Раді Вас бачити!

Джейд і Сейдж підвелися, щоб привітати Люмію і поштиво стояли, доки принцеса не всілась на стілець навпроти Аденни. Так вона відзначала те, що вважає себе другою за важливістю у палаці після королеви. Доволі сміливо, та Аденна вирішила не акцентувати на цьому уваги:

– Знайомтесь, хлопці, це – Люмія.

Вона кивнула їм, спинивши погляд на Джейдові. Аж подих перехопило від його таємничої зовнішності. Той рідкісний випадок, коли голос абсолютно підходив обличчю.

– Мене звати Люмія, – мовила вона до нього.

Джейд привітно всміхнувся.

– Радий знайомству, Люміє. Я – Джейд.

Її обличчя осяяла усмішка, що трималася доки вона накладала собі у тарілку смачну печеню і шматочки індички у якомусь солодкому соусі. По праву руку від неї сидів Сейдж і щойно вона побачила вираз його обличчя, мало не вдавилася.

– Даруй, тебе перекосило? – спитала вона, ледь проковтнувши величенький шмат м’яса, що не встигла прожувати. – Кліпни, якщо тобі треба…ну, не знаю, постукати по хребту…чи по пиці.

Аденна і Джейд переглянулись здивованими поглядами і ледь стримували усмішки.

– Я от не розумію, Джейд якийсь особливий? – спитав хлопець, теліпаючи напів обгризеною індичою ніжкою. – Чого ти мені не представилась?

– Ой, даруй я тебе цим образила? – саркастично спитала вона.

– Звикай, Люміє, – закинувши до рота шматочок, мовила королева. – У цьому палаці ображатися будеш не ти одна.

– Принаймні п'ятницями, – всміхнувся Джейд.

– Ну, якщо тобі буде краще… – зітхнула принцеса, позирнувши на Сейджа. – Мене звати Люмія. А тебе?

– Сейдж, – мовив він, простягнувши блискучу руку.

Люмія поморщилась.

– А жир від індички йде у комплекті із цим душевним привітанням?

Аденна пирхнула від сміху і прикрилась келихом. Сейдж нахмурився продовжуючи їсти.

– А ти…типу їх батько? – спитала Люмія. – Чи…Дід?

– Казала ж, борода тебе старить!

Джейд реготнув, взявши келих до рук. Сейдж не озираючись кинув у королеву шмат хліба. Аденна у ту ж мить змахнула рукою і той відлетів назад до хлопця вдаривши його у потилицю. При цьому вираз обличчя Сейджа не змінився абсолютно. Люмія і собі реготнула, спостерігаючи за незворушністю хлопця.

– Оті двоє дурників, що справляють гиржики, вперто ховаючись за келихами, які вже давно порожні, раніше вважалися моїми братом та сестрою. Та через ряд…не надто приємних подій ми виявились не дуже рідними, – пояснив Сейдж, зблиснувши зеленими очима.

– Не дуже? – перепитала вона. – Це як?

– Взагалі не рідними.

– О…Співчуваю, мабуть?

– Мабуть? – перепитав він.

– Що? – нахмурилась Люмія.

– Що? – скривився Сейдж, перекрививши її. – Тільки ти можеш чіплятися до слів?

Принцеса роздратовано зітхнула і прийнялась активно жувати.

– Язика не відкуси, голодне дитя… – мовив Сейдж, наливши їй яблуневого соку у келих.

– Я не дитя!

– Сейдже, дай їй спокій, – хитав головою Джейд.

– Просто підтримую розмову, – знизав плечима він.

– У вас тут щодня така божевільня? – спитала у королеви Люмія.

– Так, – кивнув Сейдж.

– Ні… – одночасно з ним відповів Джейд.

Хлопці переглянулися. Аденна зітхнула:

– Перепрошую за неналежну поведінку. Ми давно не вечеряли всі разом. Спливають забуті дитячі спогади.

– Так…Починаю пригадувати, чому Сейдж інколи їв окремо, – замислено мовив Джейд, помітивши безлад у його тарілці і довкола неї.

– І у слинявчику… – покосившись на крихти у бороді хлопця додала Аденна.

Сейдж нахмурився, стерши рештки їжі серветкою.

– Ну…– здійняла брови Люмія. – Не дарма ж кажуть, що перші сорок років життя у чоловіків найтяжчі.

