Раді Вас бачити!

Цієї ночі робота у таверні обійшлась без пригод, якщо звісно не рахувати бідосю шерифа, який примудрився вилити на її сукню ель, коли розмахував рукою із кухлем, завівши пісню на пару зі своїм приятелем.

Сафріна сподівалась, що Аль пожартував, обіцяючи чекати її після роботи. Дівчина не бажала з ним бачитись, та серце її все одно зрадливо тьохнуло, коли вона побачила хлопця, що підпер спиною стіну таверни.

– Що ти тут робиш? – спитала вона, зачинивши двері.

– Ти вже забула, що я обіцяв тобі прогулянку? Чи маєш аж так багато шанувальників, що забула про мене?

– Це має бути смішно? – здійняла брову вона.

– Геть забув про твоє ніжне почуття гумору, тож ні. Я не жартував. Маєш прихильника?

– Гм…Що? – на мить розгубилась вона.

– Не кажи, що це той Кірк. Таке нещастя.

– Слухай, якщо ми всю ніч говоритимемо про нього, то я пішла додому.

– О, то ти згодна прогуляти зі мною всеньку ніч? – задоволено спитав він. – Та я просто щасливчик!

Сафріна роздратовано зітхнула.

– Куди підемо? – спитав він, затримуючи погляд на ній трохи довше ніж вона звикла.

– Це ж ти мене запросив, – знітившись, відповіла дівчина. – Сам і думай.

Вони неквапом рушили у бік річки, не маючи конкретної мети. Просто йшли собі, вдихали прохолоду нічного повітря і говорили. Сафріна відчувала, як мерзнуть руки, вона стиснула їх у кулаки і продовжувала йти, уникаючи допитливого погляду Аля. Хлопець, неначе відчув це і легко взяв її руку у свою. Дівчина знала, що краще вирватись і сховати руку до кишені. Та все ж, щось спиняло її. Його долоня була широкою і теплою, задубілі пальці одразу ж зігрілися.

– Де ти навчилася так вправно битися?

– Мама вчила.

– Справді? – здивувався Аль.

– Так, – підтвердила дівчина. – Вона завжди казала, що ми мусимо вміти постояти за себе за будь-яких умов. Дуже наголошувала на цьому.

– Можливо, щось у її житті підштовхнуло до такого висновку?

– Про що ти?

– Може у якусь мить вона не змогла себе захистити? Тому і прагне аби ти вміла?

– Якщо й так, вона сама про це ніколи не казала. Та ми навчились битися. Навіть Калісса зможе тебе вирубити з кількох ударів. А вона не надто цікавилась уроками.

– Чому ти прагнеш весь час порівнювати себе і сестру?

– Бо ми різні, – знизала плечима Сафріна.

– Дай-но вгадаю: вас плутали в дитинстві?

– Хто? Мати? – Сафріна розреготалась. – Це вже точно ні. Каліссу вона любила завжди більше за мене і у пітьмі б її відшукала.

– Ніколи не питала її чому?

– А ти думаєш вона відповість? Тільки тороче своє: «ох, Сафрінель, ти накличеш біду на нас всіх!», – кривляючись мовила вона.

– А ти й рада старатися? – реготнув Аль.

– Тобто? – не зрозуміла вона.

– Ну, ці твої бої на гроші, робота у таверні де купа масних поглядів всякого місцевого бидла так і пожирає тебе.

– Хто це там мене пожирає?

– Та багато хто, взяти хоча б шерифа, – знизав плечима Аль.

– Турваль? Він і мухи не скривдить. Дурбелик, але добрий. До того ж хай собі дивляться, все одно жоден з них не ризикне мене образити.

– Я думаю Дульсс їм горлянки своїми чорними пеньками повідгризає, – реготнув хлопець.

– А я йому казала пити настій кори дуба і календули, коли ясна болять. Хто ж слухав? Тепер мучиться зі своїми зубами і скиглить.

– Мабуть, це покарання за те, що не слухав найрозумнішу дівчину цього світу.

