Раді Вас бачити!

Аденна прокинулась у крилі цілителів. Білі фіранки роздмухував нічний вітер, жовтий місяць виблискував на зоряному небі. Дівчина ворухнулась, обличчя Сейджа і Джейда одразу ж схилились над нею.

– Ну, нарешті оклигала! – зітхнув Сейдж. – Що ти взагалі вчудила?

Джейд із докором поглянув на хлопця.

– Як почуваєшся? – спитав він.

Аденна підвелася, в голові був якийсь туман, уривки спогадів поступово виринали в пам’яті.

– Скільки я проспала?

– Кілька ночей поспіль, – зітхнув Сейдж. – Довелося затримувати крадіїв торгового шляху без тебе.

– Ой, не кажи, що дуже сумував за мною, – закотила очі вона.

– Я сумував, – знизав плечима Джейд.

– У тобі я не сумнівалась, – зітхнула вона.

– Що взагалі сталося? – спитав Джейд, ледь стримуючи усмішку. – Келдж приніс тебе сюди пізно вночі.

Аденна кинула погляд на Сейджа, хлопець знітився і підвівся:

– Піду скажу мамі, що ти прокинулась.

– Ні, – спинила його принцеса. – Не треба. Не хочу її бачити.

– Що сталось?

Аденна похитала головою. Сейдж дивився то на неї, то на Джейда, а тоді зітхнув і всівся на ліжко.

– Слухайте. Не розумію чим я заслужив вашу недовіру, та мене це ображає. Я почуваюсь самотнім маючи брата і сестру, хіба це нормально? Чому ви весь час відштовхуєте мене? Хіба я хоч раз видав ваші секрети? А! Точно! Ви ж зі мною ніколи нічим не ділитесь!

Аденна і Джейд заклякли, переглянувшись. Це була найдовша промова, яку вони чули від хлопця за все життя.

– Пробач, – пом’якшилась Аденна. – Ти ні в чому не винен. Просто ми із Джейдом маємо причини недовіряти матері. Ти завжди був її улюбленцем, тому просто не можеш зрозуміти наших підозр. Я не хочу казати тобі, що між нами сталося, щоб не змушувати тебе обирати між нами. І не хочу, щоб вона зараз приперлась сюди і заламувала руки, граючи любов до мене.

– Граючи? – обурився Сейдж. – Вона любить нас усіх!

Аденна важко зітхнула. Джейд з усіх сил намагався мовчати. Сейдж поглянув на них по черзі, тоді ляснув себе по колінах і підвівся:

– Знаєте, що? З мене досить!

Він пішов до дверей, а тоді спинився і повернувся назад, дістаючи із внутрішньої кишені камзола аркуш паперу.

– Це від Тікари, – пробурмотів Сейдж.

Аденна перехопила його і підвела очі на хлопця.

– Стій. Ти знайомий з нею?

– Що? Я раптом став тобі цікавий? – фиркнув він. – Так, я знайомий із нею. І вона хвилювалась про тебе. Написала тобі записку.

Сейдж залишив кімнату, почуваючись непотрібним.

Аденна розгорнула аркуш.

«Ваша Високосте, я дізналась про інцидент і мені дуже шкода, що Ви пережили таке потрясіння. Сподіваюсь із Вами все гаразд. Пробачте мені це нахабство, знаю що не маю жодного права писати Вам, та я справді переймаюсь щодо Вашого стану. Знаю, що Ви питали про мене. Тож, уже знаєте, що я більше не служу у бібліотеці. Хай там як, храм Богині завжди відкритий для Вас. Буду рада побачитись, коли будете готові.

Бережіть себе, певна, що істина дасть про себе знати.

Т.»

– Що вона пише?

– Як завжди нічого конкретного.

– Ти розповіси мені, що сталося?

Аденна зітхнула, Джейд накрив її руку своєю і вона легенько стиснула її.

«Уже кілька місяців я ходжу до королівської секції бібліотеки. Там сидить в’язень…»

«В’язень? У…бібліотеці?»

«Так. Це якась особлива клітка і Сафріна не хоче, щоб хтось знав, що цей бранець живий.»

«І хто він?»

«Той, кого я вважала щирим серцем. Хто захопив всі мої думки і сни, а виявилось…Він звичайний зрадник, брехун і…вбивця.»

Джейд уважно поглянув на принцесу.

«Це – Каллум.»

Принц здійняв брови.

«Вбивця Дейлана тут? Ще й живий?»

Вона кивнула, відчуваючи, що не здатна стримати сліз.

« І ти маєш почуття до нього?»

« Не засуджуй мене.» – застерегла вона, поглянувши на хлопця.

