Раді Вас бачити!

– Кузен? – фиркнула Люмія. – Нема в мене кузена.

– Це Вам так сказали, – продовжуючи вести її у танці, мовив Льєн. – Насправді Ваш батько мав дядька. Його ім’я було Каллум. І я його син.

– Забагато імен, – зітхнула вона, відчуваючи як поділ сукні плутається у впевнених кроках Льєна.

– Я назвав одне, – нагадав він.

– Ще є Ваше, – підняла на нього очі дівчина.

– То двох імен забагато? – криво всміхнувся він.

– Я весь день із кимось знайомлюсь, – відвела погляд Люмія.

– Співчуваю. Життя принцеси, мабуть ще те прокляття, – саркастично мовив він.

– Походили б у моєму взутті, і не так би говорили! – шипіла вона. – Поясніть до пуття: що Вам треба від мене?

Льєн роззирнувся.

– Не тут. Зустріньте мене у лабіринті за десять хвилин.

– Я не усамітнюватимусь із Вами, – обурилась принцеса.

– Я цього й не прагну, запрошую Вашу покоївку у якості супроводу, якщо Вам так буде зручніше.

Танець завершився. Льєн відпустив Люмію і вклонився їй, а тоді пішов до виходу. Дівчина провела його поглядом, нахмурившись.

– Хто це був? – спитав Аларик, він з’явився так раптово, що принцеса підскочила від несподіванки.

– Гадки не маю, – відповіла вона. – Хіба це не один із наречених, які сюди приперлися?

– Всіх наречених було відрекомендовано. Цього я не пам’ятаю.

– Ну, а я не пам’ятаю жодного.

– Не спілкуйся з ним більше. Хоче про щось тебе спитати – нехай підходить до мене, зрозуміла?

Він не дочекався відповіді дочки і пішов у інший бік. Люмія зітхнула, притулившись до колони, виконаній із бурштину, що блищала, пускаючи сонячні зайчики навсібіч.

– Лейло? – шепнула вона.

– Принцесо? – відповіла покоївка.

– Не хочеш прогулятися лабіринтом?

– Ви певні, що варто відходити зараз? Його Величність…

– Надто зайнятий моїми женихами, – помітивши батька в оточенні кількох молодих і не дуже чоловіків, відповіла принцеса. – Зрештою, вони більше потрібні йому, ніж мені. То йдеш, ні?

Лейла мовчки рушила до бокового виходу, чекаючи на дівчину. Люмія підхопила важкий поділ і побрела до дверей, виконаних із цитрину. Ласкаві сонячні промінчики ніжили її шкіру, сукня розшита золотою ниткою блищала у сяйві. Що не кажи, а сонце вона любила. Хай воно часом сліпило, хай інколи під його теплом ставало спекотно – не було для дівчини нічого краще за промінці, що танцювали на обличчі і додавали сяйва її шкірі. Підстрижена трава шурхотіла під її туфлями, а довкола відчувались аромати жасмину та магнолій.

Льєн чекав на неї у тінистій частині лабіринту, він неспокійно бродив туди й назад, кілька волосин вибились із його хвоста і тепер тріпотіли на легкому літньому вітерцю.

– Ох! Перепрошую, пане, – злякалась Лейла, повертаючись. – Принцесо, нам краще…

– Все гаразд. Ти – мій супровід.

Покоївка покосилась на дівчину та все ж мовчки відійшла на кілька кроків.

– То про що Ви хотіли поговорити? – спитала Люмія, наблизившись до хлопця.

– Ви певна, що Ваша покоївка єдина, хто нас почує?

– Так. Та до чого секретність?

– Хоч я і вкритий чарами, краще Аларику не акцентувати свою увагу на мені.

– Чому? Що Ви зробили?

Льєн нахмурився.

– Як цікаво, що Вам на думку спало виключно те, що я міг щось скоїти, а не Ваш батько.

– Ну, батько в мене не подарунок, якщо Ви про це. Та з ворогами він доволі просто розправляється.

– В мене особливий випадок.

– І який це?

– Скажіть краще от що: Вам вже відомо яку силу Ви маєте?

– Та ніякої особливо. Я ж жінка, а жінкам тут магію розвивати зась.

– Ви навіть не цікавились?

