Раді Вас бачити!

– Є якісь новини? – скочив Сейдж, коли начальник варти повернувся з пошуків.

– Востаннє її бачили у селищі Риб, – зітхнув Кіран. – Хтось бачив як дівчина у плащі королівського крою рушала до «пустки».

– Це я і сам знаю! – крикнув Сейдж.

– Кіран ні в чому не винен, – застерегла Аденна. – Заспокойся.

– Як я можу заспокоїтись, коли вона зникла?!

– Ваша Високосте! – виступив вперед інший вартовий. – Вони почали рух «пусткою».

Джейд напружився, погляд Аденни вмить став крижаним.

– Чи всі діти в укриттях?

– Так, Ваша Високосте.

Вона кивнула:

– Ґладіс, ти наклала захисні чари на палац?

– Так, Ваша Високосте, жриці підтримуватимуть захист зсередини.

– Добре. Затички?

Всі витягли з кишень зачакловані навушники. Вони дозволяли блокувати голоси ворога, натомість чути лише побратимів. Це був єдиний спосіб убезпечити себе від сили Аларика.

Загони вартових вишикувались по довжині кордону з «пусткою». Їх сріблясті обладунки із синіми зірками на плечах і символом Троїстої Богині Місяця на грудях виблискували у сяйві магічних куль. Було занадто тихо. Неначе вся природа причаїлася в очікуванні. Аденна, Сейдж і Джейд приготувалися до майбутньої атаки. Абсалон і Шайна, вбрані у спеціальні обладунки, що захищали їх боки і голівки, мружили очі, пригнувшись.

З-за дерев вигулькнула тінь. Вартові підготували мечі для нападу.

– Стійте! – крикнула Люмія, піднявши руки. – Це я…

– Люмія… – Сейдж побіг до неї, пригорнувши до себе. – Де ти була?

– Я перенеслась сюди раніше за інших…Вони вже на шляху. Будь ласка, знешкодьте мене… – вона з надією поглянула на Джейда. – Хоч якось…Я не контролюю цього…

Аденна здійняла руку, готова викачати повітря з її легень, аби дівчина втратила свідомість. Сейдж кинув на неї нищівний погляд:

– Навіть не думай про це.

– Але це шанс. Ми можемо сховати її у палаці, вона просто спатиме. А із Алариком ми розберемось.

– Ні! – рявкнув Сейдж. – Я не дозволю нікому з вас їй шкодити.

– Сейдже… – торкнувшись його щоки, мовила Люмія. – Він контролює мене, через це кляте кольє. Він все це продумав заздалегідь. Примусив мене привести за собою армію. Примусить і керувати сонцем, аби спалити вас. Я не хочу цього, та я не здатна протистояти.

– Якщо він контролює тебе, як ти можеш розповідати нам про це? – замислився Джейд.

– Той імунітет не робить мене загіпнотизованою як інших. Він не здатен видати свій контроль за моє бажання. Та все ж…він контролює мою силу, тож коли накаже діяти… Прошу! Зробіть щось аби я не виконувала його наказів.

У якусь мить дівчина почала падати, а тоді повисла у повітрі. Сафріна тримала руку витягнутою.

– Мамо! – ошелешено видихнув Сейдж.

– Що? – невинно спитала Сафріна. – Ти заборонив Аденні щось робити, мені – ні. До того ж дівчинка має рацію. Якщо вона буде без свідомості, Аларик не вплине на неї. Я перенесу її у палац.

Тишу ночі увірвав галас, брязкіт заліза і важкі кроки. Військо у золотих обладунках синхронно насувалося. Вартові підготувались до бою. Стукіт металу, викрики і спалахи магії лунали звідусіль. Тремтіла земля. Аденна відбивала удари рукою з мечем, а тоді другою викачувала повітря з легень противника, змушуючи падати долілиць. На полі бою були й ті, що одразу ж переносили поранених до лазарету за допомогою чарів. Кропітка робота вимагала уваги і кількох вартових, що захищали такого мага.

Сейдж змахнув руками, полярне сяйво набувало кривавого кольору, він насилав його точково, змінюючи форму, що нагадувала постріли. Сяйливі стрічки проникали у шоломи противників, змушуючи їх верещати від страху.

