Раді Вас бачити!

Двічі на тиждень Сафріна проводила тренування своїм дітям. Маленька Аденна приєдналась до братів лише місяць тому і вже робила успіхи. Кімната була оснащена таким чином, щоб кожен з дітей мав власний кут для прояви своїх сил. Сафріна навчала дітей самостійно, жоден з підданих не знав на що здатні її діти, сама ж вона розуміла, що її нащадки наділені неабиякою силою.

– Сейдже, не бігай, – застерігала вона після сніданку, коли вони сиділи у тренувальній залі, практикуючи магію. – Спробуй ще раз, доню.

Аденна уважно поглянула на маму, стиснувши крихітні кулачки, а тоді заплющила очі. Біля неї стояла кришталева колба, у якій сяяла зменшена зірка, сяйво якої було сліпучим, тож Сафріна уникала погляду прямо на світило, що і забороняла дітям. Як дівчинка не намагалась, нічого не змінювалось. Сейдж роздратовано пирхнув:

– О, та може годі вже?! Вона ще мала і слабка.

– Я не слабка! – нахмурила бровки Аденна.

– Звісно, що ні, Адо. То Сейдж просто жартує, – підтримав сестру Джейд.

– До того ж вельми невдало, – хмикнула Сафріна. – Якщо справді хочеш тренуватися, поважай всіх присутніх тут.

Хлопчик невдоволено промугикав і важко всівся біля брата. Якщо Джейд мовчки спостерігав за спробами сестри, зрідка підбадьорюючи її усмішкою, Сейдж не міг всидіти, доки черга не дійде до нього. Він починав носитися залою, в пошуках пригод, доки мати не гаркне на нього, змусивши сісти спокійно.

Аденна послала брату сердитий погляд і знову заплющила очі. Навколо шкіри затанцювало блакитне сяйво, змушуючи все навколо опуститися в темряву, доки єдиним джерелом світла не стала сама дівчинка і зірка у колбі перед нею. Зірка на мить потьмяніла і згасла, описавши коротку дугу. Спершу було тихо, Аденна продовжувала сяяти дедалі яскравіше, допоки на неї не стало боляче дивитися. Її сріблясто-біле волосся зараз здавалось блакитним, очі були щільно заплющені, а пальчики стискались і випрямлялися. Колба дзвеніла і тряслася від сяйва, що очало стискатися.

– Мамо, а якщо розіб’ється? – прошепотів Сейдж, зачудовано спостерігаючи за діями сестри.

– Не розіб’ється, колба зачаклована, вона здатна утримувати силові поля малого розміру.

Аденна знову стисла пальці й сяйво вибухнуло, видавши сліпучий спалах за стінками скла, а потім перетворилось на блискучий овал із темрявою в самому центрі. Малі частки піску танцювали у світлі, де-не-де всмоктуючись у чорну діру.

– Тепер зафіксуй, – радила мати, легко взявши дочку за плечі. – І відпускай. Поволі, люба, поволі…

Аденна опустила руку і глибоко вдихнула. Темрява в кімнаті розсіялась, сяйво зникло з її шкіри й вона повільно розплющила очі.

– Оце так! – Сейдж притулився до колби носом, залишаючи слід на склі.

Чорна діра продовжувала висіти в центрі колби, немов якась прикраса у кришталевій кулі. Джейд взяв сестричку за руку і тепло всміхнувся. Вона відповіла йому тим самим.

– Молодчинка, Аденно! – мати поцілувала малечу у лоба. – А тепер йди собі пограйся. Джейде, твоя черга.

– Ну, мам! Можна я спершу?! Якщо Джейд зараз почне – мене виверне.

– Можна я подивлюся? – спитала Аденна. – Я ніколи не бачила як чаклує Джейд.

– Ні, – одночасно відповіли Джейд і Сафріна.

Малеча знітилась, опустивши очі, мати пом’якшилась.

– Однієї ночі, ви зможете всі тренуватись разом, але доти: ти будеш йти у моменти, коли Джейд демонструє свої навички, зрозуміла?

Аденна глянула на брата, той геть зблід і зустрів її погляд таким сумним і розгубленим, що малій захотілось плакати.

– Сейдже, відведи сестру до кімнати й переконайся, що вона залишатиметься там доки Джейд не завершить тренування.

– Але я…

– Я покличу тебе, коли настане час тобі проявити дар. А зараз йдіть.

Джейд просив маму проводити його уроки індивідуально. Він не хотів, щоб брат, а особливо маленька сестра бачили на що він здатен. Сафріна поважала рішення сина, хоч і не поділяла його. Вона прагнула підготувати дітей до всіх випробувань, що можуть випасти на долю королівства. Втім, її діти були ще геть малими, тож вона вирішила зачекати зі складнішими завданнями принаймні до підліткового віку. Дар Джейда був непростим, тож єдиним виходом навчити його контролювати й не завдати шкоди ненароком, було саме навмисне використання сил у тренувальній залі.