« Ніколи.» – хитнув головою він.

Вона заплющила очі, сльози потекли з-під вій. Джейд міцно обійняв її.

– Мені шкода, Адо… – шепотів він, погладивши її по спині.

Сейдж ходив до храму останні кілька ночей. Він не міг пояснити собі чому, його так туди тягне, та лише там, поруч з монументом Троїстої Богині, він почувався спокійніше.

– Вітаю, мій принце, – почулось збоку.

– Привіт, Тікаро.

– Церемонія прощання готова.

– Я можу підійти зараз, чи…

– Коли будете готовий, пане Сейдж.

Хлопець кивнув.

– Я передав твого листа.

– Вельми вдячна за Вашу допомогу, – кивнула жриця. – Як почувається принцеса?

– Якби ж я знав, – зітхнув він.

– Не певна, що розумію Вас… – нахмурилась Тікара.

Сейдж озирнувся.

– Вони щось приховують. Не діляться зі мною, бо я, бачте, улюбленець матері. То й що? Вона ніколи не вважала їх гіршими і любила нас усіх. Та вони вічно щось підозрюють, сумніваються у її щирості…

– Розумію, часом Ви відчуваєте несправедливість…

– Не те слово! – пирхнув він.

– Втім часом щоб усвідомити в чому полягає недовіра, потрібно пізнати її коріння.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Сейдж.

– Ви не намагалися спокійно обговорити із ними це? Може, коли вони усвідомлять, що Ви не становите загрози, вони зможуть відкритися Вам?

– А ти думаєш, я становлю загрозу?

– Я думаю, Вам треба визначитись, що для Вас важливіше. Жити у невіданні, чи пізнати істину, якою б гіркою вона не була.

Вона поштиво схилила голову і пішла.

Сейдж замислився. Може її правда і йому варто просто поговорити із братом і сестрою? Може вони таки зрозуміють, що він не збирається бігти до матері з будь-якого приводу?

Він повільно обійшов монумент, рушаючи до малахітових сходів із кованими поруччями. Потягло прохолодою, хлопець йшов у компанії луни, що роздавалася вузьким сирим коридором із кожним його кроком. Він намагався налаштуватися, та очі все сльозилися.

Коридор вів до кімнати у формі кола, з підлогою, що була викладена аметистами і місячним каменем. Прямокутні заглиблення у стінах, займали коштовні скриньки із прахом тих, хто колись правив Зоряною Вартою. Тут пахло шавлією, лавандою і м’ятою. Тікара легко провела рукою по плечу принца, змусивши його повернутися. Вона вклала у його руку місячний камінь і промовила кілька слів древньою мовою. Сейдж кивнув. Він торкнувся пальцями своїх повік, сонячного сплетіння і скроні, звертаючись подумки до Троїстої Богині.

Втім, хоч Сейдж вважав за честь віддати шану померлим родичам і самій Богині, цієї ночі він прийшов до зоряної крипти аби попрощатись із Тірраном. Прах полеглих кастодіанів теж зберігався тут. Для них було облаштовано окрему кімнату, підлога якої мала декілька рівнів, а малюнок нагадував сузір’я, де на кожній зірці було вікно під сферу із рештками полеглих улюбленців. Оскільки Тіррана не стало всього кілька ночей тому, жриці ще сім ночей мають просити Богиню прийняти його душу і благословити його на нове життя. Робили вони це перед фігурою кажана, вилитою зі срібла. Після завершення церемонії прощання, фігуру віднесуть до фамільного цвинтаря. Сейдж всміхнувся помітивши як вдало скульптори передали риси улюбленця. Він легко провів пальцем по кігтику фігурки.

– Я сумую, друже…

Тікара заплющила очі, подумки звертаючись до Богині. Сейдж поглянув на неї. Жриця мала дуже гарний профіль, рівний ніс, плавна лінія губ і щелепи. Принц знітився, повертаючись до фігури Тіррана.

– Чи влаштовує Вас робота? – спитала жриця, кивнувши на скульптуру.

– Так… Він наче живий. Тільки…Вкритий сріблом і… – Сейдж заплющив очі. – Холодний.

Спогади про маленького кажанчика, що колись налякав хлопця мало не до смерті виник перед очима. Це була їх перша зустріч. Він просто залетів у його вікно і відмовлявся залишати Сейджа, ховаючи голову у його руці. І не залишав з того часу ні на мить…До тієї ночі. Тепер принц лишився сам, гріючи у серці ті спогади про улюбленця, якого йому страшенно не вистачає.

