Раді Вас бачити!

Аденна прокинулась, не одразу усвідомивши, де вона. Забуте відчуття повного відпочинку здавалось дивним і, чогось неправильним. Абсалон миттю почав муркотіти, лизнувши її у кінчик носа своїм шершавим язиком. Вона пирхнула від лоскоту і сіла на ліжку. У голові одразу ж запаморочилось.

– Адо! – Сейдж стиснув її руку, зелені очі втупились у неї з хвилюваннням. – Як ти?

– Та наче…– потерши пальцями скроні, замовкла вона. – Що взагалі сталося?

Хлопець притих, до кімнати увійшла Люмія і Деймон.

– Аденно, – всміхнулась принцеса. – Як самопочуття?

Дівчина похитала головою.

– Де Джейд? – спитала вона.

Люмія і Сейдж переглянулися.

– Мені прикро… – прошепотіла вона. – Джейд виїхав з палацу.

– Коли?

– Три дні тому.

– Він сказав куди подасться?

– Ні.

– Трясця, – дівчина підвелася.

– Ваша Високосте, Вам треба відпочивати, – захвилювався Деймон.

– Я проспала три дні, цього достатньо.

– І куди ти йдеш? – нахмурився Сейдж.

– Я маю знайти його. А поки мене не буде Келдж, Ґвендолін і Кіран підтримуватимуть порядок, ви обоє з палацу ні ногою, зрозуміли? Я хутко скличу раду, аби всіх сповістити.

– Але…

– Зі мною жоден з вас не піде.

– Адо!

– Це наказ, Сейдже. Я вирушаю сама.

Щойно вона вийшла, хлопець роздратовано підвівся.

– Що вона собі придумала?!

Він раптом заклякнув. Його очі засяяли яскравіше.

– Сейдже? – покликала Люмія. – Сейдже, що сталося?

Він затремтів.

– Потрібно перехопити Аденну, доки вона не пішла.

Сейдж широким кроком вирушив до кімнати радників і застиг перед дверима, вслухаючись.

– Ми маємо підготуватися. Ґвендолін, Кіране чи проводились магічні тренування вчора вночі?

– Так, Ваша Високосте, три тренування на ніч магічного характеру.

– Добре. Як наш магічний захист?

– Він стримає військо, проте не надовго.

– Мені потрібно кілька годин. Які новини з кордону? Чи є розуміння, коли напад відбудеться?

– Вони ще згруповуються, за моїми оцінками ми маємо не більше ніж дві ночі.

– Зрозуміло. Отож, інструкції я вам озвучила. Доки мене не буде, подбайте аби Сейдж та Люмія лишалися у палаці. Їм не бажано виходити, доки я не повернусь.

– Так, Ваша Високосте.

– Залишайся тут, будь ласка, – шепнув Сейдж Люмії, а тоді штовхнув двері.

– Ти знала!

Аденна повернулась до нього, Сейдж нахмурив брови.

– Знала, що вони збирають війська на кордоні. Знала і мовчала!

– Я не хотіла лякати вас. Все під контролем.

Радники мовчки дивилися, вирішивши не втручатися у розмову.

– Це того ти постійно працюєш? Будуєш план, у який і не думала нас включати?

– Я збиралася сказати…

– Коли? Як Аларик із військом постукає у двері палацу? Бо він не стукатиме, Адо, він винесе двері з петель і закує нас у кайдани!

Абсалон зістрибнув зі стільця і доволі гучно загарчав, притиснувши вуха до голови. Він не зводив зосередженого погляду на Сейджа.

– Цього не станеться, – зітхнула королева. – Я не дозволю.

– Хотілось би відчувати, що ми всі разом, Аденно. Та ти захотіла все вирішувати сама.

– Я – королева цієї держави, Сейдже! – крикнула вона. – Я мушу дбати про всіх. Мушу підготувати військо, розвинути дар, читати купу матеріалів, слідкувати за цілісністю магічного захисту і убезпечити якомога більше людей від війни, що неодмінно настане! Тож, вибач мені, любий брате, що я змовчала про все це. Вочевидь, я вчинила правильно якщо доводиться вислуховувати твої істерики, замість того аби шукати Джейда, який може бути зараз через власну драму у будь-якій сраці і зіштовхнутись із кимось з людей Аларика!

