Спочатку:
На сторінку книги
Крізь напівпрозорі фіранки лилося місячне сяйво, зірки складались у візерунки на темно-синьому безхмарному небі. Нічна прохолода обіймала шкіру і куйовдила сріблясто-білі кучерики п’ятирічного дівчатка, що лежало у своєму ліжечку, притискаючи до себе іграшку у формі півмісяця. Маленький нічничок на її приліжковому столику грав магічним відблиском зірок на стелі та стінах. Вона протягувала рученята до нього, доки на її шкірі не починали танцювати сузір’я. Тихо лунала колискова. Шовковий голос заколисував малечу, змушуючи пухнасті вії тріпотіти, а посоловілі оченята заплющуватись. Та раптом пісня припинилась і ковдра лягла дитині аж по підборіддя.
– Мамо? – прошепотіло дівча.
Вродлива жінка із темно-каштановим волоссям і проникними бірюзовими очима спинилась біля малечі.
– Не йди, поки я не засну, будь ласка.
Вона ніжно всміхнулась і погладила голівоньку доні, торкаючись неслухняних кучериків.
– Я нікуди не піду, донечко. Спи, а я буду поруч.
Вона знову заспівала і дівчинка заплющила очі, поринаючи у солодкий сон. Коли малеча задрімала, мама поправила ковдру і нахилилась.
– Я люблю тебе, Аденно, – вона поцілувала її пухкеньку щічку і залишила кімнату.
З вітальні доносились вигуки та стукіт дерева по дереву. Жінка сперлась плечем до арки, уважно стеживши за двома хлопчиками шести й семи років. Старший мав темно-каштанове волосся та круглі зелені очі. Це хлоп’я було найбільше схоже на матір, втім слухало її найменше.
Молодший хлопчик мав чорне блискуче волосся, блідо-молочну шкіру і витончені риси обличчя. В його сірих очах, що були обрамлені довгими чорними віями, завжди проглядався розумний і дорослий погляд, геть не притаманний його малому віку. Хлопчики бавились дерев’яними мечами: стрибали на диван та столик, не припиняючи фехтувати.
– Я тебе переможу! – вигукнув старший.
– З якого це дива? – хмикнув молодший.
– Бо я розумніший і спритніший за тебе, Джейде!
– І нічого ти не розумніший, звичайний хвалько! – Джейд зробив підсічку братові, а потім перестрибнув вбік і, опинившись за його спиною, тицьнув меч йому під пахву.
– Так нечесно! Ти шахраював! Не можна бити в спину.
– Але не кожен ворог дотримуватиметься таких правил, брате. Ти маєш бути готовим.
– Це було підло! – він штовхнув Джейда у плече, а потім помітивши маму, що спостерігала за синами, крикнув: – Ма, скажи йому!
– Але ж він має рацію, сину.
– Та, ну! – ображено протягнув він, кинувши меча на підлогу.
– Але й твоя правда, Сейдже, – піймавши задоволений погляд старшого сина, мати повернулась до молодшого. – Це справді було підступно, синку.
– Але якщо він дійсно хоче бути вартовим, йому треба знати, що не всі чесні на полі бою, – спокійно відповів Джейд.
Мама поглянула у розумні сірі очі та всміхнулась. Підійшовши ближче, вона опустила руки на плечі кожного з синів.
– Ви справедливі. Підступність та нечесність існують на всіх війнах, там це найшвидший спосіб повалити ворога. Однак тут – серед сім’ї, своїх людей, рідних – ми маємо завжди бути зі щирим серцем, – вона поглянула на обох синів по черзі. – Зрозуміло, хлопці?
– Так, мамо, – відповіли вони водночас.
– Дуже добре. А тепер спати.
– Ну, ма! – крикнув Сейдж. – Можна ми ще пограємо? Я хочу реваншу.
– Ви так хоробро билися! Але всі воїни такі сильні, бо мають добрий відпочинок, не лише наполегливі тренування. Тож зараз саме час набратися сил, а завтра влаштуєш реванш, згода?
– Добре, – зітхнув Сейдж.
Джейд підняв меч брата і поклав на поличку, де були зібрані всі їх іграшки. Тоді взяв протягнуту руку матері й пішов за нею до їх кімнати.
Сейдж і Джейд жили в одних покоях та мали ліжка одне навпроти одного. Вкривши ковдрами обох малих, мама по черзі поцілувала кожного в щоку. Якщо Джейд спокійно витримав це, то Сейдж щоразу просив маму уникати проявів почуттів, бо вважав себе занадто дорослим для цього. Ці дії щоразу викликали сміх у матері.