Тікара опустила очі. Вона мовчала, доки хлопець тихо плакав. Вона не мала права торкатися його чи говорити, коли до неї не зверталися. Сейдж знав про це, та йому зараз як ніколи хотілось, аби його просто обійняли.

Аденна спинилась у тренувальній залі, взявши меч до рук.

– Принцесо… – озвався радник. – Як почуваєтесь?

– Це ти мене знайшов тоді?

– Так. Я почув, як затремтіли стіни. Тому, хто вже раз скуштував Вашої магії, відчути її знову не надто хочеться. Тож я пішов перевірити.

– І що б ти зробив? Стримав би мене?

– Стукнув би по голові один раз, та Ви й без мене впорались.

Аденна пирхнула зі сміху.

– Як самопочуття?

– Та, ніяк, – знизала плечима вона.

– Що Вас засмутило?

Вона підняла очі.

– А з чого ти взяв, що у цього сплеску є причина?

– Ну, я не дурень. І бачив як це ставалось раніше.

– Що, навіть не буде повчань, щодо мого невміння стримувати емоції?

Келдж всміхнувся.

– Ви і так це чудово розумієте, тож я утримаюсь.

Аденна кивнула.

– То ми тренуватимемось? Чи ти хочеш заплести мені коси, доки я скиглитиму, щоб потім втерти мені шмарклі?

Келдж хрипко реготнув, він пригадав власні слова і почувши їх від принцеси не зміг стримати сміху.

– Що ж, почнімо, – зайнявши стійку, мовив він.

Принцеса кинулась на радника серією швидких ударів, у спробі вразити його бік. Келдж підбив лезо її меча, розвертаючи її руку від себе. Вони обійшли одне одного, вишукуючи слабкі місця.

– То що все ж сталося? Гніву у Вас на цілий полк вартових.

– З якого це переляку тебе турбує мій стан? – спитала вона піднявши меча.

Почувся стук металу, радник блискавично парирував кожен удар принцеси.

– Не хочу вмерти в руїнах, – фиркнув він, відштовхнувши Аденну. – Я ще надто молодий.

– Я б посперечалася, – пирхнула вона, захищаючись від удару Келджа.

– Вас хтось образив?

– Чого ти допитуєшся?

– Ваші удари настільки передбачувані, принцесо, що я мушу відволікати себе патяканням, аби не заснути, – знову відбиваючи удар, мовив він.

Аденна мовчки завдавала нових і нових ударів.

– Ну, то?

– Що?! Чого ти причепився?

– Вам розбили серце?

Аденна опустила меч.

– Хто це був? Я не маю справ після тренування, можу піти і притягти його за чемері до Вас. Покараєте за зухвалість. Або, можу зробити це сам, якщо захочете.

Принцеса стримала усмішку. Келдж не любив проявляти почуття, та його турбота, хоч і подана у саркастичній манері здавалась навіть милою.

– Він і так покараний, – зітхнула вона. – Сидить у клітці за вбивство мого батька.

Келдж закляк.

– Ви бачили Каллума?

Вона повільно кивнула.

– Мені шкода, – щиро сказав він.

– Ми можемо просто продовжити? – спитала вона, піднявши меч. – Я справді не хочу говорити про це.

Він кивнув, займаючи стійку, Аденна продовжувала атакувати і захищатися від його ударів, підбивши меч радника, вона розвернула руку. Ефес вислизнув із пальців Келджа.

– Добре, принцесо. Перевіримо, чи ця перемога не була випадковою? – спитав він, потягнувшись за зброєю, що лежала тепер на піску.

Аденна кинулась вперед, їх мечі знову зіткнулися, стукіт металу пронісся тренувальною залою, а коли вона нарешті повернулась до своїх покоїв, зрозуміла, що вільного часу має аж забагато. Вона не бажала зізнаватися собі, та сумувала за Каллумом. Їй не вистачало його підтримки, його голосу. З ним вона почувалась значно краще, ніж без нього. І навіть зараз… Навіть знаючи, хто він насправді, що накоїв, вона все одно сумнівалась. Було боляче. Тепер, коли вона побачила його, хлопець мав цілком реальний образ у її думках і попри те, що він і є тим, хто позбавив її батька – принцеса все одно прагнула побачити його знову. Це змушувало дівчину ненавидіти себе. Вона все життя мріяла пізнати батька, та це право у неї відібрали. Попри всі таємниці Сафріни, попри її складний характер, вона відчувала сум, що їй довелося пройти через все це самій.

Аденна обережно склала речі і повісила у гардероб. Кисет впав із вішака і вона підняла його, смикнувши за кутик папірця, що визирав з-під затягнутого мотузком краю. Спершу, вона подумала, що це записка Тікари, яку жриця лишала для неї у бібліотеки. Втім цей аркуш був доволі старим і потертим, неначе цей лист діставали і перечитували безліч разів. Принцеса нахмурилась і розгорнула його.