– Саме так!

Вони реготнули.

– Звідки ти взагалі? – спитала дівчина.

– Ну, не з цього села, вже точно, – здійняв брови він.

– Це я одразу зрозуміла, – пирхнула вона.

– Мій батько помер, – нахмурився хлопець, поглянувши вдалечінь.

– Співчуваю, – щиро відповіла вона. – Я свого й не знала.

– Теж паскудно, – зробив висновок хлопець.

Вони обмінялись кивками.

– І ти геть сам?

– Та ні… Лишився дядько.

– Суворий?

– Ні, – хитнув головою хлопець. – Він мені як брат. Вчить мене, готує. Та я…Я взагалі не знаю, чого хочу від життя.

– Воно й не дивно, – кивнула вона. – Тобі ж всього скільки? Рочків чотирнадцять?

Аль розреготався від того наскільки це звучало абсурдно. Сафріна мала настільки незворушний вигляд, що хлопець засміявся знову.

– Мені двадцять. А тобі?

– Десь так само, – махнула рукою вона.

– Значить менше, – пирхнув він. – Скільки? Сімнадцять?

– Дев’ятнадцять! – крикнула вона, Аль знову заливався від сміху.

– Все тобі смішно! – пирхнула вона. – Годі реготати, вже мене заплював всю!

Аль все не спинявся, хапаючись за живіт від нових нападів сміху. У якусь мить здалася і Сафріна.

Через годину бродіння темними вуличками, Сафріна рушила до своєї хати і за кілька кроків розвернулась.

– Ну, от, – всміхнувся Аль. – Тепер я знаю де ти живеш.

– Тільки спробуй сюди припхатися, я тобі цього капелюха згодую!

– І що, навіть юшкою не пригостиш?

– Давитимешся всухом’ятку.

Аль всміхнувся, знову взявши її руку.

– Що ти робиш?! – цього разу вже намагалась вирватись вона.

Хлопець легко торкнувся її руки губами, піднявши очі на неї.

– До зустрічі, Сафріно.

Вона відсмикнула руку і, не відповівши поспішила додому.

Щойно двері за нею зачинились, Захара відірвала очі від плетіння кошика. Калісса, що читала поруч і собі поглянула на сестру.

– Чого це ти така рум’яна? – покосилась Захара на дочку.

– А що таке? Як Калісса собі щоки щипає то все гаразд. Тільки в мене рум’янець – все, влаштовуємо допит! – фиркнула Сафріна, рушаючи до кімнати.

Калісса і Захара мовчки переглянулись, та повернулись до своїх справ. Дівчина ще якийсь час вовтузилась у ліжку, а тоді поринула у сновидіння, щоб прокинутись ще раніше за матір. Схоже легка прогулянка забезпечила дівчині такий гарний сон, якого вона давно не мала. Хутко вмившись, вона вирушила надвір. Скрипучі двері, мабуть, розбудили Захару, дівчина примружилась, чекаючи невдоволення матері. Втім та, лише перевернулась на інший бік, щось пробурмотівши крізь сон.

Натомість з ліжка скочила Калісса. Вона стояла у нічній сорочці мружачись на сестру.

– Ти чого схопилася? – прошепотіла вона.

– Хочу подихати, – кинула Сафріна. – Вертайся в ліжко.

Сафріна повернулась до дверей, нога у темряві щось підгилила. Дівчина присіла і почала шукати у пітьмі, що то було. Намацавши зрізані стебла, вона підняла їх і піднесла до магічної кулі, що тьмяно сяяла з боку материного ліжка.

То був симпатичний букет із квітів та різнотрав’я. Доволі скромний, та виконаний зі смаком. Сафріна покосилась на нього і простягнула сестрі, відсуваючи від себе так, ніби це було цеберко із помиями.

– Схоже черговий шанувальник лишив тобі презент, – кинула вона.

Калісса розгублено взяла букет, а її сестра таки пішла до дверей аби вийти надвір. Аж тут…

– Сафріно? – покликала близнючка.

