Раді Вас бачити!

Катя.

Телефон у руках стискаю вже третю хвилину.

Подзвонити?

Не подзвонити?

Бодя просив не дзвонити, але в мене ще з учора купа пропущених від Юльки. А я, як подруга, вже мала б бити тривогу — обід наступного дня, як-не-як.

Прикушую ніготь і все ж натискаю виклик. Сподіваюся, він там вирішив із нею все, що хотів?!

Гудки.

— Алло, Катюш! — голос Юльки занадто… щасливий.

Випрямляюся. Насторожуюся.

— Привіт… Ти як? — обережно починаю. — Богдан… нормально після шокера?

Пауза. Потім сміх. Справжній. Її.

У мене серце різко смикається. Я її такою три тижні не бачила.

— Живий. І вредний. Ми… помирилися, — шепоче.

Помирилися!

Чудово.

Прекрасно.

Значить… Рус тепер залишить її в спокої.

— Я рада за вас, — кажу щиро.

І справді рада, адже тепер моє щастя складеться.

На фоні чую чоловічий голос:

— Юлька, давай швидше! Морозиво тане!

Бодя.

— Зачекай секунду! — шипить йому. Потім тихіше до мене: — Кать… я хотіла тобі дещо сказати. Я…

— Потім скажеш, Вередлива, — перебиває він. — Іди сюди.

Шурхіт. Смішок.

— Бодя, відчепись… — бурмоче Юля.

А потім…

Тиша. І звук поцілунку.

Довгого. Нахабного.

Відводжу телефон від вуха.

Ще один смішок. Її тихе: «Ну все, подруго, бувай!» — і зв’язок обривається.

Я блокую телефон і шепочу:

— Юлька з Бодею!

Руслан більше не буде крутитися біля неї.

Сідаю на стілець і тягну до себе склянку з соком. Пальці мокнуть, холонуть, але я все одно стискаю міцно. Усередині ніби світло ввімкнули.

Що мені тепер робити?..

Як привернути увагу Руса?

Перетнутися з ним «випадково» — не знаю де. Без поняття, куди він ходить і де буває.

Навіть де зупинився — не знаю.

— Я нічого не знаю, — шиплю роздратовано.

Ми ж із ним і не говорили ні про що, окрім Юлі. І то — не більше п’яти хвилин.

Я машинально роблю ковток соку.

СМС писала — він досі не прочитав.

Подзвонити?

А привід який? Раптом він і говорити не захоче?

Палець знову тягнеться до рота — прикушую ніготь.

Може сказати, що… Юля знову з Бодею?

Він же рано чи пізно все одно дізнається. А так я правильно підберу слова. У свою користь. Скажу, що він мені подобається і… втішу.

— Не знаю… — шепочу.

З одного боку — ризиковано. А з іншого — скажу Юлі:

«Він дізнався не від мене».

Якщо раптом до неї щось дійде в перекрученому вигляді.

Гризу ніготь і взагалі не розумію, як правильно вчинити. Але й чекати біля моря погоди — не варіант. Так дочекаюся, що він знайде собі когось замість Юльки.

Телефон вібрує, мелодія наповнює кімнату, обриваючи думки. Я перевертаю телефон — і серце завмирає.

Руся.

Натискаю «прийняти», а всередині все стискається від хвилювання. Або щастя.

— Привіт, — вітаюся.

Здається, доля сама підкидає мені шанс — діяти.

— СМС побачив, привіт. Ти про Юлю поговорити хотіла? — питає трохи хриплувато.

Видихаю.

Одна, блін, Юля в нього на думці.

— Так, — бурчу. — Зустрінемося?

— Звісно, — одразу відповідає. — Де? Чи куди приїхати?

Підіймаю голову до стелі й шепочу:

— Давай у тебе?

І завмираю, затамувавши подих, чекаючи, щоб погодився. Бо сюди не покличу — він Юлині речі побачить. А десь іще — теж не варіант.

Я б хотіла повторення… минулої зустрічі.

— Без проблем, — каже, шарудячи якимось пакетиком. — Адресу скину.

Ура.

— Тільки подзвони, коли будеш у холі — зустріну. Тебе не пропустять.

— Добре, — відповідаю. — До зустрічі, Русю.

— Давай, — і скидає дзвінок.

Притискаю телефон до грудей і глибоко вдихаю — видихаю. Хоч би мені це боком не вилізло і я не зіпсувала дружбу з Юлькою. Вона мені дорога.

Але… власне щастя дорожче.

Спалахує повідомлення від Руслана:

«Володимирська, 72

Готель «Вікторія».

Дихання збивається.

Їду! Мислено ще раз приймаю рішення.

Кидаю телефон на стіл і біжу підправити макіяж. Не ж лахудрою їхати.

Підфарбовую губи — і погляд падає на Юлині парфуми.

Може взяти?.. 

Вона ж завжди так пахне, скільки її пам’ятаю. Раптом це допоможе привернути його до себе?

Кладу олівець і беру флакончик. Пару пшиків вона точно не помітить. Та й загалом — Юля не жадібна.

Бризкаю на себе куди тільки можна — і чхаю. Занадто солодкі, як на мене.

Останній погляд на себе — красива. Шкода тільки, що Руся сліпий.

Хапаю сумочку, телефон і біжу на зупинку. Це Юлька «багатий Буратіно» — на таксі катається, а я — автобусом.

Чекала його так довго, що ніготь вигризла. А потім ще один — поки їхала.

Підходжу до готелю — а серце вже скаче.

— Удачі мені, — шепочу.

