Раді Вас бачити!

Сафріна стояла перед тими, хто колись посмів скривдити її матір. Вона могла не миритися із Захарою, та попри все, вона любила її. І відчувала нестримний гнів від того, що дивиться на паскудні мармизи таких чудовиськ, що під поглядом Аларика неначе згорбились, опустивши голови.

Сафріна покрутила в руках кинджал.

– Ну ж бо. Змусь їх страждати, кохана.

Дівчина знервовано ковтнула. Вона ніколи нікого не вбивала, і хоч мріяла принести такі самі страждання тим, хто скривдив матір, чомусь вагалася. Метал у її руках ставав дедалі важчим, руків’я кинджалу неначе обпікало її, попри прохолоду матеріалу.

– Залиш мене з ними.

Аларик нахмурився, та все ж кивнув, пішовши далі у ліс.

– Подивіться на мене.

В’язні по одному підняли голови.

– Вам відомо чому ви тут?

– Ти – дочка тієї дівки, що крала власність короля! – хмикнув один із них. – Як не крути в руках ту цяцьку – тобі нас не вбити.

– Я б не була так певна.

– О, справді? Ну то давай, – він схилив голову вбік, підставляючи шию. – Вперед, просто заріж мене.

Дівчина заклякла. В’язень сипло реготнув, а тоді плюнув на землю.

– Кажу ж: кишка в тебе затонка, дитинко.

– Я тобі не дитина! – крикнула вона, наближаючись до в’язня.

– Ну то давай, чого чекаєш? Ми все одно мерці. Краще вже від твоєї руки, ти не будеш такою ж жорстокою як принц.

– Він жорстокий?

Хтось із в’язнів пирхнув, Сафріна чекала відповіді, та заговорив інший в’язень:

– Коли хтось потрапляє до темниці за злочини проти корони, принц випускає бранця на світанку, даючи йому фору у п’ять хвилин. А тоді влаштовує полювання. Так у Місті Сонця відбуваються страти. Жителі міста спостерігають за цим, як за великою забавою. Чи хочу я бігти лісом, знаючи, що мене хоч так, хоч так вб’ють? Ні. Тож давай швидше, доки він не повернувся.

– Ви взагалі не відчуваєте провини за скоєне?

– Ми були молоді, – мовив інший. – Нам здалось, що це буде весело.

– Весело?

– Вона ж сама у всьому винна, – відповів перший в’язень. – Для чого було пертися самій у ліс посеред ночі? Вона мала розуміти, що її чекає.

– Це був урок, – реготнув інший. – Ми показали їй наслідки вештання наодинці.

– Та ми і не лише цьому її навчили, правду кажу? – озвався шостий.

Четверо в’язнів реготнули.

Сафріна відчувала як рука мимоволі сильніше стиснула кинджал. Вона рушила до іншого в’язня. Найбільш мовчазного.

– Ти теж вважав, що це весело?

Він підняв на неї очі.

– Не розумію чого ти добиваєшся. Жоден з них не відчуває провини.

– А чого нам її відчувати? – фиркнув перший. – Чоловік бере, що хоче і коли хоче. Єдина мудрість жінки – мовчати і терпіти все, що випаде їй на долю.

– Та і взагалі, чому ти вирішила, що вона цього не хотіла? – спитав третій. – Знаєш, як кажуть: самка не схоче…

Сафріна відчула, як в очах потемніло. В’язень закляк, не завершивши речення. Його тіло піднялося в повітря.

– Е! Дівко, ти що робиш? Відпусти його! – хвилювався інший в’язень.

Бранець піднявся вище дерев і не спиняв свого руху.

– Відпустити, кажеш? – хмикнула вона. – Гаразд.

Дівчина махнула рукою і бранець на шаленій швидкості опускався вниз, він ревів від страху, намагаючись рухатись, та руки його були так само зав’язані. Коли бранець впав на землю, його крик нарешті обірвався. Сафріна більше не зважала на нього. Така ж доля спіткала наступних чотирьох. Певний час, вона навіть не усвідомлювала, що саме зробила. Все, що мало значення – її гнів і бажання відплати.