Вона стисла руки в кулаки. Сейдж замовк, кліпнувши.

– Я…

– Коли наступного разу спитаєш, чому я не сказала тобі про щось раніше, пригадай свою реакцію на все.

Аденна пирхнула, обійшовши його.

– Я – ідіот! – кинув він їй у спину.

Вона повернулась нахмурившись, вочевидь чекала, коли він продовжить, та хлопець лише мовчки дивився на неї.

– Якщо ти чекаєш мого заперечення, Сейдже, це буде довга і вкрай мовчазна ніч, – різким тоном мовила вона.

Він пирхнув, а тоді зробив крок до неї.

– Пробач мені. Я не мав цього казати. Просто, коли мої кажани передали мені ту картину…Я злякався.

– Я розумію, – пом’якшилась вона.

– Чим я можу допомогти?

– Сиди тут, тримай Люмію в полі зору, займи її чимось. Вона нервуватиме, коли дізнається, що Аларик планує напад. Заспокой її, а я скоро повернуся.

– Перекажи Джейду, що мені прикро. Я запальний, дарма наговорив йому всякого…Якщо захоче начистити мені писок, як повернеться – я не проти.

Аденна всміхнулась.

– Скажеш йому сам, як він буде тут.

Хлопець кивнув, а тоді зробив ще один крок і обійняв королеву.

– Я люблю тебе. Пробач, що я часом такий йолоп.

– І я тебе люблю, – вона всміхнулась, а тоді перемістилася у просторі. Сейдж ще певний час дивився на місце де Аденна щойно була. Враховуючи те, що він і не думав стримувати емоцій, Люмія, що певно стояла зараз приставивши вухо до дверей, чула все до останнього слова – Сейджу треба дуже постаратися із підбором слів підтримки.

Дівчина штовхнула двері. Медові очі метали іскри. Радники раптом зазбиралися у справах і вже за мить лишили їх на самоті.

– Люміє…

– Як він може напасти, якщо його сковує угода із Каллумом?

– Цього я не знаю.

– Що ти бачив? Ти ж точно щось бачив.

Сейдж кивнув.

– Військо у золотих обладунках. Прямо на кородоні з пусткою, вони готуються та поки не наступають.

– Чекають…

– Так. Та я не знаю чого. Може доки збереться більше військо…

– Ти бачив Аларика серед них?

– Я не знаю який вигляд він має. Я пам’ятаю його лише за спогадами Сафріни, коли він був молодим.

– Дивишся на цього зморщеного курдупля і взагалі не віриться, що він колись був молодим, – похмуро зазначила вона. – Ти б його впізнав. Його шолом прикрашає золота корона, така ж бридка і обліплена золотом і дорогоцінним камінням, як і все, що роблять на його замовлення.

Вона раптом притисла голову до плеча.

– Ай…Що це так…Дизчить?

– Я нічого не чую.

Люмія закрила руками вухо.

– Та, ну! Невже не чуєш?

– Ні.

Дівчина, скривилась від неприємного звуку і почала нишпорити кімнатою, зазираючи у шухляди і на книжкові полиці. А тоді схопила до рук книгу, яку ще Тайніра колись підшила зі сторінок, що писалися зоряними ельфами і кинула її на стіл.

– Це вона дзизчить.

– Я не чую жодного дзизчання, Люміє.

Вона відмахнулась від хлопця і розгорнула книгу. Знайшовши сторінку, на якій виднівся темний слід від її пальців, вона вдивлялася, допоки сяючі літери не з’явилися на сторінці. До цієї ночі вона була певна, що не знає ельфійської. Та прочитане вона цілковито розуміла. Сльози навернулися на її очі і вона шумно закрила книгу, схопившись тремтячими пальцями за кінчик столу.

– Що ти прочитала? – стривожився Сейдж. – Що там було?

– Нічого. Просто…Війна дійсно настане.

– Ти щось недоговорюєш.

– Я б не відмовилась від чаю. Ти можеш…

– Звісно…

Він зібрався піти, та Люмія затримала його і, схопивши за комір потягла на себе, поцілувавши. Хлопець всміхнувся їй і залишив кімнату ради.

