Раді Вас бачити!

– То ти… – Джейд заплющив очі, опустивши голову. – Ти не сестра мені, а Сейдж – не брат. Ми геть чужі насправді.

– Не кажи так, – похитала головою Аденна, поклавши руки йому на плечі. – Я любила тебе і любитиму завжди. Неважливо чия кров у нас в жилах, чуєш?

Джейд потер стомлені очі пальцями.

– Нащо вона це зробила? – зітхнув він.

– Я не знаю, – зізналась принцеса. – Та я обіцяю тобі, що ми з’ясуємо.

Джейд підняв на неї очі, Аденна притулилась до нього, міцно обійнявши.

– Не кажи поки Сейджу, – шепнув він.

– Чому? – відірвавшись від хлопця спитала принцеса.

– Він близький з нею, – хитав головою Джейд. – Ще бовкне…Я не знаю, чого чекати від ма…Сафріни.

Усвідомлення давалось йому важко. Все життя він жив із думкою, що його родина це мати, сестра та брат. Тепер же, він має не просто змиритися з тим, що рідні йому геть не рідні, а й прийняти той незручний факт, що названа матір якось причетна до зникнення і його справжньої.

– Ми не маємо доказів, що це вона, Джейде.

– Але це вона, – вперто доводив він. – Я тільки не розумію для чого.

– Клодет казала як вона…

– Як померла? – фиркнув він. – Вона не знає. Казала, що все сталось надто швидко. Я думаю вона вбила Клодет, щоб забрати мене у неї.

Аденна зітхнула. Джейду ненавидіти матір було легше. Сафріна все життя робила йому боляче, часом принцесі здавалось, що вона радіє тому, як ламає його. Сама ж принцеса не знала, як ставитись до всього цього. Та і до королеви вона завжди мала змішані почуття. З одного боку вона не схвалювала методів і ставлення матері до власних дітей. З іншого – співчувала їй, усвідомлюючи, що тій потрібно було відкласти власний біль у бік, щоб підіймати трьох дітей і керувати державою. Попри все, Аденна любила матір і ненавиділа таємниці. Та якщо вона чогось і навчилась, то це того, що із Сафріною діяти відкрито не варто.

Після розмови з бранцем бібліотеки, Аденна довгий час обмірковувала питання, де королева може зберігати вирвані сторінки. На думку нічого не спадало. Що Сафріна завжди тримає при собі? Корону. Вона в ній і спить, мабуть. Та сховати там пророцтво б не вийшло.

До чого лише вона має доступ? Одяг? Банально. Та і не вшиватиме ж вона у кожну сукню сторінки, як у таємну кишеню? Ні. Тут щось інше.

Вона спостерігала за Сафріною, що вітала представників ради, що сходились до тронної зали як завжди щочетверга.

– Вітаю, – кивала королева, приймаючи чужі поклони.

«Могла б хоч підняти дупу, коли до неї звертаються» – промайнула думка.

Хоча трон у Сафріни виглядав доволі видовищно і, мабуть, був достатньо зручним аби не мати жодного бажання з нього…

– Вставати… – вголос закінчила Аденна.

Сафріна запитально поглянула на дочку.

– Е… Перепрошую, я зараз.

Вона хутко розвернулась, рушаючи геть із тронної зали. Ну, звісно ж! Вона ховає сторінки у троні. Де ще можна приховати щось настільки важливе, як не на єдиному стільці, на якому ти проводиш більшу частину ночі?!

Принцеса дочекалась, доки тронна зала не спустіє. Вартові продовжували нести службу, міцно стискаючи обсидіанові списи. Дівчина заплющила очі уявляючи дар у власних руках. Вона вкрила невидимим коконом весь палац, зосереджуючись виключно на вартових. Спрямувавши силу лише на них, вона викачала повітря. Очі вартових почали заплющуватись і скоро обоє впали навзнак, погубивши списи.

Аденна потягнула важкі двері і проникла всередину. Тепер, посеред ночі, коли у тронній залі було порожньо, а магічні кулі не освітлювали шлях – тут ставало лячно. Химерні тіні згущувались, напливаючи. Принцеса намагалась не надто концентруватись на них, не зводячи очей з самого трону. Вона обійшла його декілька разів. Стукала по подушці, намагалась зняти м’яку спинку, зазирала під нього, наскільки це було можливо…Та марно. Жодного вбудованого механізму, жодного секрету.