– Ну…Батько не здатен на мене вплинути. І на тому, мабуть і все.

Хлопець замислено кивав.

– Дуже хороший дар. І повірте, для більшості вкрай важливий.

– Особиста історія? – припустила Люмія.

– Дуже особиста, – відвів погляд Льєн.

– Розкажете?

Він опустив очі.

– Та годі, нащо тоді вся ця розмова як не для виливання душі?

Хлопець зітхнув і почав свою розповідь.

Місто Сонця. Десять років тому

Льєн ледь дихав, відчуваючи, як все його горло пересохло від виснажливого бігу. Він так довго перебував у клітці, що чомусь боявся, що Сафріна в останню мить передумає і від того, щойно його відпустили – чкурнув так швидко, як тільки міг.

Коли за деревами показались промені сонця, хлопець мало не заплакав. У його спогадах дім завжди був світлим і теплим, там пахло яблуками, апельсинами і бергамотом. Промінці сонця завжди грали на його волоссі та пестили шкіру. І Дволикий знав: як сильно він прагнув знову відчути тепле сяйво на обличчі.

Щойно його нога вийшла із тіні, шкіру запекло від давно забутого тепла. Хлопець одразу відчув прилив сил, а біль у кістках, що мучив його стільки років миттєво залишив тіло. Він і не замислювався, як втрата сонячного проміння впливала на його організм.

Льєн рушив через сповнену натовпом площу. Він всміхався людям, яких бачив. Тут, у Місті Сонця їх сяйво не було таким явним, та шкіра у всіх мала теплий мерехтливий відтінок. Всі буди усміхнені і веселі. Всюди було гамірно, кожен кудись поспішав, діти бігли, запускаючи повітряних зміїв. Тут раділа його душа, саме таким він пам’ятав дім і здавалось втратив його назавжди.

Льєн мав потрапити до темниць, саме там Аларик тримав Шайну, чи принаймні так думала Сафріна. Келдж намалював йому маленьку мапу і зробив зачаклований ключ, що мав би відчинити будь-який замок. Він накинув на голову каптур і, застосувавши заклинання безшумності, рухався вогкими коридорами. У клітках було темно. Деякі бранці були мовчазними, хтось репетував, хапаючись за ґрати, щойно він проходив повз.

Він почув гарчання і спинився біля однієї з кліток. Два зелених ока засяяли у пітьмі.

– Шайна? – прошепотів він. – Я…

Згадавши, що на ньому заклинання, він розвіяв його і підійшов ближче до клітки.

– Шайно, я прийшов тебе звільнити.

Рись неспокійно ходила вздовж клітки. Низьке гарчання виривалося з її грудей.

– Я від Джейда та Аденни, пам’ятаєш? Вони послали мене по тебе.

Це було цілковитою брехнею і кастодіан це відчувала. Та навряд чи рись погодилась би піти з ним, якби він сказав, що це план Сафріни. Льєн вставив ключ у замок.

– Я зараз тебе відпущу, а ти пообіцяй не їсти моє обличчя, згода?

Кастодіан стрибнула на клітку, відштовхнувши хлопця лапами.

– Що ти робиш? – обурився Льєн, відчуваючи як болить хребет від падіння.

Рись принишкла, пішовши у глиб камери. За мить почулися кроки. Хлопець сховався у тіні. Схоже Шайна намагалась врятувати хлопця. Коли кроки стихнули, Льєн наблизився до клітки, продовжуючи відмикати замок.

– Дякую. Справді я тобі дуже…

Рись загарчала, вдаривши лапами по ґратах. Ключ впав на підлогу, Шайна махнула хвостом, затягуючи його вглиб камери. Поряд із хлопцем запалали два ліхтаря. Високі вартові спершу мовчки дивились на хлопця. Льєн окинув їх поглядом. У його думках було два варіанти подальших подій. Доволі скоро його руки заломили і боляче стиснули. Це був перший варіант. На другий сподіватися було вкрай наївно.

Льєна тягли нагору, сонячне світло, просочувалось крізь вікно, виконане із бурштину та цитрину, залишаючи на золотих шпалерах яскраві відблиски. Все довкола пахло медом, квітами і фруктами. Хлопець на мить замислився із яким би задоволенням він розглядав палац, якби його не тягли сяйливими коридорами, немов бранця.