Аденна реготнула:

– Ти вже не кажи.

– Хіба ти не маєш шанувати чоловіків? – подався вперед Сейдж. – Я думав у Місті Сонця жінкам не надто щастить мати власну думку.

– Вдавати, що когось шануєш і робити це насправді дуже різні речі, – зосереджено нарізаючи м’ясо на мілкі шматочки, мовила Люмія. – Якби тебе бодай одна жінка і справді шанувала, ти б знав різницю.

– Он як! – відкинувся на стілець хлопець. – Думаєш, мене не шанують жінки?

– А ти зараз почнеш хизуватися всім своїм послужним списком? – принцеса кинула на нього насмішкуватий погляд.

Сейдж насупився.

– Нема перед ким.

– Я маю образитись на це?

– Та роби, що хочеш.

– Сейдже…Як для гостя ти не надто ввічливий, не вважаєш? – звернув увагу Джейд.

– Не зважайте, такі вже у нього манери, – глузливо кинула Люмія, відпивши соку.

– Я лишаюся, – здійняв підборіддя Сейдж. – Тож я більше не гість у палаці, що на це скажеш, задавако?

Люмія мало не вдавилася. Знову. І знову через Сейджа. Аденна поглянула на нього з цікавістю:

– Чому ти різко змінив свою думку?

– Коли вже у нас в палаці живе дочка Аларика, я хочу впевнитись, що ти і всі інші у безпеці.

Аденна всміхнулась та нічого не відповіла.

– Ми теж повернемося, – кивнув Джейд. – Заберу батьків і поживемо з тобою, якщо ти не проти.

– Звісно ні, – не стримувала усмішки королева. – Я тільки рада вашому поверненню.

– Як мило, що моя поява зібрала вас всіх разом, – всміхнулась Люмія, радіючи, що бачитиме Джейда частіше.

– А ти великої думки про себе, мала, – хмикнув Сейдж.

– Я не мала. І так, великої, більшої за тебе так точно.

Раптом на столі поруч із тарілкою дівчини з’явилися дві масивні лапи. Люмія верескнула, Сейдж розреготався. Лапи одразу ж зникли і тварина сховалася під столом, махнувши хвостиком.

– Чого ти репетуєш? Це всього лише Шайна.

– Хто така Шайна? – тремтіла дівчина, коли два золотисто-зелені ока зблиснули під столом.

– Моя рись, – мовив Джейд, прикликавши кастодіана до себе. – Даруй, я мав попередити.

– У тебе є рись? Дуже граційне створіння… – знервовано всміхнулась принцеса. – Тобі пасує.

Джейд кинув легку усмішку. Сейдж скривився. Люмія вважала за краще не зважати на хлопця і його активну міміку. Вона продовжила вечерю, коли їй на коліна раптом вистрибнув здоровезний кіт, абіссинської породи. Від несподіванки вона впустила вилку. Служник одразу ж поклав на стіл нову. Кіт не зважав на всі ці рухи і прийнявся перебирати лапками, впускаючи кігтики у м’яку тканину її сукні. За певний час він нагрів собі місце і вмостився, зайнявши величеньким тілом майже всі її коліна.

– А це…

– А це вже мій. Його звати Абсалон, – відповіла Аденна. – Він ще та нахаба, тож просто зжени його з колін.

– А тебе люблять тварини, – підмітив Сейдж.

– Ну, а в тебе хто? Чи ти кастодіанам виявився не надто цікавим?

Хлопець опустив очі. Аденна і Джейд переглянулись.

– Люміє…Краще про це не…

– Все гаразд, Адо, – запевнив її Сейдж і повернувся до гості. – Я цікавий багатьом із них.

В його очах замиготів зелений спалах. Він розкинув руки і з відкритих вікон до палацу зліталися цілі зграї кажанів. Тріпотіння їх крил і дивні звуки, що нагадували чи то писк, чи то кректання, змусили Люмію верескнути, закриваючи голову руками. Абсалон миттю зіскочив з її колін. Їх було так багато, що все довкола здавалось темнішим, неначе безліч цих шкірястих крилець затуляли собою все світло.

– Годі! – крикнула Аденна. – Що це взагалі таке?

Сейдж поволі опустив руки і кажани повернулись до вікон, залишаючи палац.

– Коли Тірран помер, він передав мені частку своєї сили. Він не хотів лишати мене самого, тож…

– Тож тепер ти можеш керувати цілими зграями кажанів? І ти мовчав?