Дочекавшись, коли діти відійдуть якнайдалі, Сафріна поклала руку на стіл перед сином. Джейд тяжко ковтнув, підвівши очі на матір.

– Я не хочу робити тобі боляче.

– Я це зрозуміла минулого разу, синку. Все гаразд.

– То я не буду…

– Ламати мені пальці? О, ні, любий. Не сьогодні, – вона всміхнулась.

Почувся лязкіт ланцюга. Сафріна поманила пальцями й в повітрі над їх головами пронісся ланцюг та металевий браслет.

– Що це?

– Поглянь, тільки не чіпай руками.

Джейд сконцентрувався і перевернув метал одним поглядом. Ланцюг був сліпуче-золотим, з білими рунами, викарбуваними на них.

– Це зброя «сонячних»?

– Так. Я лишила їх собі після подій останньої війни. Цими путами вони сковували нас, а тоді нищили. З них неможливо вибратись, вони вростають в тіло, зростаються з кістками.

– То звідки ж ти їх взяла?

– Коли вони ув’язнили командування мого війська, а потім обезголовили, пута впали з їх тіл, ніби й не тримали доти, – вона провела пальцем у повітрі. – Бачиш ці символи?

– Руни?

– Так. Це древня магія, здатна створити зброю найвищого ґатунку. Їхня гордість у війні проти нас.

– Як ти можеш підіймати ці ланцюги?

– Прошу? – не зрозуміла Сафріна.

– Якщо її створили як зброю проти магії зірок, то як ти можеш торкатись їх навіть, використовуючи телекінез?

– Отак? – вона крутнула пальцями і ланцюг набув форми чоловічка, виконавши кілька танцювальних рухів.

Джейд захихотів, Сафріна посміхнулась.

– Це ж магія Сонця, хіба ні?

– Так, любий. А що є Сонце?

– Зірка, – посміхнувся Джейд.

– Тому ми й сильніші за них. Ми здатні знищити їх світило, хоч це і умертвить всі ці землі і людей навічно. В них проти нас лише страх і гонор. Але ми маємо бути напоготові завжди.

Вона торкнулась плеча сина.

– Джейде… – уважно поглянувши у сірі очі, вона зітхнула. – Знаю, наші тренування даються тобі завжди складно, та ти мусиш усвідомити: як тільки війна розпочнеться, першими, кого вони захоплять будете ви, як найдорожче, що я маю. Вони закують нас усіх у ці кайдани й вбиватимуть по черзі, щоб посісти моє місце при дворі й розширити свою криваву імперію під прапорами сонячного диска. Тільки ти здатен звільнити нас усіх з кайданів до того, як наші голови полетять. Твоя сестра ще геть маленька, але вона вправна і швидко вчиться. Те, що ти ламатимеш – вона буде здатна зцілити. Але для того, щоб навчилась Аденна, вчитись маєш і ти. Почуття сильна річ, проте з часом тобі треба буде навчитись жертвувати. А тому, зробити боляче на мить, щоб убезпечити від більшого болю чи навіть смерті – основна твоя наука. Розумієш мене?

Джейд задумався. Він згадав, як раніше мама змушувала його одним поглядом ламати їй пальці. Тоді вона витрачала цілу добу, щоб зростити кістки й вимагала цього знову. Та Джейд не витримав. Побачивши як біль відображається на лиці любої матері, знаючи, що він тому причиною, хлопчик відчув гнів на самого себе і був ладен на все, тільки б втратити ці сили навічно. Тоді Сафріна вирішила змінити вектор навчання. Сьогодні перший урок за оновленою програмою і цього вона вже точно не хотіла, щоб бачили ані Сейдж, ані Аденна.

Вона зменшила світло в кімнаті й Джейд відчув як страх дихає йому в потилицю, здіймаючи підстрижені волосинки.

– Мамо?

– Не бійся, любий, – вона провела його до дерев’яного столика, на низьких ніжках. На столику лежала кобра, скута ланцюгами по всій довжині свого тіла. Її язик раз по раз визирав з рота, в’ючись мов стрічка. Джейд боявся змій, бо одна з них якось ледь його не вбила. Побачивши її на столі, хлопчик спершу відчув огиду, а потім жаль, бо ж та була геть знерухомлена й очевидно страждала.

– З цих ланцюгів, як я вже казала, витягти можна було лише мертвого.

Джейд перелякано глянув на мати.

