Раді Вас бачити!

Вони сиділи за столом мовчки ще кілька хвилин. Він тримав її руки у своїх, погладжуючи зовнішній бік долонь великим пальцем. Ці рухи заспокоювали її, та геть не стримували думок, що неначе обридливі голоси перекрикували одна одну.

– Нащо ти сказав про одруження? – нарешті спитала вона.

– Але ж ми думали про це.

Дівчина змовчала. Думав про це він.

– Не кажи, що сердишся на мене за це.

– Твоя витівка коштуватиме мені проблем із матір’ю. Вона і так не довіряла мені, тепер взагалі з хати не випустить.

– Тоді… Може втечемо? Цієї ж ночі?

Дівчина підвела голову.

– Ні. Я маю лишитись тут, доки вона не заспокоїться. А коли втратить пильність – ми втечемо.

Аларик відкинувся на стілець.

– Ти не хочеш за мене заміж? – з недовірою спитав він.

– Було б непогано отримати пропозицію, перш ніж ти підеш із нею до моєї матері.

– Ну, даруй. У нас так не заведено.

– Не заведено?

– Чоловік, обираючи собі наречену йде у першу чергу до її батька отримувати дозвіл. Тільки отримавши його він може взяти шлюб.

Сафріна прибрала свої руки, ховаючи під стіл.

– Мені начхати, як заведено у вас, Аларику. Тут жінку поважають. І її думку враховують. Хочеш у дружини зоряну, то шануй це! Ти мав спитати мене спершу.

– Але ж…Ми і так цього прагнули! Ти ж хочеш бути королевою!

Сафріна опустила очі. Аларик лагідно посміхнувся, торкнувшись її щоки.

– І ти будеш королевою. Найкращою королевою, яку тільки могло бачити Місто Сонця, обіцяю.

Дівчина поглянула на нього. Аларик продовжував:

– Та для цього ми маємо одружитися. І якщо твоя матір проти – не біда. Ти досить доросла, щоб прийняти пропозицію самостійно. Зробімо так: подумай про це. Якщо згодна – приходь на наше місце опівночі. А як не згодна – я чекатиму скільки буде треба.

– Вона чатуватиме. Не дасть мені піти.

– Я думаю, як сильно чогось хочеш – спосіб знайдеться.

Ці слова чомусь вкололи її. Та вона лишила їх без відповіді. Він підвівся і обійшов стіл, щоб спинитися поруч. Дівчина повільно підвела на нього очі. Він взяв її обличчя у свої руки і ніжно поцілував. Сафріна розчинялася у тому цілунку, неначе Аларик був всім світом для неї. І весь її гнів наче зникав.

І все ж Сафріна майже не спала. Думки вирували у її голові, не даючи навіть шансу зімкнути очі. Вона чула, що Захара міцно спить, її виказувало розмірене і глибоке дихання, втім Сафріна і не збиралася йти на зустріч із Алариком. Коли п’янкий цілунок нарешті розвіявся, вона піймала себе на думці, що не проти зачекати. Щось спиняло її, немов би це його постійне намагання вирішити все за неї обмежувало її свободу. Вона не була готова вийти за нього. Вони знайомі ледь місяць, цього занадто мало, неважливо половина він їй чи ні. Дівчина дивилась то в стелю, то на стіни, повіки здавались важкими, втома накочувала на тіло, і от нарешті, їй вдалося хоч трохи подрімати. Втім, Захара збудила дочок задовго до того як положення зірок повністю змінилось. Дівчата хутко вдягнулися, накинули каптури на голову і вирушили за матір’ю.

– Куди ми йдемо? – спитала Сафріна.

– Цить! – шипіла вона. – Ні пари з вуст. За мною.

Сафріна і Калісса переглянулись і продовжували тихо крокувати у пітьмі.

– Вітаю, містере Келдж.

Чоловік всміхнувся, кивнувши. Він відчинив дверцята карети і допоміг Захарі сісти всередину. Він подав руку Каліссі, а тоді й Сафріні. Коли всі повсідалися, він зачинив двері і сів на місце кучера.

– В ім’я Богині, куди ми їдемо? – потираючи затерплі від болю скроні, спитала Сафріна.

– Я отримала роботу на кухні у палаці. Буду готувати магічні напої і десерти. Всього на один бал.

– Ми будемо у палаці? Під час балу? – просяяла Калісса.