Кохана!

Я страшенно сумую. Тут, посеред «пустки» все про що я думаю, це про наше дитя. Яким воно стане? Чи буде сильним достатньо, щоб витримати вагу корони? Чи зростатиме у любові? Чи буде щасливим?

Я дуже хочу, аби наш малюк був щасливим і благословенним Богинею. Я прагну навчити його всього, що знаю сам. Прагну бути таким батьком, яким він пишатиметься. Із твоєю допомогою, моя любове, я стану таким батьком нашому дитяті.

А щодо тебе я ні на хвилину не сумніваюся. Ти будеш дивовижною матір’ю, ти любитимеш наше дитя понад усе. Ти навчиш його завжди бути щирим серцем, боротись за істину, захищати слабших і бути справжнім правителем, що веде за собою не страхом, а повагою.

Я щасливий, що ти моя королева, Альтаїр. Я кохаю тебе і хочу скоріше повернутись додому.

Твій Д.

P.S. передай вітання майбутній королеві Зоряної Варти і скажи, що татко скоро буде поруч.

Дівчина закрила рукою рота, відчуваючи як прочитане зворушило її. Мати була при надії, коли батько мусив відлучитися. Вона хутко витерла сльози і підвелася, рушаючи до бібліотеки.

Ні, вона не збиралася йти до Каллума. Це було надто боляче. Чомусь, їй захотілось пригадати уроки астрономії. Вона не дуже вслухалася у монотонну мову гувернантки, тож мала чимало прогалин у знаннях. Що не кажи, а часте перебування у бібліотеці навчило принцесу значно краще орієнтуватися у лабіринтах книжкових стелажів. Вона вільно пересувалась в межах одного крила. На інші чотири вона поки дивилася з острахом. Та природний оптимізм, чомусь змушував її сподіватися, що потрібна секція знаходиться саме тут.

Десь за годину пошуків, Аденна могла із впевненістю заявити, що її передчуття було наполовину правдивим: книга на потрібну тему тут була, хоч сама секція знаходилась в іншому місці. Вона просто раділа, що жриці пропустили зоряний атлас, залишений кимось у читальній залі.

Принцеса всілася на лавку і розгорнула книгу.

– Найяскравіші зірки нічного неба… – читала вона, гортаючи. – Сіріус, Рігель...Альфа Центавра, Шаула…Кастор…

Дівчина зітхнула, продовжуючи перегортати сторінки.

– Альтаїр, нарешті! – очі пробіглися текстом. – Сузір’я Орла…Птах, що розправив крила…

Аденна нахмурилась. Чому саме Альтаїр? Принцеса не могла собі пояснити, чому це аж так важливо для неї.

Розуміючи, що вона вимушена йти до матері, дівчина напружилась, та все ж підняла підборіддя і покрокувала до покоїв Сафріни.

Вона відчинила двері кімнати і мовчки стала в дверях. Королева відклала вбік інкрустоване коштовностями дзеркало.

– Аденно? – знуджено спитала вона. – Що привело тебе?

– Нам треба поговорити.

Королева хитро всміхнулася, підводячись:

– О! Яке щастя, ти вирішила знову говорити зі мною!

– Як батько кликав тебе? – одразу переходячи до справи, спитала вона.

Усмішка зійшла з її губ, погляд знову став холодним:

– Просто віддай мені нарешті листа.

– Якого листа? – перепитала Аденна, напружившись.

Сафріна пирхнула.

– Твій батько писав мені, коли мав дурні передчуття або був далеко від мене. В тих листах він неначе лишав частинку своєї душі. Я перечитую їх, коли здається, що я загубилась і лише у них знаходжу порятунок. Ти справді думала, я не помічу викрадення одного з найцінніших своїх скарбів?

– Чому саме Альтаїр?

– І в кого ти така зухвала? – зітхнула вона.

– В тебе, – відрізала принцеса, склавши руки на грудях. – Відповідай.

– У нашу першу зустріч, коли я завітала на королівський бал, першими словами твого батька було, що я сяю неначе зірка, яка зійшла на землю. Так він залицявся. Я вирішила зіграти у цю гру і обрала прізвисько Альтаїр. От і все, – знизала плечима вона і простягнула руку долонею вверх. – Тепер лист, будь ласка.

Аденна мовчки вклала аркуш у руку матері і залишила кімнату. Все б нічого, якби вона сказала правду. Та Сафріна збрехала. Знову. І принцеса тепер просто вимушена докопатись до істини.