Раді Вас бачити!

Сейдж прокинувся раніше необхідного часу. Джейда у сусідньому ліжку не було. Хлопець хмикнув, відкинувши ковдру. Де б не вештався його брат – йому ж гірше. Сафріна попередила, що це серйозна і непроста робота, тож найліпше, що він міг зробити – добре виспатись і підготуватися.

Сейдж привів себе до ладу і переодягнувся у чорну форму, що складалась із сорочки, подовженого камзола з широким коміром і штанів. На лацкані виблискувала нашита п'ятикутна зірка, виконана із маленьких коштовних камінців. Хлопець взув військові чоботи, із сиром'ятної шкіри, і пройшовся кімнатою розуміючи, що ніколи не носив такого зручного взуття.

До кімнати постукали. Принц прочистив горло, вирівнявшись:

– Заходьте.

– Мій принц, – поклонився вартовий. – Чи готові Ви до виходу?

Вартовий був представником судочинства, нижча ланка, його форма мала той самий фасон, але була пошита із дешевших матеріалів. Та зірка на його лацкані була такою ж, а значить Сейджу треба постаратись якомога швидше отримати срібну зірку з місячним каменем, а там і до зірки з білого золота і діамантів недалеко.

– Так. Дякую, Вейлане.

Вартовий поштиво кивнув. Зірка з білого золота вважалась орденом слави і показувала досвід, силу і вірність вартового. Мати таку зірку значило бути гідним захисником свого королівства.

Аденна очікувала на брата у вітальні. Перламутрове волосся було зібране у високий хвіст, відблиски зірки на лацкані веселковими крапками відбивались на шиї принцеси. Вона була вбрана у таку саму форму, що й у Сейджа, але під камзолом виднівся шкіряний корсет з металевими пластинами, вдягнутий на таку саму як у хлопця сорочку.

– Чому у тебе є броня, а в мене ні? – покосився на неї принц.

– А ти певен, що влізеш у мій корсет? – здійняла брову вона. – Хочеш приміряти?

Сейдж закотив очі. Аденна наблизилась, почувся глухий стукіт металевих підборів. Принцеса була взута у військові чоботи, шиті для жіночої ніжки. Вони були витонченішими, за його, хоч і були виконані із тієї ж сиром'ятної шкіри. Шнурівка сягала до коліна, а носаки і підбори було підбито металевими пластинами. Дівчина знагла потягнула брата на себе, поправивши комір сорочки, що неохайно стирчав над камзолом.

– Твоя форма має кращий вигляд, – бурмотів Сейдж.

– А все мій жіночий шарм.

– Ну…Якщо ти справді у це віриш, сестро…Хто я, щоб переконувати у протилежному?

Аденна штурхнула брата в плече.

– Вітаю Ваші величності, – вклонився начальник варти.

– Привіт, Кіране, – одноголосно привітались вони.

– Ми вирушаємо за хвилину, чи не знаєте ви, де наразі пан Джейд?

– Він не піде з нами, – відповіла Аденна.

Сейдж кинув на сестру невдоволений погляд. Кіран кивнув і вийшов за двері палацу.

– В якому сенсі «не піде з нами»?

Аденна повернулась до Сейджа.

– У прямому. Читай книги, якщо сенс моїх слів не доходить.

– Ні, ти знаєш, про що я, – принц наблизився до сестри, та розвернулась до вікна, обсмикуючи мереживний рукав сорочки.

– Своїми діями, вона остаточно втратить його, – тихо відповіла вона.

– Мама?

Аденна підняла очі на Сейджа:

– Вона знущається з нього. Знаючи, як важко він все це переживає…

– Досить оберігати брата, Адо! Він сам має усвідомити, ким є. Ні я, ні ти йому не допоможемо. Хай бере відповідальність за свій дар. Носитись із Джейдом як з писаною торбою, хвилюватись за кожен погляд, думку чи сказане слово я не збираюсь.

– Коли це ти став таким не чуйним?

Сейдж розвернувся.

– Коли набридло втирати шмарклі тому, хто сам себе до них довів. Найкраще, що ми можемо – ігнорувати його самокритику. Хоче ридати на даху, доки положення зірок не зміниться? Вперед.

– Ти ж відштовхуєш його!