Заходжу в хол і дзвоню Руслану.

Гудки. Довгі.

— М? — тягне в слухавку замість «алло».

— Я на місці. Чекаю тебе, — нервово шепочу.

Палець знову в роті.

Руслан щось перевертає і матюкається.

— Катюх, яке місце? — тягне слова.

Я кліпаю очима. В животі смикається.

Забув?

— У холі твого готелю, — пояснюю. — Ми ж домовлялися зустрітися в тебе.

Пауза.

— Ага… Ну, чекай. Спускаюсь, — відповідає.

Вимикаю звук на телефоні, про всяк випадок, і кидаю його в сумку. Дістаю дзеркальце, ще раз перевіряю макіяж — усе в порядку.

Рус виходить із ліфта в одних спортивних штанах.

Я ковтаю, дивлячись на його торс.

— Катюшка, — весело тягне моє ім’я. — Привіт.

Підіймаю погляд до його очей — червоні. Він знову під чимось?!

Обіймає мене, і я торкаюся його гарячого тіла.

Він вдихає й видихає. Голосно.

— Радий тебе бачити, — хриплувато каже мені у волосся. — Пішли?

Вагаюся секунду, а потім киваю. Навряд чи в нас вийде розмова, а от щось інше — цілком може бути.

У ліфті Рус обпирається попереком об поручень і тре пальцями очі.

— Чим займався? — намагаюся привернути його увагу запитанням, бо він навіть не дивиться на мене.

— Їв, — повертає голову до мене й оглядає з ніг до голови. — Гарно виглядаєш.

Я усміхаюся. Помітив!

— Дякую… Ти теж.

Він хмикає.

Двері відчиняються — він виходить першим. Я за ним.

Підходимо до чорних дверей із золотими цифрами — 113.

Прикладає карту — двері розчиняються.

— Заходь, — пропускає.

Я усміхаюся йому і заходжу в номер.

Просторий, чистий. З великим ліжком. На столі їжа, вода і маленький пакетик із капсулами.

Рус хапає їх і засовує в кишеню. Потім валиться в крісло і дивиться на мене, нахиливши голову набік.

— Сідай, Катюшка.

Я сідаю і глибоко вдихаю — не знаю, з чого почати.

Руслан бере склянку і осушує залпом, проливаючи на себе. Краплі стікають по гладких грудях до самої резинки штанів.

Ставить склянку на стіл і дивиться на мене. Погляд мутний, розфокусований.

— Що ти хотіла розповісти про Юлю?

Пальці починають тремтіти. Не думаю, що варто говорити в лоб.

— Русе, — починаю здалеку. — Чому ти намагаєшся завоювати увагу Юлі?

— Я кохаю її, — без запинки каже.

Усередині неприємно холоне.

— Але ви ж просто друзі. Вона не хоче стосунків.

Він облизує губи.

— Я доб’юся її уваги. Вона буде зі мною.

Роздратування спалахує сильніше.

— Юля кохає Богдана, — вже переходжу до суті.

Руслан протирає очі.

— Розкохає, — сердито. — У неї є я. А він — далеке минуле.

Я хмурю брови. А його погляд ковзає по моїх ногах. Нахабно. Повільно.

Жар приливає до шкіри.

— Вони помирилися, — випалюю.

Він піднімає погляд до моїх очей.

— Що? — перепитує.

Скула в нього смикається.

— Коли? — гаркає.

— Учора.

Він грає жовнами, погляд палає. Хапає склянку і жбурляє в стіну.

Скло з дзвоном розлітається.

Я здригаюся.

Руслан підхоплюється, матюкається. Жбурляє й тарілку в той самий бік, що й склянку. Потім стілець — і ледь не розбиває скло.

— Русе, — підбігаю до нього, кладу руки йому на талію. — Не злись. Воно того не варте.

— Юля варта! — гарчить мені в обличчя. — Зрозуміла?

Хапає мене за плечі й боляче стискає.

— Вона одна така. Іншої такої немає. Я її хочу.

Я кривлюся, серце підскакує до горла, але наважуюся сказати про свою симпатію.

— Ти мені дуже подобаєшся, Русю. Сильно.

Він дивиться і часто моргає.

— Ми можемо спробувати бути разом, — ковзаю долонями по його грудях. — Я зроблю все, щоб ти забув Юлю і був щасливий зі мною.

Його погляд спалахує, як у божевільного, очі скляні, губи стискаються.

— Ти… — стискає руку на моїй шиї. — Що ти несеш? Її ніхто не замінить. Розумієш?

Шипить мені в обличчя і наступає на мене.

Дихання збивається, тіло реагує жаром — і від цього стає ще страшніше.

Він мені потрібен.

— Ніхто не усміхається так, як вона. Ніхто не пахне так, як вона. Ніхто не торкається мене так, як Юля.

Впираюся спиною в стіну, а він нахиляється до мого обличчя, не прибираючи руки.

— Вона — все, що мені потрібно. Засвоїла?

Вдихає і заплющує очі. Тихий стогін зривається з його губ. А в мене на очі навертаються сльози. 

Ну що в ній такого, що через неї сходять з розуму, не бачачи більше нікого?..

Утикається мені в шию і цілує.

— Моя… — шепоче.

Його руки зривають із мене одяг, він втискається в мене, глибоко вдихає, ніби ловить запах.

— Юлечко… — хрипить. — Тільки моя…

Серце обривається. Він навіть не дивиться мені в обличчя.

Він із нею.

Завжди з нею.

Може, якщо я буду поруч достатньо довго — він колись побачить мене, а не її…