Дівчина стомлено всілася на трон, і сповзла донизу. Вона підвела очі до скляної стелі, місяць вкривав центр зали м’яким білим сяйвом. Принцеса важко зітхнула. Зрештою, це була дуже хороша версія. Та, схоже доведеться шукати відповіді деінде. Вона вперлась руками у підлокітники і підвелася. Щойно її нога ступила на сходинку, аби спуститись із підвищення, де розташовувався трон, позаду почувся тихий звук. Його важко було з чимось порівняти. Ніби щось легке і водночас достатньо вагоме впало на кам’яну підлогу. Аденна розвернулась. Трон стояв на своєму місці, жодних змін не було. Принцеса піднялась і обійшла королівське місце знову. Усвідомивши, що там нічого не з’явилось, дівчина похитала головою:

– Маячня якась, – вона розвернулася і відчула, як щось потягло край її сукні.

Намацавши гострий камінець, що зачепив поділ, вона смикнула його і опустила очі вниз. Ледь помітний кутик аркуша визирав з-під низу трону. Опустившись, принцеса підняла його і розгорнула. Сторінка була вкрита напівпрозорими зображеннями зірок та фаз місяця. Досить стара, та жодних згадок про книгу, з якої вона була вирвана не зазначалось. Аденна пробігла очима по каліграфічно виведеному сріблом тексту:

І враз омана заполонить королівство і не знатиме воно спокою, допоки не зійде на світ спадкоємець Богині боротися з ним не на життя, а на смерть. І дарує Богиня йому потрійну силу, що міць свою черпатиме із нескінченної магії Її. І навчить його Богиня долати смерть, біль і темряву.

І тільки єдиним спадкоємець зможе здолати оману. Тільки єдиним зможе він дарувати життя. А як ноша стане непосильною, єдиним зможе він передати силу тому, кого любить, до кого байдужий і кого ненавидить водночас. Та схилить свою голову перед ним і Богинею. І омана продовжить отруювати королівство, поширюючись на все довкола, доки сонце не почорніє. Коли ж спадкоємець вистоїть – омана розсіється, а світ заживе у істині, радості і вдячності Богині.

Принцеса підняла очі, замислившись. На неї тисла тиша тронної зали. Згадавши про вартових, вона побігла до дверей і залишила залу. Пройшовши повз розчервонілих вартових, що лежали на підлозі, дівчина сховалась за колонною. Вона заплющила очі і подумки змусила свою магію відпустити охоронців тронної зали. Не одразу, та все ж почувся судомний вдих, а тоді обоє чоловіків із хрипом закашлялись, зводячись на ноги.

– Що це в біса було?

– Ти теж заснув?

Принцеса хутко побігла до бібліотеки. Забувши про доручення, яке давала Тікарі, вона бігла до читацької зали, до бранця, зустріч з яким завжди змушувала серце прискорено битися.

Щойно вона увійшла до передпокою він озвався:

– Я вже думав, ти не прийдеш.

– Не кину ж я тебе тут самого, – криво всміхнулась вона.

– Добрі новини? – поцікавився він.

– Я стомилась питати, як ти це вираховуєш, – сівши біля дверей, мовила вона.

– Може я просто добре тебе відчуваю.

Аденна всміхнулась.

– Я знайшла пророцтво.

– Справді? – здивувався бранець. – Це ж чудово!

– Так… Але я геть нічого там не розумію. Написана якась маячня, – вона полізла до кишені, розгортаючи аркуш. – Прочитати тобі? Може ти з висоти своїх років допоможеш дурній принцесі?

– Ти не дурна, – не погодився він. – Та тлумачити пророцтво маєш сама.

– Чого це?

– Якщо Сафріна ховала його, воно має стосуватись тебе, чи твоїх братів.

– О… Щодо цього.

– Що сталось?

– Ми з Джейдом дещо дізнались… Виявляється, його справжню матір звати Клодет і вона померла майже одразу після народження Джейда.

