Раді Вас бачити!

Вкотре, вкладаючи дітей спати, королева піймала себе на усмішці. Вона любила цих дітей. І це ставало проблемою. Уже за звичкою з будь-якого хорошого чи поганого приводу, Сафріна йшла до Ґладіс. Архіваріус, вочевидь за тією ж звичкою, ніколи не була рада візиту королеви.

– Що цього разу? – хмикнула вона, поглянувши з-під сторінок книги.

– Я переймаюсь за їх долю, – всівшись на стілець, мовила Сафріна.

– Вітаю, ти таки дістала серце з дупи і відчула здоровий материнський інстинкт, – фиркнула Ґладіс.

– Я про нього не просила! – стукнула рукою по столу Сафріна. – Чула б ти як Аденна сьогодні зі мною говорила…Вона відчитала мене як мале дівча!

– Ну, діти часом беруть найкраще в нас…Донедавна не була певна, що у тебе є що взяти.

– Я відчуваю постійну тривогу за їх безпеку, – проігнорувавши шпильку Ґладіс, відповіла вона. – Я не можу нормально спати, а їх настрій повністю вирішує мій стан! Це ненормально! Вони мають навчитися керувати своєю магією і передати її мені. Це все.

– Ой, не кажи ніби сподівалася, що всиновити трьох дітей буде легко! – шумно закривши книгу, відповіла архіваріус. – Помилуй нас Богине, ти ж не дурепа! Вони люблять тебе як рідну матір, бо не знали іншої. Хіба ж тебе дивує, що ти і сама їх полюбила?

– Це гальмує мене, – потерла перенісся вона. – Я вже сумніваюсь чи хочу забирати їх сили. Мене дістає думка про те, що вони б могли самі захистити державу.

– І що в цьому поганого? Спадкоємці вони, Сафріно. Не ти. Хай все йде своєю чергою. Ти і так втрутилась достатньо.

– Як мені вилучити це? – ігноруючи архіваріуса, спитала вона.

– Вилучити що?

– Як припинити хвилюватись за них?

Ґладіс здійняла брову.

– Тебе це аж так лякає?

– Ти знаєш спосіб, – подалась вперед Сафріна. – Тільки чомусь мовчиш.

– Це накладає певні наслідки.

– А що взагалі існує без наслідків? Кажи.

– Ти можеш пригнітити почуття та емоції. Хоча, знаючи твоє черстве серце, здивована, що воно ще здатне відчувати.

– В тебе є це заклинання?

– Пропроси у Келджа. Він останній про нього питав.

– О…То цей старий пес вирішив позбавити себе страждань?

– Даруй, страждань яких ти йому завдала? – пирхнула Ґладіс. – Ми про ці страждання говоримо?

– О, благаю! – зітхнула Сафріна. – Він знав на що йшов!

– Це твоя казочка на ніч? – глузливо спитала архіваріус. – Сама хоч віриш в це?

– Мені набридли твої прискіпування, – підвелась Сафріна. – Сама знайду заклинання.

Наближався час коронації, Сафріна і Келдж навідували хлопця ще частіше, щоб підготувати його до того, що мало відбутися.

– Що я маю робити? – бурмотів Льєн, поглянувши на Сафріну.

– Джейд відмовиться карати тебе без нагальної потреби.

– То, чого ти хочеш від мене? – не розумів хлопець.

– Спровокуй його.

– Як? Напасти на тебе?

– Ні, не на мене, – зблиснула очима Сафріна. – На Аденну.

– На ту мозковивертачку? А, що як вона влізе у мою макітру?

– А від цього я навчу тебе захищатися.

І Сафріна навчала. Щоночі, кілька разів вона навідувала хлопця і вчила його накладати захист на власну свідомість. У передніч коронації, вона прийшла знову аби закріпити все вивчене.

– Стій, – спинив її Льєн. – Як я зможу возз’єднатись із батьком, якщо Джейд має вбити мене?

– Він не вб’є, Аденна не дозволить.

– Ти занадто сильно віриш у її на нього вплив.