– Як ти могла отримати цю роботу? – пирхнула Сафріна. – Від нашого села до столиці пів ночі шляху. Невже, вони не могли знайти магічну кухарку ближче?

– Ну, мої настоянки везуть аж до палацу. Її Величність вважає, що саме вони здатні розважити гостей.

– А що сталось із придворним магічним кухарем?

– Занедужав, бідолашний. Саме везу йому цілющий збір, недуга вклала його на ліжко на кілька ночей.

– Якраз перед балом? – хмикнула Сафріна. – Як зручно.

Захара змовчала, відвернувшись до вікна. Карета перекочувалась із боку набік, роздавався стукіт копит і скрип дерева. Дівчина і собі визирнула у віконце, спостерігаючи як сяє Сіріус. Подумки звернувшись до нього, вона просила полегшити головний біль, що скував її скроні, тиснувши на череп ще більше за нав’язливі думки про Аларика.

Коли за вікном нарешті показались високі кам’яні башти і мур, дівчина підвела голову. Вона ще ніколи не бачила палацу так близько. Вартові, вбрані у чорні обладунки із сяючими зірками на грудях, пропустили карету, відмикаючи високі ворота.

Коні спинилися і карету нарешті припинило трусити. Сафріна не чекала, коли двері відчинять і штовхнула їх сама, спускаючись на сходинці. Вдихнувши прохолоду нічного повітря, вона заплющила очі, відчуваючи як у скронях закололо.

– Тобі зле? – почувся голос матері.

Сафріна озирнулась, Захара пильно стежила за кожним рухом дівчини.

– Може скажеш, що ми тут робимо?

– Допоможете мені із варінням.

– З якого це переляку?

– Сафі! – пискнула Калісса. – Не говори так із мамою.

Сафріна закотила очі.

– Ти все життя нас жодного разу не підпускала до своїх зіллячок. А тепер, що змінилось?

– Хочу долучити вас до сімейної справи.

– Або забрати мене якнайдалі від нареченого?

Захара цокнула язиком, відвівши погляд.

– Що? Скажеш справа не в ньому? Якби ти справді прагнула передати справи, ти б обрала її. Не було б Аларика, ти б приїхала сюди з нею, а мене лишила б в хаті, слідкувати за твоїми безцінними рослинами!

– Ті рослини нас від голоду рятували. Не забувайся! Ти думаєш, я не знаю, що ти нишком ходила у «яму» і складала зароблене під мостиною у вашій кімнаті?

Сафріна замовкла.

– Я звісно, вдячна, що ти підкидала частину зароблених монет до мого кисета, та все ж це не скасовує того факту, що ти збираєш гроші. Нащо? На втечу?

Захара хмикнула.

– Мовчиш? Що ж, гаразд.

– Можеш забрати собі всі ті гроші. Коли вже я наречена принца, вони мені ні до чого.

– Мені не потрібні твої гроші. Я прагну аби ти була чесною зі мною.

– Такою ж чесною, як ти була вчора?

– Я розповіла тобі, аби ти знала у що може обернутися шлюб з одним із них.

– А ти думаєш у Зоряній Варті жоден чоловік не опустив себе до такого огидного вчинку?

– От тільки у Зоряній Варті за таке на нього чекатиме негайна смертна кара. Злочинець стікатиме кров’ю, доки не випустить дух. А у Місті Сонця всім начхати на долю жінок. І якби, не дай нам Богине, ми жили там – мене б вигнали до «пустки» у кращому випадку. В гіршому ж – за незаконнонароджене дитя і мене, і вас з сестрою би просто вбили.

– Ти не можеш цього знати.

Захара неочікувано всміхнулась.

– Ти завжди здавалась мені розумною, Сафрінель…Та ти ще таке дівчисько…

– Я – Сафріна!

– Авжеж, – багатозначно кивнула вона і розвернулась. – Ходімо до ходу для слуг. Ми і так тут затримались.

На кухні вирувала пара, Сафріна відчувала, як головний біль знову, ніби лещатами стискав її скроні, здавалось голова от-от лусне. Захара пильно стежила за правильними пропорціями, тим як Калісса помішує вариво, давала короткі настанови. Сафріна подрібнювала стебла маргариток і раділа, що мати більше її не чіпає. До кухні раптом завітав Келдж, він коротко кивнув Захарі і та з усмішкою повернулась до дочок.

– Ходімо за мною.

