Раді Вас бачити!

Аденна прийшла до храму, бо мусила побачити жрицю. Вона почувалась жахливо, що через неї її було усунуто від роботи у бібліотеці. Тікара саме прибирала згаслі свічки, складаючи застиглий віск, що втратив форму у залізне відерце.

– Привіт, – промовила принцеса.

Жриця підскочила, впустивши відерце, Аденна присіла, допомагаючи поскладати все назад.

– Пробач, – пробурмотіла вона, кидаючи останній шмат воску у відро.

– Все гаразд, вітаю, принцесо, – тепло всміхнулась вона. – Рада бачити Вас у доброму здоров’ї.

– Дякую, – вона зустрілась поглядами зі жрицею. – Мені дуже шкода, що через мене ти більше не можеш працювати з книгами.

Тікара схилила голову вправо, лагідно посміхнувшись.

– Це не Ваша провина, принцесо. Працювати у храмі не менш важливо, я рада цьому досвіду.

Аденна опустила очі.

– Певна, Ви прийшли не лише задля того аби звинуватити себе у тому, до чого не маєте стосунку.

– Так…Я хотіла тебе про дещо розпитати…

Тікара роззирнулася.

– Відійдімо трохи, Її Величність скоро прибуде.

Аденна рушила разом зі жрицею вглиб храму.

– Я розумію, що ти не можеш мені сказати, хто така Калісс… – шепотіла принцеса. – Та може є якась можливість хоч трохи просунутись у пошуках?

– У бібліотеці є жриця, на ім'я Матісса, вона – моя наставниця. Попросіть її показати Вам крило 5-О, полиця 505. Не розповідайте їй, що саме шукаєте. На тій полиці безліч різних книг. Та Ви маєте гострий розум, принцесо, і я гадаю самі зрозумієте, що саме там потрібно прочитати.

– Дякую, Тікаро.

Вона всміхнулась.

– Ви на правильному шляху, – підбадьорила вона. – Навіть, коли Вам здаватиметься, що Ви втрапили у глухий кут – вихід знайдеться. Не втрачайте віри.

Аденна багатозначно кивнула. Вона починала звикати до того, що жриця завжди говорила загадками.

Біля виходу з храму, вона зустрілась із Сафріною.

– Доброї ночі, доню, – всміхнулась вона.

Аденна мовчки кивнула, пройшовши повз. Її страшенно дратувало те, як себе поводить королева. Неначе їй байдуже, хто і які інтриги плете за її спиною, адже доки корона на її голові – вона завжди контролюватиме ситуацію. Принцеса зітхнула, схоже це дратувало її тому, що Сафріна саме так і думала.

Відшукавши Матіссу, Аденна попросила її провести до крила 5-О. Жриця була немолодого віку і не ставила зайвих запитань, лише провела дівчину до потрібного ряду стелажів і, вклонившись, лишила на самоті.

Ця частина бібліотеки була темнішою за інші, та це не лякало Аденну. Стелажі розташовувались прямокутником і це створювало ілюзію приватності і затишку. Та і жриць вона не так багато зустріла дорогою.

Дівчина пробігла очима по поличці під номером 505. Тут збирались переклади оповідок та історій зоряних ельфів. Книг було від сили шість. На перший погляд серед них не було нічого, що справді б допомогло дівчині у пошуках.

Вона дістала стареньку книгу, корінець тріснув, висипавши на чисту підлогу дрібку пилу, щойно вона розгорнула її.

Перед вступом на сторінці широким почерком було виведене наступне:

І почалася велика гра Антареса супроти Альтаїра. І поліг Альтаїр у бою, бо граючи чесно, як промінь істини, не пізнав найстрашнішої зброї Антареса – його підступності. І засіяв Антарес поля омани. І зросли з того насіння плоди підозр. І панував і бенкетував Антарес, аж допоки не засяла на небесах Адара і не скинула Антареса з висоти неба, аж до самої безодні.

Альтаїр. Знову. Так, звісно, це книга зоряних ельфів, що жили на землі, де панувала лише ніч, назва зірки тут геть недивна. Адже…так?