– Ні, я просто дуже добре знаю власних дітей, – криво всміхнулась вона. – Я знайшла короткотривалий спосіб захиститись від сили сина. Поділюся з тобою. Ми інсценуємо твою смерть і я дам тобі втекти із Каллумом. Та якщо ви порушите угоду…

– Ти нашлеш Джейда на наш дім, коли дія твого способу скінчиться. Так-так, зрозуміло.

Вона мала відпустити хлопця і Каллума, аби ті заявили права на трон. Таким був першочерговий план. Втім все змінилось. Сафріна раніше і не думала про те, як кастодіани впливають на магів. Сама вона його ніколи не мала. І довгий час ставилась до цього дещо легковажно. Та коли загинув Тірран, вона прокинулась від шаленого болю. Неначе все її тіло скували судоми. Першою думкою був чомусь саме Сейдж. З усіх дітей, до нього з першої ж ночі тяглась її душа. І вона не зрозуміло яким чином, навіть після накладення чар на власні почуття, все ж переймалась його станом і відчувала його. Він тоді плакав майже всю ніч. Не міг змиритися із тим, що сталося. Сафріна лягла поруч і простягнула до нього руку. Хлопець мовчки стиснув її. Нестерпно було бачити його страждання. Вона усвідомила це не одразу. Та біль того, хто попри всі чари лишався для неї найдорожчим були страшною мукою для Сафріни. Можливо втрата Тіррана, найважливішого захисника дорогого сина, і була її покаранням за те закляття, яке вона наклала? Бо цей біль страшенно послаблював її.

Найбільше вона хвилювалась, як втрата кастодіана вплине на Сейджа. Те, що Тірран передав свою силу хлопцю було добрим знаком. Адже так, маг не ослабне і не втратить захисту навіть по смерті кастодіана. Втім те, скільки болю приносила втрата цього зв’язку змусило Сафріну переглянути власне ставлення до цього зв’язку. Тож, так, першочергово її планом було відпустити Льєна із батьком до Міста Сонця. Та викрадення Шайни дещо змінило її плани. Тепер вона хвилювалась за Джейда. Адже якщо постраждає Шайна, вона фізично не зможе передати йому свій дар і закріпити захист, а отже найнебезпечніший спадкоємець Богині стане нестабільним, а це матиме наслідки для всіх.

Коли минув тиждень, а Льєн так і не повернувся, Сафріна запідозрила, що щось не так. А дізнавшись, що Аденна навідує бібліотеку і знайшла Каллума, гнів взяв її під контроль. Принцеса була занадто близько до того, аби з’ясувати правду. Сафріна цього допустити просто не могла. Характер Аденни страшенно нагадував їй Дейлана. Вона придивлялась. Аналізувала. Підозрювала. Це дратувало Сафріну і водночас викликало гордість. Попри все, в глибині своєї душі, вона все ще любила цих дітей. І це все тільки ускладнювало.

Чи знала вона, що всі рішення, які вона приймала за життя, колись приведуть її сюди, у клітку, яку вона створила для Каллума? Вона сиділа там уже не знати скільки. Гнів змішувався із огидним відчуттям поразки. Вона була так близько…І втратила все. Те, що закляття впало, вона відчула теж. Неначе захисний купол, під яким було задушливе повітря, хтось розбив. І тепер прохолода зовні освіжала шкіру, звуки ставали яснішими, а голову не турбували думки, яких не можеш пригадати, ті що вертяться на кінчику язика і ніяк не згадуються. Тепер вона програла остаточно. Все було даремно. Все її життя, її жертви, її вибір…Все втрачено тепер навіки. Зняття прокляття відчули і Аденна із названими братами. Вони неначе зітхнули на повні груди, озираючись.

– А тепер, коли прокляття нарешті знято… – мовила Аденна до Кірана, – Приведімо відьму.

Тоді вони увійшли до королівської секції. Дівчина відчинила клітку і схопила Сафріну за ланцюги, потягнувши за собою. Жінка стояла на колінах перед тими, кого роками кликала своїми дітьми. Вираз обличчя Джейда був непроникним. Хоч у сріблястих очах блищав прихований гнів. Аденна дивилась на неї дуже пильним невідривним поглядом. Неначе вивчала. На Сейджа Сафріна не дивилась. Їй було боляче від того, що хлопець дізнався правду.

