Раді Вас бачити!

Юля.

Бодя дивиться мені в очі.

Секунду.

Другу.

Ніби намагається зрозуміти, чи правильно почув.

Його руки на моїй талії — теплі, впевнені, такі… правильні — трохи стискають мене.

Відчуваю, як у мене всередині все пливе, тремтить, плутається. Але я більше не хочу боятися, зводити себе з розуму — то думками, то жаром від його поцілунків.

Я нарешті сказала — він почув.

І рано чи пізно ми перейдемо цю межу.

То навіщо відкладати? Якщо він — мій коханий чоловік?

І мені з ним не страшно. Тепер не страшно.

Він ковтає. Повільно скорочує і без того маленьку відстань, ніби дає мені шанс передумати.

Дивиться так глибоко, ніби бачить прямо в душу — кожну мою тріщинку, кожну дурну невпевненість.

А я… я в його руках, як розплавлений мед.

Мені бажано. Мені тепло. Мені хочеться.

Так хочеться, що я перестаю думати.

— Юль, — шепоче в самі губи. — Якщо поцілую…

Я просто торкаюся його губ своїми, не давши договорити.

Легко. Невагомо.

Він видихає так гаряче, що в мене перехоплює подих.

Боже.

Це він.

Це справді він.

Мій Богдан.

Якого я сама цілую.

Якому сама зізнаюся: «хочу тебе».

Моя долоня ковзає до його щоки — я навіть не можу нормально вдихнути, пальці тремтять, тіло накриває жаром.

А він…

Він обхоплює мою талію однією рукою, друга лягає на спину, притискаючи мене так близько, що між нами вже не залишається місця навіть для повітря. І я розчиняюся в ньому, як солодка вата у воді.

Його губи теплі. М’які. Але стримані рівно настільки, щоб я сама тонула в цьому поцілунку глибше… і глибше.

Він майже не рухається.

Він чекає.

Дає мені самій задавати темп.

І я задаю.

Пальці сильніше стискають його потилицю. Нахиляю до себе ближче. Дихаю йому в губи, цілуючи так, ніби хочу втопити його своєю ніжністю і любов’ю.

Поцілунок настільки повільний, тягучий, що ноги починають тремтіти.

Руки Богдана ковзають по моїй спині вгору-вниз, ніби він не вірить, що я справжня.

Прикушую його нижню губу — легко, обережно. Він глухо стогне. І цей звук усередині мене вибухає вогнем.

Стегна самі притискаються до нього ближче, руки тягнуться до його футболки — і я вперше за весь день не думаю ні про що.

Тільки про нього.

Про нас.

Про те, що я хочу його так, ніби зголодніла за ним до нестями.

Бодя нахиляє голову, трохи поглиблюючи поцілунок — і я втрачаю опору. В буквальному сенсі — ноги стають м’якими і підгинаються.

Він підхоплює мене за талію і саджає на стіл. Ноги самі розходяться ширше, даючи йому можливість підійти ближче.

Руки пестять його спину, і я вже отримую задоволення від самого дотику до тіла чоловіка, якого кохаю.

Наші язики сплітаються — вологий звук, важке дихання.

— Я зніму, — видихає мені в губи, беручись за край моєї футболки.

— Знімай, — шепочу, знову цілуючи його.

Бодя стягує з мене футболку, жадібно впиваючись поглядом у мої груди. Але я навіть не встигаю зніяковіти, як він уже схиляється до моєї шиї.

Поцілунки гарячі, жадібні, такі, що я впираюся долонею в стіл, щоб не втратити рівновагу.

Кожен рух його губ або язика стискає все внизу живота.

Моя рука стискається в його волоссі, і я дуже намагаюся мовчати, не видавати звуків. Адже він лише цілує шию.

Але коли прикушує біля ключиці — не виходить.

— М-м… — тихо тягну.

Його зуби обережно зачіпають мою шкіру — і в мене миттєво німіють ноги. Вигинаюся ближче до нього, ніби тіло саме знає, куди тягнутися.

Богдан піднімає на мене очі — і цей погляд…

Він не хтивий. Він… голодний і водночас дбайливий. Ніби я — найцінніше, що він коли-небудь тримав у руках.

Він повільно проводить долонею від моєї талії вгору — до грудей — і я відчуваю, як його пальці тремтять від передчуття. Але він лише торкається краєчком пальця, ведучи по грудях уздовж самого краю ліфчика.

Я схлипую від цього ледь відчутного дотику. Тіло здригається, мурашки біжать табуном.

— Юлька… — його голос низький, хрипкий, із надривом. — Скажи, якщо потрібно…

— Ні, — перебиваю, трохи подаючись уперед, притягуючи себе до нього. — Не зупиняйся.

Він видихає — різко, важко — ніби занадто довго тримав повітря в легенях. Його пальці ковзають угору — повільно, ніби вивчають. Торкаються моєї шкіри найлегшими штрихами.

І я… тану.

Я буквально відчуваю, як моя шкіра горить там, де він торкається. І навіть там, де ще не торкнувся — теж горить.

Бодя нахиляється нижче — губи ніжно йдуть по плечу, до ключиці, по лінії шиї.

Кожен поцілунок — як спалах по нервах.

Закидаю голову, відкриваючи йому доступ.

Мені байдуже, що це кухня. Що це стіл. Що це навіть не дуже зручно. І зовсім не романтично. Я з ним готова куди завгодно і де завгодно.

Його рука лягає мені на стегно — накриває його всією долонею. І коли пальці трохи стискаються… у мене виривається стогін — тихий, але зовсім неконтрольований.

Богдан завмирає на секунду. Піднімає на мене погляд.