Його кинули на мармурову підлогу кабінету, Аларик кинув на хлопця зверхній погляд, сидячи за своїм столом із червоного дерева. Від різкого падіння, Льєн забив коліна, звичний біль у кістках відгукнувся знову, розповсюджуючись всім тілом.

Король був вбраний у золотий камзол і бриджі, а взутий у начищені до блиску туфлі із пряжками. Після стриманого і витонченого одягу зоряних, така помпезність вбирала очі Льєна. Він опустив очі, чекаючи свого кінця.

– Кажи, хто такий? Що робив у темниці?

Льєн мовчав.

– О, то ти з тих, кого треба примушувати говорити? Такі мені до вподоби. Ти ж хочеш сказати мені правду, чи не так?

Льєн закляк. Голос Аларика неначе проникав у його мозок, змінюючи його думки, складаючи їх у тому порядку, якого він прагнув.

– Так… – мовив він, сам не повіривши у це. – Дуже хочу…

– Ну, то кажи.

– Я…Прийшов звільнити Шайну.

– Це та рись?

Льєн кивнув.

– І нащо тобі її рятувати?

– Це єдина можливість побачити батька.

– І хто ж твій батько?

– Каллум Тейлосс.

– Чарівно. І від кого це в Каллума міг бути син?

– Мою мати звали Ілайна.

Погляд короля дещо змінився.

– Хитра зміюка…Заливала мені баки скільки років, що Каллум бездітний. А я дурень вірив…То вона прагнула сховати тебе від мене? А ти взяв і повернувся?

Аларик розреготався.

– І яким чином повернення сину Сафріни його кастодіана допоможе возз’єднанню?

– Каллум теж у неї.

– Ну, він же не сидітиме склавши руки, знаючи, що син тут?

Льєн мовчав, Аларик здійняв брови.

– Що? Він не в курсі?

Хлопець не зронив ні слова.

– Ти ж хочеш сказати мені, що на твою думку сталося б, коли ти повернув рись законному власнику?

Льєн активно захитав головою.

– Я б із батьком повернувся сюди і розказав би люду про те, що з ним сталося. І став би новим королем.

– Не кажи мені, що це був справжній план. Вона справді гадала, що тобі вдасться все це провернути?

– Сафріна казала, що народ тебе не любить, як любив Каллума і хотітиме бачити його спадкоємця на троні.

– Маячня! – стукнув рукою по столу Аларик. – Я – король цієї країни. Я! Каллум ніколи ним не був. І Сафріна це знала. Вона викрала тебе?

– Ні. Я загубився у «пустці».

– Загубився? – він реготнув. – Це Ілайна тебе так від мене ховала. Знала, що діти не повертаються з «пустки». І як тільки тобі вдалося? Сафріна забрала тебе на виховання?

– Вона ув’язнила мене.

– Ув’язнила дитину? Жорстоке стерво. Навіть я б такого не зробив.

– Просто позбувся б, чи не так?

Аларик всміхнувся.

– Та від мене не позбудешся. Всі дізнаються, хто я.

– Цікаво як?

Льєн помовчав.

– Твій народ чекає на мого батька. Він скине тебе рано чи пізно.

Він всміхнувся.

– Я б радше обрав «пізно». То кажеш Каллум живий?

Льєн замовк.

– Ну, що ж…Хай там як, план перевороту все одно провалився, хлопче. З одного полону ти потрапив у інший. Варто!

Вартові наблизились до Льєна.

– У кайдани його і до в’язниці.

– Ти навіть не спробуєш мене вбити?

– А нащо? Якщо твій татко ще живий, то прагнутиме повернутися аби тебе врятувати. Тож я просто зачекаю на нього разом з тобою.

– Тобі не уникнути покарання.

– Чого ж це? Раніше якось вдавалось.

Льєна потягли до підземелля. Хоч в’язниці у двох королівствах були схожими. Ні натяку на сонячне світло, знайомий запах сирості, темрява та холод. Льєн знову став бранцем. Якою ж недовгою була його подорож…

За іронією хлопця помістили у камеру поряд із Шайною. Рись була мовчазною.

– Пробач, що не вийшло… – тихо сказав він, притулившись спиною до вогкої стіни.