– То ти сама все розкажеш? Чи мені залізти у твою голову?

Сафріна криво всміхнулась.

– Як забажаєш, – кивнула Аденна і простягнула руки Сейджу та Джейду, аби ті мали змогу разом із нею побчити спогади Сафріни.

Жінка відчула, як гарно збудовану стіну руйнують, широкі тріщини розповзаються рівною поверхнею, опадають великими уламками. Вона одразу ж відчула себе такою беззахисною. Чула як Аденна із хлопцями нишпорять її свідомістю, відкривають її спогади. Навіть ті, що були заховані якнайдалі. Такі як смерть Тайніри чи Калісс. Такі як материні прокльони чи поцілунки Аларика. Кожен спогад приносив біль і безнадію. Вона не мала змоги нічого зробити і навіть там, вона відчувала як зростає їх розчарування, яких розмірів набуває їх образа і зневага до неї. Сльози стікали її щоками. Вона програла. Втратила геть усе і всіх кого любила.

– Все заради клятої магії, – видихнула Аденна, відпускаючи руки хлопців, вона кинула вражений погляд на Сафріну. – Ті дурні тренування… весь той біль… все це було задля того аби зробити тебе могутнішою?

– Передати таку силу можна тільки добровільно. Ритуал передачі складний і збудований на балансі. Перший даритель має бути сповнений щирої любові, другий не мати ні захвату, ні заперечення, третій – має бути сповнений найглибшої ненависті. Тільки так магія трьох зможе ужитися в одному тілі, не схиляючи носія на один бік.

– Тому ти ростила нас саме так? Сейдж улюбленець, я вічно не дотягую, а Джейд твоє найбільше розчарування? Стільки намагань заради клятої сили! Яка дурна мотивація. Я очікувала більшого від тебе!

Сафріна відчула геть нелогічну гордість, що наповнила її серце, дозволивши вирівняти плечі і поглянути на дівчину із неприхованою повагою.

– Цьому тебе навчила я, – сказала вона, всміхнувшись. – Завжди чекати більшого, знати, що ти варта більшого і працювати на покращення.

– А ще ти навчила не довіряти нікому. Навіть тобі, – відповів Джейд, його очі зараз здавались такими холодними, що Сафріна мимоволі здригнулася.

– Ти обрала найжорстокіший вид покори, Сафріно, – очі Аденни блищали від сліз, які вона не дозволяла собі проронити. – Не рабство. Не примус. Ти змусила нас любити тебе. Хвилюватись…Ми б могли піти заради тебе на все. А тобі саме це й було треба!

Сафріна мовчки дивилась на Аденну. Від сліз, що стояли у її очах, у серці щось кольнуло. Жінка відвернулась, відчуваючи як сором примушує її обличчя палати.

– Все це було брехнею? – спитав Джейд. – Ти взагалі любила когось із нас?

– До певного віку, – зітхнула Сафріна, розуміючи наскільки легко вона бреше.

Аденна розреготалась.

– Ти позбулась емоцій? Справді, Сафріно? Що, совість замучила?

– Соромно визнавати, але так, – підняла очі вона. – Я прикипіла до вас. І це почало заважати. Тож незадовго до коронації я наклала закляття на власні почуття.

– Ну, граєш ти добре, – фиркнула Аденна. – Лицедії б пишалися. Бо ми різниці не помітили.

– Кажи за себе, – рявкнув Сейдж.

Аденна і Джейд обдарували хлопця довгим поглядом, на який той вирішив не відповідати. Натомість він не зводив очей із Сафріни і вона під його пильним поглядом не змогла стримати сліз.

– Ти завжди був уважнішим, – мовила вона, важко зітхаючи. – Я б хотіла аби ти справді був моїм сином.

– Те, що ти казала… – почав він, підійшовши ближче. – Твоя підтримка…Це була брехня?

В його очах жевріла надія, Сафріна відчула, як слова застрягли в горлі, вона похитала головою, відводячи погляд.