– Чого такий задоволений? – спитала вона у останнього бранця.

– Радію від думки, що ти мене не вб’єш.

– Я щойно знищила твоїх друзів, чому ти думаєш, що я помилую тебе?

– Помилування від дівки? – він розреготався. – Не будь занадто високої думки про себе. Твоя матір належить мені. Байдуже, що вона відчуває, байдуже яка ти там сердита. Цього зв’язку не зруйнувати.

– Що? Я не розумію.

– Доволі типово для твоєї статі. Думати вам просто не дано. Захара була створена для мене. Я шукав її достатньо довго і зрозумів, хто вона тільки після того, як звалив на землю і…

Сафріна вдарила його кулаком у носа. Кістяшки її спалахнули болем і почали нагріватися. В’язень видав дивний звук, через кров, що стікала із пораненого носа.

– Тобі не вбити мене. Як би ти не прагнула. Я пов’язав наші життя. Тепер помре один – загине й інший. То як, дитинко, вб’єш матір власними руками?

– Ти брешеш.

– Перевіримо? – криво всміхнувся він.

Дівчина вагалася. Звісно, він міг брехати аби врятувати своє жалюгідне життя, та що як ні? Що як він дійсно прив’язав своє життя до її? У те, що така погань могла бути істинною парою матері, дівчина відмовлялась вірити. Вона все життя жила з думкою, що половина обрана магією має бути щирою і чистою. Парою, що була створена Богинею, ідеальним партнером що завжди буде на твоєму боці і ніколи не завдасть болю. Та, що як у реальності все не так? Що як і половина може бути такою жахливою?

Доки Сафріна перебувала у власних роздумах, кривдник якось зміг звільнити руки. Він кинувся на дівчину, поваливши на суху землю. Кинджал вислизнув із пальців, загубившись у пітьмі. Дівчина спробувала підняти чоловіка із себе за допомогою телекінезу, та в’язень притиснув її руку до землі. Його смердюче дихання обдало шкіру її обличчя. Вона вперше відчула безвихідь. Його тіло було важким і як вона не намагалась пручатися, вивільнити руку чи ноги не вдавалося.

– Цікаво яка ти… – важко дихав він. – Така ж як і матір? Чи ви тут відрізняєтесь? – він схопив її за сукню, задираючи поділ.

Дівчина не втрачала спроб звільнитися, та коли його рука лягла на її стегно, вона заклякла, не розуміючи, що їй робити.

– Сафріно! – роздався крик Аларика.

Так, вона ніколи не хотіла бути дамою в біді, та Богине, як же вона була рада чути його голос.

– Мій принце… – белькотів кривдник, відпускаючи руку дівчини.

Очі Аларика аж потемніли від гніву, він схопив в’язня і з усієї сили вдарив його у пах, тоді потягнув на себе і поглянув у очі.

– Візьми, – простягнувши йому свій кинджал, мовив він. – Ти ж хочеш вирізати собі серце?

Кривдник блаженно всміхнувся:

– Так…Дуже хочу!

– Тоді починай.

Сафріна тремтіла, сама не розуміючи від чого: чи від того, що могло б статися, якби Аларик не з’явився поруч, чи через те, що може статися саме зараз.

– Чекай! – спинила вона Аларика. – Він пов’язаний із матір’ю.

– Ні, – хитав головою він, зловтішно всміхаючись. – Ця погань збрехала тобі. Це було лише для того аби ти втратила пильність, – Аларик кинув швидкий погляд на Сафріну. – І у нього вийшло тебе відволікти, аби повалити на землю. Він би скривдив тебе як і її. Я цього не допущу.

– А, що як він не бреше?

– Він бреше, – впевнено відповів він. – Ніхто і ніколи не ставитиметься до тебе так. Ти – моя. І образити тебе, значить перейти мені дорогу.

Сафріна застигла. Те, що він казав, не мало нічого спільного з турботою. Це була не вона. Він заявляв свої права на неї, поставивши під загрозу життя її матері.