Дівчина схопила перо і пергамент і почала хутко виводити літери. Уже на останніх словах її очі вкрили сльози. Вона склала листок і підписала, вклавши у книгу, а тоді повернула її на полицю.

***

Аденна перенеслася до маєтку Акеларрів. Зрештою, звідки ще треба почати пошуки, як не з дому хлопця? Вона заплющила очі, прислухаючись до власних відчуттів. Джейд був тут. Вона знала це.

Шайна прибігла, потершись мордою об її руку.

– Привіт, люба…– звернулась вона до кастодіана. – Як ти тут?

Рись муркотіла, спостерігаючи за дівчиною примруженими очима.

– Абсалон сумує за тобою.

Зробивши крок до сходів, що вели на дах, вона відчула, як руки її тремтять, передчуваючи зустріч із ним. Джейд як вона і здогадалась, сидів на покрівлі, вглядаючись у блискуче небо.

Вітер підхопив волосся Аденни, клубився у подолі її сукні, змусивши її затремтіти. Вона все ще була ослабленою після зцілення, та магія її пробудилася, поступово відновлюючи тіло. Дівчина зробила крок, Джейд відчув її наближення і підвівся.

– Аденно?

– Чому? – тільки й спитала вона.

Він опустив очі.

– Як ти почуваєшся?

– Кинутою, Джейде.

– Я переконався, що ти одужаєш…

– І тоді пішов. Зник, підібгавши хвоста!

– Адо…

– Ні! Мовчи. Я скажу, – вона наблизилась до нього, вітер куйовдив волосся, відкидаючи його їй за спину. – Хіба не ти мені розпинався про те, що не хочеш більше ні дня провести окремо від мене? Виходить брехав?

– Ні. Та, коли я побачив, що це прокляття зробило з тобою…– він хитав головою, провівши долонею по волоссю, – я просто не міг допустити аби це повторилось.

– Тож ти просто взяв і вирішив за нас обох, так?

Він мовчав, опустивши очі.

– Ні, Джейде, так не піде, – невдоволено хмикнула вона.

– Ми не встояли, Адо! Не встояли зараз. З часом це буде тільки складніше, нам краще дистанціюватись.

– Нам? – вибухнула вона. – Бо це схоже на чергову дурнувату жертву, яку ти приносиш аби врятувати мене. Ти зможеш просто поховати ці почуття і забути?

– Ні. Та я змушений, тож зроблю це.

– Змушений…– пирхнула вона. – Змушений ким? Ти сам мучиш себе. Сам!

– Адо…

– Ні, Джейде. Не хочеш бути зі мною? Гаразд. Тоді кажи як є.

– Ти ж знаєш, що це не так.

– То доведи це!

– Якщо я лишуся, то знову завдам тобі болю, – хрипким голосом мовив він. – Це ж невідворотно, хіба ти не розумієш?

– Чому ти весь час поводишся так, ніби страждаю лише я? Ти маєш ті самі рани, що і я від цього дотику. То чому ти вважаєш, що лише мені від цього погано?

– Коли все життя скривдиш інших, власний біль уже не відчувається, – Джейд стиснув щелепи, щоб не сказати більше.

– Ну як же ти не розумієш?! – Аденна відчайдушно хитала головою, її руки були стиснуті в кулаки. – Немає для мене більшого болю, ніж твоя відсутність. Я не хочу втрачати тебе. Ми вже перейшли цю межу, Джейде. Хотів би врятувати – пішов би раніше. Хотіла б я – відіслала б тебе з палацу. Але ми прагнули пізнати це. Прагнули зрозуміти власні почуття. А тепер, після того що сталось – уже запізно, розумієш? Уже тікаючи ти завдаси тільки більшого болю.

– Ми не стримаємось знов. І ти знов постраждаєш, Адо.

– Тоді вчитимемось стримуватись.

Він пирхнув, хитаючи головою.

– Вчитимемось, Джейде, – вперто відповіла вона. – Ми все життя тренували магію, вміння спілкуватись подумки…Тренуватимемо і це.

– І ти віриш, що нам вдасться? – з недовірою покосився на неї він.

– А що лишається? – вона зробила крок вперед, свідомо скорочуючи відстань між ними.

Джейд хитав головою.

– Подивись на мене. І не смій відводити від мене свого погляду, чуєш? – майже наказала вона, понизивши голос. – Очі на мене, Джейде.