– Але ми помилялися. Оскільки ланцюг вростає у кістку, вибратись з нього можливо лише порушивши цілісність кістки, тоді пута спадуть самі по собі, – вона поклала руки на плечі Джейда, повертаючи його до столика. – Тож, твоє завдання зламати кістку, скажімо ближче до хвоста, тоді змія звільниться.

– І буде страждати від болю? – ледь не зірвавшись на писк, спитав Джейд.

– Ні, любий. Я переведу її до наших цілителів і вона уже завтра поповзе собі на волю. Ніхто не помиратиме тут, найближчим часом, любий.

«Найближчим часом» здалось Джейду не надто оптимістичним словосполученням.

Він зітхнув і сконцентрувався на хвості змії, що лежала перед ним. Темрява заполонила всю кімнату, він дивився на рептилію перед собою, поглядом, немов проникав під її лускату шкіру, сягаючи гнучкого хребта. Діставшись до тонкого хвоста, він звузив очі, відчуваючи, як тіні наповзають довкола, залишивши лише вузеньку точку світла, в полі його зору, навколо хвоста. Почувся ледь відчутний хрускіт, змія широко розкрила рота, бризкаючи отрутою. Пута спали, кобра намагалась ворушитись, та хвіст не слухався і тягнувся за повільним тілом. Сафріна здійняла руку і змія повисла у повітрі. Тіні в кімнаті розсіялись.

– Молодець, Джейде. Ти впорався блискуче. Я поки віднесу її до цілителів, а ти можеш піти погратися, обід буде за годину, – вона поцілувала сина в щоку.

Коли Сафріна вийшла, Джейд заточився і впав на коліна, відчуваючи як піт вкрив його лоба і шию. Його руки трусилися, а сам він відчув, як нудота підіймається стравоходом. Закривши рота спітнілою долонею, Джейд скочив і вибіг до найближчої вбиральні, виблювавши сніданок. Притулившись лобом до холодної стіни, він тяжко зітхнув. Понеділок і середа були найгіршими ночами тижня. Бо саме тоді мати влаштовувала ці тренування. Двічі на тиждень він почувався кривдником. Двічі на тиждень ненавидів себе більше за всі інші дні. Двічі на тиждень не мав сили дивитись на матір і брата з сестрою.

Хлопчик вмився холодною водою і повернувся до тренувальної зали. Сейдж вів за руку молодшу сестру і гиготів, Аденна сяяла й Джейд піймав себе не посмішці. Радість сестри завжди відкликалась у його серці.

– Джейде! – вона відпустила руку брата і побігла до нього.

Хлопчик обійняв малу сестру.

– З тобою все гаразд?

– Так. Все добре.

Сейдж уважно спостерігав за братом в його очах промайнула схвильованість, та він миттєво приховав її, кинувши Джейду вдоволену посмішку.

– Нарешті моя черга.

Джейд криво всміхнувся брату.

Сафріна повернулась до тренувальної зали, кивнувши дітям.

– О, ви повернулись? Молодці, – вона торкнулась плеча Джейда, чмокнувши його в маківку. – Сейдже? Саме час.

Сейдж розім’явся, широко всміхнувшись. Сафріна затемнила кімнату одним помахом руки, Сейдж сконцентрувався і заплющив очі, змахнувши руками. Полярне сяйво виплило з-під його пальців, розмалювавши кімнату різними кольорами, воно танцювало по стелі та стінах, опускаючись долі маленькими різноколірними крапельками. Аденна весело захихотіла, підіймаючи рученята вгору до яскравого світла. Сафріна всміхнулась.

– Тепер передай емоцію, як я тобі казала, – шепнула вона Сейджу.

Той заплющив очі, змахнувши долонею, маленькі зіроньки, що разом з краплями спускались з різнобарвних доріжок під стелею торкнулись щічок Аденни та Джейда. На секунду обоє замовкли, щоб потім водночас весело розсміятися. Сміх у Аденни був гучним, заразливим, що викликав радість у будь-кого, хто його чув. Сміх Джейда був хрипким і приємним, а те, що хлопчик вкрай рідко всміхався, робило звук його веселощів безцінним. Сафріна відчула, як це видиво розчулило її та прикрила очі, ховаючи сльозинки, що застигли в них.

Сяйво розвіялось, сміх дітей затих, кімната поступово знову освітилась, Сейдж задоволено кивнув брату і сестрі. Сафріна обійняла дітей і поглянула на кожного по черзі.

– Ви великі молодці, мої любі! Тепер ми підемо пообідаємо, а на десерт вас чекатиме шоколадний торт.

– Ого! – радісно скрикнула Аденна.

Сейдж підтримав настрій сестри, поспішаючи до трапезної, Джейд рухався повільніше, його голову переповнювали думки й сумніви.