Кривдник верещав, продовжуючи завдавати собі болю, дівчина просто пішла, не у змозі дивитись на це. Вона побігла назад до палацу, аби якомога скоріше побачити Захару і впевнитись, що з нею все гаразд. Вона мусила переконатися, що в’язень збрехав.

Вона почула плач ще до того як дійшла до дверей палацу. Він був сповнений болю і жалю, дівчина відчувала, як тремтить. Підсвідомо, вона знала, що це плаче Калісса, та не дозволяла собі повірити у це.

Справа від входу розташовувалась затишна місцинка, куди гості виходили аби подихати свіжим повітрям, посидіти на лавах поруч зі свіжими квітами чи обмінятись враженнями. Саме там, на викладеній каменем підлозі сиділа Калісса, королева міцно обіймала дівчину, що заходилась слізьми. Принц Дейлан здавався глибоко нещасним, стоячи позаду. Масок вже ні на кому не було. Поруч із Каліссою лежала Захара. Її очі були заплющені, а цілитель водив руками довкола її голови. Блакитне сяйво рухалось тілом Захари, намагаючись зцілити її.

– Ми зробимо все, що у наших силах, люба, – вмовляла Каліссу Тайніра. – Деймон – найкращий цілитель у нашому королівстві! Колись я знала його як Ціана, він був мені найліпшим другом.

Деймон із ніжністю поглянув на Тайніру не припиняючи зцілювати Захару.

– Мамо! – скрикнула Сафріна, кинувшись до неї. Сльози потекли, збираючись у прорізах маски. Дівчина зірвала її з себе, кинувши на камінь. Скельцями пролягла тріщина. Сафріна взяла Захару за руку.

– Мамо, прошу…Прокинься. Пробач мені…Пробач, що пішла. Що наговорила тобі всього… – вона плакала, закривши рукою очі. – Я не хотіла…

Калісса поглянула на сестру, заплакані очі здавались меншими ніж завжди і червоними.

– Що ти не хотіла?

Сафріна не відповіла, заплакавши сильніше. Пальці Деймона на мить затремтіли. Сяйво зникло, його очі повільно опустились.

– Ні… – задихнулась Калісса, потягнувшись до матері. – Ні, мамо! Матусю…Будь ласка, не лишай нас…Ми ж без тебе…Ми не…

Вона закрила руками обличчя, Сафріна дивилась на сестру і вона неначе ставала все меншою від власного горя.

– Мені дуже шкода, – мовив Деймон. – Її душа залишила тіло.

Королева обійняла Каліссу і простягнула руку Сафріні.

– Ми подбаємо про вас. Про вас обох.

Сафріна підняла очі на королеву і розуміла, що їй більше нема місця тут.

Їм виділили окремі покої у палаці, напхані дорогим одягом, прикрасами та облаштованою ванною кімнатою. Сафріна дивилась на велетенську купель і думала про те, що вся ця розкіш, можливість гарно скупатися і виспатись на здоровому м’якому ліжку ніколи не сприйматиметься так само як набрана балія і зроблене материнськими руками мило. Ніколи не відчуватиметься як свіжовипране простирадло, що аж рипіло від чистоти, бо Захара щоразу прала руками, додаючи крихту магії. Ніщо й ніколи не зрівняється із її турботою. І Богиня – свідок, Сафріна як ніколи шкодувала, що не сказала про це мамі. А тепер вже було запізно. Захара померла із думкою, що дочка не любила її.

Сон їй не йшов. Все у цій кімнаті було чужим, воно не належало їй і не могло стати близьким. Вона підвелася і підійшла до письмового столу. У верхній шухляді лежало кілька чистих аркушів, перо і чорнильницю. Дівчина всілась за стіл і, зануривши перо, почала думати, що написати сестрі. Чорнило скрапувало із кінчика пера. Плями розтікалися, змушуючи дівчину відчувати сумніви, чи варто взагалі залишати послання. Переборовши себе, Сафріна почала писати:

Люба Калісса!