В’язень помовчав.

– Як він? Це, певно було шоком для нього...

– Стій, що? – розвернулась до дверей Аденна. – Ти знав про це?

– Так. Та перш ніж ти почнеш сваритися, я не міг би сказати тобі про це.

– Гаразд… Тоді маю ще одне питання. В ході моїх пошуків я то там, то тут наштовхувалась на ім’я Калісс. Тобі відомо хто це?

– Так.

– І це ти теж сказати не можеш?

– На жаль. Ти ж не намагалась питати про це Сафріну?

– Ні. Щось підказує мені, що не варто.

– Добре, що інтуїція у тебе сильна, – полегшено зітхнув він. – В жодному разі не питай про це її.

– Але ж…Кого мені питати?

– Ти читала книгу вашого родоводу?

– Читала. Та розділи із Захарою вирвані, підозрюю, що Калісс була десь поруч.

– Так. Захара була її матір’ю.

– То хто ж така та Калісс?

– Я не можу сказати. Не тому, що не хочу.

– Це теж частина правди, що прихована магією.

– Так.

Аденна замислилась. Омана. Це ж воно і є. Омана, яку потрібно розвіяти.

– Мені не подобається твоє мовчання, – зазначив бранець.

– Ми маємо якось добути корінь «сяйливого ока».

– Звучить доволі просто, та я ж не маю тебе застерігати?

– Застерігати?

– Коріння «сяйливого ока» потребує сонця. Отже, росте воно за межами пустки.

– Я поміркую, як саме його дістати. Чи знайду інший спосіб.

– Мені імпонує твій оптимізм.

Аденна всміхнулась.

– Може не варто мені так захоплюватись всім цим.

– Чим саме?

– Я так вхопилась за ті відповіді…Та направду, я не певна, що справді маю бодай одну рису, що зробила б мене королевою.

– А що робить жінку королевою?

– Ну… Вміння відстояти себе і тих, хто близький, гострий розум, сила…

– Все, що ти перелічила можна опанувати. З цими рисами не народжуються, їх здобувають.

– Думаєш, мені варто намагатися дорівнятися до Сафріни?

– Ні, – відповів він одразу. – Ти маєш торувати власний шлях. Не рівняйся ні на кого. Ти варта всього і навіть більше. Ніколи в цьому не сумнівайся.

Аденна заплющила очі.

– Ти говориш такі дивні і милі речі…

– Коли живеш занадто довго, втрачаєш бажання приховувати те, що справді варто сказати.

– Чому? – не зрозуміла вона.

– Бо коли втрачаєш забагато, вчишся більше цінувати проведений спільний час, ніж власне его.

– Ти ж казав, що стаєш безжальним і знудженим?

– Я намагався бути загадковим, – всміхнувся він.

Аденна розреготалась.

– Ти і так досить загадковий, – мовила вона, опустивши очі.

– Справді? – почула вона його усмішку.

– Я навіть не знаю твого імені, – нагадала принцеса.

– Імена це лише назви, які нам дали без нашої згоди. Я більше ціную ті, що були зароблені протягом життя.

– О, то ти маєш таке?

– Ні. Але радо послухаю твої варіанти.

– Прекрасно! – фиркнула вона. – Я ще й ім’я тобі підбирати маю?

– Чому б і ні?

Аденна зітхнула.

– Гаразд, як щодо…Еліота?

– Еліот? – невдоволено перепитав він. – Звучить наче сверблячка у носі.

– Асоціація, скажімо прямо: неочікувана.

Він розреготався. Аденна вкотре відчула насолоду від його чистого сміху.

– Гаразд, тоді… Іларк?

– Схоже на звук, коли затухає факел.

– Який ти перебірливий! – фиркнула вона. – Гаразд, яке ім’я ти дав би мені?

– Ліямберр.

– Що? – нахмурилась вона. – Це ім'я?

– Так. Ім'я з древньої мови зоряних ельфів.

– Такі є? – здивувалась принцеса.

– Були, – зітхнув він. – Доки на ці території не прийшли люди. Вони винищили їх до одного.