Джейд рухався неквапом. Темрява, що оточувала його неначе чорний дим, приховувала його кроки. Він кидав всього один чіпкий погляд на противника аби перемогти його без зброї, без рухів, лише поглядом. Зуби Шайни були такими міцними, що руйнували обладунки сонячних, вони кришили її, рись була швидкою і збивала ворога з ніг, завдаючи глибоких укусів.

Сафріна підіймала ворогів телекінезом, скидаючи їх на землю з великої висоти. А тоді на поле бою ступив Аларик. Він змахнув руками і кілька великих загонів заполонили собою поле бою, на ходу атакуючи вартових. Вони стріляли у них із золотої зброї, що викидала обручі, вкриті рунами. Торкнувшись шкіри, ті одразу ж застібалися на шиї, позбавляючи сил і повністю знерухомлюючи.

– Сейдже!

Хлопець випустив проміння, Аденна посилила його утворивши захисний купол довкола вартових, що скупчились у групи, закрившись щитами. Вони виставили списи собі на плечі, готуючись атакувати.

Сафріна стрибнула вперед, випроставшись перед Алариком, вона здійняла підборіддя. Щось зблиснуло в очах короля на мить, а тоді він атакував, Сафріна відбила удар. Срібний і золотий мечі дзвінко зіткнулися.

– Богине… Яке ж ти вже старе і немічне! – закотила очі вона. – Що, зсував свій цикл, аби тебе сприймали як мудрого і дорослого після Каллума?

Вона завдала удару, помітивши як тремтить рука Аларика. Тоді Сафріна вдарила знов, змусивши його оступитися.

– Я десять років сиділа під замком і навіть я краще тримаю удар. Підводься, нещастя!

– Звідки стільки емоцій, Сафріно? – пирхнув король. – Хіба після розриву зв’язку тобі не має бути байдуже щодо мене? – він зібрався і завдав кілька влучних ударів, що зачепили кольчугу на згині ліктя. Сафріна відчула різкий біль в руці.

– Чого ти не намагаєшся вплинути на інших? Думала це єдина радість для твого роздутого его. Коли вже з мечем ти не надто здібний.

Вона відбила його удар, штовхнувши плечем. Аларик нахмурив брови, наступаючи знов. Сафріна реготнула, усвідомлюючи:

– А! Ти не можеш! Ти вже контролюєш своє військо… Хороший король! Без примусу на битву військо не затягнув.

Аларик вдарив її по обличчю, щока і ніс одразу ж нагрілись від удару металевою рукавицею. Кров потекла, скрапуючи на її обладунок.

– Що, тобі навіть квіточки не допомогли стати могутнім? Яке ж ти жалюгідне…

Аларик заревів, замахуючись на неї мечем.

– Ну ж бо, давай! Перевіримо чи після розриву зв’язку можна вбити свою половину.

Король поліз у кисет на поясі і розпорошив над обличчям блакитний пилок. Його очі засяяли, а сам він похитнувся. Сафріна скористалась цим і вдарила його мечем по руці. На зап’ястку виднівся глибокий кривавий слід, рукавиця злетіла з руки. Король вдарив її іншою рукою. Сафріна задихнулась. Тоді він розвернувся і вдарив знову, цього разу в груди. Стук металу був оглушливим, вібрація змусила її впасти. Тоді Аларик став над нею, зловтішно всміхатися.

– Щоб ти сконала я не маю витрачати пилок. Мені, начхати коли ти помреш, Сафріно. Тож я просто лишу тебе тут, нехай добиває хтось із моїх воїнів. Я не витрачатиму більше час на тебе.

Сафріна заплющила очі і прочитала заклинання, а тоді підвелася і атакувала його зі спини, поваливши на землю. Золотий шолом із короною покотився високою травою.

У кількості вартові і простий народ, що пішов на бій добровільно, переважали сили ворога. Та у силі…А ще й із їх новою зброєю, що закувала у кайдани так багато магів було складніше. Сейдж помітив, що Сафріна програє бій, втрутившись він вдарив Аларика і відтягнув від нього матір.

– З тобою все гаразд?

Вона кивнула.

– Скажи іншим хай знімають ті затички. Аларик контролює власне військо і Люмію, він не має сили впливати на інших.