Кайдани на ланцюгах, якими скували його зап’ястки гриміли від кожного руху хлопця.

– Ти сумуєш за ним?

Рись незворушно сиділа за ґратами, навіть не дивилась на Льєна.

– Певно, що сумуєш…Я чув, що він мусив відпустити тебе, щоб врятувати від Сафріни.

Шайна вляглася на підлогу і поклала голову на витончені лапки.

– Мені від неї теж дісталось. Не уявляю як вона змогла здобути корону. Вартові, що приходили до мене такого про неї розповіли…

Кастодіан важко зітхнула. Почулося шаркання і кроки. Щось важке вдарилось об ґрати клітки Шайни. Рись різко скочила, вигнувши спину.

– Киць-киць! Приніс тобі пожерти, – рявкнув один із вартових.

Другий плівся за ним і дивився собі під ноги, не доєднуючись до колеги. Перший відчинив віконце і пожбурив миску із чимось схожим на поцвілу кашу. Тарілка перевернулась, сморід заповнив клітку.

Рись зашипіла і вляглася якнайдалі від тарілки.

– Хіба не можна принести їй щось свіже, нащо труїти тварину? – спитав Льєн, схопившись за ґрати.

– А тебе взагалі ніхто не питав! – рявкнув вартовий. – Ти не знаєш що вона таке!

– Ви що кастодіанів ніколи не бачили? – обурився Льєн.

– А ти колись бачив, щоб кастодіан зробив таке? – наблизившись до ґрат він повернув до хлопця розперіщене обличчя. Одне його око було заплющене, криві глибокі подряпини досі не зажили і були багряними. – Через цю паскуду я втратив око. А двоє моїх приятелів мало не загинули, коли вона пошматувала їм шиї.

Вартовий підвівся і вгатив чоботом по ґратах Шайни ще раз.

– А ти жери, – звернувся до неї він. – Набирайся сил. Завтра новий забіг.

– Який ще забіг? Що ви з нею робите?

– І чого король не дозволив мені відтяти тобі язика? – знуджено кинув вартовий. – Дістав уже.

– Що ви робите із нею? – знову спитав Льєн.

– Влаштовуємо полювання. Король заборонив вбивати цю облізлу кицьку. Вона йому ще для чогось потрібна. Та ми все одно поквитаємося із нею за скоєне, – він із задоволенням всміхнувся, наблизивши лице до ґрат. – Тож наїдайся, потороч. Завтра я вирву кожен кіготь на твоїх поганих лапах і насолоджуватимусь твоїми криками.

Шайна одним стрибком кинулась на вартового. Лапа з довгими загнутими кігтями пройшла між ґрат і роздерла другу частину його обличчя. Той закричав, закривши руками друге око.

– Я вб’ю тебе! – верещав він. – Я тебе вб’ю, ти, паскудо!

Другий вартовий здавався геть розгубленим.

– Якого беня ти досі тут! – гаркнув поранений до нього. – Тягни мене до лікаря!

Той підхопив вартового, що продовжував сипати прокльонами.

– Треба якось витягти тебе звідси… – шепотів Льєн.

Шайна мовчала.

– Я присягаюся: мене відіслали сюди, аби тебе витягти. Мені шкода, що я не зміг…І прикро, що тобі довелося зіткнутися із такою жорстокістю.

Рись кинула на нього погляд.

– Я не брешу.

Кастодіан довго не зводила з нього блискучих очей. А тоді відвернулась від нього, поклавши голову на лапи.

Льєну було паскудно на душі від усього цього дня. Єдине завдання яке мав – він провалив. І якщо раніше його не надто турбувала доля Шайни, то після того, як він побачив її, як почув того вартового, хлопцю стало страшно, що кастодіан і справді може постраждати від дій жорстоких виродків, що насолоджуються чужими стражданнями.

З усім тим, він не мав можливості витягти Шайну. І це засмучувало, тож нічого не лишалося, окрім як спробувати заснути і сподіватися, що план надійде сам. Льєн не мав досвіду приймати власні рішення. Все від моменту як мати повела його до «пустки», до його ув’язнення Сафріною і подальшого звільнення, робило з хлопця просто заручника обставин. То ж і не дивно, що не маючи чітко встановленого завдання він геть не вмів імпровізувати.

