Раді Вас бачити!

Юля.

Усю дорогу до дому я впиваюся поглядом у вікно — ніби, якщо дивитимуся достатньо уважно, Рекс сам з’явиться на дорозі.

Оглядаю все — кущі, паркани, сусідські двори. Хоч це й дурниця: величезного сенбернара не помітити важко.

Притискаю край телефону до губ, нервово постукуючи по ньому пальцями.

У голові лише одне:

«Тільки б не втік далеко. Тільки б знайшовся…»

Надія, що хтось напише в соцмережах, що бачив Рекса — або й узагалі тримає його в себе вдома, — чіпляється за свідомість, мов рятівний круг.

Але поки — нічого. Зовсім.

Ми під’їжджаємо.

Хвіртка й справді навстіж. А тітка Таня стоїть із мискою й обриває малину, ніби це її дача, а не чужий двір.

— Ну охреніти просто… — зло видихаю, смикаючи ремінь безпеки, який чомусь застрягає саме в такі моменти.

Вилажу з машини й буквально лечу у двір, не розбираючи дороги.

— Ви що тут робите?! — кричу з порога.

Тітка Таня ледь не розсипає малину від переляку, щоки одразу спалахують, але язик у неї, як завжди, працює швидше за голову.

— А я тут… мені Віра дозволила, — белькоче, ховаючи очі.

Брехня. Очевидна. Нахабна.

— У вас своєї малини мало? — шиплю. — На вихід.

— Ти подивися, яка невихована… — починає вона, але договорити не встигає.

Бодя заходить у двір.

Повільно. Спокійно. Але з таким виразом обличчя, після якого навіть собаки підтискають хвости.

— Самі вийдете? Чи допомогти? — голос низький, рівний, але такий, що навіть я трохи здригнулася.

Тітка Таня вище задирає підборіддя, намагається зобразити з себе царицю, але до хвіртки йде швидко — дрібними кроками, як побита гуска.

— Коза, — бурмочу, схрестивши руки.

Тут справа не в малині — мені її не шкода. Зовсім.

Справа в нахабстві. У тому, що вона залізла в чужий двір, наче до себе додому, поки нікого немає. Минулого разу вона так яблук нарвала.

Ще трохи — і я почну ставити колючий дріт із табличкою:

«Не лізьте, тітко Таню».

Бодя тихенько підходить, але вже з тією своєю фірмовою усмішкою. Обіймає, погладжує мене по боці.

— Я куплю тобі малину, Юлько, — ласкаво шепоче, притягуючи ближче.

Стріляю в нього поглядом — десь між «люблю» і «вб’ю».

— Бодю, я зла, — рявкаю.

Але за секунду сама тягнуся й чмокаю його в щоку.

Він не винен, що я — балбес. І що живу серед таких сусідів.

Богдан ледь усміхається. У кутиках губ з’являється тепла, майже домашня м’якість.

Я тану, хоча й намагаюся цього не показати.

— Я за будинком подивлюся, — кажу, роблячи крок убік, уже складаючи в голові план обходу.

Хоча й так зрозуміло — Рекса тут немає. Він би ніколи не пустив сусідку до малини.

Рекс би підняв гавкіт на весь двір, а не дозволив би їй ягоди збирати.

— Куди? — тягне мене назад, не відпускаючи. — Ходімо температуру міряти, Юлько.

Я закочую очі, але в грудях усе одно теплішає. Його турбота гріє сильніше за сонце. Відчуття таке, ніби я під його опікою, під захистом.

— Спочатку Рекс, потім градусник, — усе одно бурчу вперто.

Бодя кладе руки мені на талію й дивиться в очі.

— Спочатку температура — потім хвостатий.

Відкриваю рот, щоб заперечити, але він додає:

— Не сперечайся. Ходімо, — і тягне до дверей. — Ти вся гаряча.

Тупцюю перед дверима, не бажаючи витрачати час. Я люблю Рекса. Він — не просто пес, він сім’я. І поки не знайду його — не заспокоюся.

— Бодю, — бурмочу, притискаючи до себе сумочку. — Я в порядку. Давай…

Його губи торкаються мого чола. Теплі, ніжні.