Дівчина озирнулась, кидаючи на неї невдоволений погляд.

– Це не мені, – простягаючи їй букет і маленький клаптик паперу, мовила Калісса.

Сафріна нахмурилась, перехопивши лист з рук сестри.

«Люба Сафріно, будь так ласкава, дозволь супроводжувати тебе на ніч Зорепаду!

P.S. Буду вдячний, якщо ти не кинеш цим букетом мені у писок, квіткарка дуже старалась.

Аль»

Дівчина мовчки залишила хату, і вже за мить почула як двері скрипнули знов. Сестра стояла у чоботях, в яких мати зазвичай обробляла землю. З нічною сорочкою вони виглядали кумедно, Сафріна прикусила щоку аби не засміятися.

– Хто такий Аль? – захопливо спитала вона.

Сну у її очах як і не було, він змінився захватом і цікавістю. Сафріна це ненавиділа. Калісса завжди намагалась бути близькою із нею, та це тільки дратувало. Дівчина не відчувала потреби ділитися всім із сестрою і не розуміла, чого бідна близнючка ніяк це не втямить.

– Просто знайомий. З таверни.

– Просто знайомий бажає супроводжувати тебе на Зорепад? Це вже навряд. Сафі…Розкажи мені, – просила вона.

– Нема чого розповідати. Кілька разів бачились, гуляли. От і все.

– Ну, він тобі подобається?

– Ні. Синки Діґґорі надерли йому дупу. Більшого приниження годі й шукати.

Калісса захихотіла, приклавши руку до губ. Сафріні лишалось тільки здогадуватись, чого чекати від ночі Зорепаду, якщо там буде Аль, що ще й понадився її туди супроводжувати!

Ніч Зорепаду вважалась саме тією, у яку Богиня вирішила створити цей світ. Тому вона була священною і важливою. На початку ночі було заведено зібратися за столом і подякувати всій родині за досвід, любов і турботу. А ближче до опівночі – збиратися біля ватри і веселитися. У цю ніч кожен був вільним. Міг бути ким завгодно, тому на Зорепаді всі завжди з’являлись у масках і найкращій одежині яку тільки мали. У цю ніч можна було вдягнути будь-які прикраси, куштувати смаколики, що пропонувалися безкоштовно, пити стільки напоїв, стільки забажаєш. Танцювати і спілкуватися з людьми. Так у Зоряній Варті шанували і дякували Богині за неймовірне щастя – бути живим і під її захистом.

Сафріна спостерігала за тим, як Калісса вкладає волосся. Вона підняла його і крутилася біля дзеркала, відкриваючи довгу шию. Сама Сафріна і не намагалась особливо прибиратися. Помилась, розчесала волосся, приготувала сукню і маску, які одягала торік.

Захара повернулась до хати, знявши каптур.

– Дівчата! Підійдіть-но.

Калісса хутко опустила руку. Волосся розсипалось її плечима, дівчина побігла до вітальні. Сафріна закотила очі, рушаючи слідом.

Захара зняла накривку із великого кошика, який поставила на стіл. Витягнувши звідти довгий шмат бузкової тканини, вона простягнула її Каліссі.

– Мамо? Це, що мені? – спитала дівчина, розгорнувши бузкову сукню, розшиту мілкими намистинками.

Мати лагідно всміхнулась, а тоді поглянула на Сафріну.

– І для тебе дещо є.

– Та невже? – скинула брову дівчина.

Захара дістала ультрамаринову сукню. Сафріна ще ніколи таких не бачила, тканина вся переливалася, неначе була нічним небом.

– Тобі неймовірно личить синій, – кивнула їй Захара.

– Дякую…Я навіть не очікувала.

– Я хочу, щоб ви почувались святково у таку чудову ніч і гарно провели час.

– О, дякую, мамо! – кинулась обіймати її Калісса.

– Ходімо, я зроблю тобі зачіску, – всміхнулась їй Захара.

– О, так! Я хотіла підняти і викласти такими пасмами… – говорила близнючка, віддаляючись, доки її голос не став приглушеним за дверима їх кімнати.