Я сподіваюсь ти колись пробачиш мені мою втечу. Та я не можу лишитися. Тепер, коли мами немає…Мене більше нічого тут не тримає. Королева Тайніра дуже добра і готова піклуватися про тебе. Це тішить мене і я щиро бажаю тобі щастя. Я не хочу, щоб ти думала, ніби я не люблю тебе чи вважаю дурною. Так, я бувала грубою з тобою, мабуть, все наше життя. Та я щиро радію, що ти знайдеш своє щастя тут.

Та моє щастя знаходиться деінде. Пробач, що не лишилась аби побачити твого тріумфу. Та я завжди поруч подумки.

З любов’ю, Сафріна.

Вона склала аркуш і лишила його на столі, а тоді відчинила вікно і вистрибнула. В останню мить, скориставшись силою телекінезу утримала своє тіло на незначній висоті і відпустила. Щойно її ноги торкнулись трави, вона побігла до «пустки».

Аларик все ще був тут. Вона відчувала, як він шукає її. Ближче…Ще ближче…Він за її спиною.

– Де ти була? – роздалось прямо у вухо.

Руки лягли на її плечі.

– Я мала перевірити як мама.

– Ти мала попередити мене, – із тиском мовив він. – Я хвилювався.

– Пробач.

– Пробач? – він розвернув її до себе. – Я боюсь, ти не розумієш. Я хвилювався. Після того, що мало не сталося тобі не можна бути самій, ти розумієш це? Я відповідаю за тебе, ти не маєш залишати мене… – він нахмурився, помітивши, як сльози повільно стікають її обличчям. – Що сталось? Я злякав тебе? Пробач мені.

Він притулив її до своїх грудей, погладивши по голові.

– В’язень не брехав… – її голос був здушеним через обійми.

Рука Аларика спинилась, він повільно посунувся, аби зазирнути у її очі.

– Захара…Померла?

Сафріна заплющила очі, кивнувши.

– Мені дуже шкода…Якби ж я знав…

– Він казав про це…Ми мали перевірити.

– Він мало не скривдив тебе, пам’ятаєш? Чи я мав просто дивитися на те, що він хотів зробити?! Не кажи, що винуватиш мене у смерті матері, Сафріно, бо це доволі жорстоко!

– Я не звинувачую тебе… – тихо відповіла вона, раптом відчувши себе беззахисною і самотньою.

Їй хотілось накинути щось на себе, сховатися, втекти…От тільки тікати було нікуди. Вона більше не мала дому. Бо навіть повернувшись до старої хати, вона більше не відчуватиме себе там вдома.

– Пробач…Я перенервував, – він обійняв її. – Мені дуже шкода, щодо твоєї матері.

– Я хочу кудись втекти…Не хочу лишатися тут більше.

– Я заберу тебе до Міста Сонця. Тільки дай мені відповідь: ти вийдеш за мене?

– Так, – відповіла вона, хоча ця відповідь чомусь змушувала її серце завмирати. Не від приємного хвилювання, а від передчуття неминучої небезпеки, у якій вона не ризикувала зізнатися сама собі.

Аларик радісно посміхнувся і поцілував її, притискаючи до дерева. Його губи блукали її шиєю, опускаючись на ключиці. Дівчина підвела очі до зоряного неба, відчуваючи як думками поринає у ту далечінь, неначе її тіло стало просто тілом, від’ємним від душі. Вона не хотіла поцілунків, не хотіла жару його дотиків. Їй просто хотілось, аби її підтримали і почули, аби запевнили у тому, що вона має майбутнє, що вона має дім.

Дволі скоро Сафріна опинилась у Місті Сонця. Перше, що вона відчула це різь в очах від яскравого світла. Вона ще певний час не могла звикнути до відсутності звичної темряви. Все довкола сяяло: дахи будинків, шкіра місцевих жителів, листя дерев, він того сяйва вбирало очі. Навіть заплющивши їх, дівчина ще бачила яскраві плями. Тепло, що торкалося шкіри здавалось нестерпним. Червоні плями почали з’являтись на білосніжній шкірі, викликаючи свербіж.

– Я перенесу тебе у палац, попрошу аби для тебе виготовили щось, щоб сонце не викликало такої реакції… – покосився на неї Аларик. – Ти маєш доволі хворобливий вигляд, люба.