Дівчина похитала головою, вона схопила книжку і сіла з нею за стіл. Перечитавши ці слова ще раз, вона виписала на аркуш кілька слів:

Альтаїр

Антарес

Адара

Промінь істини

Омана

– Знову омана… – зітхнула принцеса.

Вона почала перегортати сторінки, виписуючи собі незнайомі слова. За кілька годин сидіння, у принцеси почав боліти поперек. Вона підвелася і розім’ялася. Думок було багато, вона ніяк не могла зібрати себе до купи. Дівчина потерла стомлені очі і повернулась на лаву, щоб продовжити читання. Свічка тріпотіла, пускаючи слабеньке сяйво на пожовклі сторінки.

– Легенда про Ліямберр… – прочитала вона, а тоді замислилась.

Саме таке ім’я підібрав їй Каллум. Згадавши про хлопця, вона розгнівано перегорнула сторінку, та згодом цікавість все ж змусила принцесу повернутись.

Легенда розповідала про Ліямберр, що поборола підступного змія, який ховався за зовнішністю короля і тримав все королівство під чарами прокляття. Її зброєю була правда, показавши народу справжнє обличчя змія, вона допомогла йому повстати проти влади узурпатора і вийшла з ним на чесний двобій. Коли прокляття спало з королівства, Ліямберр стала правити народом чесно і з того часу кликали її – королевою-переможницею омани.

Аденна роздратовано підвелася, хапаючи книги. Пригадуючи як її вела сюди жриця, вона поверталась назад до центру бібліотеки, звідки була можливість спуститися сходами.

Ні, вона не збиралася навідувати Каллума, не після того, як дізналась про його брехню. Та гнів штовхав її прийти туди і всипати йому за черговий обман. Тож спускаючись до королівської секції, дівчина переконувала себе, що йде туди виключно аби накричати на в’язня і вкотре показати, як він розгнівав її.

– Аденно? – знову впізнав він її кроки. – Я навіть сподіватись не міг, що ти ще прийдеш до мене…

– Ти збрехав навіть тут! – крикнула вона, піднявши книгу. – «Ліямберр у перекладі із древньої ельфійської мови, значить «переможниця омани». Такі імена давались тим, кому мало стати сил побороти найбільшу загрозу і боронити правду», – зачитала вона. – Ні слова, про жодне захоплення кимось!

Аденна різко опустила книгу, залою прокотився шурхіт сторінок. Дівчина підійшла, хутко відчинивши віконце. Серце знову стислося. Бачити його було ще болісніше, ніж чути.

– Ти хоч колись був зі мною чесним? – спитала вона.

– Ліямберр і справді багатьох захоплювала. Вона одружилася ближче до трьохсот років, бо не бачила серед нескінченних залицяльників гідного.

– Я говорю не про це!

Каллум ніжно всміхнувся.

– Я ж мав якось заманити тебе до прочитання цієї книги. Насправді…Я думав, що ти швидше це зробиш і прийдеш мене сварити.

– А ти дуже хочеш, аби я тебе сварила? – нахмурилась вона.

– Ні, та тепер, коли я можу бачити твоє обличчя мені байдуже, що саме ти робитимеш. Я просто радий, що ти тут.

– Не потрібно цього, – повернулась вона. – Не бреши знову.

– Тобі не збрешеш, Аденно. Ти і так все з’ясуєш, така твоя доля – шукати правду. І я радий, що ти її знайшла.

– Я пішла туди не через твої слова…Тож маніпуляція не вдалася.

– Мені прикро. Та я не міг сказати тобі все як є. Лишалось сподіватися, що ти сама захочеш дізнатися.

– Я пішла туди, бо знайшла батьків лист, – розвернулась вона. – І там він звертався до матері Альтаїр. В цілому використання зірок як звернень не якась дивина для нас. У селищі Орла, здається цілі покоління дітей на честь зірок називають…Та Альтаїр…Це чомусь мене бентежить. Я не знаю чому.

– Ти питала її?

– Так. І вона сказала доволі банальну річ у відповідь.

– Однак, ти їй не віриш.

– Ні.

– Ти плануєш шукати відповіді?

– Так…

– Тоді ти на правильному шляху.

– Який там шлях!