Сон його був неспокійний. У клітці не було ні ліжка, ні навіть сіна, яке можна було б підкласти собі під голову, аби подрімати. Тож він скрутився собі у кутку і сподівався на перепочинок. Збудили його голоси, шаркання і гарчання. Вартові накинули на голову Шайні ганчірку і схопили її за лапи, аби кинути до іншої клітки, вже меншого розміру.

– Куди ви її тягнете? – спитав Льєн, вхопившись за ґрати.

– Ану замовкни!

Натяку на сон і не лишилося. Хлопець неспокійно міряв кроками свою клітку, аж доки Шайну не кинули до її камери, так само загорнуту у ганчірку. Рись важко дихала, щойно двері зачинились, вона потрусила головою і побрела до дальньої стінки. Загалом як міг би сказати Льєн, кастодіан не постраждала. Принаймні зовні не було жодних ушкоджень. Рись була виснажена і скоріш за все, враховуючи чим її тут годують – дуже голодна.

– Мені дуже шкода… – тихо сказав Льєн.

Шайна не озиралась на нього. Складно було сказати чому, та хлопцю хотілось із нею говорити. Він прагнув якось підтримати рись, бо почувався винним, що не зміг витягти її, коли мав можливість.

За наступний тиждень вартові забирали Шайну тричі. І хоч кастодіан поверталась так само неушкодженою, Льєн помітив, що вартові, які повертають її завжди відрізняються від тих, хто її забирав.

Після чергового такого повернення, хлопець притулився скронею до ґрат.

– Знаю…Я тобі геть не подобаюсь. Я це заслужив. Я взагалі мало чого хорошого у житті робив. Сафріна примушувала мене обманювати Аденну і Джейда…І це гидко. Та я не знав, що мені ще робити. Я довгий час думав, що з них усіх нормальний тільки Келдж. А тоді зрозумів, що діти Сафріни ні в чому не винні. Їх виховували не набагато краще за мене. Вони теж постраждали… От ти знала, що вона утримує мого батька?

Шайна роздратовано зітхнула, відвернувшись від хлопця.

– Я тебе втомив? Вибач, будь ласка. Я взагалі не думав, що я такий балакучий. Просто у моїй клітці ніколи нікого поряд не було… Я б хотів аби у мене теж був кастодіан. Я заздрю вам із Джейдом. Думаю це круто мати такого друга…Того, хто завжди на твоєму боці. Розумієш? Сонячні рідко дістають кастодіанів. Сам не знаю чого. Думаю, не всі люди тут такі як Аларик чи вартові. Думаю, тут є і хороші. Моя мама була хороша. Я пам’ятаю…

Шайна підвелася. Льєн замовк.

– Не сердься. На мене щось находить…Хочеться весь час балакати, бо я нервую…Я не хотів тебе розсердити, справді… Ну, от. Ти зараз будеш їсти моє лице? Може, не треба? Я замовкну, обіцяю…Дай мені шанс…

Рись рушила до стінки, що розділяла їх клітки, вона наближалась повільно, неначе готувалася до полювання. Спинившись поряд із хлопцем, вона розкрила пащу. Льєн очікував, що вона зараз кинеться на нього і в цілому був готовий до цього, та раптом почувся стукіт металу об кам’яну підлогу в’язниці. Повільно розплющивши очі він поглянув вниз. На нерівному камені лежав ключ. Саме той, яким він прагнув відімкнути клітку Шайни кілька тижнів тому.

– Як він у тебе опинився? – спитав хлопець, потягнувшись до єдиної можливості вибратись звідси.

Він почав повзти до дверей своєї клітки. Просунувши руку крізь ґрати, він встромив ключа у замок. З цього положення відмикати двері було геть незручно. Зап’ясток почав боліти від напруги. Почулися кроки, Льєн хутко витяг ключа і стиснув у кулаку, відсунувшись до стінки.

Молодий чоловік спинився перед ґратами, зазираючи всередину.

– О…Тепер я бачу…Ти і справді схожий на мене.

Льєн нахмурився, подавшись вперед.

– Ти…

– Так, сину, – кивнув Каллум, всміхнувшись. – Треба витягти вас із Шайною.