Сафріна невдоволено покосилась на хлопця.

– Весілля сплануємо на тижні. Потрібно все підготувати…Проведемо його на світанку, коли сонце ще не таке активне, сукню тобі підберуть. Я пришлю кравчиню, аби зняла мірки… Ще треба обговорити банкет, бал проведемо у…

– Годі! – перервала його вона. – Ми нічого не плануватимемо.

– Сафріно, чи маю я тобі нагадати, що ти дала згоду? – роздратовано спитав він.

– Так. Та я не хочу пишного весілля на три сотні гостей. Ти я, і той, хто все це узаконить. Більшого мені не треба.

Аларик трохи змінився в обличчі, та все ж стримано кивнув.

– Тоді я покличу Каллума. Він мав вже повернутись з балу.

– Король проводить весілля?

– Регент, – виправив Аларик. – Лишайся у тіні, я піду по нього.

Дівчина лишилась стояти посеред дерев, почуваючись у день власного весілля самотньою як ніколи. Вона дивилась на державу, якою правитиме і страшенно сумувала за зоряним небом, що лишилось по той бік «пустки».

– Сафріно? – почулось позаду.

– Привіт, Каллуме, – не розвертаючись, мовила вона. – Аларик пішов за тобою.

– Гаразд, – розгублено мовив він. – А чому ти тут?

– Я прийняла рішення.

Він кивнув, опустивши очі.

– Чому ти проти цього? – не розуміла вона. – Не кажи, що я не гідна твого небожа.

Каллум всміхнувся.

– У жодному разі. Та Аларик…

– Що? Не гідний мене?

Хлопець уважно поглянув на неї.

– О! – реготнула вона. – Справді? І що ж з ним не так?

– Зараз він шукає мене для того, аби я зачитав його обітницю.

– Обітницю?

– Так. І здогадуюсь, чому він не попросив тобі скласти свою.

– Чекай, я не зрозуміла… – нахмурилась вона.

Каллум сів на колоду у тіні, запросивши і дівчину. Сафріна мовчки примостилась поруч, усвідомлюючи тільки зараз, як сильно стомились її ноги.

– Він не казав тобі, чому я укладаю шлюби?

Сафріна похитала головою.

– Мій дар накладає непорушну угоду.

– Тож, якщо у його обітницях буде…

– Що ти мусиш коритися йому попри все – ти не зможеш цього не виконати.

– Він може вимагати цього? – ошелешено спитала вона.

– Ти знаєш його достатньо, він може?

Сафріна опустила очі.

– Що мені робити? Я хочу бути королевою, та попри це не хочу жити як жінки вашої країни. Бути незахищеною, без права голосу…

– Склади свою обітницю, – порадив він. – Перед церемонією передаси мені. Якщо у його клятві буде будь-що, що порушує твою волю – я зміню її.

Сафріна всміхнулась.

– Дякую тобі.

Він кивнув.

– Це найменше, що я можу.

– Чому ти проти, аби він одружувався? Не хочеш втрачати владу?

Каллум реготнув.

– Повір, владу над цим королівством я б втратив із радістю. Втім відповідальність надто велика.

– Відповідальність? За народ?

– Не лише за нього. Магія Міста Сонця зникає.

– Тобто зникає?

– Тільки король може підживлювати державу власними силами. Та король помер пів сторіччя тому. Моєї магії не досить, бо я не зовсім король, тож моя сила це тимчасовий захід. І він втрачає свою дію.

– Чому б тоді не коронувати Аларика? Його магії буде досить?

– Його – так. Та я надто добре знаю його. Бути королем, це піти свідомо на певний обмін магією – ти насичуєш королівство, воно збільшує твою могутність. Аларик завжди прагнув збільшити власну силу, аби бути найсильнішим магом держави.

– Для чого?

– Він хоче завершити справу батька.

У грудях Сафріни похололо.

– Тобто…захопити Зоряну Варту?

Каллум кивнув.

– У вашій країні, у самому її серці – є давнє джерело магії.