– Дай собі час.

Принцеса роздратовано повернулась.

– Слухай, ви з Тікарою наче змовились! Може годі цих філософських загадок? Хоч хтось у цьому палаці може бути чесним?

– Я не брехав тобі, жодного разу, як ми тут говорили, – мовив він, не зводячи з неї очей.

– Ой, та годі, – закотила очі вона.

– Я цього не робив, – хитав головою він. – Я б ніколи не зашкодив Дейлану.

– Але я бачила! Бачила, як ти жорстоко всадив ножа йому у спину, Каллуме!

– Це неможливо, – нахмурився він. – У день свого затримання він не прийшов на зустріч.

– Спогади не брешуть. Люди – так.

– Але я не брешу.

– В тебе є якісь докази?

– Крім мого чесного слова?

– Ти жартуєш? – пирхнула зі сміху вона.

Він зітхнув.

– Якою рукою вбили Дейлана?

– Що?

– У тому спогаді нападник вбив його ножем, так?

– Так.

– Якою рукою він завдав удару?

– Яка різниця?

– Скажи, якою?

– Правою! – крикнула вона. – А в чому справа?!

– Дай мені перо чи щось… – він простягнув крізь віконце руки, скуті в ланцюгах.

Аденна полізла до кисета. Добре, що вона не вийняла записку Тікари і зламане перо, чорнила на ньому майже висохли, та це не мало значення.

– Тримай, – простягнула вона.

Каллум схопив папірець і перо і вивів щось лівою рукою, а тоді взяв перо у праву, вона тремтіла над листком і хлопцю знадобився час аби завершити і нарешті передати папір Аденні.

Дівчина взяла лист у руки і здійняла брову.

– І що я маю побачити? Що в тебе жахливий почерк?

– Просто порівняй, – зітхнув він.

– Тут написане моє ім’я. Верхнє ще непогано, а от нижнє неначе дитина карлякала.

Каллум вичікувально дивився на дівчину. Аденна нарешті зрозуміла у чому справа.

– Ти шульга…

Каллум кивнув.

– У Місті Сонця мене намагались перевчити безліч разів. Вважали, це якоюсь хворобою. Я можу відбити удар правою, але не завдати його самому. Тож навіть якби я колись думав про вбивство найкращого друга, я б не зміг зробити це правою рукою.

– Ти міг підробити почерк. Написати все так навмисно.

– А для чого? Мене викрито, ти мене вже ненавидиш, я звідси не виберусь, для чого мені намагатися виправдати себе?

Принцеса замислилась. В цілому він мав рацію, сенсу не було.

– Тоді нащо ти це робиш?

Він притулився лобом до віконця, медовий погляд крізь пухнасті вії, змусив Аденну затамувати подих.

– Бо я не брехав, Аденно. Ти не байдужа мені. З першої ж нашої розмови. Я знаю, що ти все життя жила з думкою, ніби я вбивця, та я б дуже хотів, аби ти повірила мені. Ми з Дейланом хотіли вкласти мир між нашими народами. Кожен би жив собі і не шкодив іншому. Я оплакую його досі, бо твій батько би зараз дуже допоміг нам усім.

– Але як це можливо? Як можливо, що у спогадах ти кинувся на батька зі спини?

– Я думаю, хтось взяв мою подобу, щоб зробити все так. Повір мені, Аденно. Я б ніколи йому не нашкодив.

Аденна не розуміла чому, та вона вірила. Це було проти будь-якої логіки, та принцеса чомусь була певна, що Каллум говорить правду.

– Чим би тато допоміг нам? – спитала раптом вона.

– Дейлан, як і ти завжди шукав істину. Це було його особливою навичкою. Він завжди відчував щось підозріле.

– Та цього виявилось не досить…Його все одно вбили.

Каллум опустив очі.

Дізнатись, чи він говорить правду було можливо. Аденна заплющила очі і спробувала поринути у свідомість в’язня. Та нічого не виходило. Чорні пазурі шкребли порожнечу.

– Клітка у якій я сиджу, блокує не лише мою магію. Жодна магія зовні не може пробитися. Я б і сам радо показав тобі всі спогади про Дейлана, та на жаль не можу.