Обличчя напружене. Скроні пульсують. Щелепа стиснута так, що я чую, як він зубами скрегоче.

— Сонечко… — хрипко. — Ти мене зараз…

Він не договорює, просто видихає мені в шкіру.

Я гладжу його щоку, нахиляюся до його губ і шепочу прямо в них:

— Мені не потрібен час, щоб передумати.

Богдан різко, але обережно притягує мене за талію, посуваючи ближче до краю столу — так, що я відчуваю кожною клітинкою, наскільки сильно він мене хоче.

Його груди впираються в мої. Дихання збивається, як у людини, що біжить угору.

Він знову цілує мене — жорсткіше, глибше, жадібніше. Язик торкається мого — і світ руйнується. Стіл, кухня, повітря — усе зникає.

Я чіпляюся за його плечі, за шию, за волосся — вигинаючись і втискаючись у нього, не боячись впасти в цю прірву почуттів.

Його руки піднімаються по моїх ребрах — повільно, ніби він запам’ятовує кожну лінію мого тіла.

Одна долоня лягає на мою оголену спину, інша спускається вниз — на ногу. Рука ковзає, зупиняючись на внутрішній стороні стегна.

Його великий палець робить короткий рух по ніжній шкірі — і мене накриває така хвиля жару, що я буквально гублюся, відчуваючи, як білизна неприємно прилипає.

Він відривається від моїх губ, важко дихає мені в шию:

— Блять, Юлька… ти точно хочеш?

— Так, — відповідаю миттєво, глибоко вдихаючи. — Дуже.

Його руки тремтять на моєму тілі. Він стримує себе, і лише йому відомо, наскільки це важко.

Богдан видихає так, ніби ці слова вистрілили просто в нього. Руки лягають мені на талію. Губами торкається лінії грудей, залишаючи поцілунки на відкритій шкірі. А потім прикушує так, що струм проходить по тілу.

— А-ах… — тихо тягну.

Пальці ковзають по спині вгору — до застібки ліфчика.

Відчуваю, як сильніше тремтять мої руки — але не від страху, а від бажання, від передчуття. І ще від того, що Богдан… такий уважний.

Такий повільно-стриманий.

Такий ніжно-обережний, що в мене стискається серце від його дбайливості.

Він нахиляється до іншої груді — язик проходить по шкірі, дихання лоскоче, дражнить. Я вигинаю спину. Пальці самі стискають його плечі.

Чується тихий клац — застібка піддається. Бретелі зісковзують з моїх плечей, падають вниз.

Його погляд затримується по моїх грудях — і я спалахую вся, до кінчиків пальців. Хоч він і вже бачив мене оголеною.

Бодя кладе долоню мені на талію. Іншою рукою підтримує спину, ніби боїться впустити мене.

— Сонечко… — тихо видихає, жадібно оглядаючи моє тіло. — Ти дуже красива…

Я ніяковію від таких слів, коли я майже оголена. Але він цього не помічає — пожирає мене поглядом.

Його долоні накривають мої груди обережно — ніби боїться зробити мені боляче. Але потім стискають трохи сильніше, великий палець ледь ковзає по чутливій шкірі, зачіпаючи сосок — і я тихо схлипую.

Бодя видихає крізь зуби. Голосно. Протяжно.

— Юлька… — голос у нього зривається, ніби він на межі. — Дуже тебе хочу…

Мій живіт стискається від його слів.

Гаряче. Солодко. Занадто сильно.

Він знову цілує мене в губи — вже глибше, жадібніше, міцніше. Як чоловік.

Голодний чоловік.

Поцілунок із легким прикусом губ — на мить, а потім знову його язик проникає в мій рот. І весь цей час — його палець погладжує, ледь-ледь, мов подих вітру — сосок.

Я не просто горю — я палаю. Буквально. До пульсації між ногами.

Стогну йому в губи, вигинаючись назустріч його руці.

— А-а-а… — видихаю йому в рот, коли він стискає пальцями сосок.

Мій стогін ламається на вдиху. Хапаю його за волосся — притягую ближче, сильніше, цілую глибше. Хочу його так сильно, що тремчу від бажання.

— Богдан… — видихаю.

— Все, — хрипко каже він, ніби щось вирішив на рівні інстинкту. — Досить. Тут я себе більше не стримаю.

Він відсторонюється на міліметр — але лише для того, щоб підхопити мене. Легко. Обома руками. Ніби я нічого не важу.

Хапаюся за його плечі, ноги самі обвивають його талію. Він притискає мене до себе всім тілом — стримуючи себе з останніх сил.

Я бачу це по його очах, що блищать занадто яскраво. І по тому, як тремтить його тіло.

Як у мене.

Хоча ні. Сильніше.

— У спальню, сонечко, — шепоче мені в губи. — Там я зможу бути обережним.

Бодя відвертається від столу, підтримує мене руками під сідниці, стискаючи сильно, але так приємно.

Мій ніс торкається його шиї. Я чую, як шалено б’ється його серце. Як мурашки біжать по його шкірі від дотику моїх губ. Як він пришвидшує крок, ніби боїться втратити хоча б секунду.

Ми заходимо в спальню — двері тихо зачиняються від його ноги.

Він кладе мене на ліжко — м’яко, максимально обережно. Нависає наді мною, спираючись долонями по обидва боки від моєї голови.

Богдан дивиться вниз на мене — на моє обличчя, на груди, на тремтячий живіт. І тихо, дуже тихо каже:

— Знала б ти, як я про це мріяв.

І повільно, болісно повільно цілує мене в губи. І ця повільність відгукується стисканням усередині мене.

Мої руки тонуть у його волоссі, і я розумію — зараз стануйого.