– Таке як у палаці Абрахама Ґотліна?

– Ваше джерело відрізняється від того, яким опікується Верховний Клан. Те джерело контролює і посилює всю магію Ґотліна. Ваше ж – виключно Зоряну Варту і Місто Сонця. Саме завдяки йому ви можете існувати за межами правління Верховного Короля. Ваше джерело старіше і могутніше. Та заховане від чужих очей.

– Я ніколи про нього не чула, – зізналась дівчина.

– За давнім пророцтвом, про яке розповідав мені Дейлан, джерело зараз неначе дрімає. Воно живить сили інших, та не працює…на повну свою потужність. Оскільки джерело – творіння вашої Богині, коритись воно може лише їй, або її нащадкам.

– Нащадкам?

– Так…Ніби існує ще одне пророцтво, що колись Богиня зійде на землю тричі, вклавши свої сили у тих, хто стане нащадками її магії і захисниками Зоряної Варти. Тільки сила їх трьох здатна буде не лише допомогти їм вистояти у бою, а й повністю відрізати Місто Сонця від власної магії.

– Скільки тих пророцтв? – роздратовано зітхнула вона. – І нащо Аларику те джерело?

– Поки про появу спадкоємців нічого невідомо. Та щойно вони з’являться, загарбати собі джерело буде неможливо. Він хоче панування. Хоче розширяти кордони держави. Бальтазар був таким самим. Я боровся із ним роками, та він був одержимий тим джерелом. Я не допускав Аларика до корони, бо знаю: щойно він стане правителем – одразу ж розв’яже війну. Я попередив про це Дейлана, щойно дізнався, що він прагне освідчитись тобі.

– Якщо це можна вважати освідченням…

– Хай там як, тепер, коли ви поберетесь – я буду вимушений скласти повноваження. До появи спадкоємця Аларик буде законним королем, – Каллум підвівся, простягнувши їй шматок пергаменту і перо. – Подумай, щодо обітниць.

Сафріна кивнула, опустивши очі на папір, рука з пером побігла чистим пергаментом.

Нехай Аларик поклянеться ніколи не суперечити моїй волі. Я завжди матиму стільки ж влади, стільки й він. Нехай поклянеться ніколи не нападати на Зоряну Варту.

Щойно вона написала слова, ті одразу ж зникли, неначе увібрались аркушем. Сафріна перевернула лист. Схоже зачарований. Мабуть, у такий спосіб Каллум ховає обітниці від допитливих очей.

Аларик повернувся за кілька хвилин, він сів на колоду поруч і обійняв Сафріну за плечі, поцілувавши у маківку.

– Як ти змусив бранця вирізати собі серце?

– Своєю магією.

– Як?

– Я здатен контролювати чужу волю. Можу змінити думку людини на протилежну і примусити робити будь-що таким чином, що вона сприйматиме це за власне рішення.

Сафріна заклякла. Вона підняла голову, уважно поглянувши на хлопця.

– І давно ти використовуєш такий дар?

– Про що ти?

– Ти користувався ним зі мною?

– Ніколи! – хитнув головою він.

– І як я маю повірити, що мої почуття належать мені?

– Ти – моя половина, Сафріно. Не кажи, що не відчула цей зв’язок! Навіть якби я хотів – я б не зміг підробити це відчуття. Моя сила б тобі ніколи не зашкодила. Як і твоя мені.

– Я не маю якоїсь особливої сили, – опустила очі вона. – Трохи телекінезу і все.

– Нащо вона тобі, коли ти і сама тиснеш на людей достатньо, щоб отримати з них що завгодно? – всміхнувся він.

– Не підлизуйся!

Аларик всміхнувся і взяв її обличчя у свої руки.

– Я кохаю тебе, Сафріно. Справді. І я б ніколи не примусив тебе відчувати це, бо хочу, щоб ці почуття були щирими.

Вона кивнула, дозволивши йому поцілувати себе. Та все ж, думок у голові було забагато.

Каллум перемістився і став навпроти них.

– Все готово.

Аларик весело всміхнувся і підвівся з колоди, простягнувши руку коханій.