– Тому Сафріна тримає тебе тут? – спитала вона. – Щоб я не могла прочитати спогадів?

– Можливо, – він дивився на неї, злегка всміхаючись.

– Чого ти так на мене дивишся? – знітилась Аденна.

– Я сумував за тобою, – зізнався він.

Принцеса опустила очі. Вона теж сумувала, та визнавати його не хотіла.

– Тобі варто поспати, ти маєш стомлений вигляд, – мовив Каллум, уважно спостерігаючи за дівчиною.

– Слухай, годі повчати мене… – фиркнула вона, а тоді замовкла.

Бранець не зводив з неї очей, лівий кутик губ сіпнувся, вигинаючись.

– Що? – спитав він. – Тепер, коли ти бачиш мене, сипати колкощами про «старече» ніяково?

– Ну, я не розраховувала, що ти аж такий юний, – бурмотіла вона. – Тобі наче двадцять.

– А для чого зміщувати цикл? У двадцять моє тіло було спритним, сильним і не хворіло. Чому б не лишатись таким вічно?

– Якось дивно, коли діти виглядають ровесниками.

– Рідко ти залишаєш палац, принцесо. Для магів це цілковито нормальна практика.

– Справді?

– Мабуть, не варто тебе шокувати дідами і прадідами, що виглядають однолітками власних нащадків?

– Так, схоже не варто, – похмуро зазначила вона.

Він знову засміявся. Чистий як у дитини щирий сміх заворожував Аденну.

– У тебе є діти? – спитала вона.

– Я не знаю.

Аденна здійняла брови.

– Що? Великий послужний список?

Каллум засміявся.

– Ні, – усмішка зійшла з його губ. – Ми з дружиною очікували первістка, коли я потрапив сюди. Нещодавно я дізнався, що вона померла від якоїсь невідомої хвороби. Чи народилося наше дитя, я так і не знаю.

– Мені дуже шкода…

– Не всі маги можуть мати дітей, – хитнув головою він. – Чим могутніший дар, тим більший ризик лишитись без нащадків. Довгий час я думав, що саме з тих, кого Батько обділив такою можливістю.

– Батько?

– Так кличуть дволикого Бога Сонця. Вірування мого народу.

Аденна відчула, як стискається горло, дежавю супроводжувалось різким відчуттям нудоти. Вона заплющила очі, впавши на коліна.

– Аденно? Що з тобою?

Дівчина важко ковтнула слину, відчуваючи гіркоту у роті, раптом кров відлила від обличчя, а в очах потемніло. Дівчина провалилась у ту темряву, остаточно втративши свідомість.

Темниця Льєна була уже звичною для принцеси. Нерідко вона потрапляла сюди, коли якісь із його спогадів активізувалися, аби бути нарешті повністю прочитаними. Вона опинилась за хлопцем і дивилась зараз на Сафріну, що незмінно стояла у дверях його камери.

– То ця ваша богиня, хто вона? – спитав Льєн, піднявши голову.

– Та, що створила весь цей світ, – знизала плечима Сафріна. – Сонячні хіба не вірять у богів?

– Лише в одного, – хитнув головою хлопчик. – Першого і єдиного, Дволикого Бога Сонця.

– Дволикого?

– Його радість і його гнів здатні вплинути на все довкола. Лик його радості породжує, відновлює і поліпшує. Обличчя гніву – руйнує, вбиває, забирає. Ми звемо його Батьком, бо він створив цей світ. Без його світила не було б нічого, лише пустка.

– Створив? – пирхнула зі сміху Сафріна. – Геть сам? Цікаво як? Запліднив пустий простір? – реготнула Сафріна.

– А як впоралась ваша Богиня? – нахмурився Льєн. – Знайшла батька своїх дітей чи зліпила його з ваших зірок?

– От, що мені цікаво… – здивовано мовила королева. – Як ти зміг здобути мізки, якщо я тримаю тебе тут з шести років? Хіба ти не мав зупинитися у розвитку дурного наївного дитяти?

Льєн задоволено всміхнувся.