Сафріна оглядала сукню, пальці ковзали приємним матеріалом. І звідки мати знайшла гроші на такий розкішний одяг? Вони, звісно не побиралися, та такі витрати били б добряче по їх бюджету. Втім, дівчина не мала бажання думати про це зараз, не втримавшись, вона хутко скинула свій одяг і пірнула у нові шати. Тканина обійняла її плечі, розширюючись невеличкими ліхтариками, на талії і грудях сукня сиділа бездоганно. Не відкриваючи забагато тіла. Корсет був із тоншого матеріалу, що щільно огорнув її талію, розходячись на стегнах. Сукня була невагомою на тілі, Сафріна мимоволі всміхнулась і покрутилась.

– Яка ти гарна! – майже проспівала Калісса.

Вона вже була у своїй сукні, що личила їй, підкреслюючи легкий рум’янець і білу шкіру, а очі сяяли, немов і самі були бузковими. Захара зробила їй гарну зачіску і саме потягнулась до кошика, діставши звідти дві маски.

– Я зробила їх сама. Хотіла аби вони відповідали вашим образам.

Калісса підхопила маску із квітів, що своїми відтінками пасували її сукні. Сафріна поглянула на свою: виконану зі шматочків вітражного скла, що складалися у мозаїку. Форму маски тримали завдяки магії, а тому були взагалі невідчутні на обличчях. Та Захара і справді зробила неймовірну красу, подарувавши дочкам свято.

– Бережи її, – ледь тихо мовила Захара. – Не випускай із поля зору.

– Добре, що мене нікому берегти не треба, – пирхнула Сафріна.

– Ти знаєш, про що я. Ти б’єшся краще. У випадку чого ти зреагуєш швидше.

– Чому ти думаєш, що цей випадок станеться? Взагалі про що мова?

Захара замовкла, хитнувши головою.

– Чому ти відпускаєш нас, якщо гадаєш, що нам доведеться битися?

– Це свято стається вкрай рідко. Я знаю як важливо для неї туди потрапити.

– А, то справа у Каліссі. Аби тільки маленька принцеса не скиглила.

– Не чіпляйся до слів. Я просто трохи хвилююсь, от і все.

– Нема чого хвилюватися. Подивимось на ватру, поїмо і додому.

– Та ну! Я хочу танцювати! – кружляла Калісса.

– Так, неодмінно потанцюйте! – всміхнулась їй Захара.

Сафріна дякувала Богині за те, що на свято вони з сестрою йшли мовчки. Спершу чулись тільки їх неквапливі кроки і шурхіт суконь, що торкалася трави дорогою.

Чим ближче вони підходили до центру села, тим гучнішими були звуки веселощів. Люди співали, танцювали довкола ватри, а музики вигравали на шоломіях, лірах та бубнах, пританцьовуючи у такт запальній музиці. Полум’я височіло над гостями свята, кидаючи у сяйливе небо помаранчеві жаринки.

Сафріна шукала очима Аля, та серед натовпу розгледіти когось було неможливо. Втім, вона навіть не знала який вигляд він матиме. Навряд чи хлопець прийде на свято у тому дурнуватому капелюсі.

– Піду візьму щось попити, тобі принести чогось? – спитала Калісса.

– Ні.

Близнючка кивнула відійшовши, тоді застигла і повернулася до сестри.

– Забула тобі сказати: ти дуже гарна у цій сукні.

Сафріна поглянула на неї, навіть у масці, очі її сестри аж сяяли ніжністю і любов’ю. Це так дратувало. Та вона проковтнула невдоволення і коротко кивнула.

– Тобі теж дуже личить сукня.

– Дякую, – всміхнулася вона і розвернулась, зіткнувшись із кимось. – Ох! Перепрошую!

– О…Ви певно сестра Сафріни, чув про Вас так багато чудових слів, – промовив хлопець у синьому камзолі із золотою вишивкою. Його довге волосся було охайно закинуте назад, а золота маска із синіми крапками виблискувала у сяйві ватри.