Її погляд примушував його завмерти. Самотня сльозинка скотилась його щокою лишаючи вологу, гарячу смугу. Аденна мріяла стерти її своїми пальцями. Відчути тепло його шкіри, та вона була готова стримуватись, аби не зашкодити йому.

– Якщо ти згоден на цю подобу життя, ми впораємось. Бо разом ми здатні на все на світі.

Його очі виражали сумнів, та він кивнув, простягнувши руку долонею вперед. Аденна всміхнулась, витягнувши свою так само. І вони застигли тримаючи руки на відстані кількох сантиметрів одна від одної. Не торкаючись, та попри це відчуваючи одне одного.

– Я приймаю тебе у всіх своїх життях...

– Аденно…– хитав головою він, перебивши її. – Я не дам тобі того життя, якого ти варта. Ми ж завжди триматимемо дистанцію…Я не гідний бути твоєю половиною, розумієш? Я несу смерть.

– Мені байдуже, що я не можу торкнутися тебе, – відповіла Аденна із такою впевненістю, що його сумніви на мить похитнулися. – Та ти завжди був гідним мене і маєш зрозуміти це. Я витримаю все, якщо ти будеш зі мною. Я не робитиму цього без тебе, та якщо хочеш того ж – ти говоритимеш зі мною.

– Аденно…

– Говори зі мною, – вимагала вона. – Я борюсь за нас, а ти?

Джейд здійняв підборіддя.

– Тобі це потрібно?

Він глибоко вдихнув, приймаючи неминуче:

– Так.

– Ти згоден бути зі мною всупереч цьому прокляттю?

– Так.

– Тоді борися, не шукай причин відмовитись. Не тікай від мене і не ховай очей. Якщо ти відчуваєш до мене те саме – борися, Джейде. Я не вистою сама. Не зараз, – її голос тремтів на останніх словах, це змусило хлопця вмить опанувати себе.

– Ти ніколи не будеш сама. Більше ні.

– Я приймаю тебе у всіх своїх життях, я даруватиму тобі тепло і турботу, – мовили вони в один голос. – Я розділю вагу твоєї магії і хочу аби ти завжди зустрічав мене і приймав, розділив зі мною вагу моєї магії, даруючи своє тепло і турботу.

Повітря довкола неначе нагрілося, в грудях раптом потеплішало, а все здавалось розмитим, вкритим цятками. Єдине, що було чітким – це істинна пара, що стояла навпроти. Аденна заточилася, Джейд інстинктивно підхопив її, взявши за руку, він не встиг навіть усвідомити наслідки, це був чистий інстинкт – спроба втримати її від падіння. Вони завмерли. Його пальці зімкнулись на її долоні. Та не було більше болю, лише тепло дотику. Вони підвели одне на одного погляд. Серце калатало в грудях, від здогадки у яку було складно повірити. Аденна провела пальцями по його передпліччю. Джейд здригнувся, вона різко прибрала руку.

– Тобі боляче? – страх скував її горло.

Джейд кинув на неї раптовий погляд, його очі горіли, мурахи сипнули шкірою.

– Богине…– белькотіла Аденна. – Вибач мені, я просто подумала…

Він урвав її, притуливши до себе і поцілувавши. М’який і гарячий дотик губ, змусив все тіло тремтіти. Більше не було болю, тільки тепло і бажання вхопитися одне за одного й не відпускати більше ніколи. Вони не могли спинити ті поцілунки, плачучи і обіймаючись. Задихавшись, вони довго дивились одне на одного, а тоді всміхнулись. Сльозинка бігла її щокою й Джейд із ніжністю стер її пальцем, радіючи, що нарешті може торкнутися коханої не завдавши болю. Аденна притулилась до його грудей, міцно обійнявши, Джейд заплющив очі, опустивши підборіддя на її маківку. Вони стояли там ще певний час, відкинувши нарешті тягар прокляття.

***

– Ви не бачили Люмії? – питав Сейдж у вартових.