Вже за мить, Сафріна відчула, як її тіло перемістилось у затінену ділянку королівського саду, де розташовувалась імпровізована арка зі свіжих квітів та листя.

Каллум зайняв місце під аркою. Сафріна простягнула йому аркуш.

– От, хитрий лис! – фиркнув Аларик. – Таки розповів про обітниці?

– Я вважаю, було б нечесним, аби свої умови виставив тільки ти, – натягнуто всміхнулась Сафріна.

Аларик ентузіазму не підтримав, натомість повернувся обличчям до неї.

Каллум якусь мить вивчав два аркуші, а тоді підняв голову:

– Перш ніж ми перейдемо до шлюбної церемонії, я озвучую угоди, що будуть незмінними до кінця ваших життів. Ви не матимете змоги змінити їх, розірвати чи порушити. Отож, Аларику, пообіцяй мені…

Аларик закляк, вслухаючись у магічні слова дядька.

– Пообіцяй мені, що ні ти, ні будь-хто із твоїх підданих ніколи не вичнить нападу на Зоряну Варту. Ти більше ніколи не зможеш сам прийти на ворожу територію. Ти ніколи не зможеш зашкодити мені чи комусь зі своїх спадкоємців. Ти не вплинеш на волю Сафріни, а також чинного правителя Зоряної Варти. Віднині ти житимеш і працюватимеш тільки задля добробуту цього королівства.

– Обіцяю… – неначе у трансі відповів Аларик.

Його очі повільно ставали яснішими, та вже за мить гнів спотворив їх:

– Я тебе знищу!

– Не зможеш, – пирхнула Сафріна. – Він заборонив тобі.

– Стулися! – штовхнув її Аларик.

Дівчина похитнулася, та все ж встояла на ногах. Цей жест був неприємним, Сафріна мимоволі замислилась, чи не стане це початком жорстокого шлюбу, у який вона сама себе втягнула.

– Сафріно, пообіцяй мені…

Дівчина відчула як всі звуки зникли, окрім впевненого голосу Каллума. Вона слухала його дуже уважно, відчуваючи, що не має змоги відповісти на будь-яку його репліку не інакше, як «обіцяю». Каллум і справді був могутнім, і це дещо лякало дівчину.

– Пообіцяй, що ніколи не вийдеш за Аларика. Ти ніколи не нашкодиш ні йому, ні його роду, включно зі мною. Ти повернешся до Зоряної Варти і подбаєш про її захист. Та сама ніколи не спробуєш розв’язати війну проти Міста Сонця і не ступиш більше на її територію.

– Обіцяю.

Вона кліпнула. Чекайте…Що вона пообіцяла? Дівчина повільно перевела погляд на Каллума.

– Що ти накоїв?

– Я хочу, аби ти прочитала його обітницю, – він простягнув аркуш Сафріні.

Аларик замахнувся, та не зміг завдати удару, він неначе бився кулаками у скло.

– Сафріно, не роби цього! – застеріг Аларик.

– Або, що?

Хлопець кинув на неї розгніваний погляд.

– Скасуй це!

– Я не можу скасувати угоди. І тобі про це відомо, – спокійно мовив він, а тоді подивився на Сафріну. – Прочитай.

Дівчина швидко розгорнула складений пергамент.

Нехай клянеться, що поважатиме і виконуватиме мою волю беззаперечно і не робитиме жодного кроку без мого схвалення. Вона забуде про всі амбіції, щодо правління і буде покірною мовчазною дружиною, що тільки підтримує мене. Нехай клянеться, що любитиме мене і ніколи не позирне на іншого чоловіка. Хай клянеться, що налагодить стосунки із Тайнірою і змусить її скоритися мені і передати джерело у мою владу. Нехай забуде про спадкоємців, хай до кінця своїх днів думає, що безплідна.

Вона підняла шокований погляд на хлопця.

– Сафріно, я все поясню…

– А тут є, що пояснювати? – обурилась вона. – Не зміг вплинути на мене сам, то хотів аби дядько зробив це за тебе?