– Ну, ми вкрай мало спілкувались останні десять років, Адо, – помітив він. – Тож, так…Чимало змінилось.

– І як це вплинуло на тебе? – нахмурився Джейд.

– Я тепер маю очі всюди у королівстві. А опанувавши дар переміщення, можу слідкувати за порядком.

– То ти в нас народний месник? – здійняла брову Аденна.

– Щось таке…Я вірний своїй королеві, – жартівливо вклонившись, мовив він.

Вони помовчали. Люмія склала прибори на пустій тарілці і відкинулась на стілець. Її шлунок був повним і це невимовно тішило.

Аденна відпила із келиха і поставила його на стіл, поглянувши на гостю.

– Що ж… думаю ця ніч була сповнена емоцій для нас усіх. Може вже час влягатися?

– Що? Спати? Це вже ні! Вечір тільки припинив бути нудним.

Аденна і Джейд кинули на Сейджа красномовний погляд. Та зрозуміла його натомість Люмія. Вони хотіли лишитись на самоті. І це нормально, адже вони давно не спілкувалися. Дівчина підвелася.

– Джейде? – звернулась до нього Люмія.

– Так? – поглянув на неї хлопець.

– Проведеш мене? – всміхнулась вона.

Аденна і Сейдж обмінялись здивованими поглядами.

– Гм… – трохи розгубився Джейд, підводячись. – Звісно.

– Дякую за вечерю і взагалі, що прихистили, – мовила Люмія. – Я справді дуже ціную це.

Аденна кивнула, всміхнувшись.

– Тихої ночі.

Джейд та Люмія без поспіху залишили вітальню. Королева і Сейдж провели їх поглядом.

Йшли вони мовчки і принцеса прагнула якось це виправити.

– Мені було дуже приємно познайомитись із вами усіма.

– Твоя компанія нам також приємна, – привітно всміхнувся Джейд.

– У тебе дуже гарна усмішка, – помітила принцеса.

Джейд опустив очі, ох же ті пухнасті вії…Люмія завжди дивувалася, чому дівчатам треба їх підфарбовувати аби домогтися такого ж ефекту, який Дволикий дарує чоловікам просто так.

Вони спинились біля аметистових дверей.

– Гарної ночі, Люміє.

– І тобі. Дякую, що провів.

– Без проблем, – кивнув він.

Люмія відчула дивний порив і зробила крок до хлопця легко поцілувавши у щоку. Джейд застиг, кинувши на дівчину здивований погляд. Перш ніж він щось сказав, принцеса забігла до кімнати, зачинивши двері. Серце вистрибувало з грудей. Що це вона надумала? Та поруч із ним вона наче взагалі розучилась думати. Переодягнувшись, дівчина впала на м’яке ліжко. Попри те, що вона ночує у палаці тих, кого все життя вважала ворогами, Люмія почувалась тут у більшій безпеці, ніж у власному домі.

Джейд повернувся до вітальні.

– О, провів нашу гостроязику гостю? – глузливо кинув Сейдж. – Не загубилися?

Джейд здійняв брову.

– А ти вже скучив?

– Страшенно. Думав ти вже не повернешся.

Сейдж повернувся до Аденни:

– То, коли ти вже її спровадила. Може скажеш нащо вона тут?

– Впродовж останніх десяти років я намагаюсь пізнати задум, у який ми були втягнуті.

– Ну… – почав Сейдж. – Наша магія потрібна нам, щоб захистити Зоряну Варту…

– Так, – відповіла вона. – А ще відділити кордон. Перенести державу-ворога якнайдалі.

– Ну, так, – впевнено відповів Сейдж.

– І як ми це зробимо, всезнайко?

– Я думав, ми зрозуміємо, щойно виникне така потреба…

– Потреба існує весь час.

– Ти говориш як вона, – зітхнув Джейд.

– Тобто? – нахмурилась Аденна.

– Ти чекаєш війни. Та що як вона не настане?

– Каллум уклав угоду про ненапад. Та Аларик не дурень, він шукає способи обійти заборону. І знайде його.

– Гаразд, то ти знаєш як перемістити Місто Сонця якнайдалі від нас? – спитав Джейд.

– Ще ні, – зітхнула вона. – Та бабуся дещо сховала для мене.