Уже годину він шукав свою кохану і не міг відшукати, вона неначе у воду канула. Ніхто не бачив її, ніхто не чув, щоб вона кудись прямувала. Це тривожило Сейджа. Ще й Аденна сама попхалась шукати Джейда. Та і названому брату він наговорив неприємних слів, від чого йому теж було паршиво. Словом голову Сейджа зараз переповнювали хвилювання і він не знав, куди подіти себе від них. Він пішов до вітальні і, заставши там Джейда та Аденну, що саме цілувалися він спершу закляк, тоді буркнув:

– Вибачте…

Тоді відійшов на кілька кроків, замислився над побаченим і хутко повернувся.

– Чекайте-но! – він забіг до кімнати. – Що, справді?

Він широко всміхнувся їм обом.

– Ну, нарешті!

Аденна і Джейд всміхнулися, та не поспішали відпускати одне одного, так і далі обіймаючись.

– А як це взагалі ста…– він скривився. – Неважливо. Не хочу знати. Просто радий за вас обох.

Аденна пирхнула.

– Джейде… Пробач, старий. Я такого тобі наговорив…

– Я теж злився на себе. Ти не винен.

– То ти ж теж не винен!

Джейд похитав головою, всміхаючись, а тоді обійняв його.

– Я радий, що ти знову тут.

Келдж увійшов до кімнати, вклонившись.

– Привіт, є новини? – звернулась до нього Аденна.

Радник похитав головою і зустрівся очима із Джейдом.

– У тебе все гаразд?

– Так, тату. Тепер все добре.

Чоловік всміхнувся, киваючи.

– А де Люмія? – спитала Аденна.

Сейдж зітхнув.

– Сам не знаю. Вона кудись зникла.

– Зникла?! – скрикнула вона. – У такий час?

До вітальні забіг вартовий, він спинився за вісім кроків і вклонився їй:

– Ваша Високосте! Бранка бібліотеки Вас кличе. Вимагає Вашої присутності.

Королева нахмурилась, Сейдж з цікавістю підняв брови.

– Я не маю на це часу, – похитала головою вона.

Вона зустрілась поглядом із Келджем.

– Не дивись так на мене, – застерегла вона.

– Як? – здійняв брову радник.

– Наче хочеш сипнути черговою мудрою порадою.

Він скривився:

– Ось Вам не надто мудра: сходіть і поговоріть із нею. Після цього ігноруйте її скільки забажаєте. Та доки не дізнаєтесь, чого вона хоче – сама не заспокоїтесь.

– Добре ж ти мене знаєш, – примружилась вона.

– Значно краще ніж Вам би хотілось, Ваша Високосте.

Аденна не стрималась і всміхнулася, а тоді повернулась до вартового.

– Гаразд, я схожу. Стійте на сторожі.

Аденна перенеслась із вартовим до бібліотеки, тоді відчинила секцію і увійшла до передпокою. Вона торкнулась металевої заслони і зазирнула у вікно на дверях. Сафріна наблизилась до віконця, в очах на мить запалав захопливий погляд, тоді зблиснула гордість.

– Вітаю, Аденно.

– Чого ти хочеш? – одразу перейшла до справи вона.

– Гарна сукня, – всміхнулась Сафріна. – Схожий колір носила Калісс. Тобі личить.

– Дякую, – без тіні емоцій відповіла королева.

– І корона теж…неначе була для тебе створена.

– Довелось зменшити об’єм після твоєї головешки, – фиркнула вона. – У всьому іншому – не скаржусь. То чого ти хотіла?

– Також вітаю вас із Джейдом із подоланням прокляття. Я щиро рада, що вам вдалося виправити мою помилку.

– Звідки ти…– нахмурилась вона.

– Даруй, та ти аж сяєш, – всміхнула Сафріна. – І твоя магія стала ще сильнішою після підтвердження зв’язку.

Аденна мовчала, Сафріна знову всміхнулась, розглядаючи дівчину.

– Ти так подорослішала…Перетворилась на сильну і вродливу жінку.

– Опустімо потік компліментів, гаразд? Ти мене кликала, я – сама не знаю з якого переляку, прийшла до тебе. Ти витрачаєш мій час, доки там…– вона замовкла.

– Що «там», Адо? – притулившись лобом до ґратів на вікні, спитала Сафріна.

Королева нахмурилась:

– Якщо не говоритимеш, я просто піду звідси. Ця зустріч і так достатньо дивна.

– Мені був сон.

– То ти покликала мене через сон? – Аденна пирхнула. – Дивовижно!