Вона схопила дівчат за руки і потягнула до маленької кімнатки із крихітним ліжком і ванною кімнатою.

– Нам лишили кілька відер води. Купель зараз наповнена, Каліссо, піди, прийми ванну. Тоді замінимо воду і піде Сафріна.

– Якщо від нас тхне, могла б так і сказати, – набурмосилась Сафріна. – Нащо посилати Келджа?

Калісса реготнула, скидаючи корсет із робочої сукні. Захара підняла кошик і дістала звідти дві сукні, у яких дівчата відвідували ніч Зорепаду. Розклавши їх на ліжко, вона дістала маски і поклала їх поруч. На маленькому столику вона поклала гребінець, кілька кістяних шпильок, вуглик і ягідний мус, який сама готувала.

Сафріна поглянула на сестру, споглядаючи за тим як її очі загоряються цікавістю.

– Мамо, що це?

Захара озирнулася. Сафріна закотила очі, Богиня – свідок, часом їй здавалось, що сестра має розумові здібності чавунної плити.

– Чому ти досі тут?! – спитала мати. – Вода вистигне! Хутчіш!

Калісса слухняно рушила до ванної.

– Що ти замислила? – покосилась на неї Сафріна.

– Ви йдете на бал, – ствердно мовила мати, пригладивши квіти на масці Калісси.

– Для чого? – нахмурилась Сафріна.

– Розважитесь, проведете трохи час… – вона повільно підняла очі на дочку. – Я хочу, щоб у вас були спогади.

– Якщо ти так вибачаєшся, то я не дуже розумію, – склала руки на грудях Сафріна.

– Я люблю вас обох. Знаю, часом я дуже сувора, та я… Я дуже боюся, щоб із вами не сталося того ж, що й зі мною.

Дівчина опустила очі. За кілька хвилин із ванної вийшла розпашіла Калісса. На ній був легенький вовняний халат.

– Сідай, – посунувши табурет мовила Захара, вона взяла гребінець і почала вкладати вологе волосся.

Сафріна побрела до ванної, замінюючи воду. Вона занурилась у купель по шию, відчуваючи як приємно гаряча вода розслабляє всі м’язи і тамує біль у скронях. Вона б радо провела тут весь вечір, замість того дурнуватого балу.

– Сафрінель! Виходь, я маю тебе зібрати!

Дівчина неохоче підвелась. Розпашілу шкіру зустріло прохолодне повітря, краплі води, що стікали тілом, змушували здригатися. Пірнувши у вовняний халат, дівчина залишила ванну кімнату, подумки обіцяючи собі якомога скоріше повернутися. Вдома такої розкоші не було. Мати нагрівала воду і заповнювала нею дерев’яну балію, а для гігієни варила мило із ванілі, коріандру чи лаванди.

Захара чесала її волосся, змушуючи голову дівчини смикатись то в один бік, то в інший. Вона дивилась на свій стомлений погляд у відображенні і почувалась ганчір’яною лялькою, якою грається дуже нетерпляче дитя.

Давши спокій нарешті її волоссю, мати дбайливо розклала його на плечах дівчини, підколовши бічні пасма. Вона легко підвела вугликом ряд вій, завдяки чому очі дівчини здавались ще яснішими, а погляд глибшим і виразнішим. Ягідним мусом вона легко провела по губах, зробивши їх ніжно-рожевими із легким блиском. Сафріна не пам’ятала, щоб колись фарбувала обличчя, хоча багато жінок в селі це робили. Зазираючи до відображення дівчина ловила себе на думці, що подобається собі у такому образі.

Королівський бал проходив у залі, що вражала своєю розкішшю. Прозорий дах відкривав гостям вид чарівної повні і всипаного зорями неба. Смарагдові портьєри були підібрані срібними мотузками із китицями. Люди, вбрані у витончені вечірні образи аж сяяли своєю красою. Їх маски були прикрашені пір’ям, дорогоцінним камінням та квітами. Кожна була унікальною і не схожою на іншу. Сафріна відчула себе простачкою з-поміж дорого одягнутих гостей балу. Її Величність, королева Тайніра була вродливою молодою жінкою. Її чорне волосся було підбране у розкішну зачіску, між пасмами сяяли срібні нитки. Її шию вкривало дорогоцінне сапфірове кольє, що закінчувалось аж на корсеті, перетворюючись на майже невидимі нитки, всіяні діамантами. Через це чорна сукня королеви нагадувала зоряне небо, що дивовижно перегукувалось із видивом відкритого неба на прозорій стелі.