– Солодких снів, мої маленькі принци.
– Добраніч, ма, – тихо відповів Джейд.
Вона щільно зачинила двері дитячої та піднялась до своєї спальні, по дорозі вимкнувши світло одним помахом руки. Магія темряви так чи інакше була притаманна всім Дітям Місяця, як себе називали жителі королівства під назвою Зоряна Варта. Ця держава залишалась прихованою від чужих очей, навіть Верховні Королі цього магічного світу під назвою Ґотлін не знали про її існування. Сафріна Локсаль, як королева Зоряної Варти, вважала свій народ вищим за інші. Вона, як і всі її піддані, була переконана, що весь світ і магія почалися саме тут, на її землі, у цьому храмі Троїстої Богині Місяця, що був частиною палацу Сафріни.
Коли цей світ складався лише з темряви, Богиня подарувала небу зорі, ставши Місяцем – одвічним наглядачем новотвореного світу. Маючи великий дар нового життя, вона створила елементи, склавши з них живих істот і наділила їх своєю магією. Вони вбирали знання із сяйва зірок, здобуваючи силу і могутність. Народжуючи світ, Богиня являлась у трьох іпостасях, передавши від кожної по частці своєї сили. Діва наділила нове творіння дитячою безстрашністю та допитливістю. Мати – дарувала безмежну любов і здатність продовжувати рід Богині. Стара – передала життєву мудрість та поміркованість.
І так, вбираючи всі ці дорогоцінні дари, народ Зоряної Варти увійшов у абсолют своєї сили, підтримуючи та закріплюючи її. А храм Богині вони захищали як моноліт, що став символом їх походження і безмежної вдячності Богині за її дари.
Сафріна вклонилась срібному монументу, із зображенням дівчинки із короною з молодого місяця, вагітної жінки із короною у вигляді повні та пані у літах, із короною зі спадним місяцем.
Вона поглянула на блакитну повню за вікном і опустилась на коліна:
– О, Богине! Прошу твого заступництва у боротьбі з негідним сусідом. Даруй нам мудрості, відваги та сил не дозволити війні поширитись на наші землі.
Сафріна тричі торкнулась пучками пальців заплющених повік, тоді сонячного сплетіння, а в кінці й лоба, приговорюючи:
– Споглядаю безстрашно, маю любов, дію розважливо.
Сусіди Зоряної Варти знаходились по той бік «Пустки» – нічийної землі, на якій ніколи ніхто не жив. «Пустка» містила в собі Півмісячну річку, яку бачила зі своїх вікон Сафріна та дрімучий ліс, що прилягав до королівства недруга. Вони звались Містом Сонця, Сафріна раділа, що нині літо і густі зарослі лісу «Пустки» щільно затуляють сяйво їх світила. Ці два королівства були повною протилежністю. Адже Зоряна Варта, була державою ночі, місяця і зірок, тут ніколи не наступав ранок, зате небесне таємниче світло завжди дарувало надію і спокій. Місто Сонця ж, на відміну від сусіда, цілком відповідало власній назві – там завжди сяяло сонце і ніколи не наступало темної пори.
Остання війна між Зоряною Вартою та Містом Сонця завершилась багато років тому, та Сафріна знала: вона далеко не остання. Тоді вони уклали перемир’я, бо втрат з обох боків було забагато. Коли тодішній король сконав, регентом став його брат Каллум, який, подейкують і вбив свого родича задля влади. Його небіж мав стати наступним, щоб не відділяти вбивцю від трону, та щось пішло не так. Немов би Аларик Тейлосс мав таку силу, проти якої дядько був не владний. Після зникнення Каллума, його небіж почав вести державні справи, ставши наймолодшим королем в історії своєї країни. Словом, став достатньо дорослим для правління, а надто для створення байстрюків, яких так чи інак відправляли до лісу між державами, де вони губилися навічно. Сафріна не вважала себе святою, втім Аларик був жорстоким і владним, вона розпочала б цю війну тільки задля повалення такого правителя по сусідству. Вона не цікавилась територіями сусіда, її дратувало Сонце і його сяйво. Родина ж Аларика від початку планувала загарбати всю територію близь «пустки», щоб протягти й туди своє «світило». Їх завжди непокоїла держава Зоряної Варти.
Перервавши потік набридливих думок, Сафріна роздратовано пирхнула. Вона розчесала волосся і вляглась у ліжко, насолоджуючись дотиком місячного сяйва до її щоки.
