Раді Вас бачити!

Юля.

Я прокидаюся від подиху в вухо.

Рівного. Спокійного. Теплого.

Щось важке й гаряче лежить у мене на животі. Дуже важке.

І тисне на сечовий.

Очі ще заплющені, а свідомість вмикається миттєво.

Богдан.

Я привідкриваю очі й обережно повертаю голову.

Він спить на боці, обійнявши мене однією рукою. Друга — під головою.

Таке відчуття, ніби дивився на мене… і заснув.

Дурна думка одразу клацає в голові:

А раптом я спала з відкритим ротом? Або слину пустила на подушку?

Щоки теплішають від власної дурості.

І в туалет хочеться.

Дуже.

Я обережно прибираю його руку, хоч всередині все тягнеться згорнутися клубочком і притиснутися назад — до грудей, до тепла, до цього спокійного дихання.

Бодя спить міцно. Навіть не ворушиться.

Я вислизаю з-під ковдри — і завмираю.

Гола.

Повністю.

Навшпиньках починаю метушитися по кімнаті, збираючи одяг.

Тіло ниє. Між ногами неприємно пече від кожного руху.

Другий раз був зайвим.

Але таким бажаним… і таким солодким.

Я біжу у ванну з оберемком одягу, кидаю все на пральну машину, надягаю ліфчик, трусики — і тільки тоді сідаю на унітаз. Якщо Бодя зайде, я не хочу бути голою.

Поки що не хочу.

Соромлюся.

Розслабляюся. І усміхаюся.

У нас був секс.

Ми провели ніч разом.

— Разом… — шепочу.

Не крадькома.

Не нашвидкуруч.

Не «потім розберемося».

А з ранком. З подихом у вухо. З його рукою на мені.

Ось вона — точка неповернення. Моя особиста.

Він не наполягав. Не тиснув. Не схиляв.

Я сама хотіла.

Сама довірилася. Сама дозволила.

Моє рішення.

Усвідомлене. Бажане. І я ні краплі не шкодую.

Він — моє перше і найсправжніше кохання. Те, яке не стерли ні час, ні образи, ні інші люди.

Я натискаю злив, одягаюся і дивлюся в дзеркало.

— Жах… — шепочу.

Заспані очі. Розтріпане волосся. Сліди на шиї, які неможливо не помітити.

Вмиваюся. Збираю волосся резинкою. І раптом розумію — усміхаюся.

Я щаслива. Це видно.

Очі світяться так, як не світилися ніколи. Кохання переповнює мене — і його неможливо приховати.

Я тихо виходжу, крадькома підходжу до спальні.

Бодя спить на спині.

Красивий. Розслаблений. Ковдра майже сповзла, і його тіло так і манить доторкнутися.

Розбуджу коханого поцілунком…

У живіт…

Роблю крок у кімнату — і лунає стукіт у двері.

Впевнений. Рішучий.

Я завмираю.

Всередині неприємно стискається так сильно, що німіють пальці.

Дивлюся на годинник — 8:17

Хто може прийти до нього так рано?

Іра?

Стук повторюється.

Я нервово пригладжую волосся і йду до дверей, заздалегідь прокручуючи в голові відповіді.

Вона точно спитає:

«Ви разом живете? Серйозно?»

Я навіть усміхаюся цій думці. І червонію. 

Напевно, я б хотіла жити з ним. Готувати йому, дивитися фільми на дивані і прокидатися від нього, а не від будильника.

Підходжу до дверей.

Глибокий вдих. Серце калатає — але я відчиняю.

І усмішка зникає миттєво.

Це не Іра.

І не вчорашня сусідка.

Переді мною дівчина. Дивиться оцінюючи. З голови до ніг. І назад.

Джинсова коротка спідниця. Топ. Підбори.

Фарбований блонд. Великі губи. Великі очі.

Симпатична — якби не жувала жуйку так дратівливо.

Вона трохи підтискає губи, ніби здивована, хоча погляд залишається таким самим.

— Ти Юля? — тицяє в мене пальцем.

— Так… — відповідаю. — А ти?

Вона знову ковзає по мені поглядом.

— Красива, — тягне. — У Богданчика смак хороший.

Мене пробирає холодом.

Богданчика?

— Ти хто? — виривається голосніше, ніж треба.

Дівчина усміхається так солодко, що в мене пересихає в горлі.

Хоч би не…

— Аня, — розтягує ім’я. — Та, з ким Богданчик спав. До тебе.

Боже…

В очах на секунду темніє. Я хапаюся за стіну, бо підлога ніби йде з-під ніг.

— Точніше… — додає вона, — замість тебе. Ти ж маленька була.

Серце смикається так, ніби його рвуть руками. Дихати стає неможливо. Ліва рука німіє, ноги підгинаються, і мені хочеться, щоб це був сон.

Мій особистий кошмар, від якого я зараз прокинуся.

— Пропустиш? — цікавиться.