Сафріна підвелася і продовжила бій, поранене стегно не давало вільно рухатись, вона відчувала, як починало темніти в очах. Та здаватись рано. Відбивши від народного бійця у зоряних обладунках двох сонячних, вона подала руку чоловікові, що лежав зараз на землі. Той підвівся, кивнувши:

– Дякую…

Вона відповіла кивком, а тоді зустрілась із ним поглядом.

– Джек?

Спершу очі колишнього шинкаря звузились, а тоді в них промайнуло впізнавання.

– Локсаль?! – прохрипів він. – Ну, і покидало ж тебе!

Попри все, що було у її житті, побачити Джека було приємно. Він був людиною з її минулого життя, коли все ще було не настільки…складно. Коли єдиним хвилюванням було лише те чи переможе вона чергове вайло у «ямі» і чи буде у таверні достатньо відвідувачів, щоб вона добре заробила за зміну.

– Хоч я досі згорьований і нескінченно злий на тебе за свого сина, я все ж радий, що ти знайшла правильний шлях, – прохрипів він, постукавши її по плечу.

О, так…Ієремія. Хоч він сам обрав красти у корони, все ж вона почувалась винною, що віддала наказ піймати його, а тоді підлаштувала страту Джейдом. Привиди минулого шукатимуть Сафріну завжди, куди б вона не пішла. І те минуле вже, на жаль, не змінити.

– Ні! Шайно! – почувся крик збоку.

Вона озирнулась. Золотистий обруч з рунами закрився на шиї рисі. Кастодіан впала, не маючи змоги рухатись. Сафріна наблизилась до Джейда. Вартові оточили їх, ставши колом, захищали від нападників.

– Джейде, це те, чого я тебе вчила… – Сафріна поклала руку йому на плече.

– Не чіпай мене! – скинувши її руку, крикнув він. – Це все твоя провина!

– Зробімо це разом, я почну її зцілювати одразу, вона не відчує болю, – вмовляла його Аденна.

– А що як не вийде?

– Все вийде, Джейде, – взявши його за руку, мовила вона. – У нас з тобою вийде все, ти чув мене?

Хлопець з тривогою покосився на рись.

– Шайно…Я постараюсь не завдати тобі болю…Прошу, вибач мені.

Він сконцентрувався, Аденна заплющила очі, готуючи цілющі промені. Вони водночас направили свої сили на кастодіана. Обруч впав з її шиї, рись стрибнула на ворога, що збирався атакувати зі спини.

– Це можливо… – прошепотів він. – Ми можемо врятувати всіх закованих!

Аденна всміхнулась.

– Я ж казала. Все вийде.

Він швидко поцілував її і вони розійшлися, продовжити бій. Аж раптом небо почало змінювати колір. Воно набувало багряних відтінків, а тоді з-за «пустки» на Зоряну Варту напливало палюче сонце, що сліпило своїми променями. Хтось заверещав. Люмія стояла на вході в палац. Сльози стікали її щоками, а рука була піднята до неба, направляючи світило. Сейдж, Аденна і Джейд хутко застосували свої сили, утворивши захисний купол, що приховав сяйво.

– Йди по неї, Сейдже, – сказала Аденна. – Ми втримуватимемо купол.

Хтось атакував зі спини, вдаривши королеву по голові. Дівчина впала, цілісність купола змінилася, темрява Сейджа почала розпорошуватись, немов дим на вітрі. Аденна розвернулась, сонячний воїн, схопив її за обладунок, піднявши над землею. Королева стиснула руку, стискаючи простір довкола нього. Вартовий похитнувся.

Джейд саме вразив трьох бійців і, відступаючи, відчув удар, а тоді пекучий біль, що пронизав спину. Лучник цілив у нього зарядами сонячного проміння. Вони руйнували обладунок, пропалюючи шкіру. Кинувши погляд на одного з лучників, Джейд, кульгаючи, рушив далі. Навіть не чекав, коли той звалиться на землю. Він бачив як дівчину з народу попереду обступали четверо вартових, Джейд вдарив одного мечем, оглянувши інших. Дівчина повернулась. Її губи тремтіли, та погляд був рішучим.

– Айріс? – здивувався він.

– Пане Джейд… – всміхнулась вона. – Дякую.