Хлопець дивився на неї таким відкритим і щирим поглядом, як дитина, що шукала підтримки у матері. Адже як не крути, він досі був її дитиною. І зараз як ніколи прагнув почути правду. Це розбивало їй серце, адже вона вчинила, так само як колись Захара: не приховувала того, що віддавала перевагу одній дитині, з-поміж інших.

– Ти… – почав Сейдж, та його голос урвався, він стиснув руку в кулак і Сафріна помітила, як тремтіли його пальці. – Ти забрала мене, бо я нашкодив батькам?

– Ти ні в чому не винен, – одразу ж мовила вона.

– Я питав не про це, ма…Сафріно.

Вона затремтіла, опустивши очі.

– Я казала собі, що роблю це, бо ти спадкоємець Богині. Та насправді…Я не могла лишити тебе там. Щойно я побачила тебе…Я знала, що ти будеш моїм сином.

Сейдж заплющив очі, крізь пухнасті вії потекли сльози. Їй хотілось потягнутись до нього і витерти їх, обійняти його, заспокоїти. Вона б хотіла забрати весь його біль на себе, аби він більше ніколи не страждав.

– Вона бреше, як брехала завжди! Невже побаченого тобі не досить, щоб зрозуміти це? – вибухнула Аденна, кімната раптово затремтіла. Тріщини почали вкривати стіни.

– Замовкни! – крикнув Сейдж, ледь помітні хвилі полярного сяйва тремтіли попід стелею. – Вона була нам мамою все життя. Ти думаєш мені легко прийняти той факт, що ми ніхто одне одному? Думаєш я повірю, що жінка якій начхати на дітей, що потрібні їй виключно як спосіб досягнення мети, буде піклуватись про них? Буде хвилюватися, підтримувати?

Аденна фиркнула, Джейд відвів погляд. Сейдж підвівся і наблизився до них:

– Ви обоє! Розкажіть-но мені, невже вона ніколи не підтримувала вас? Невже жодного разу не розрадила у сумну хвилину? Невже у її обіймах ви не відчували себе у безпеці? Бо я – так. Вона моя мама, бо іншої я не знав. Що б ти не показала, Адо, щоб ви вдвох мені не казали – вона лишатиметься нею для мене. І вона не має сидіти тут у клітці. Я поручуся за неї. Можеш обмежити її магію кайданками. Та вона має піти зі мною.

– Я не відпускатиму її, – мовила Аденна, здійнявши підборіддя. – Не після всього, що вона накоїла з нами. Хочеш навідувати? Без питань. Я не заборонятиму. Та на волю вона не вийде. Ні з кайданками, ні без них.

– Як ти можеш так? – не вірив їй Сейдж. – Невже ти не маєш ні крихти любові до неї? Невже все побачене дало тобі привід забути про те, що вона була тобі матір’ю, невже так легко обернути любов на ненависть?

– Спитай її, чи легко це! – крикнула Аденна, сльоза все ж скотилася її щокою, очі палали образою. – Вона зрадила мене. Зрадила Джейда, тебе, мого батька, свою сестру! Всіх вона, судячи зі спогадів колись любила. Та всі постраждали. Чи легко мені дивитись на неї і усвідомлювати, що вона мені не мати? Ні. Чи легко мені після побаченого? Ні, Сейдже, мені нелегко! Я не відчуваю ненависті. Просто моєму розчаруванню немає меж. Любити Сафріну було непросто завжди. Та розуміти, що та людина, яка за логікою мала б бути найближчою, виявилась абсолютною незнайомкою…Ось, що важко для мене. І я не хочу більше мати із нею нічого спільного. Мені боляче навіть дивитись у її брехливі очі. Мені боляче розуміти, як би могло скластись моє життя, якби Тайніра свого часу вигнала її під сраку ногою з палацу. Вона сама собі придумала, що має врятувати світ і навіть не замислилась, що сама є причиною, чому цей світ потребує порятунку. Тож, може вона й була мені матір’ю, та спробуй замислитись: якби не її дії, мені б була потрібна матір? Чи може моя родина була б зі мною досі?

– Ти бачила, що сталось із Калісс. Вона тут ні до чого.

– А як я можу вірити у це? Сестра була їй кісткою в горлі все життя. Вона прагнула посісти її місце. Сафріна мені не мати, і більше ніколи нею для мене не буде. Тому, Сейдже, вона сидітиме тут.