Я повільно піднімаю на неї погляд.

Не сон.

Не кошмар.

Вона справжня.

Дівчина Богдана.

Значить… вчора він був мій.

А зранку — вже ні.

— Ну? — нетерпляче кидає.

Я повільно відступаю, впускаючи її всередину.

Ось воно. Ранок наївної, закоханої дурепи.

Зачиняю за нею двері — і разом із нею впускаю реальність.

Холодну.

Мою.

Справжню.

Ласкаво просимо в реальність, доросла Юля!

******

Богдан.

Я прокидаюся не одразу.

Спочатку — від порожнечі поруч.

Рука натикається на холодне простирадло. Не на Юльку.

Я різко піднімаюся на лікті.

— Юль?..

Тиша.

Секунда — і до мене долинають голоси.

Не пішла — миттєве полегшення.

Але слідом — нерозуміння.

Голос жіночий. Дзвінкий. Чужий.

І, сука, знайомий.

Мене ніби крижаною водою обливають.

— Блять…

Я підскакую, натягую штани, навіть не думаючи про футболку, і вилітаю зі спальні — рівно в той момент, коли картина перед очима ламає щось усередині.

Юлька стоїть біля стіни.

Бліда. Пряма, як струна. Занадто тиха.

А Аня — вже в квартирі.

Роззута. Занадто впевнена. Господарює поглядом.

— Ти охуіла? — виривається в мене глухо.

Аня здригається.

Юля — ні.

Навіть не обертається.

Анька повертається до мене повільно, ліниво, з тією своєю усмішкою, від якої мене завжди нудило.

— О, — тягне. — Прокинувся.

Я роблю крок. Потім ще. Інстинктивно стаю між ними, плечем закриваючи Юлю.

— Ти сюди навіщо прийшла? — голос низький, небезпечний. — Я тебе запрошував?

Аня знизує плечима.

— Ти трубку не брав. І… ми погано поговорили кілька днів тому.

Сука…

Юлька за моєю спиною мовчить. І це мовчання ріже гірше за будь-який крик.

Я відчуваю — вона вже все вирішила. Додумала. Добила себе сама.

— Я тебе нахер послав, — рикаю.

Аня ковзає по мені поглядом — повільно, оцінююче.

— Розслабся, Богданчику. Я просто хотіла подивитися, — переводить погляд на Юлю, — на ту саму дівчинку.

Роблю крок убік, повністю закриваючи Юлю.

— Рота закрила. Зараз же.

Тиша падає — густа, тягуча.

Аня відступає на півкроку.

Юлька за моєю спиною ледь чутно вдихає.

Я обертаюся.

І в мене всередині щось обривається.

Очі згаслі. Губи стиснуті.

Вона вже пішла. Просто тіло ще тут.

— Юль… — тихо, але твердо. — Подивися на мене.

Вона вагається. Потім піднімає погляд. І мені фізично боляче на нього дивитися.

— Сонечко… — тягнуся до неї.

Вона відсахується. Розвертається. І швидко йде в спальню.

— Блять…

Я за нею — і в цей момент Аня хапає мене за руку.

— Богданчику…

— Зникни! — рявкаю, вириваючи руку.

Влітаю в спальню, коли Юля кладе ключі на тумбочку.

Серце б'є в ребра так, ніби вискочити хоче.

— Юлечко, це не те, що ти подумала…

Вона не реагує. Бере телефон. Сумку.

Не дивиться на мене. Намагається пройти повз.

— Сонечко… — перегороджую їй шлях, тягнуся обійняти.

Вона робить крок назад.

— Не торкайся до мене. Ніколи.

Голос рівний. Мертвий. І від цього хочеться кричати.

— Аня — вона…

— Не треба, — перебиває. — Дай пройти.

— Ні, — відрізаю. — Поки не вислухаєш.

Юля піднімає погляд.

Очі скляні. Повні болю.

— Зроби ласку, Богдане, — каже спокійно. — Зникни з мого життя. Як тоді. Ти вмієш.

Кожне слово — повільно. Чітко.

Як вирок.

Остаточний.

— Ні… Я тебе лю…

— Забирайся, Богдане! — штовхає мене в груди так, що я роблю крок назад.

Хапаю її за руки — вона виривається.

— Я не хочу тебе бачити. Ніколи.

Проходить повз. Просто. Без істерик. Без оглядки.

Я скаженію. І боюся її втратити.

— Ні вже…

Вилітаю в коридор.

— Стій! — рявкаю так, що у вухах дзвенить.

Юля не обертається. Береться за ручку дверей.

Я зриваюся з місця.

Двері захлопуються перед самим носом.

Глухо. Жорстко.

Щось хрускає.

Хапаю ручку. Смикаю.

Нічого.

Ще раз. Сильніше.

— Блять…

Заклинило.

Луплю в двері кулаком.

— Чортова херовина!

Юлька йде.

А я стою, як ідіот, і нічого не можу зробити.