– Тайніра? Вона щось знала?

Аденна кивнула.

– Я дізналась від Матісси, що бабуся життя поклала аби зібрати всі манускрипти зоряних ельфів. Вона привезла їх із кожного куточка Зоряної Варти і майже щоночі зачинялась у королівській секції, щоб вивчати їх та перекладати. Коли вона впізнала у Сафріні Антарес, почала ховати всі ці документи. Вона підшила їх у одну книгу і сховала у того, кому могла довірити власне життя. Найближчому другу.

– Деймону, – здогадався Джейд.

Королева поклала на стіл щось важке.

– Цей ключ він подарував мені у ніч моєї коронації. У його кімнаті, у стіні, Тайніра зробила магічний сховок. Відчинити його міг лише цей ключ і хтось її крові.

– Вона лишила тобі спадок, – кивнув Сейдж.

– І неабиякий, – Аденна підвелася. – Ходімо, я покажу.

Вони рушили до кабінету, де збиралася королівська рада. Аденна поклала книгу на круглий вітражний стіл. Обкладинка містила тиснене зображення символу Троїстої Богині Місяця.

– Я перенесла її сюди, щоб вивчати на засіданнях ради разом зі жрицями та Ґладіс.

– Чому деякі сторінки пусті? – нахмурився Джейд, коли королева прогорнула книгу.

– Вони відкриваються тому, про кого тут пишеться. Мої сторінки вже проявились. Там сказано про подолання Омани і здобуття корони. Ваші сторінки тут теж є і я б хотіла, аби ви переглянули їх.

– Ну, гаразд, зараз проглянемо і далі що?

– Не все так просто. Ті сторінки проявляються поступово. Ви можете сидіти над ними годинами і нічого не отримати. Тож проглядатимете сторінки щоночі, коли ви вже вирішили повернутись.

– Гаразд. Та це ж не все, чи не так? – здогадався Джейд.

Аденна зітхнула.

– Проявилися певні записи, у них говорилось, що відповідь буде знайдено, щойно явиться провісник Сонця, – вона опустила очі. – Довгий час Каллума вважали цим провісником.

Хлопці замовкли, Аденна зітхнула, пригадавши його. Хоч це і було давно, хоч вона після цього вже закохувалась і прощалася, та той давній біль досі мучив її. Королева здійняла підборіддя, опанувавши себе.

– Цей запис проявився кілька років тому.

Королева погортала сторінки і вказала пальцем на рядок:

«І зустріне Сонце Місяць у темряві посеред нічого. І стане він ключем до відповіді, яку шукає правитель»

– Тому ти була у «пусці» цієї ночі? – зрозумів Джейд.

– Я ходжу туди щоночі, – кивнула Аденна. – Чекаю. Сьогодні чомусь вирішила піти раніше, не знала чому, та мене неначе тягло туди. Там я і знайшла Люмію, без свідомості у «сяйливому оці», а вартові уже збиралися тягнути її до Аларика, тож я не дозволила їм.

– І ти певна, що це вона? – звузив очі Сейдж.

– Намагаюсь зрозуміти, – обійняла себе за плечі вона. – Таємниця криється і у тому, чому Богиня так прагне аби ми перемістили Місто Сонця якнайдалі. Та нащо вона взагалі створила сонячних, якщо ми мусимо постійно від них захищатися?

– І як це зрозуміти? – розгублено спитав Джейд.

– Ми зі жрицями і Ґладіс шукаємо всі можливі згадки про Богиню, – зітхнула Аденна. – Це не міф. Колись вона була тут. І мала якусь історію. Так само як і їхній Дволикий Бог.

– Ти не думала, що Дволикий це просто їх вигадка? – пирхнув Сейдж. – Спроба вчергове повторити за нами?

– Думала, – кивнула Аденна, дорогоцінні камені у її королі зблиснули у сяйві магічних куль. – Доки не знайшла один фоліант, що відкривається тільки спадкоємцям богів. І там є сторінки, призначені посланцю Сонця.

– Тобто?

– Так само як ми нащадки Троїстої Богині Місяця, Люмія може бути спадкоємицею Дволикого. І якщо суть нашої сили зрозуміла…

– То нащо вона була подарована їй ? – закінчив за нею Сейдж.

– Це я і прагну зрозуміти. Який вона має звʼязок із нами. І хто такий той Дволикий взагалі.