– Звідки в тебе стільки жорстокості? – не вірив у почуте Сейдж.

Джейд пирхнув:

– Ти зараз жартуєш?

– О! Заговорив найбільш недолюблений! – розгнівано кинув Сейдж. – Слухай, твоя пісня про те, що ти тут дужче за всіх нещасний уже приїлася. Може, спробуєш щось нове?

– Щось нове? Вона викрала Джейда, витягла душу з його матері і шантажувала нею Келджа! – крикнула Аденна. – Сафріна причетна до смерті мого батька, бабусі і ставилась до матері, як до сміття, хоч та продовжувала вірити у найкраще в ній. Вона ні за що закрила у клітці мого коханого. А тепер, він скоріш за все вже мертвий, знову ж таки через неї!

– До чого тут вона, взагалі? Ти прагнеш повісити на неї всі гріхи цього світу, Адо.

– О, справді? А чи не дивує тебе, як багато довкола неї самої гріхів? Якби Сафріна не становила загрозу Шайні, Джейд не відпустив би її і Каллум не вирушив на її порятунок! Сафріна роками знущалась із нас, називаючи це тренуванням.

– Вона прагнула нас навчити! Ти ж знаєш, чому саме так. Немає жодного посібника, як вивчати нашу магію. Вона унікальна. Тож ми маємо бути готові до нападу і вміти контролювати свою силу! Так, тренування бували жорсткими, та це робилось задля нашого ж блага.

– І скажи-но мені, любий «брате». Ти добре контролюєш свою силу тепер?

– Вже точно краще за вас! Один став вбивцею, інша руйнує палац, коли перенервує…Ви – нестабільні.

– А ти в нас дуже стабільний, так, Сейдже?

– Я вчився старанніше, – бурмотів він.

– Спитай про це Тіррана.

– Аденно… – спинив її Джейд.

Сейдж закляк.

– Ні, чого ж. Нехай нарешті зніме пелену з очей. Ти не думав, як саме загинули твої батьки?

Сейдж нахмурився, Аденна підняла брови, підійшовши ближче.

– Бо, у спогадах Сафріни, під стелею було те саме червоне сяйво, що викликало нестерпний жах. Тож і ти вбивця, Сейдже. І об’єднує нас усіх те, що ми цього не хотіли. Тож тренування ці особливо нам не дали нічого, окрім того, що ми знаємо на що здатні і боїмося наближатися до тієї лінії.

– Значить ми вчились не достатньо сумлінно. Сафріна зробила все що могла. Вона мала мету, так її методи можна оскаржувати. Та вона діяла у наших інтересах. Навіть, коли переконувала себе, що у власних.

Аденна розреготалась, сльози продовжували стояти у її очах.

– Окрім того, що я просто не здатна сприймати свою новоспечену половину як належить, бо вважала його братом протягом всього життя, я тепер не матиму змоги навіть спробувати, бо нас прокляли! Це теж було зроблено у наших інтересах, Сейдже? Я просто не розумію, кому ще вона має зламати життя, аби ти припинив її захищати!

– Я не кажу, що ви не постраждали. Та я завжди любив її і відчував її любов, – тихо відповів Сейдж. – Тому я не можу звинувачувати її у всьому. І попри перелічене тобою, я не вважаю її монстром.

– Вона не любила нікого, окрім себе самої. Вона накликала біду на все королівство. Все, чого вона торкалась обернулось на прах. Пророцтво, від якого вона так прагнула втекти було правильним. Вона – посіяла оману, згубила стільки життів. Я не страчу її, бо я не збираюсь ставати з нею на один рівень. Та на свободу їй не вийти.

– Ти не можеш так… – полярне сяйво вибухнуло синіми, зеленими та жовтими відтінками.

Аденна змахнула рукою, піймавши сяйво у ледь помітну прозору бульбашку. Сяйво всередині почало тьмяніти, а тоді зникло геть.

– Ти справді намагався на неї вплинути? – не вірив Джейд.

– Ти не можеш так… – знову прошепотів він опустивши очі.