– Він відштовхнув нас обох, Адо! Скільки разів ми намагались допомоги? Скільки заводили розмову? Скільки разів він уникав нас? Як часто просив лишити самого чи йшов геть? Мені набридло намагатись врятувати того, хто не бажає порятунку.

– І ти просто здався? – обурилась вона.

– Так, Адо. І щоб зберегти твоє серце цілим, рекомендую зробити те саме.

– Тобі справді байдуже?

– Ні. Я хвилююсь за нього, та я не здатен допомогти йому. Лише він сам. А доки він того не хоче – нічого не вийде.

– Як вам обом пасує форма! – протягнула Сафріна, входячи до вітальні.

Аденна і Сейдж озирнулись.

– Вітаю, мамо.

Королева підійшла ближче, погладивши лацкан камзолу сина.

– Я так вами пишаюся.

Сейдж засяяв, мов нова копійка.

– Дякую.

Аденна мовчки спостерігала за матір’ю.

– О, люба, твоє засудження видно навіть боковим зором, – зітхнула Сафріна.

– Дотепно, – хмикнула Аденна, склавши руки на грудях.

– Хіба? Щось не бачу найціннішого свого скарбу, доню.

– Якого ще скарбу?

Сафріна торкнулась щоки Аденни.

– Твоєї усмішки.

Принцеса відійшла на крок.

– Нам вже час.

Сафріна приховала розчарування. Четверо судочинців вичікувально дивились на королівську родину. Аденна рушила першою, Сейдж затримався біля матері.

– Тебе щось турбує? – спитав він.

Королева всміхнулась синові, взявши його за руку.

– Просто хвилююсь за вас.

– Не треба. Запевняю – ми не підведемо тебе.

– Дякую, синку. Часом я не уявляю, що б робила без твоєї підтримки.

Сейдж всміхнувся, обійнявши Сафріну, а тоді рушив слідом за сестрою та судочинцями.

Долати шлях вирішили верхи, супроводжувати принца та принцесу взявся цілий загін вартових. Аденна добре трималась на коні, втім сьогодні сідло було іншим, воно було твердим, через що принцеса відчувала дискомфорт під час руху. Значно краще було б піти пішки, втім шлях, вочевидь не близький.

– Чому б нам не переміститись за допомогою магії? Якщо не помиляюсь, ти здібний до цього дару?

– Переміщення працюють лише, якщо відправлятись туди, де вже бував раніше. Я не мав нагоди навідати те село, тож переміститись туди не зможу. Та не тривожтесь, принцесо, до необхідного місця півночі шляху. Скоро будемо там.

– То з ким ми матимемо справу сьогодні? – спитала Аденна, порівнявши свого коня із його.

– Уже кілька тижнів ми шукали грабіжника, що спиняв карети з даниною і обкрадав їх, вбиваючи перевізників. Злочин відбувався уже тричі на стежках різних сіл королівства. Ми сповістили селян, запропонували нагороду тому, хто видасть особу чи місцеперебування крадія.

– Особу було встановлено?

– Навіть краще. Місцевий корчмар затримав його і чекає на нас. І на винагороду, звісно.

– В чому полягає наша з братом робота?

– Все доволі просто. Пан Сейдж має переконати корчмаря, що нагороду він уже отримав. А Ви, принцесо, маєте переглянути спогади крадія і підтвердити або спростувати його провину.

– Чому ви обманюєте корчмаря? Йому ж було обіцяно нагороду.

– Спершу, нам треба знайти крадене. Скарбниця не поповнювалась кілька місяців, королева відмовила у винагороді.

Аденна замовкла. Хоч вона і не була королевою, та така відверта брехня здавалась їй принизливою. Решта шляху долалась мовчки, роздуми принцеси перебивав стукіт копит і шум лісу.

– Чого така кисла? – порівнявся з нею Сейдж.

– А ти чого такий веселий? – роздратовано спитала вона.

– Та годі тобі, ми нарешті робитимемо корисну справу!

– Зробиш іншу, не менш корисну?

– Яку?

– Їдь мовчки, брате.

Сейдж роздратовано зітхнув і прискорив коня, наближаючись до першого ряду в колоні вартових.