— Вередлива, ти не в порядку. Відчиняй двері.

Я неохоче лізу в сумку по ключі.

Він має рацію — мені й справді зле, але тривога за Рекса сильніша. А якщо з ним щось сталося? Я ж собі потім усі лікті покусаю…

Відчиняю двері, заходжу в дім, Богдан — слідом.

Він роззувається першим і одразу йде до моєї спальні. А я лечу за ним, подумки молячись, щоб там був хоча б відносний порядок.

Заходжу — і відразу бачу хаос на стільці.

— Бля… — бурмочу собі під ніс.

Але Бодя вже дивиться на червоний бюстгальтер, що висить на спинці стільця.

Я підлітаю до нього, хапаю і миттєво ховаю за спину.

— Не дивись туди! — виривається безглуздо і запізно.

Він повертає голову до мене. У куточках губ з’являється знайома усмішка, але очі темнішають — уже не від сміху.

— А ти в якому?

Щоки миттєво спалахують.

— Бодю, — бурмочу, — тобі що, нудно?

— Мені цікаво, — тихо каже, роблячи крок ближче.

Його парфум накриває хвилею, дихання торкається моєї щоки.

— Голубий, — виривається стиснуто, просто щоб він відчепився.

Він завмирає, дивиться на мене уважно, а його пальці м’яко торкаються мого зап’ястя.

У животі все стискається, ніби туди впав гарячий камінь.

— Дарма спитав, Юлько, — хрипко каже. — Тепер хочу побачити.

Його рука лягає мені на поперек, ковзає під одяг.

Я видихаю, відчуваючи його тепло — воно ніби пропікає крізь шкіру, навіть попри жар мого тіла.

Бодя трохи тягне мене до себе, а я, як дурепа, стискаю в руці бюстгальтер, ховаючи його за спиною, але все одно підходжу ближче.

Він нахиляється до моїх губ, торкається своїми — обережно, майже невагомо. Та рука на моїй спині притискає міцніше.

Мить — і повітря між нами ніби починає іскритися.

— Клади градусник. Я каву зроблю, — каже крізь зуби, трохи хрипко.

Робить крок назад, видихає — ніби щойно стримав самого себе. І виходить із кімнати.

А я стою з білизною в руці, як повна ідіотка.

Гаряча, збентежена, із серцем, яке ніяк не хоче заспокоїтися.

Прикушую губу і нарешті зрушую з місця.

Не можна нам залишатися наодинці — занадто швидко думки й бажання звертають зовсім не туди.

Беру градусник, струшую його, а з кухні доноситься тихе урчання кавомашини.

Намагаюся думати про що завгодно — тільки не про Богдана, його руки й губи.

Плюхаюся на ліжко, відкриваю Інстаграм. Репости є, а повідомлень — жодного. Ніхто не бачив Рекса.

— Куди ти подівся?.. — бурмочу, ковтаючи клубок у горлі.

З кухні чути, як Бодя з кимось розмовляє. Я встаю — ноги самі несуть до нього.

Завмираю у дверях. Прислухаюся.

Він тримає телефон плечем, насипає цукор, помішує каву.

— Кир, скину фотку. Пошукай, гаразд?

А, так він із Кирилом, — подумки видихаю.

Тільки хочу тихо піти, щоб не заважати, як він обертається.

Усмішка м’яка, але очі ще палають. Він прибирає телефон, не зводячи з мене погляду.

— Будеш каву, Вередлива?

Я підтискаю губи, розуміючи, що такі посиділки надовго.

— Не буду, — бурмочу, сідаючи на диванчик.

Поправляю градусник, а Бодя сідає поруч. Обіймає мене, долоня лягає на стегно, а я кладу голову йому на плече.

Зіхаю. Очі зволожуються. Розумію — температура піднімається.

Беру в нього чашку, роблю ковток.

— Ти тремтиш, — шепоче він мені в маківку.

— Мене на сон хилить, — відповідаю.

— Давай я сам пошукаю Рекса, а ти побудь удома.

Хитаю головою — ні.

— Разом підемо.

Він щось тихо шепоче собі під ніс, але я не чую.

Тепло. Затишно. Безпечно.

Дихаю його запахом… а потім — темрява.