– Справді? – здивувалась Калісса. – Мені дуже приємно. А Ви, певно Аль?

– О! То вона про мене говорила? – зрадів хлопець.

Калісса всміхнулась.

– І словом не обмовилась, та у Вас гарний смак, букет був чарівним.

Аль відповів на усмішку поштиво схиливши голову.

– Я вас залишу, – кивнула дівчина, йдучи до столика зі смаколиками і напоями.

Хлопець повільно підійшов до Сафріни.

– Ти незрівнянна, – всміхнувся він, окинувши дівчину захопленим поглядом.

– О, так, варто лише вдягнути не робочу сукню і ти втрачаєш свідомість!

– Не втрачаю, ще ні, – не погодився він.

– Це ж треба! – вона опустила очі, поглянувши на нове взуття гостя із тими ж золотими пряжками, тільки іншої форми. – І скільки служників вмерло поліруючи ці туфлі? Ще трохи і я побачу власне відображення.

Аль реготнув, простягнувши їй свою руку.

– В тебе нова звичка? – хмикнула вона, згадавши, що він уже втретє хоче взяти її за руку.

– Потанцюємо?

Дівчина зітхнула.

– Та годі тобі! Не повірю, що ти не збиралася тут танцювати! Чи справа у партнері?

Вона закотила очі, приймаючи запрошення.

– Просто, щоб ти знав: на святі Зорепаду можна танцювати без партнера.

– Можна, та хіба ж цікаво? – всміхнувся він, кружляючи її.

Кілька звеселілих людей у масках спинились поруч:

– Доброї ночі! Будьте щасливі!

– І Вам доброго Зорепаду, нехай щастя не покидає Ваш дім! – відповіла Сафріна, танцюючи із Алем.

– Хто це? – спитав хлопець.

– Я не знаю.

– Просто ви так спілкувались, наче знайомі.

– Ти що ніколи не був на святі Зорепаду? У цю ніч всі всім радіють і підтримують.

– Це має бути щиро?

– Ну, звісно. Тоді жодного сенсу не буде і Богиня просто не почує наших побажань і не справдить їх.

Аль розгублено кивнув.

– Треба всім це бажати?

– Так, але за ніч з усіма не встигаєш поговорити. Підходиш до кого вийде.

– А якщо це людина, яка тобі не подобається?

– Тому ми і у масках. Щоб бодай на одну ніч забути про те, ким ми є у звичайні ночі. Коли ти приходиш на Зорепад, то всі тривоги і гнів лишаєш вдома, щоб тут наповнитись тільки сяйвом і радістю.

– Даруй. Ти просто не здалась мені занадто доброзичливою, коли ми тут зустрілись.

– Ну, я сердита на тебе за той букет.

– Та все ж не кидала його мені в лице, – помітив він.

– Із поваги до квіткарки, не до тебе.

– Так, справді. Але хіба ти не маєш бути, не знаю, радісною, щасливою, бажати мені всякого?

– Бажаю я тобі багато всякого, у цьому не сумнівайся, – фиркнула вона. – Та що тобі у моїй поведінці не подобається?

– Ну, я думав, коли вже всі тут мають бути доброзичливими, чого ж ти лишилась…собою?

– Тобі щось не подобається?

– Та ні, я у захваті від того, що ти за будь-яких обставин вірна собі. Це надихає.

– Що ж, тоді бажаю тобі надихатися частіше і щоб всі бажання, які ти сьогодні загадаєш збуваються.

– Ого! Як щедро. А що як мої бажання стосуються тебе?

– Починається! – крикнув хтось із натовпу.

Всі підняли очі до неба. Зірки почали одна за одною мигтіти на небі, падаючи навсібіч. Видиво було настільки чарівним, що Сафріна відчула, як прохолодна сльозинка потекла щокою. Руки Аля все ще лежали на її талії, та вона не бентежилась, бо у цю мить все здавалось таким правильним. Люди вражено зітхали, хтось посміхався і відчував нестримне щастя від побаченого. Сафріна всміхнулась і кинула швидкий погляд на Аля, та він не зводив очей із дівчини.