Королева мала маску, що охоплювала майже все її обличчя, лишаючи відкритими пухкі губи, що злегка мерехтіли у сяйві свічок. Вона вітала гостей, щиро посміхаючись. Сафріна замилувалась нею, розуміючи, що прагне стати такою ж розкішною і шанованою, як вона.

Музики грали легкі і приємні мелодії, хтось із гостей вже вирушив танцювати, Сафріна стояла попід стіною, прагнучи лишатись непомітною Може її сукня і справляла враження на сільському святкуванні Зорепаду, та для палацу вона була запростою, дівчину це гнітило. Вона відчувала прірву між собою і гостями королівського заходу.

– Яка чарівна тканина! – почулось збоку.

Сафріна повернулась і відчула, як червоніє по самі вуха. Вона вклонилася, уникаючи погляду королеви.

– Дякую Вам за комплімент, моя королево.

Тайніра схилила голову вправо, всміхаючись.

– Вперше на балу?

– Так, моя королево.

– І як тобі тут?

– Тут просто дивовижно!

– То чому ж ти не танцюєш?

– Я…Не дуже вмію, – присоромлено мовила Сафріна відчуваючи як вуха нагріваються.

– Я теж не дуже, – змовницьки шепнула їй вона. – Тому і обирала собі в чоловіки того, хто вміє.

Сафріна знервовано всміхнулась.

– Після смерті мого любого короля, мій син взяв на себе таку відповідальність. Може він і тобі допоможе? – королева озирнулась. – Де це він?

Сафріна і собі почала шукати очима принца Дейлана. Побачила його вона трохи далі, поруч із великим магічним годинником. Хлопець стояв біля задньої панелі і щось лагодив. Раптом залою прокотився оглушливий дзенькіт.

Всі позатуляли вуха.

– Перепрошую! – присоромлено мовив хлопець.

– Ох…Просила його не займатись цими дурощами при гостях, – зітхнула королева. – Та він невиправний. Цей годинник майстрував мій чоловік, для Дейлана він має велике значення.

Сафріна мовчки кивала.

– Хто це з ним там?

Дівчина помітила бузкову сукню і звузила очі.

– Я знаю, хто це.

– Ходімо, поспілкуємось, – всміхнулась королева.

Вони рушили до принца і Калісси, що зазирали за панель годинника.

– Направду, тут все дещо складніше. Все ж годинник працює не лише завдяки механізму, а й з допомогою магії. Тож тут… – вона простягнула руку, – Ви дозволите?

Дейлан зачудовано вклав у руку Калісси ключ.

– Тут потрібно підкрутити, цю спіраль потягнути…Ой! А цю шестерню Ви встановили іншим боком!

Дейлан стукнув себе по лобі.

– А я так сподівався справити на всіх враження…

– Думаю, Вам вдалося. Гостей, певно досі турбує дзвін у вухах.

Дейлан пирхнув зі сміху. Калісса щось підкрутила і зачинила панель. Годинник знову пішов. За кілька хвилин пробило дванадцять ударів і залу заполонили магічні видива: пари, що танцювали у повітрі, зорі і галактики, що пурхали між гостей, напої набували дивовижних кольорів: від пурпурових, до глибоких синіх. У залу вдихнули магію і гості захопливо зітхнули.

– Вітаю, міледі, Ви врятували вечір! – захопливо мовив Дейлан.

– Ну, Ви теж мені допомогли.

– Я винен Вам танець.

– Що ж, гаразд, – всміхнулась Калісса.

Королева вражено дивилась на сина, її губи розтягнулися у щирій усмішці.

– Вперше бачу, щоб він із кимось так добре ладнав. Я ледь змусила його прийти на бал.

– Пробачте моїй сестрі. Вона не мала так говорити із принцом.

– О, моя люба! Мій хлопчик привчений до шанобливого ставлення, було б непогано аби хтось спілкувався із ним так просто як твоя сестра.

– І все ж, вона має пам’ятати, хто перед нею.

Королева всміхнулась.

– Як твоє ім’я, дитя?

– Сафріна… – затинаючись мовила вона.

Усмішка зійшла з її губ. Королева поглянула на Дейлана.

– Перепрошую, – мовила вона. – Здається син мене кликав.

