуг, міледі. Я проведу Вас до нього.

Люмія направду сумнівалася, що чоловіку можна довіряти. Але записка Льєна не зазначала до кого конкретно з майстрів варто звертатись. Тож дівчині лишалось лише сподіватися на щирість Моріна і мовчки плестися за ним.

– Доброго здоров’я, пане Морін! – привітались із чоловіком дві немолоді жінки.

– Вітання і вам, пані Мейді та пані Тейро! – весело озвався Морін.

Із чоловіком вітались й інші люди, це наштовхнуло принцесу на думку, що його у долині дуже поважали. Хай як чудово було надихатись красою долини здалеку, проходити вузькими доріжками між рядом крамниць було дуже спекотно. Задушливий вузький простір неначе горів і сліпив дівчину із кожним її кроком.

– Ми запускаємо магічні потоки ближче до чотирьох годин. До того часу даємо поверхням всотати якомога більше сонячного сяйва, воно живить всю долину. Тож доведеться потерпіти ще десять хвилин, а тоді буде прохолодніше, – пояснював Морін.

Люмія розгублено кивнула, крамар піднявся на три сходинки однієї з крамничок і ритмічно постукав у дзеркальні двері.

За мить на порозі стояв немолодий пухкенький чоловік із сивим волоссям, що було зібране у косу на потилиці. Він був вбраний у жилет та бриджі, а на переніссі мав окуляри, схожі на ті, що носив Аларик.

– Доброго здоров’я, пане Ерендір. Ми у гості до Лауфея. Він на місці?

– На місці, – пирхнув чоловік. – Цей хлопець вкрай рідко буває на місці! Та сьогодні вам обом пощастило. Хто твоя супутниця, Феґґе?

– О це давня приятелька Лауфея.

– О, ну це інша справа. Вітаю, панно. Проходьте, будь ласка.

Дівчина вражено споглядала за діалогом і їй здавалось, що чоловіки грають ролі самих себе. Це виглядало так награно, неначе цим людям ніколи не доводилось бути у королівських театрах і вони просто не знали як бути переконливими.

Вона увійшла у просторий магазин солодощів. Льодяники, цукрова вата, різноколірні драже…Тут було все на світі. Ігноруючи слинку, що так і прагнула втекти з пухкеньких губ, дівчина повернулась до Моріна.

– Хіба у Сонячній долині виготовляють не лише скло?

– Ні, у нас є і одяг, і харчі… – почав був Ерендір.

– А льодяники на сонці нічого Вам не нагадують? – перебив його Морін. – Як на мене, цукор – те саме скло, тільки отруюватиме повільніше, – всміхнувся він.

Люмія нахмурилась. До гумору Моріна, схоже доведеться звикати. Ерендір рушив за прилавок у комірчину, а за мить повернувся разом із Льєном, що здійняв брови, побачивши сестру.

– Люміє! Ти прийшла!

Дівчина вирішила не ділитися із хлопцем тим, що прийшла тільки з тієї незручної причини, що надумала тікати від батька.

– То це ти Лауфей?

– Так…Небезпечно називати власне ім’я. Тобі теж варто обрати якесь нове.

– Дочка підбере тобі щось зі свого одягу, ти занадто помітна, – кивнув Ерендір. – Саїро!

Молода дівчина із карими очима спустилась вниз, окинувши принцесу прискіпливим поглядом.

– Дам свою робочу сукню і пару зручних чобіт в обмін на сережки, – кивнула вона.

Люмія нахмурилась, розгублено глянувши на Льєна, той знизав плечима.

– Що ж…Гаразд.