– Ні, я можу, – вийшла вперед Аденна. – І якщо ти справді хочеш навідувати її, подумай двічі, Сейдже. Бо без мене тобі у цю секцію не увійти. Ще одна така витівка, і ти її більше не побачиш.

Аденна пройшла повз нього і підійшла до Сафріни. Її пальці схопили ланцюжок, що висів на її шиї. Дівчина смикнула його і стиснула ключ, що висів на ньому.

– Кіране?

– Так, Ваша Високосте?

– Допоможи мені відвести Сафріну до її клітки.

Вартовий обережно підняв жінку і повів за Аденною. Сейдж провів Сафріну поглядом.

– Мені шкода, – тихо мовив Джейд. – Я знаю, якою близькою вона була тобі.

– Не жалій мене. В глибині душі ти радий, що Ада зробила з нею.

– Вона вчинила правильно. Місце Сафріни у клітці. Народ вимагатиме її страти і матиме рацію. Аденна проявляє милосердя.

Сейдж реготнув.

– Тепер мені зрозуміло, чого ви все життя одне за одним руку тягли. Я навіть заздрив тому, що ви так добре дружите. Мене ніколи не доєднували до цієї маленької організації.

– Не вигадуй.

– Не вигадувати? – повернувся до нього Сейдж. – Ви прямим текстом мені казали неодноразово, що не довіряєте мені через те, що я близький із матір’ю. Тепер я бачу, що мені тут ніколи не було місця.

– Про що ти кажеш?

Сейдж здійняв підборіддя.

– Я хочу виїхати із палацу.

Джейд навіть не знав, що відповісти на це. Він досі перебував у шоці від побаченого. Його батьки живі, його мати розділена з душею, брат йому більше не брат, а сестра…Сестра насправді його істинна пара. Вся ця правда душила його, лякала і плутала. Тепер він вже не мав впевненості ні у чому.

Аденна повернулась, поглянувши на тих, кого вважала братами. Вона виглядала не менш стурбованою, та все ж трималась. Неначе ховалася за напускною холодністю і впевненістю. Та Джейд бачив у її очах той самий страх, біль і те ж саме розчарування, що і сам відчував.

– Ходімо, ключ від скрині у мене.

– Куди ходімо? – розгублено спитав Джейд.

– До Ґладіс. Заберемо душу Клодет і нарешті повернемо тобі справжню матір. Хоч хтось із нас сьогодні побачить своїх батьків.

Вона повернулась, рушаючи геть із бібліотеки. Джейд пішов за нею, помітивши, що Сейдж так і лишився на місці, розгублено витріщаючись на зачинену королівську секцію.

– Тобі потрібне особисте запрошення? – спитала у нього Аденна.

– Я йду.

– То швидше йди! – роздратовано буркнула вона.

– Ні. Я йду з палацу! – крикнув Сейдж.

Дівчина застигла.

– Чому?

– Чому? – перепитав він, його очі горіли гнівом. – Тому, що все, що я знав і любив тепер брехня! Мені ніколи тут місця не було, тепер – і поготів.

– Гаразд, – здійняла підборіддя вона.

Сейдж нахмурився, перепитавши:

– Гаразд?

– Так. Хочеш йти – вперед, я не триматиму. Та хай ми тобі і не справжня родина, крім нас у тебе нікого немає.

– Сафріна теж моя сім’я.

– О! – саркастично крикнула вона. – Точно, і як ти зібрався навідувати її, коли з’їдеш? Ти ж розумієш, що вийшовши у ті двері ти більше не будеш принцом?

– Я і так ніколи ним не був, хіба ні?

– Я не розумію, чого винна у цьому я, а не Сафріна!

– Послухайте… – спинив їх Джейд. – Ми мали дуже складні кілька днів. Ми дізнались про речі, які неможливо просто прийняти. Кожен із нас збентежений і це цілком нормально. Я пропоную не робити необдуманих дій, доки ми всі не заспокоїмось.

Аденна зітхнула:

– Він має рацію.

Сейдж закотив очі.

– Ти хоч колись не поділяла його думку? Мене нудить від вас обох. Просто…дайте мені спокій.