– Аларик із усім своїм військом…Тут у Зоряній Варті.

Аденна замовкла, тоді знизала плечима:

– Він не може напасти, і тобі це відомо.

– Він не може ініціювати напад. Та є той, хто зробить це за нього. І ти знаєш про це.

– Чого ти хочеш? – звузила очі вона.

– Дай мені шанс взяти участь у битві. Я знаю Аларика так, як інші не знають. Я відволічу його.

– Чого я маю вірити тобі після всього?

– Бо я багато, що зрозуміла. Одразу ж після битви закуєш мене назад. Я нікому не завдам болю, окрім нього і його війська. Я клянуся тобі, Аденно.

Дівчина вагалася. Сафріна не вселяла їй довіри, та чомусь підсвідомо, вона відчувала, що її поява на полі бою буде слушною. Королева зробила крок і відімкнула двері.

– Не знаю, чому я роблю це…– здушено мовила вона. – Може я дурна і заплачу за власну помилку, та…– вона відчинила двері випускаючи Сафріну з кімнати.

– Думаю, знаєш, – всміхнулась бранка. – Ти пам’ятаєш, що не все було погано. Пам’ятаєш, що колись любила мене.

Аденна хижо всміхнулась, зробивши крок до неї:

– Та врахуй одне, Сафріно: якщо я чи хтось із моїх людей постраждає – ти вмиратимеш довгою і страшною смертю, зрозуміла?

– Враховуючи, хто твоя половина? – здійняла брову вона. – Могла б цього і не казати.

Аденна кинула на неї нищівний погляд. Сафріна здійняла руки:

– Просто дурний жарт.

– Браслети лишаться на місцях, доки все не почнеться, – відрізала вона.

– Як там Джейд? – змінила тему бранка.

– Чудово.

Сафріна кинула стурбований погляд на королеву.

– Сердитий?

– Ти питаєш чи ми пробачили тобі за десять років? Відповідь: ні. Вдовольняйся єдиним прийомним сином, Сафріно. А нам дай спокій.

Королева прискорилась, наближаючись до вартового.

– Двох приставити до неї. Контролюйте кожен крок. Спробує тікати чи зашкодити комусь – у кайдани і в темницю.

– Зрозумів, Ваша Високосте.

Аденна повернулась до вітальні, Сейдж одразу ж перегородив їй шлях.

– Чого хотіла мати?

– Свободи.

Хлопець опустив очі. Ну, звісно ж Аденна її не випустить.

– Сейдже? – тихо покликала Сафріна.

Він аж просяяв, помітивши матір, вони обійнялися.

– Адо…Ти справді…– його очі засльозились від почуття радості, що Сафріна знову вільна.

– Вона візьме участь у битві, – рівним тоном мовила Аденна. – Таким було її бажання. Та коли все скінчиться, вона повернеться до клітки.

Хлопець повільно відпустив матір і повернувся до Аденни.

– Якщо збираєшся це оскаржити…

– Я вирушаю на пошуки Люмії, – перебив її Сейдж.

Вона хитнула головою.

– Ми підемо разом, відправимо вартових…

– А ти дуже слухала мої вмовляння, коли я просив не ходити по Джейда? – роздратовано спитав він. – Чому твоя любов вища моєї?

Аденна зітхнула. Звісно, він мав рацію, та від того не було легше. Хлопець, сконцентрувався на всіх кажанах довкола. Він дивився їх очима, вишукував найменшу згадку про Люмію. Це тривало кілька довгих хвилин. Доки він не помітив дівчину. Вона йшла «пусткою», знервовано роззираючись. А тоді вона просто зникла. На місці де щойно крокувала Люмія більше не було нічого. Неначе вона перемістилася чи стала невидимою. Сейдж відчував, як у грудях калатає. Він миттю перенісся до «пустки», мав перевірити на власні очі, що Люмії тут немає. Хлопець блукав неживим простором ще певний час, а тоді перемістився назад до вітальні.

– Сейдже! – вигукнула королева. – Ну, що?

– Вона була у «пустці» сама. А тоді просто…випарувалась. То він її забрав.

– Аларик?

Сейдж кивнув.

– Вона потрібна йому.

– Він не надто шукав її весь цей час, – нахмурився Джейд. – Не було навіть спроб з боку його вартових.