– Посилай до мене більше своїх псів. Вони і не такому навчать. До речі, Келдж дуже добре знає нашу історію. Не підкажеш чому? Звучало так, наче він жив там…

– Це тебе не стосується, хлопчику!

– Мені потрібні відповіді!

– А я їх не даватиму, – всміхнулась вона. – То, що робитимемо?

– Я – нічого. А ти роби, що хочеш, – пирхнув він. – Хочеш вбити? Вбивай. Мені втрачати нічого.

– Та ні, мабуть, є що. Твоя мати не казала, хто твій татко?

Льєн підняв на неї очі, королева задоволено всміхнулася.

– Направду, я не вірю у збіги, долю, чи що воно там ще є. Та погодься – це чиста удача знайти синочка Каллума на порозі свого палацу. Я впізнала у тобі його з першого ж погляду.

– Каллум – мій батько? – не повірив бранець.

– О, так, хлопче. Втім не певна, що він втиг дізнатись про тебе. Тож не сильно ображайся на його відсутність, – реготнула вона.

– Ти знала його?

– Чи знала я вбивцю власного чоловіка? Звісно. Навіть добре знала, вони дружили, доки Каллум не всадив йому ножа у спину.

Льєн нахмурився.

– Я нічого про нього не знаю. Мати не казала.

– Бо соромилась. Бути сином регента-вбивці не велика гордість. А народити від нього – поготів. Хай там як, Ілайну я теж знала. Вона кохала того телепня. А він зрадив усіх, і тебе теж.

– Але Каллум помер багато років тому.

– Це не те, що має турбувати тебе, хлопче. Єдина твоя турбота полягає в тому, хто посів його трон.

– Аларик?

– Так, твій кузен Аларик. Якщо я пам’ятаю закони вашого королівства, міжусобиці заборонені законом. Тож ти цілком здатен поборотися з ним за право володарювати.

– Але ж він законний король, а я лише син регента, про якого ніхто й не чув.

– Він законний король, що, як всі думають, вбив свого дядька. Тож законність його влади можна поставити під сумнів.

– Хто ж мені повірить?

– За правильної підготовки? Тобі повірять всі. А перевірити кров не складе жодних труднощів.

– Чого ти хочеш в обмін?

– Прав королівством, як сам забажаєш, але Аларика і всіх вірних йому віддай мені. Звільни всіх полонених, що були викрадені з мого двору за цей час. А ти і твої нащадки більше ніколи не підете проти Зоряної Варти. Дрібничка проти корони, що увінчає твою голову, чи не так?

Льєн криво всміхнувся.

– Довго ж ти готувала цю промову. Цікаво, хто сказав тобі, що я погоджуся? Після років тримання під вартою? Після всіх знущань, що ти накликала на мене?

– Що як я скажу, що Каллум живий?

– Брешеш.

– І він геть недалеко.

– Це неможливо. Його вбили.

– Хто? Зоряні? Твій кузен? Якщо мені щось і відомо про Каллума, так це те, що він завжди мав силу, яка перевищувала можливості Аларика, як би сильно він не прагнув довести протилежне. Вбити його так просто не вийде. Я викрала його і тримала тут. А його місце у Місті Сонця певний час, до свого загадкового зникнення, займав двійник, що взяв його подобу. Мій добрий друг із даром пристосування – містер Келдж.

Льєн мовчки дивився на Сафріну.

– Давай так, я влаштую вам зустріч, а ти обдумай мою пропозицію.

– Як я знатиму, що це не чергова брехня?

– Доведеться повірити мені на слово, любчику.

Аденна повернулася до власного тіла, відчуваючи як сльози скрапують на підлогу. Каллум тягнувся до неї через вікно, стурбовані медово-зелені очі дивилися на принцесу.

– Що сталося?

– Я… – підводячись, пробелькотіла вона. – Я маю йти.

– Аденно! Що з тобою? Тобі зле?

Вона повернулась до Каллума.

– У тебе є син. Його звати Льєн. І Сафріна хоче зробити його королем Міста Сонця.

Обличчя Каллума змінилось.

– Не кажи мені, що вона відпустила його аби той висунув претензії на трон.

– Я не знаю…Можливо, а що?

– Тоді він у страшній небезпеці.