Раді Вас бачити!

Сейдж останнім часом спав погано. Після історії з Айріс його переповнювали сумніви, страхи і сором. Хоч він не був винним у ситуації, що виникла між ним, колишньою нареченою і братом, хлопець почувався пригніченим і намагався не демонструвати цього на загал. Та вночі, коли він давав волю власним емоціям, біль змушував його почуватись неспокійно, викликаючи кошмари. Примарні образи переслідували його, стискаючи серце. У своїх снах він біг «пусткою», піт вкривав його лоба, пронизливий вітер дратував вологу спину, а склеєне потом волосся робив важчим.

Його горло геть пересохло, та він продовжував бігти. Хлопець не знав, від чого біжить, це не було щось конкретне, лише туман, що повільно напливав, затуляючи собою зорі і місяць. У якийсь момент паніка стала такою сильною, що він скинув руки і багряне полярне сяйво пробило туман. Почувся кажанячий крик. Сейдж стрепенувся, озираючись.

– Тірране?

Тиша. Багряні краплі спускалися вниз, торкаючись волосся і лоба принца. Він заверещав від нестримного страху, що вкрив його, хапав за шию і нападав зі спини. Паніка роздирала його обличчя і шкіру била по спині та скронях. Хлопець впав на холодну траву, закриваючи руками голову. Сльози нестримним потоком лилися з очей, змушуючи тіло здригатися.

Крик кажана перетворювався на судомні зітхання. Хлопець визирнув через пальці, шукаючи улюбленця. Темрява згущувалась, туман перетворювався на важкий дим, від якого щипало очі і ставало важко дихати. Готуючись до швидкої смерті, Сейдж заплющив очі, а тоді різко сів на ліжку, усвідомлюючи, що це був черговий поганий сон. Він поглянув на кріплення із гілки дуба, що було прибите до стіни – улюблене місце Тіррана для сну. Та гілка була порожньою.

– Тіре? Ти тут?

Почулось важке дихання. Сейдж піднявся і, помітивши кажана, що лежав на підлозі, випроставши крила, підбіг до нього. Він обережно взяв улюбленця у руки.

– Тірране! Що з тобою?

Прохолодні мілкі крапельки опускались на його шию і потилицю. Сейдж підвів очі помітивши, що полярне сяйво уже розвіялось і останні краплі поволі опускалися до низу.

– Зараз… Почекай трохи…

Сейдж штовхнув двері ногою і побіг до покоїв сестри.

– Адо! Адо, відчини!

Принцеса не забарилася, сонно поглянувши на брата, та помітивши кастодіана, вона одразу ж прокинулась, впускаючи їх до кімнати.

Сейдж поклав Тіррана на ліжко.

– Що сталося? – оглядаючи кажана, спитала вона.

– Я не знаю… – його голос тремтів. – Я, мабуть начаклував полярне сяйво уві сні…

– І що? – не розуміла вона, торкаючись пальцями грудей Тіррана.

– Воно було багряне.

Аденна злякано поглянула на брата.

– Що тобі снилося?

– Сам не знаю… Щось страшне, – Сейдж поглянув на кажана. – Ти ж врятуєш його?

– Я спробую…Та я не бачу жодних фізичних уражень. Він наче…

– Що?

– Наляканий… – хмурилась Аденна. – Його серце не витримує. Я зроблю, що зможу, та поклич Деймона. Не певна, що впораюсь.

Сейдж біг так швидко, що мало не впав дорогою до крила цілителів. Кімната Деймона знаходилась тут, він як головний завжди був на місці, навіть уві сні. Його покої нагадували комірчину, яку займало ліжко і невеликий письмовий стіл. Тут не було навіть вікна. Часу замислюватись, чому Сафріна не надала головному цілителю кращі покої Сейдж не мав. Він легенько потрусив його за плече. Деймон розплющив очі, різко сівши на ліжку.

– Хто? – тільки й спитав він.

– Мій кастодіан.

– Куди?

– Покої Аденни.

Деймон схопив Сейджа і миттю перенісся до дверей кімнати принцеси. Хлопець відчинив двері і сів біля ліжка, не зводячи очей зі змученого улюбленця. Його очі були заплющені, а вологий ніс сіпався, крильця рухались, а кігті неначе шукали у що увіп’ястися. Деймон розпрямив пальці, блакитне сяйво линуло до тіла тварини, погляд цілителя був уважним, ніби він вивчав історію хвороби одним тільки дотиком. Брови зійшлися на переніссі.