Її очі розширились, вона кинулась до нього, відштовхнувши. Заряд поцілив їй в живіт. Вона впала, задихаючись від болю.

– Трясця… – підхопив її Джейд. – Айріс!

Аденна послала дівчині промінь зцілення. Джейд відтягнув її далі від битви.

«Ти цілий?» – подумки звернулась Аденна.

«Так.»

Королева перемістилась до них і присіла біля Айріс.

– Ваша Високосте…

Аденна поклала руку їй на щоку:

– Дякую, що врятувала його.

Вона зцілила рану дівчини.

– Перемістіть її в лазарет.

– Ні, я ще можу допомогти…

– Можеш, та тобі треба набратися сил, кровотечу я спинила, та рана ще свіжа, не ризикуй.

Сонце знову ворухнулося небом, тепер золоті промені вкривали половину поля битви. Вартові кричали, відбігаючи до тіней, їх шкіра палала, змушуючи їх втрачати рівновагу. Чим активно користувались сонячні, атакуючи тих одразу ж. Аденна скинула руку, уявляючи захисний купол довкола своїх воїнів. Сонячні ж, що перебували у безпосередній близькості до неї хапалися за горло, падаючи.

Невеличка група із червоними сонцями на обладунках проривалась між загонами, сіючи там хаос. То були «підкидьки» на чолі з Льєном, були також Ерендір, Морін та ще кілька людей. Люмія тремтіла, побачивши Тедроса та Арію, вони билися разом з іншими, виступили проти власного народу, а вона…Вона мусить робити те, чого хоче Аларик.

Келдж і Ґвендолін билися спина до спини, їх вправність викликала захоплення. Колишня начальниця була дуже швидкою, вона змінювала позицію і вибивала зброї із рук опонентів. Келдж рушив вглиб війська ворога і задіяв магію, змінивши свою подобу. Знищивши п’ятьох бійців Міста Сонця, радник ледь встиг уникнути удару в спину.

– Обережніше, старий, – озвався хтось за спиною.

Він поглянув на усміхненого хлопця із мідними кучерями.

– Льєн? – Келдж всміхнувся, обійнявши його.

– Як ти тут взагалі?

Троє ворожих воїнів кинулись на них, намагаючись вразити мечами, Келдж та Льєн почали відбиватися.

– Давай спершу розберемося з цими виродками, – мовив хлопець, продовживши бій.

Земля здригнулася, глибокі тріщини поповзли нею, тремтіла й вся «пустка». Сонце продовжувало наближатися до поля бою. Аденна скинула руку, втримуючи світило на місці.

– Тобі не вистояти, Аденно, – всміхнувся Аларик. – Та я б міг піти на зустріч, якби ти просто здала мені джерело і пішла геть з цих земель.

Аденна не дуже розбирала його слова, навушники добре блокували голос Аларика, до неї долинали тільки уривки фраз. Король підійшов ближче. Троє вартових скинули мечі, не дозволяючи нападникам вразити королеву, доки та концентрувалась на силі. Аденна продовжила стримувати рух, яким керувала Люмія позаду неї.

– Нащо намагатися? – продовжував він. – Ваша Богиня підвела вас трьох. Вам не встояти перед моїм військом. Я готувався до цього бою все життя. А до мене це робив батько. Ми розвинутіші за вас. Могутніші за вас. І ця земля належить нам як і все, що створив Дволикий. Поглянь скільки вже полягло, Аденно.

Вона не хотіла бачити. Знала, що загинуло вже чимало її людей, та не мала сили подивитися.

– Розумію, ти ще молода, не так давно при владі, ти доволі амбітна. Та чи варті твої амбіції життів людей? Ти ж не дурна! Розумію, ти – жінка. Тебе ведуть емоції, а не розум, та все ж…

Вона махнула рукою і Аларик почав задихатися.

– Стули ж нарешті свою пельку, виродку! Я все одно тебе не чую!