Він обійшов їх і залишив бібліотеку. Аденна відчувала, як її і без того нестабільний світ обвалюється. Неначе Сейдж був однією з опорних колон, падіння якої спричинило руйнування. Вона б мала якось спинити хлопця. Поговорити, спробувати підтримати. Та де знайти сили на допомогу комусь, коли ти сам потребуєш допомоги?

Джейд мовчки чекав, коли дівчина збереться і піде до академії вартових, де у своєму кабінеті сиділа Ґладіс, що за звичкою щось читала. Побачивши Аденну, вона підвелася і вклонилася. Принцеса рішуче наближалася до неї, гнів горів у її очах, нагадуючи сяючі жаринки.

– Ваша Високосте! Перш за все, дозвольте привітати Вас із успішним зняттям прокляття, а також… – дівчина спинила її гучним ляпасом.

Джейд від несподіванки розкрив рота. Голова Ґладіс смикнулась вбік, жінка притулила долоню із темно-зеленим манікюром до червоної щоки.

– Це тобі за те, що допомагала Сафріні руйнувати наші життя, – мовила Аденна.

– Богиня – свідок, я на це заслужила… – відповіла Ґладіс, кивнувши.

– Ти знаєш, чому я тут, – здійнявши підборіддя, відказала дівчина. – Віддай мені скриню.

– Звісно! – архіваріус підійшла до свого столу і відкрила одну із шухляд. Вона підхопила маленьку срібну скриньку і вклала її у руку Аденни. – Знаю, що цього замало і я дуже запізнилась… Та прошу мені пробачити. Я дійсно доклалась до втілення більшості найгірших ідей Сафріни.

– Вибачення я приймаю.

Ґладіс здивовано підняла брови.

– Справді? Дякую Вам за великодушність…

– І попри мою, як ти кажеш «великодушність» – тебе звільнено. Я хочу, щоб до ранку тебе не було у цьому палаці. Порушиш наказ – я ув’язню тебе.

На цих словах Аденна розвернулась.

– Пробачте! Дайте мені шанс все виправити!

– Виправити? – фиркнула Аденна. – І як ти збираєшся виправити все це?

– З усією повагою, Ваша Високосте…Ви тільки-но входите у роль правителя. Вам знадобиться хтось із таких динозаврів, як я. Я живу на цьому світі майже вісім сотень років. Я знала ваших предків, бачила як творилась історія і маю дуже багато цінних знань. Не забувайте й про Ґвендолін, чия майстерність змінила хід не однієї війни, – вона опустила підборіддя, вкладаючи значущості у погляд темних очей. – Я потрібна Вам.

– Адо, – понизив голос Джейд. – Її правда. Вона дійсно може допомогти.

– Я доведу це, – вмовляла Ґладіс. – Одразу ж почну досліджувати магію сирен Сердець і спробую знайти способи зняття прокляття, яке було накладено на вас обох.

– Ні, – хитнула головою Аденна. – Це зайве.

– То мені…збирати речі? – розгублено спитала Ґладіс, поглянувши по черзі на них обох.

– Збирай. Я дам остаточну відповідь опівночі.

Аденна вийшла із кабінету архіваріуса. Джейд мовчки йшов за нею.

– Адо…

– Я знаю, про що ти хочеш спитати і прошу тебе: не треба.

Він опустив очі, Аденна відчувала, як стає млосно від усього цього і від мовчання, яким би бажаним воно не було – теж. Вона зітхнула і повернулась до нього:

– Слухай. Весь наш світ перевернувся. Ще кілька днів тому, я думала, що моя мати просто суперечлива жінка, а брати – чудові хлопці із непростими долями. Та тепер я розумію, що моя матір, зовсім не матір мені. А братів я не маю взагалі. Цього вже забагато для мене, розумієш? Я не можу прийняти того, що ти – моя половина, Джейде. Навіть, якби вона не прокляла нас, я все одно не можу бачити у тобі когось іншого, окрім брата. Я не хочу говорити про це, розумієш? Не хочу навіть…думати про це. Тож, вибач мені, та ми не повертатимемось до цієї теми.