– Мій пане, краще Вам буде їхати у третьому ряді, – просив його Кіран.

– Я розберуся без порад, Кіране!

Аденна заклякла. У вухах зашуміло, відчуття дежавю було майже болісним. Принцеса відчула, як все її тіло неначе скувало. У наступну мить вона похитнулась, впавши зі свого коня.

– Сестро? – покликав Сейдж, спішившись. – Що з нею?!

Колона спинилась, вартові оточили принца і принцесу колом, захищаючи. Сейдж підняв сестру, поклавши її голову на своє коліно.

– Мій принце? Вона не ушкоджена?

– Голова наче ціла, але не прокидається. Це схоже на… Але ж вона не мала зараз занурюватись у чужі спогади… Що ж з тобою, Адо? – розмірковував він, оглядаючи розслаблене обличчя сестри.

Аденна не розуміла де перебуває. Це не було схоже на подорож до чужої свідомості, довкола була лише темрява, звук лунав, неначе з-під товщі води. Слів розібрати було неможливо.

Землі під ногами не було, підвівшись, Аденна змогла зробити крок, однак по чому вона рухається зрозуміло не було. Ніяково роззираючись, принцеса намагалась йти за звуком голосу.

– Обійдуся без порад… – почулось збоку.

Голос був ближче, Аденна продовжила рух.

– Агов? – покликала вона.

– Льєне… – почулось ще ближче.

– Обійдуся без порад… – голос був поряд, от тільки де?

Дзвінкий сміх звучав геть близько.

– О, ти тут! – почався голос Сафріни.

Аденна відчула, як мурахи вкрили її тіло.

– Мамо?

Маленька кулька світла з'явилась наче нізвідки. Принцесі нічого не лишалось, як піти за нею.

Вона опинилась у темниці. Сирий затхлий запах вдарив у носа. Протяг змусив її здригнутися. Льєн був скутий ланцюгами, кілька синців уже набували зеленого кольору, тож ударів було завдано днів зо два тому, на відміну від свіжої доволі глибокої подряпини на його щоці. Кров ще не встигла запектися і крапками стікала на сіре рядно, у яке був вбраний хлопець.

– О, ти тут! – озвалась Сафріна.

Вона стояла біля дверей, знуджено впершись в них плечем.

– Де ж мені ще бути? – поглянув на неї з-під лоба в'язень.

– Як твоє тренування?

– Відповідь на питання на моєму обличчі.

– Даруй, ніяк не можу розгледіти через невдоволений вираз. Скажу відверто, Льєне, ці тренування необхідні перш за все тобі. Ти ж хочеш розвинути власну силу?

– А для чого мені сила, якщо я сиджу в кайданах?

– Однієї ночі ця сила знадобиться тобі, хлопчику.

– Чи не натякаєш ти, що я колись виберусь звідси?

Сафріна реготнула.

– Якщо поводитимешся добре…Все можливо.

– Нащо я вам насправді? – стомлено спитав він. – Просто задля того аби вбити мене у потрібну мить?

– Ти маєш стати живим нагадуванням: сонячним довіряти не можна.

– О, так. Злодій у цій картині світу саме той, кого викрали в дитинстві і тримали у темниці!

– Не прикидайся бідною вівцею, Льєне. Знаю я вашу братію.

– Звідки така ненависть? Щось особисте?

– Вбивство мого чоловіка – це і є особисте! – зблиснула очима Сафріна.

– Якщо Келдж не брехав, ти і раніше прагнула винищити народ сонця. Отже, щось було і до вбивства Дейлана… – Льєн схилив голову вправо. – Цікаво, що саме.

Сафріна розгнівано втупилась у хлопця.

– Не хочеш – не кажи, – знизав плечима він. – Та дозволь дати пораду: чим швидше зізнаєшся собі, тим ясніше бачитимеш цей світ.

– Обійдуся без порад! – крикнула вона, розвертаючись. – Варто!

Двері відчинились і королева вийшла, востаннє озирнувшись.

– Покличте містера Келджа. Нехай нагадає в’язню про важливість хорошої поведінки.

Аденна різко повернулась до власного тіла, такі повернення завжди викликали головний біль. Сейдж і Кіран сиділи поруч, уважно стежачи за дівчиною.