Аларик зчепив зуби.

– Ти занадто свавільна. У моїй державі королева – це просто дружина короля. Я б не зміг дати тобі такої влади, якої ти прагнеш.

– Нащо брехати?

Він мовчав.

– О, я скажу нащо! Ти вважав, що з моєю допомогою здобудеш корону, зробиш мене рабинею, що виконує всі твої накази і нападеш на мій дім, заради того аби вкрасти те, що тобі не належить!

– Зоряна Варта колись була під сонцем!

– Спершу існували лише зорі, Аларику. Як і ваше сонце. Джерело не даремно знаходиться саме у Зоряній Варті. І почуй мене уважно: воно твоїм не буде ніколи.

– Помиляєшся. Ти – моя половина, Сафріно. Навіть без угоди Каллума, ти б ніколи не змогла напасти на мене.

– А ти? Ти зміг би?

– І я б не зміг, я б ніколи не скривдив тебе.

– А як же ця обітниця? Як же те, як ти штовхнув мене?

– Я легенько тебе посунув, і все.

– Ні. Це початок, Аларику. І я не бажаю знати, що буде далі.

Його очі звузились.

– Що ти маєш на увазі?

– Може у вас і нормально підтверджувати зв’язок половини без згоди партнера, та у нас його так само можна розірвати за потреби.

Очі Аларика на мить здались наляканими, він хитав головою, готуючись благати її не робити цього. Каллум теж напружився:

– Це має великі наслідки для магії і для вас обох загалом.

– Я це розумію, – рішуче відповіла Сафріна, відчуваючи, як її серце завмирає, а той зв’язок неначе скручується у клубок, захищаючись від її намірів.

– Стій! – крикнув Аларик. – Не роби цього! Ти занапастиш нас обох назавжди!

– Значить так тому й бути, – заявила вона, здійнявши підборіддя. – Аларику Тейлосс, я відрікаюсь від тебе, як від половини, я не приймаю ані тебе, ані твою магію. Я не хочу мати тебе у своєму житті і ніколи не стану тобі парою. Ні у цьому житті, ні у всіх наступних.

Спершу позакладало вуха. А тоді, пекельний біль розгорівся у грудях, вибивши повітря з легень. Сафріна впала на землю, задихаючись. З очей Аларика текли сльози, він схопився за груди, тяжко дихаючи. Розрив зв’язку нагадував втрату частини себе. На мить Сафріна ніби забула ким вона є. Біль стискав все її тіло, випалюючи всі можливі почуття, пов’язані із Алариком. Це було боляче, страшно і безповоротно.

– Ти пошкодуєш про це… – хрипів він.

– І добре, – відповіла вона, знову повернувшись до можливості дихати. – Аби тільки тобі було боляче.

Вона розвернулась і побігла до «пустки», плями на її шкірі знову почали свербіти, сльози душили її горло, весь час як вона бігла. І лише, коли сонце змінилось на зорі, вона дозволила собі заплакати. Пекучий біль змінився на ніщо. У грудях було так пусто, неначе звідти вийняли серце. Вона не була певна, що відчуває бодай щось важливе.

Побрівши до палацу, вона спробувала підняти себе телекінезом, та сила її не слухалась. Дівчина шморгнула носом і пробувала знову і знову, та нічого не виходило.

Двері відчинились. На порозі з’явився принц у нічному халаті.

– Заходь, Сафріно.

– Як Ви… – розгублено почала вона.

– Я отримав магічного листа від Каллума.

Дівчина замовкла, увійшовши всередину. Принц мовчки провів її до покоїв. Сафріна кілька разів кинула погляд на Дейлана.

– Ви не питатимете мене про…

– Каллум просив не ставити жодних питань, – хлопець уважно поглянув на неї. – Мені прикро, щодо твоєї мами і…хай що сталося потім. Сподіваюсь скоро тобі стане легше.

Сафріна кивнула і увійшла до покоїв, схопивши листа, якого писала Каліссі, вона розірвала його і впала на ліжко. Скоріше б ця ніч добігла кінця. І всі наступні, що приносять стільки болю.