– Я нічого не бачу, лише…

– Переляк, – кивнула Аденна. – Він нажаханий, при тому занадто сильно, я не можу заспокоїти серце.

Деймон поліз до кишені, діставши звідти малий мішечок із жовтим порошком.

– Що це?

– Порошок сну. Має трохи заспокоїти його і зняти спазм.

Він посипав порошок довкола морди кажана і сховав мішечок до кишені. Другою рукою він знову торкнувся живота кастодіана, блакитне сяйво досліджувало стан пацієнта.

Аденна хитала головою.

– Йому не легшає! – панікувала вона.

Сейдж відчув, як серце вистрибує з грудей. Раптом Тірран розплющив чорне око, крильце сіпнулось вперед, кігтики неначе тягнулися до господаря. Хлопець простягнув до нього палець. Кастодіан вхопився за нього, пускаючи принцеві кров. За хвилину кігтики поступово відпустили палець хлопця і крило опустилось на постіль.

Сейдж відчув, як жар прокотився його тілом, неначе гарячі голки хапали хребет, змушуючи його вигинатися. Очі пекло, а волосся неначе стало дибки. Відчуття було водночас неприємним і вражаючим, неначе сплеск енергії, якої у нього раніше не було. Кімнату залило полярне сяйво різних відтінків. Аденна відволіклась на нього.

– Що ти робиш?

– Я нічого не робив, – зізнався він.

– Ні… – зітхнув Деймон, нахилившись до Тіррана. – Ні! Принцесо, пробуйте ще.

Аденна повернулась до кажана вкладаючи всю свою силу зцілення. Руки Деймона лягли на тіло кастодіана, знов і знов посилаючи йому блакитне проміння. Раптом від усвідомлення, пальці принцеси затремтіли, вона обмінялась панічними поглядами з цілителем. Як тепер сказати Сейджеві, що його кастодіан помер? Принц відчув спалах болю, що скував все його тіло, змусивши впасти на підлогу. Його тіло били судоми, цілитель і принцеса кинулись до нього.

– Тримайте його голову, – наказав Деймон, розкривши Сейджу рота. Взявши його язик однією рукою, він почав зцілювати його тіло, блакитне сяйво линуло до шкіри принца, намагаючись спинити судоми.

Аденна тримала голову брата, концентруючись на тому, що могло б турбувати його. Та не могла знайти жодних ушкоджень його тіла.

– Зверніться подумки до пана Джейда.

– Чекай, як ти знаєш… – замислилась Аденна.

– Ми не маємо часу на це, – роздратовано мовив цілитель. – Нам потрібні руки, я не встигну розбудити цілителів.

«Джейде! Ти потрібен мені, прокинься, прошу!»

« Що сталось?»

« Просто йди до моєї кімнати, зараз!»

– Що з ним? – спитав засапаний Джейд, забігаючи до кімнати вже за мить.

– Тірран помер, втрата кастодіана ще й у такому юному віці дається взнаки. Зараз важливо прибрати судоми, тримайте його руки, – кивнув Джейду цілитель.

Хлопець сів біля Сейджа, притискаючи його зап’ястки до підлоги. Деймон знову дістав торбинку із порошком сну і сипнув дрібку на обличчя принца. За кілька хвилин судоми припинились і хлопець заснув. Деймон забрав Тіррана і допоміг перетягти хлопця на ліжко. Аденна сіла поруч із Сейджем, взявши його за руку. Джейд примостився по інший бік від хлопця і притулився скронею до голови принцеси. Дівчина закусила губу, відчуваючи що сльози не вдається стримати.

«Бідний Сейдж…Бідний Тірран. Я не уявляю, як ми скажемо йому про те, що він втратив кастодіана.» – зверталась до Джейда подумки Аденна.

Хлопець заплющив очі.

«Як взагалі все це сталося?»

«Він бачив кошмар і випадково викликав полярне сяйво. Багряне, як тоді.»

«Тірран налякався?»

«Я не знала, що від переляку можна померти.»

Джейд зітхнув.

«Важливо, щоб він не почав винуватити себе у цьому.»

«Що? В якому сенсі?»

«Якби це сталось зі мною, я б все життя жив із думкою, що вбив власного кастодіана.»

«Ти думаєш, він звинуватить себе? Він же не направляв силу на Тіррана, він і сам налякався…»

Джейд поглянув на дівчину.

«А ти б не звинувачувала? Якби через твою силу щось сталось із Абсалоном?»

«Я не звинувачувала тебе, коли твоя сила зашкодила йому. Бо є різниця між випадком і рішенням. Він не приймав рішення налякати Тіррана. Як і ти не приймав рішення нашкодити Абсалону.»