– Що сталось? – прохрипіла вона.

– Ти впала з коня і відключилась. У голові не паморочиться? – поцікавився Сейдж.

– Ні…Я, мабуть зцілила себе, доки була у…

– Була де? Це нагадало те, як ти переміщуєшся у чужі спогади. Кого ти читала?

Аденна підняла очі на брата. Хай вони і були вірні одне одному, Сейдж до всього був відданим Сафріні. Краще йому не знати, що вона встигла поцупити спогади бранця. Лишилось тільки зібрати всі уривки. А це, схоже, буде непросто.

– Нікого. Просто випала з сідла і вдарилась головою.

– Яке ж ти нещастя, Адо, – зітхнув він, а тоді підняв сестру одним різким рухом. – Може поїдеш зі мною? Посаджу попереду, лише як пообіцяєш не падати ниць.

Аденна змусила себе усміхнутись і все ж залізла на свого коня. Вони продовжили шлях і вже за кілька годин опинились перед стареньким трактиром, збудованим із каменя.

Всередині майже нікого не було. Кілька п’яничок, схоже не пішли відучора і спали прямо за столами. Корчмар був немолодим чоловіком із бородавкою на щоці, помітивши гостей він поставив глиняний глек і кілька дерев’яних кухлів. Піна тонкою цівкою потекла стінками кухля, спиняючись на брудній кам’яній стійці трактиру.

– Ваші величності! Яке щастя для мого скромного закладу.

– Скромного не те слово, – поморщився Сейдж.

– Брате, зроби всім ласку – опустися на землю, – закотила очі Аденна і поглянула на шинкаря. – Вітаю, пане…

– Дульсс. Ієремія Дульсс, міледі.

– Що ж, Дульссе. Перш ніж отримати заслужену винагороду, покажи нам предмет торгу.

– Матиму за честь, моя принцесо, – схилив голову шинкар і заклав пальці до рота, засвистівши.

Із задніх дверей трактиру зайшли двоє кремезних чоловіків, тягнучи за собою зв'язаного хлопця, зовні років тридцяти.

Кіран рушив вперед, Дульсс перегородив йому дорогу.

– З усієї поваги, Ваші величності, та бранця я віддам лише після отримання заслуженої, як Ви самі зазначили, винагороди.

Аденна відійшла на крок, Сейдж розкинув руки, полярне сяйво застрибало попід нерівною стелею. Дульсс і охоронці в’язня заклякли. Принцеса заплющила очі, опиняючись у свідомості в’язня. Там було холодно і темно. Червоні зорі спалахували на чорному небі, немов вогняні кулі. Чорні спогади небезпечно блищали, нагадуючи блискучий обсидіан.

Сейдж стежив за обличчями тих, на кого розпорошував чари. Він був занадто зайнятий тим, що відбувалось перед ним, що не помітив фігури, яка виринула з пітьми. То був один із п’яничок, що виявився цілковито тверезим чоловіком, зовні років сорока. Кіран і двоє вартових зреагували миттєво, перегородивши йому шлях.

– Гарний фокус, мій принце, та марний. Я чекаю на дві скрині чистого золота, які були мені обіцяні.

– Ти ще хто такий? – покосився на нього Сейдж.

– Справжній корчмар і я, на правду, доволі розчарований. Сподівався Її Величність тримає своє слово.

Аденна раптом прокинулась.

– Сейдже, Дульсс – не шинкар!

– Я вже знаю, – бурмотів він.

– О, доброго ранку, принцесо. І часто Ви засинаєте під час роботи?

– Заарештуйте їх п'ятьох, – підвелась Аденна. – Вони всі крадії, працювали разом.

– А докази будуть? – реготнув корчмар. – Чи Її Величність забирає під варту кожного, хто не сподобався дочці?

Вхідні двері скрипнули. Шинкар закляк, опускаючи очі:

– Мій принц…

Дульсс і двоє чоловіків, що утримували в’язня впали на підлогу, низько опустивши голови.

Аденна озирнулась. Джейд стояв на порозі трактиру, його погляд був холодним і відстороненим.

– Маю надію, Ви підете на співпрацю із судочинцями без зайвого шуму, – рівним тоном сказав він. – Не кажіть, що ця надія марна.