Люмія виснажено опустила руки. Сейдж обіймав її, намагався в чомусь переконати. Абсалон, проскочив між ногами воїна і змахнув хвостиком. Його кінчик набув гостроти і лишив глибоку подряпину на обладунках. Воїн заверещав, падаючи на землю. Аденна всміхнулась. То був їх маленький секрет. Кастодіани, що вміли змінювати подобу, навіть так мінімально як це робив її кіт, були дуже рідкісними і вона завжди вважала, що це краще тримати у таємниці. Абсалон набрав швидкості і кинувся на воїна, стрибаючи на його обличчя, розмахуючи хвостом. Королева пишалася – її кастодіан був чудовим воїном. Хоч серце її стискалося щоразу, як кіт перебував у самому центрі битви. Вона відчувала, що перемагає, військо ворога рідшало, Аларика оточили, перемога має бути близько! Аденна всміхнулась, відкидаючи від себе кількох нападників.

– Мамо! – крикнув Сейдж, опустившись біля Сафріни, що лежала на траві.

Це відволікло Аденну і вона повернулась. Щось вдарилось об її руку. А вже за мить – залізний обідок вкрив її шию. Дівчина повалилась на землю, відчуваючи що не здатна навіть кліпнути.

– Ні! – прибіг до неї Джейд. – Адо!

«Все гаразд. Просто звільни мене, в нас багато роботи.»

Джейд тремтячими руками провів по її обличчю, у спробі сконцентруватися.

– Аденно! – поспішав Сейдж. – Там мати…Вона поранена, допоможи, будь ласка!

– Чи ти сліпий?! – рявкнув Джейд. – Вона знерухомлена!

– Ну, то зламай їй палець і звільни! – роздратовано гаркнув Сейдж. – Вона все одно зцілиться. А Сафріна там вмирає!

Джейд кинув на Сейджа нищівний погляд. Хлопець важко зітхнув і повернувся до Сафріни.

«Він має рацію. Давай швидко.»

«Але ж це не буде безболісно.»

«Ми не маємо часу. Хутко, Джейде. Давай.»

Він налаштувався на її мізинець, Аденна примружилась від пронизливого болю. Обідок впав з її шиї, дівчина хутко вилікувала палець.

– Все гаразд? – спитав він.

Вона швидко поцілувала Джейда:

– Так. А тепер ходімо.

Наближаючись до Сафріни Аденна замислилась і повернулась до хлопця:

– Може і кольє з Люмії можна так зняти?

– Навіть не думай! – рявкнув Сейдж.

– Цікаво, то мене калічити аби врятувати Сафріну – нормально. Калічити Люмію, щоб врятувати решту – гріх. Ти б вже обрав стілець, брате. Два не забагато для твоєї хирлявої дупи? – роздратовано спитала Аденна.

Сейдж мовчав.

– До того ж я намагався, – відповів Джейд. – Моя сила не діє на неї. Не знаю, що Аларик запхав у те кольє, але їй не можна зашкодити магією.

– От тільки Сафріна якось її все одно вирубила, – помітила Аденна, присівши біля Сафріни.

– Думаю, Аларик не чекав її побачити, – зітхнув Джейд. – Він знав, що вона у клітці. А отже, не сподівався, що ти долучиш її до битви. Тому і не підготувався.

Королева провела рукою над тілом Сафріни:

– Я зцілю тебе.

Вона перехопила руку Аденни:

– Ні.

Сафріна важко дихала, волосся прилипло до спітнілого обличчя.

– Як ні? – нахмурилась королева. – Ти помираєш!

– Так і має бути, – хитнула головою жінка.

– Про що ти кажеш? – не розумів Джейд, присівши поряд.

– Під час свого бою із Алариком, я привʼязала його життя до свого. Помру я – і все це нарешті скінчиться. Я чекала цієї миті майже все своє ув’язнення. Миті, коли він нарешті зникне з цього світу.

– Разом з тобою? – обурився Сейдж.

Сафріна всміхнулася.

– Зрештою, ти мала рацію, – глянувши на Аденну, продовжила вона. – Все почалося через мене. І це має припинитися. Занадто багато було втрачено.

– Мамо…– сльоза потекла щокою Сейджа.

Вона лагідно всміхнулася їм трьом.

– Я так боялась нашого бою… – хитала головою вона, знову глянувши на Аденну, – боялась поступатися комусь все своє життя. Мене лякала думка, що я можу програти матері, сестрі, Аларику, тобі… натомість я поступилась самій собі.

Очі Аденни набрались сльозами, та вона відвела погляд, не даючи їм скотитися щоками.