Джейд мовчав. Хотів би він мати таку ж здорову оцінку ситуаціям, як Аденна. Та він надто добре знав себе. Він все життя живе у скороботі за Каурі, Льєном…Всіма кому він завдав болю чи забрав життя. Хай він і не завжди приймав рішення сам, саме випадок штовхав його на використання сили. А отже і його провина в цьому є. Він поглянув на Сейджа. Головне бути з ним поруч, він знав, що названому брату буде дуже важко, коли він прокинеться і усвідомить, що сталося. Джейд має зробити все, аби він не мав почуття провини.

«З ним щось відбувається, щось лякає його настільки, що провокує дар. Ми занадто поглибились у власні проблеми і геть забули про нього. Тим паче після…Айріс.»

Джейд заплющив очі. Її ім’я досі завдавало болю. Та Аденна мала рацію. Він занадто схопився за свої переживання і взагалі не подумав про те, що і Сейджу геть не легше.

«Ми маємо бути поруч із ним.»

Джейд кивнув.

«І будемо.»

– Що сталося? – озвалась Сафріна, схвильовано поглянувши на дітей.

Джейд стиснувся, бачити її, знаючи про її брехню виявилось складніше, ніж він гадав. Аденна це помітила.

«Намагайся опанувати гнів. Ми не можемо показати, що знаємо про Клодет.»

Аденна швидко пояснила Сафріні, що сталося. Королева засмучено сіла на край ліжка, взявши Сейджа за руку.

– Мій бідний хлопчик…

Джейд не стримався від роздратованого зітхання. Сафріна підняла голову.

– В чому справа, сину?

«Мовчи.» – застерігала Аденна.

Джейд переборов себе і хитнув головою.

– Він не заслужив на це, – тільки й мовив хлопець.

– Так…Я лишуся з ним, йдіть спати. Аденно, можеш поки переночувати у кімнаті Сейджа. Вам всім треба відпочити.

Аденна і Джейд переглянулись. Принцеса опустилась і поцілувала Сейджа у скроню.

Побачивши, як діти залишають кімнату, Сафріна раптом покликала їх:

– Діти?

Аденна підняла голову, Джейд нехотя озирнувся.

– Я люблю вас.

Аденна вичавила усмішку, Джейд мовчки розвернувся.

«Слухай, я розумію, що ти злий. Та якщо вона запідозрить, що тобі про щось відомо, вона просто зітре тобі пам’ять.»

«Ми вже не діти.» – мовив він, повертаючись до своєї кімнати.

Аденна опанувала себе. Вона мало не обмовилась, що сама стирала пам’ять брату. Якщо він дізнається про Шайну… Вона хитала головою. Сафріна обіцяла щось зробити. Можливо ситуація із Тірраном якось спонукає її активніше шукати спосіб врятувати кастодіана Джейда? Сон все не йшов. Аденна певний час переконувала себе, що ліжко брата менш зручне за її, та скоро зрозуміла, що проблема не у цьому. Вона все думала про Сейджа і Тіррана і не могла уявити, як почувалась, коли б не стало Абсалона. Кіт, що поклав голову на згин її ліктя, неначе відчуваючи, замуркотів. Вона провела пальцями по гладенькому хутрі.

Прикупивши лиха, Аденна задрімала перед самим пробудженням. І звісно, у зв’язку із цим вона всю нову ніч провела із нестерпним болем повік. Сейджа у її кімнаті вже не було, як і Сафріни. Принцеса вмилася, переодягнулась і пішла на пошуки. Королева як завжди у цей час, очікувала на дітей у трапезній.

– Мамо? – покликала вона.

– Вітаю, Аденно.

– Де Сейдж?

– Цієї ночі у нього відпочинок. Він попросив залишити його.

– Йому не варто лишатись самому.

– Твій брат краще знає, що йому потрібно. Дай йому час.

Аденна похитала головою, розвернувшись.

– Адо! Ти не поснідала.

– Апетит зник, – пробурмотіла вона, прямуючи до коридору.

Сейдж сидів у храмі, спостерігаючи за тим, як на срібному монументі грає місячне сяйво. Він сподівався, що ці думки віднесуть його так далеко від згадок про Тіррана, як це можливо. Жриці повільно пересувалися храмом, вклоняючись, щоразу, як бачили принца. Він не зважав на них. Лише тихо сидів собі там і вдивлявся у срібло, сподіваючись, що біль стихне і колись йому знову стане легше. Рух справа відволік його від монумента. Червоно-руде волосся на тлі світлої мантії, жриць у храмі видалось таким контрастним, що відразу привабило погляд Сейджа.