– Дивись у небо, все пропустиш! Це неймовірна краса.

– Я вже бачу неймовірну красу, цього не перевершить жодне небо у всіх світах.

Сафріна поглянула на хлопця, серце прискорено билося, а думки геть сплутались між собою. Неначе все це здавалось і хибним, і найбільш правильним водночас.

Аль повільно потягнувся до неї, Сафріна не відштовхувала його. А коли їх губи зустрілись, в грудях відчулось дивне тепло, що розливалося всім тілом. Дівчина притисла Аля до себе і поцілувала впевненіше. Кожен доторк губ сприймався як імпульс, що роздавався у кінчиках пальців. До цього Сафріна і не замислювалась як сильно їй кортіло поцілувати хлопця. Вона все ховалась за бажанням здаватись недосяжною, та тільки зараз їй захотілось, щоб він бачив її і дивився саме так, як щойно.

– Що сталось? – стурбовано спитав він. – Тобі зле?

– У голові паморочиться.

– Ходімо, присядемо десь. Ти, мабуть ще ніколи так довго не тупцювала на місці.

– Агов! Краще вже вчитись бою, ніж танцям.

Аль реготнув. Вони пройшли затіненою вуличкою, що була якнайдалі від веселощів. Дівчина сіла на лавку, Аль взяв її за руку і вона полегшено зітхнула. Нарешті все припинило крутитися.

– Ну, як ти?

– Вже краще, – вона поглянула на нього.

Вираз його обличчя здавався дивним. Неначе він був схвильованим чи то наляканим.

– Що сталось?

– Я маю сказати тобі дещо, – сказав хлопець. – Це дуже важливо і я боюсь, що ти не захочеш мене знати після цього.

– Не кажи, що це ти пожер всю капусту на городі. Мати тебе вб’є. Тоді відпоїть зіллям і вб’є знову, – намагалась жартувати вона.

Аль знервовано всміхнувся.

– Та, що це з тобою?

– Я не сказав тобі всього про себе.

Сафріна відчула холодок, що побіг по хребту.

– Я не тутешній.

– Це я одразу помітила. Ти вбраний як принц. А принца я бачила, хоч і здалеку, знаю, що він вищий за тебе і волосся в нього гарніше.

– Он як?! – здивувався Аль.

– Так. Все ж він принц!

Аль похитав головою, всміхаючись.

– Ти неймовірна дівчина.

– І це твоє зізнання? – пирхнула вона, – Я і так це знаю.

Вона звучала самовпевнено, та насправді, глибоко в душі вона відчувала як приємно було почути ці слова.

– Словом, я не просто не з цього села. Я взагалі не з…

– Ти не із Зоряної Варти?

Він хитнув головою.

– Я зараз дещо зроблю, тільки не лякайся, згода?

– Мені не подобається, як це звучить, – зізналась дівчина.

Він заплющив очі і його шкіра повільно засяяла. Золотисте світло, що нагадувало сонячне проміння, змушувало очі сльозитися. Очі його теж змінились, вперше дівчина помітила у них золотисті цяточки.

Дівчина зачудовано вдивлялась у його сяючу шкіру, що пускала блики на її сукні.

– Ти – сонячний? – здивовано спитала Сафріна.

Він опустив очі.

– Якщо ти не захочеш бачити мене – я зрозумію. Та я хотів, аби ти знала правду.

Сафріна всміхнулась, провівши рукою по його передпліччю.

– Так гарно…Незвично.

Аль здивовано всміхнувся.

– То…Хто ти? Ну, у вас там всі селюки так вдягаються чи ти якийсь вельможа?

– Я – принц.

– Чекай, що? – не повірила вона.

Хлопець підняв підборіддя, уважно поглянувши на неї.

– Дозволь представитись, Сафріно. Я – принц Міста Сонця, Аларик Тейлосс.