Льєн вийшов зі своєї камери і простягнув ключа Каллуму, той відімкнув клітку кастодіана. Певну мить вони просто дивились одне на одного, не розуміючи як реагувати. Льєн і справді був схожим на батька, от тільки Каллум доброти у своїх очах все одно не втратив. Син його мав дуже холодний погляд. То були наслідки дорослішання у клітці.

– Маємо поспішати, – кивнув Каллум, обійнявши хлопця.

Він поклав другу руку на голову кастодіана і трійця перемістилась у просторі.

– Стій, хіба ми не мали відправитись кудись у безпечне місце? – побачивши довкола королівську оранжерею, шипів Льєн.

Каллум потягнувся до рядів «сяйливого ока» корінці квітів сягали аж за вікна, купаючись у сонячних променях. Зрізавши один з таких, Каллум взяв зі столу мішечок і кинув корінь туди. Діставши з кишені аркуш, він кинув його до того ж мішечка і передав Шайні.

– Хапай це. Я відправлю вас із Льєном назад до Зоряної Варти.

– Що? – здивувався хлопець. – Ні, ми маємо лишитись!

– Не можна, щоб Аларик дістався до тебе, – уважно поглянув на нього Каллум. – Ти у страшній небезпеці.

– Але ж я кілька тижнів сидів у темниці. Він мав безліч способів мене вбити. Чого ж не зробив цього?

– А не очевидно? – озвався Аларик, вальяжно розсівшись на розкішному кріслі, що геть не пасувало до цього місця. – Я знав, що кілька місяців дядька підмінював двійник. І це не було частиною його плану. З усіх, хто коли-небудь мав на нього зуб, лише Сафріна достатньо шалена для подібних витівок. Думаю ти був здивований дізнатися, що маєш сина. Це мало тебе спонукати вийти із тіні і прийти на порятунок. І от ти знову вдома, любий дядьку.

– Нащо ти робиш це?

– Нащо? – підвівся Аларик. – Ти скував мене магією! Не дав мені зробити те, чого я прагнув! Я був вимушений брати шлюб із твоєю Ілайною, бо то був єдиний шанс здобути владу! Я заслуговую на цю корону! Я – син короля! Не ти!

– Відпусти Льєна і Шайну. Це лише між нами з тобою.

– Ні. Я нікуди не піду! – здійняв підборіддя Льєн.

– От бачиш?

Хлопець хоче на вечірку з нами, – реготнув Аларик.

Льєн повернувся до Шайни.

– Тікай!

Кастодіан кинула останній погляд на хлопця і граційно вискочила у прочинене вікно, тримаючи в зубах мішечок.

– І що робитимемо? – ставши поруч із батьком, спитав Льєн.

– О, я скажу, що ми робитимемо, – всміхнувся Аларик. – Льєне, ти ж дуже хочеш схопити он ті ножиці і увіткнути їх у шию своєму таткові?

Каллум змінився у обличчі. Льєн заклякнув, відчуваючи як магія змушує його потягнутись за садовими ножицями і стиснути їх у руці.

– Льєне… – відступаючи, мовив Каллум. – Ти цього не хочеш, це все його магія…

– Ти хіба не знав? Не можна вплинути на того, хто вже під впливом.

Льєн зробив впевнений крок у бік батька.

– Розумієш, у чім річ, дядьку… – всміхнувся Аларик. – Ти заборонив мені завдавати шкоди тобі чи комусь із моїх спадкоємців…Та ти нічого не казав про своїх.

– Не чіпай хлопця, – хитав головою Каллум, готуючись до близької загибелі. – Він тут ні до чого.

– Думаю, він і сам не зможе жити з тим, що накоїв, – реготнув Аларик, насолоджуючись одним різким рухом Льєна.

Очі Люмії здавалось полізли на лоба.

– То ти не кузен мені, а…Зведений брат виходить?

– Так, – зітхнув він. – По матері.

– День повний сюрпризів… І як же ти врятувався? Не думаю, що батько б відпустив тебе.

– Він зібрав все королівство і скористався даром, аби переконати їх що Каллума ніколи не існувало і він єдиний істинний король Міста Сонця. Тож тепер я ніколи і нікого не переконаю в тому, що є спадкоємцем.