– Привіт, – тихо привітався він.

Жриця повернулась і вклонилася.

– Вітаю, пане Сейдж.

– Як тебе звати?

– Тікара, мій принце.

– Ти давно працюєш у храмі? – спитав він.

– Мене перевели сюди цієї ночі.

– Ти працювала у бібліотеці?

– Так, мій принце.

Він кивнув.

– Ти не знаєш…У бібліотеці немає якоїсь книги чи заклинання…Щоб тамувати біль від втрати?

– Єдине заклинання, що здатне на таке – стирання пам’яті.

– Ні, – похитав головою він. – Я не хочу забувати.

– Мені дуже шкода, що Вам довелось пережити таку втрату.

– Ти про це знаєш?

– Її Величність оголосила про це на початку нової ночі, – розгублено відповіла вона.

– Сподіваюсь тепер мене не почнуть всі жаліти? – роздратовано зітхнув він.

– Вам досить лише сказати про це і все припиниться, – трохи знічено мовила вона.

– Ні, я не про тебе… – розгубився хлопець. – Дякую за підтримку.

– Я розумію Вас.

Сейдж підняв на неї очі.

– Ти теж втратила кастодіана?

У зелених очах зблиснув давній спалах болю.

– Так. Два роки тому.

– Співчуваю твоїй втраті, – видихнув він. – Хто це був?

– Крук. Її звали Аделаїда. Вона була зі мною з першої ночі мого життя. І загинула рятуючи мене.

– Як це сталося?

– Під час навчання, я з невеликою групою жриць мала перебувати у «пустці», ми вивчали флору та фауну того місця, зокрема і магічну. На нас було скоєно напад.

– Сонячні? – спитав він, крізь зуби.

Тікара кивнула, опустивши очі.

– Кільком жрицям вдалося втекти. Та мене вони тягли за волосся до самого кордону.

Сейдж відчув, як руки самі собою стислися в кулаки.

– Нащо?

– Хотіли перевірити чи справді наша шкіра горить на сонці.

Сейдж не знав, що сказати. Йому кортіло спитати про це, та він розумів, що спогади болісні. Тож він мовчки дивився на жрицю.

– Я не знаю, скільки пролежала там, бо втратила свідомість. Головна жриця відтягла мене і принесла до цілителів. Крізь темряву я пам’ятаю тільки спалах болю і сплеск енергії, що пронизала мене до кісток. А коли прокинулась…Дізналась, що Аделаїла виклювала очі тим, хто скривдив мене. Один з них скрутив їй шию.

– Я…Я не уявляю, через що ти пройшла, Тікаро. Немає слів, щоб передати як я співчуваю і як вражений твоїй силі. І наскільки я злий на тих виродків.

Тікара схилила голову вправо, не зводячи очей із Сейджа. Ці слова зворушили її.

– Я відчув такий самий сплеск, коли Тірран…

Хлопець опустив очі, Тікара кивнула.

– Він віддав Вам свою силу перед тим, як піти. Наші кастодіани дбали про нас навіть перед лицем смерті.

– Для чого він зробив це? – не розумів принц.

– Щоб Ви мали силу жити далі, щоб Ви відкрили в собі ту магію, яка буде Вам потрібна у майбутньому. Вони значно розумніші, ніж ми думаємо. І піклуються про нас, навіть коли ми не помічаємо. Кастодіан обирає мага, пам’ятаєте? Він робить це не просто так.

– Як мені пережити це? – підняв очі він. – Я не можу не думати про нього, не можу не жалкувати про те, що проводив із ним не так багато часу перед кінцем. – Сейдж опустив голову, відчуваючи, як сльози збираються в очах. – Я був так…занурений у власні проблеми, що навіть не приділяв йому належної уваги… А він просто був там, завжди поруч…

Тікара наблизилась, поклавши руку на його плече.

– Із часом біль мине, лишивши тільки смуток. Із ним можна буде жити.

Сейдж підняв голову, поглянувши у добрі зелені очі.

– Та є й добрі спогади, – лагідно всміхнулась вона. – Чомусь після загибелі Аделаїди вони неначе стали яскравішими, сповненими любові…

Сейдж кивнув.

– Дякую, Тікаро. Дякую, що була чесна зі мною і поділилась такими болісними спогадами.

– Істина не завжди бажана, та необхідна. Бажаю Вам не втрачати її за жодних обставин.

Він всміхнувся жриці, вона відповіла на усмішку і попрямувала за монумент.