Ґвендолін бігла до них і вже за мить, перетворилась на Ґладіс. Обладунки колишньої командирки здавались завеликими для худенького тіла архіваріуса. Вона сіла на траву поряд із подругою.

– Сафріно…

– Знаю, що цього замало…– шепотіла Сафріна. – Знаю, що принесла забагато страждань. Я мала вдовольнитись тим, що ви всі є у мене… цього завжди було достатньо, та я просто не хотіла цього бачити. Скільки часу я витратила на пусте… Ти мала рацію. Ти завжди казала мені правду, Ґладіс. Я мала слухати тебе. Я мала спинитися…

– Не йди… – вона погладила її обличчя.

– Я пишаюсь тим, ким ви троє стали, – мовила Сафріна ще раз поглянувши на Джейда, Аденну та Сейджа. – Не завдяки, а всупереч мені. Будьте разом. Не відштовхуйте одне одного. У єдності ваша сила.

– Мамо…– шепотів Сейдж, плачучи.

– Йдіть. У вас ще багато роботи. Не лишайтесь зі мною.

– Ні…– тягнувся до неї Сейдж.

– Я лишуся, йдіть, – запевнила його Ґладіс.

Сейдж поцілував Сафріну у лоба, взявши її руку.

– Я люблю тебе.

– І я люблю тебе синку, – коли трійця відійшла, Сафріна пошепки додала: – Люблю вас усіх, хай ви і не повірите в це більше.

Повертатись у бій, після почутого було складно. Аденна почувалась так, неначе з її легень вибили все повітря. Вона підняла руку і що є сила посунула сонце якнайдалі від королівства і «пустки». Вартові радісно крикнули, знову заповнюючи суцільні тіні поля бою. Вони хапали поранених сонячних, вдягаючи браслети на їх зап’ястки. Нову зброю, що витягала всі їх сили назавжди. Таких було небагато, близько сорока на все військо, їх готували для тих хто становив найбільшу загрозу. Такий самий браслет був зараз і у Джейда на поясі. Підібратися б до Аларика…

– Сейдже… – благала Люмія. – Ти ж можеш спинити це, дай мені той браслет, я не витримаю більше…

– Він забере твою силу назавжди, ти розумієш?

– Ви втрачаєте людей. Якщо Аденна розірве сонце, то поляжуть всі. Ти маєш зробити це.

– Ні…

– Сейдже, я небезпечна. Я не можу контролювати це.

– Я знаю… – шепотів він. – Та я не можу зашкодити тобі.

Вона знову потягнула світило, вкриваючи його сяйвом поле бою. Хто був швидшим – просто тікав у тіні, а хто забарився перетворювався на попіл. Люмія, плачучи поманила пальцем і сонячний промінь торкнувся руки Сейджа. Він закричав, притискаючи обпечену руку до себе.

– Я не хочу цього. Та я не можу контролювати свою магію зараз.

– Ми щось вигадаємо… Я обіцяю, я знайду спосіб врятувати тебе.

– Він вже у тебе є.

Ґладіс обійняла Сафріну, заплакавши.

– Пробач мені, – шепотіла Сафріна. – Ти завжди була мені гарним другом. Навіть коли ненавиділа.

– Я ніколи не відчувала ненависті до тебе, – погладивши її по голові, мовила архіваріус.

– Тільки жаль? – здійняла брову вона.

– І бажання вперіщити, – кивнула архіваріус.

– Я завжди цінувала тебе, Ґладіс, хоч і була стервом.

– Стервом таки була, – погодилась вона. – Та мені страшенно бракуватиме твоєї нахабності.

– А мені твоїх колкощів і повчального тону.

Вони всміхнулись одна одній.

– Дякую тобі, – прошепотіла Сафріна. – Дякую, за все.

Ґладіс кивнула їй, намагаючись всміхатися, та сльози застелили очі. Сафріна зітхнула. Її очі повільно заплющились, а згодом і усмішка зникла з її обличчя, самотня сльозинка текла до підборіддя.

Архіваріус погладила її по щоці і заплакала.

– Прощавай, подруго… знайди мир.