– Бо він чекав.

Аденна і Джейд переглянулись.

– Ви не доперли? – роздратовано спитав Сейдж, потерши лоба тремтячими пальцями. – Богине, я не хочу говорити з довбнями…

– Ми теж, але доводиться робити це прямо зараз, – похмуро помітила Аденна. – Поясни.

– Аларик не нападав на нас, бо не мав можливості цього зробити. А тепер вона є.

У кімнаті запала тиша.

– Тепер у нього є дочка, не пов’язана угодою і в неї пробудився дар, достатньо сильний аби розпочати вторгнення і знищити нас. Аларик дозволив їй втекти сюди. Знав, що Сафріна навчила нас тренувати сили, а не йти легким шляхом, як він, нюхаючи квіточки. Знав, що ми почнемо вчити і її теж.

– Так, але він жодним чином не вплине на неї. Люмія має імунітет до його навіювань.

– Думаю, він знайде спосіб натиснути на неї, – Сейдж закрив обличчя руками. – Я не знаю, що тепер робити.

***

Коли Люмія зрештою дописала листа, її душили сльози. Виплакавшись, вона витерла обличчя і спробувала замаскувати сліди нещодавнього плачу. Прочитане у книзі не давало їй спокою. Дівчина відчувала тривогу. Вона мала кудись податися. Якнайдалі від Зоряної Варти і ще далі від Міста Сонця. Люмія просто не могла дозволити написаному справдитись.

Спершу, вона вирушила до найближчого села, воно мало назву на честь сузір’я Риб. Доволі живописне невеличке село із власною річечкою, з якої рибалки виловлювали свіжу рибу і раків.

Люмія закуталась у плащ, в намаганні приховати власне сяйво. Вона вже давно не приймала зілля, яке Аденна давала їй на бал, тож викрити себе їй було б зараз занадто просто. Вона йшла, доки не відчула біль у ногах, взуття її було геть не призначеним для довгих подорожей. Сівши на лавку вона, зітхнула, відчуваючи як гудять її стопи. Вітер довкола шумів, нагадуючи шепіт. Спершу дівчина не зважала, та тоді той шепіт став гучнішим. Він неначе відгукувався у її голові:

«Йди до мене!»

Голос здавався далеким і незнайомим. Та звучав він, здавалося, прямо у її голові. Голос вів її прямісінько до «пустки», а тоді…Вона вперше перемістилася, опинившись перед тим, кого сподівалася більше не побачити.

– О! Вітаю, Люміє. Радий, що ти нарешті повернулася.

Аларик хижо всміхнувся, повернувшись до лакея:

– Приведіть її покоївку. Нехай відмиє і переодягне. Вона має вигляд якоїсь бідної селючки.

Довкола було занадто яскраво. Золоті стіни, яскраве сонце, все це зараз викликало паніку і біль в очах.

– Як ти це зробив? – прошепотіла вона.

Король зблиснув очима.

– Подобається кольє, люба? Я витратив не один рік шукаючи можливість зламати твій опір моєму дару, – він всміхнувся, Люмії закортіло зацідити в ті зуби, а Сейдж пропонував навчити її битися, дарма відмовилась. Спогад про коханого з болем стиснув серце.

Лейла засоромлено відводила очі, коли чесала їй коси і затягувала незручний корсет. Люмія не мала бажання ні обвинувачувати її, ні запитувати як у неї справи. Враз вона втратила всі свої бажання і мрії.

Дівчину провели до трапезної, де на золотому столі красувалися смачні і доволі жирні страви. Попри роздратування і небажання тут бути, живіт Люмії все ж зрадницьки загрукотів.

Аларик окинув її поглядом темних очей.

– А у Зоряній Варті бачу гарно годують…Ти набрала кілька кілограмів.

Люмія мовчки сіла.

– Знаєш, що я скажу тобі, Люміє… – нарізаючи м’ясо у золотій тарілці, мовив він. – Ти завжди здавалась мені розчаруванням, проте зараз…Зараз я пишаюся твоєю силою. Вона дуже слушна і я радо скористаюся нею.

Він кивнув на порожню тарілку, яку служниці одразу ж почали наповнювати.

– А тепер їж. Тобі знадобляться сили.