Тайніра зникла так швидко, що Сафріна геть розгубилася. Що такого у її імені, що королева так змінилась в обличчі?

– Взагалі, годинники із магічним вмістом вигадали не так давно. Всього сто шістдесят п’ять років тому! – захопливо розповідала Калісса. – Годинникап, що працював над ним витратив кілька сотень років, щоб створити досконалий механізм. Та годинники, вони як люди. Потребують піклування і турботи. Тож часом вони виходять із ладу.

– Сподіваюсь наступного разу Ви допоможете мені з цим, – з надією мовив принц.

– А я вірю, що Ви і сам зможете тепер поновити роботу годинника.

Дейлан захопливо всміхнувся.

– Ваш розум і навички вразили мене…

– О…Мій розум. Ви, певно жартуєте, – махнула рукою вона. – Моя сестра завжди казала, що у мені розуму, як у казанку.

Сафріна відчула, як у роті стало геть гірко.

– Вона помиляється і я щасливий, що бачив протилежне на власні очі. Так розібратись із магічним механізмом навіть королівський годинникар не вміє. А він навчав мене! Мій батько, нехай Богиня береже його душу, був таким самим вправним як і Ви.

– Як прикро, що я не мала нагоди поспілкуватись із ним.

– І мені прикро, що він не знав Вас. Повірте, той, хто поділяє його пристрасть до магічного механізму, став би найбажанішим гостем у палаці!

– Ви мені лестите…

– У жодному разі. Кожне моє слово – щира правда.

Калісса всміхнулась, зашарівшись.

– Як Вас звати?

– Калісса…А Вас?

– О! Пробачте мені, я мав відрекомендуватись одразу – принц Дейлан, до Ваших послуг, Каліссо.

Він поцілував її руку і дівчина не змогла стримати усмішки.

– Яке чарівне ім’я, моя люба! – всміхнулась королева, обійнявши дівчину. – «Калісс», у перекладі з ельфійської значить Альтаїр.

– Яскрава зірка… – видихнула дівчина.

– Саме так, моя люба Калісс.

– Як цікаво! Я не мала нагоди чути ельфійську.

– Ця мова дуже складна, та її можна вивчити, за бажання.

– О, я б дуже хотіла вивчити таку мову, – всміхнулась Калісса.

– О, дитя... – вона торкнулась підборіддя дівчини. – Ти принесеш Зоряній Варті майбутнє, яким пишалась би сама Богиня.

Калісса розгубилась, та все ж всміхнулась. Сафріна мовчки чекала, коли ж до сестри дійде, що вона шкіриться перед самою королевою. І справді, усвідомлення прийшло дещо пізніше і дівчина, розчервонівшись, почала кланятись.

– О, годі-годі, моя люба, – всміхнулась королева. – Дейлане, ти щось казав про танець?

Принц всміхнувся, простягнувши руку:

– Якщо Ваша ласка, Альтаїр.

Дівчина широко всміхнулася і прийняла його руку. Він плавно вів її залою, Калісса була дуже граційною і пластичною. Сафріна замислилась, чи вона бува, не брала десь секретні уроки з танців.

Настрій її дедалі псувався. Те, як королева і принц дивилися на її безтолкову сестру, змушувало дівчину почуватись пригніченою. Вона повільно рушила геть із зали і вийшла на свіже повітря.

– Королівський пунш б’є у тім’ячко? – озвався чийсь веселий голос.

Дівчина озирнулась зустрівшись поглядом із сяйливим юнаком зі світло-каштановим волоссям і проникливими медово-зеленими очима. Його обличчя затуляла маска із мальовничим зображенням сонця та місяця.

– Каллуме?

– О…То я відомий?

– Я знайома твого небожа.

– Ти хотіла сказати наречена?

– Я цього не просила.

Каллум загадково всміхнувся.

– Не поспішай.

– Це порада від дядечка? – хмикнула вона.

– Саме так. Обміркуй все як слід. Аларик має причини прагнути шлюбу. Чи маєш їх ти?

– Ну, я ж стану королевою, – знизала плечима вона.

– Королем стане він.

Сафріна уважно поглянула на Каллума.

– І це щось погане?

– Я не хочу впливати на твоє рішення. Вибір належить лише тобі.

– Він же моя половина. Хіба лишився якийсь вибір?

Каллум зітхнув.

– Колись я теж так думав. Та вибір є завжди, Сафріно.