У ту ж мить кольє спало з шиї Люмії. Аларика нарешті було переможено. Кілька воїнів ще продовжували бій, проте більшість з них розгублено озиралися, неначе пробудилися від сну. Дівчина хутко перемістила сонце за межі «пустки» і, перечіпаючись, наблизилась до королеви. Її спина, руки і шия спітніли від страху і чужого контролю. Принцеса ледь трималась на ногах. Вхопивши Аденну за плечі, вона розвернула її до себе:

– Я заберу всіх, – тремтячим голосом мовила Люмія. – Перемістіть Місто Сонця якнайдалі звідси.

– Але ж… Аларика більше немає, – королева розгублено поглянула на неї.

Люмія мовчала, сльози повільно текли щоками.

– Ти щось побачила? – здогадалась Аденна. – Там у книзі.

Принцеса кивнула, побілілі губи затремтіли.

– Я маю повернутися у Місто Сонця, – тихо промовила вона.

Сейдж нахмурився:

– Але… Нащо? Ти ж можеш лишитися тут. Зі мною. З нами усіма!

Вона наблизилась до хлопця і знову перечепилася, Сейдж підхопив її.

– Я тримаю тебе, – сказав він, хоча його руки теж тремтіли.

– Я маю піти. Такою є ціна, – шепотіла вона, притулившись до нього.

– Яка ще ціна?

– Це частина легенди про Богиню. Вона мала вбити Дволикого, аби уникнути кари богів. Та вона не пішла на це. Тож платити довелося її нащадкам. Кожен з вас зустрів того, з ким мав би ворогувати, та натомість покохав. Аденна втратила Каллума, він загинув рятуючи близьких. Джейд втратив дівчину, одну з підкидьків Аларика – вона не змирилася з його даром. Тепер прийшов час платити тобі. І ти маєш втратити мене, аби кара не продовжувалась. Тільки це допоможе вам трьом розірвати порочне коло і перенести Місто Сонця якнайдалі.

– Нащо його переносити, якщо ми уникнемо кари?

– Ми не маємо більше зустрічатися, Сейдже. Інакше наші народи ворогуватимуть вічно, доки хтось із нас не втратить іншого. Така умова миру.

– До дідька умови! – розгнівався він. – Мені не потрібен мир без тебе!

Люмія торкнулась його щоки, схлипнувши.

– Пробач мені…

– Ти ні в чому не винна. Це Аларик.

– Єдине місце, де я коли-небудь була щаслива – тут. Поряд із вами.

– Не залишай мене… – благав Сейдж, плачучи. – Прошу.

– Я цього не хочу, – ридала вона, стискаючи його руки. – Але я мушу. Я кохаю тебе.

Він взяв її обличчя у свої руки, вдивляючись у нього неначе міг написати її портрет одним поглядом. Сльози стікали їх щоками, а серце стискалося від болю. Він наблизився до неї і поцілував.

Аденна і сама не стримувала сліз. Люмія і справді стала частиною родини, як же вона тішилась тому, що Сейдж нарешті щасливий. Жоден з них не заслуговував на це. Вони востаннє обійнялися.

– Ти була моєю найкращою подругою, – шепотіла Люмія у плече королеви.

– Не знала, що вони в тебе були, – шмигнувши носом, відповіла Аденна.

– Формально я вважала єдиним другом покоївку, та вона натягла мені на шию ярмо яким батько підкорив мене, тож…

Аденна погладила її по щоці.

– Я дуже сумуватиму.

Вона кивнула.

– І я сумуватиму. За всіма вами, – вона протягнула руку Джейдові, той стиснув її, всміхнувшись.

Люмія кинула останній погляд на Сейджа і побігла. Військо вирушило за нею, заходячи до «пустки». Джейд, Аденна та Сейдж дивились їй у слід. Аденна притулилася до Сейджа і вони вдвох заплакали. Джейд обійняв їх обох.

Дивне відчуття, сколихнуло простір, всі троє одразу похитнулись, а тоді різкий перепад тиску позакладав вуха. Вони неначе знали, що саме треба робити. Неначе сама Богиня шепотіла їм інструкції. Аденна підняла руки догори, зірки заблимали. Джейд і Сейдж взяли її за руки і тоді земля задрижала. Золотава лінія, що проглядала між сухих дерев «пустки» почала зникати, а тоді і самого сонця не стало. Весь простір займало лише зоряне небо – нескінченне сяйво ночі.