Вона повернулась і рушила до крила цілителів. Деймон, побачивши її одразу скочив і обійняв. Аденна опустила підборіддя на його плече, відчуваючи шалену втому від усього. Здавалось, неначе з моменту зняття прокляття до нині минуло кілька років, а не годин.

– Ти допоможеш нам повернути душу у тіло Клодет?

– Звісно, – з ніжністю мовив він і торкнувся плеча Джейда. – Все буде добре, я обіцяю.

Аденна вставила ключ у скриню і відчинила її. Цілитель взяв душу у руку і повернувся до Клодет, що лежала на ліжку. Двері відчинились, всередину забіг Келдж. Він закляк, побачивши Джейда. Хлопець і сам не розумів як йому поводитись. Чоловік зробив невпевнений крок вперед. Джейд відповів своїм. Очі Келджа блищали від сліз, він дивився на сина ще якусь мить, а тоді хутко перетнув простір між ними і міцно обійняв хлопця. Джейд задихнувся від несподіванки, його ноги підкосились і він сховав очі за плечем батька, хапаючись за його камзол. Сльози потекли з його очей, просочуючи тканину. Келдж провів рукою по потилиці Джейда, його нижня губа тремтіла від сліз, що здавили йому горло. За мить кімнатою прокотилися звуки ридань. Вони не відпускали одне одного ще довгий час. Їх зустріч не мала слів, та попри це вона була зрозуміла абсолютно всім. Аденна не зводила з них очей, відчуваючи біль, що всій їх родині довелось пройти через це, та водночас і радість, що скоро вони нарешті возз’єднаються. Принаймні хтось із них трьох матиме шанс на щастя.

Деймон з’єднував душу Клодет із її тілом. Процедура потребувала особливих навичок, якими на щастя володів цілитель. Джейд повільно відпустив батька і сів поруч з Клодет, взявши її за руку. Жінка ще не приходила до тями. Деймон продовжував чаклувати над нею. Аденна підвелася, взявши Келджа за лікоть і відвела його в бік.

– Принцесо… – почав він.

– Стій. Не кажи нічого, – вона не могла дивитися на вчителя, її сповнював сором, біль і сум, від чого голос її тремтів, а сльози стояли в очах, заважаючи бачити ясно. – Я знаю правду. Я все бачила. Пробач мені, будь ласка, за мою реакцію. Я помилялась…Щодо тебе, щодо всього. Мені дуже шкода, що так сталось і…Ти ні в чому не винен. Це вона, а я…Я мала би бути розумнішою, та мабуть, Сафріна має рацію і я стаю на неї схожою.

Аденна перебирала пальцями аркуш паперу. Келдж лагідно всміхнувся і взяв її за руку.

– Дозвольте дати Вам пораду: ніколи не звинувачуйте себе у гріхах інших. Сафріна накоїла чимало лиха, та це був її вибір, а не Ваш. Ви – не вона. Не дозволяйте її вихованню визначати Вас.

– Візьми, – простягнула вона аркуш.

– Що це? – перехопивши його, спитав він.

– Адреса. Кілька днів тому я зробила запит на придбання маєтку для радника та його родини.

Келдж похитав головою, повертаючи їй листок, Аденна накрила його руку своєю і поглянула у очі.

– Бери їх і переїжджайте. Я не хочу, щоб ви повертались у будинок, де ти вже їх втратив. Я хочу, щоб ви втрьох надолужили весь втрачений час. Разом. У новому місці, де будуть нові спогади. Це найменше на що ви заслуговуєте після пережитого. Будь ласка, Келдже. Дозволь мені зробити хоч щось.

Він підняв на неї очі. Сльози затікали у нерівні шрами на його обличчі. Він кивнув і потягнувся до неї, притиснувши до своїх грудей. Дівчина сховала голову на його плечі і обійняла вчителя.

– Дякую… – прошепотів він.

– Джейде? – почувся слабкий жіночий голос.

Аденна і Келдж звільнились від обіймів, хутко рушаючи до ліжка Клодет. Жінка розгублено дивилась на сина.

– Що сталося? – не розуміла вона. – Келдже? Ти тут?

Він всміхнувся, взявши її руку у свою.

– Я тут, кохана, – іншою рукою він обійняв Джейда. – Тепер ми всі разом.