На цих словах король-регент зник, лишивши дівчину на самоті. Вона відчула присутність Аларика. Він був десь поруч, визирав з-під дерев…Дивився на неї…Чекав.

Сафріна знервовано ковтнула, а тоді спустилась зі сходів.

– Куди ти зібралась? – покликала Захара.

– Я… Хочу подихати.

– О, то надворі не досить повітря і ти прямуєш за ним…Куди, власне? У «пустку»?

– Слухай, чого ти хочеш? Калісса знайшла собі чудову партію, з чим тебе й вітаю: план вдався. А мені дай спокій. Я не збиралась танцювати чи розважатися. Я б взагалі охоче лишилася вдома!

– Я щаслива за твою сестру, та якщо ти зараз підеш до нього – ти накличеш…

– Накличу на вас усіх біду? Тобі не набридла вже ця пісня? Бо мені уже у печінках сидить.

– Про що ти?

– Чому ти завжди мною не задоволена? Чому Калісса завжди ідеальна, а я паршива вівця, що народжена аби накликати біди? Ти мене хоч колись любила?

– Звісно, я люблю тебе. Просто вона – це я. Я, до всіх подій. Чиста серцем і душею, добра, поруч з такою весь світ здається милим, дружнім і щирим. А ти – це я після. Зла, ображена, та, що знайшла сили рятуватись самотужки, бо ніхто й ніколи окрім себе самої не рятуватиме. Я бачу себе у тобі і мені прикро, що я мусила стати такою.

Сафріна підняла брови. Почуте просто у голові не вкладалось.

– Тобто… ти не любиш мене, бо я схожа на тебе? Ти не забула того незручно моменту, що тебе змусили такою стати покидьки, а мене – рідна матір? В обох випадках ми не винні, та в обох страждаємо. Ти зробила мене схожою на себе, мамо. Тільки наслідки власних дій тобі неприємні. Тому ти шукаєш причину в мені!

– Але твої дії матимуть наслідки. Ти – накличеш біду.

– Чому ти повторюєш це?

– У темнішу з ночей як весь світ завмира,

Народяться двоє – як сяйво й пітьма.

Одна – як світанок, що серце зігріє,

Любов’ю торкнеться – майбутнє відкриє.

А інша – у хаосі буде блукати,

Помилки, як тінь будуть душу з'їдати.

Вона згасить сяйво і не змигне.

Оману посіє – її і пожне,

Та скільки біди не накличе вона –

Богиня колись і її покара! – декламувала Захара.

– То ти мене ненавидиш через чиїсь тупі вірші?

– Це не просто вірші. Найтемніша ніч трапляється всього раз на тисячу років. У минулу таку ніч у Зоряній Варті не народилось жодне дитя. Та, коли з’явились ви…Я зрозуміла, що цей вірш про вас.

– О, то ти одразу вирішила, кого з нас любитимеш?

– Я люблю вас обох.

– Пробач, та я була там. Тож, ні.

– Хіба ж я не дбала про тебе? Хіба не піклувалася?

– Ти знаєш, про що я.

– Ні. Скажи мені: я погана матір, на твою думку?

– Ти не погана матір для неї. Та на мені твоя любов скінчилась. Бо ж я накличу біду, чи не так?

Дівчина похитала головою і пішла у бік лісу. Їй не хотілось більше дивитись на матір. Всьому виною якийсь дурнуватий вірш! До того ж римований так собі.

Вона пирхнула, швидко наближаючись до «пустки».

Аларик всміхнувся.

– Хоч ти і в тій самій сукні – вигляд маєш незрівнянний.

Сарфіна промовчала, та дозволила йому поцілувати її у щоку.

– Що сталось?

– З мамою посварилась.

– Не зважай. Вона просто не вміє висловлювати свою любов до тебе. Та повір, ти – найкраще у її житті. Вона це знає.

– Якби ж… Що ти тут робиш?

– Маю весільний подарунок для тебе.

– Який це?

Він всміхнувся, провівши її трохи глибше до лісу.

– Не кажи, що подаруєш мені казкового коника.

– Не зовсім, – всміхнувся він і спинився перед шістьма чоловіками, чия шкіра сяяла так само як і його. Вони стояли на колінах, їх руки булі зів’язані за спиною.

– Як і обіцяв, моя люба, – мовив Аларик, простягнувши їй кинджал. – Кривдники Захари поплатяться за свої огидні вчинки.