– Прикро, – опустила очі Аденна. – А що це таке? Лія…Як?

– Ліямберр. Це ім’я давали найвродливішим і найчистішим душею.

Аденна стримала посмішку.

– Воно щось значить?

– Кожне ім’я щось значить. Ти знаєш сенс імені Аденна?

– Ні, – зізналась вона.

– «Провідна зоря». Та, що задає шлях і допомагає знайти вихід із будь-якої пітьми. Батьки назвали тебе так, бо ти станеш королевою, якою вони б пишались. Яка виведе народ із непевності до сяйва і процвітання.

– Хотілось би... – зітхнула вона. – А що значить твоє ім’я?

– Пробач…

– Я ж не прошу називатись, хоч і серджусь за це, – роздратовано сказала вона. – Мені просто цікаво, яке значення твого імені.

Він зітхнув.

– Значення мого імені доволі просте, якщо не сказати банальне, – присоромлено мовив він. – Воно значить «теплий». Дивний вибір.

– Нічого не дивно, – не погодилась вона, всміхаючись. – Тобі пасує, ти викликаєш лише приємні асоціації, ти й сам по собі теплий.

Він помовчав.

– Дякую, Аденно… – почулась його усмішка. – Це неймовірно приємно чути.

– Та прошу…То, що таке ця Ліямберр?

– У перекладі з ельфійської це ім’я значить «Той, хто захоплює». У мене, крім цього ти викликаєш відчуття, давно забуті.

Аденна затамувала подих.

– Які це? – вона намагалась звучати невимушено, та серце раз по разу видавало її.

– Відчуття дому. Тепла, затишку…Любові.

– Любові? – перепитала вона, стрепенувшись.

– Хай як ти її цураєшся, вона сама тебе знайде. І ти усвідомиш, що боятись її не варто.

Аденна тоді змінила тему, та ця думка не лишала її голови. Вони проговорили декілька годин. Принцеса не могла позбутися відчуття, що не хоче залишати бранця. Він слухав її, підтримував і давав дуже цінні поради. Їй рідко щастило знайти таку цікаву людину. Серце стискалось щоразу, як його голос ставав ближче. Неначе він так само притулився до дверей, як і вона. Неначе він геть близько і між ними немає простору, що відділяв би їх.

Все ж, як би не було сумно прощатись, піти до власних покоїв довелося, адже наступної ночі на неї чекало чергове затримання, цього разу підозрілий не лише обкрадав будинки, а ще й вбивав його господарів. Сейдж був зібраним і готовим. Джейд і Аденна не розділяли його ентузіазму, та все ж брали участь у затриманні, висуванні обвинувачень і допиті. Одразу ж після затримання, дівчина рушила на тренування із радником. Келдж чекав на неї, вперши руки в боки.

– Вітаю, принцесо, – темне око зблиснуло у сяйві факелів.

– Здоров, – кивнула вона, піднявши меч. – Ну, що? Почнемо?

Келдж нахмурився, займаючи стійку.

– Якась Ви надто впевнена у власних силах, – помітив він.

– Хіба ж це погано?

– Трохи лячно.

– А це мені подобається, – всміхнулась вона, атакуючи радника.

В’язень навчав її тримати дар під контролем. Його вправи дозволяли їй скеровувати силу на один-два об’єкти, не ставивши під загрозу його оточення. Це давалось непросто, вона мала весь час контролювати дихання і напрямок магії, та все ж, коли вона відбила атаку радника, змахнула рукою і підлога під Келджем тріснула, втягнувши його ногу у провалля. Миттєвий спалах страху з’явився в його очах, та принцеса відновила підлогу і подала Келджу руку.

Він уважно поглянув на неї.

– Схоже, Ви нарешті виконали домашнє завдання яке я давав Вам на початку.

Аденна запитально поглянула на нього.

– Ви нарешті зрозуміли, що здатні принести користь на полі бою не лише посередніми навичками боротьби на мечах.

Аденна закотила очі.

– Дочекатись від тебе похвали просто неможливо.

Келдж стримав посмішку, та все ж у світлому оці заіскрились веселощі.

– Її треба заслужити. Повторімо, – ставши в стійку, мовив він.