Раді Вас бачити!

Юля.

Я заходжу в дім і завмираю. Погляд сам чіпляється за стіну біля дверей — ту саму, де Бодя мене цілував. Де притискав, сміявся, шепотів щось дурне й тепле.

Груди різко стискає, і в очах мутніє.

Піднімаю голову до стелі — і раптом починаю сміятися.

Тихо. Потім голосніше.

Сміюся так, що плечі здригаються, а в горлі дере від підступаючих сліз.

Сміх виходить рваним, ненормальним. Як у людини, в якої всередині щось остаточно тріснуло.

— Припини… — шепочу сама собі, заплющивши очі. — Припини поводитися як дурепа. Просто… збирай валізу.

Різко видихаю і переводжу погляд на двері своєї спальні.

Йду туди швидким кроком, майже біжу, зло стираючи сльози зі щік.

— Ти навіть моїх сліз не вартий… — кидаю в порожнечу.

Відчиняю шафу, підставляю стілець, тягнуся за валізою. Вона важка, глухо вдаряється об підлогу.

Звук віддається в голові занадто гучно.

Я не думаю. Просто починаю закидати речі.

Майки. Шорти.

Сукня — перша-ліпша.

Нижня білизна.

Косметичка. Зубна щітка.

Усе летить усередину впереміш, без порядку, без сенсу. Руки рухаються швидко, нервово, ніби за мною хтось женеться.

Я бігаю по дому туди-сюди, хапаючи речі, наче Богдан ось-ось з’явиться біля моїх дверей. Наче зараз клацне замок. Наче він увійде і скаже щось… що зламає мою рішучість.

Богдан…

— Чортів Богдан… — виривається крізь зуби.

Як же тебе вигнати з голови?

Як стерти — голос, руки, запах, ці кляті «моя дівчинка»?

Я різко застібаю блискавку валізи — звук виходить злим, остаточним. І в цей момент кімнату розрізає мелодія рингтону.

Я здригаюся і різко обертаюся.

Мама.

Серце падає кудись униз. У голові — порожньо.

Як я їй поясню від’їзд?

І головне — як сказати, що Богдану нічого не можна говорити?

Роблю глибокий вдих.

Один.

Другий.

Натискаю «відповісти».

— Донечко… — голос мами теплий і трохи розмитий. Напідпитку. — Привіт. Ти з’їзди, будь ласка, з Бодею і погодуй Рекса.

Щось усередині смикається, ніби потягнули за живу нитку.

— Погоду́ю, — відповідаю якомога спокійніше, і десь глибоко всередині — радію, що вона не твереза.

— Дякую, Юлечко, — починає мама, але тут же позаду чується гучний, веселий голос Олени: — Твій чоловік запропонував жити разом?

Заплющую очі. Вдих.

Глибоко. Повільно.

— Мам… — починаю і тут же розумію: треба терміново брехати. Швидко. Впевнено. — Мені майстриня подзвонила. Практику перенесли.

— Справді? — дивується мама.

Я на секунду зависаю, підбираючи слова, щоб вона не запанікувала.

— Так, — видихаю. — Я речі збираю. Сьогодні треба їхати.

У трубці щось глухо дзенькає — ніби впустили склянку.

— Як сьогодні?.. — голос мами одразу тверезішає. — Юль, ти чого так раптово? Що сталося?

Я стискаю телефон сильніше, відчуваючи, як долоні пітніють.

— Мам, усе нормально, — кажу м’яко, але швидко. — Просто так вийшло. Я потім усе розповім, добре?

Пауза.

Я знаю цей момент.

Мама відчуває, що я брешу.

— Ти сама поїдеш? — обережне запитання.

— Так.

— А Богдан?..

Серце пропускає удар.

— Не треба йому нічого казати, — майже пошепки. — Будь ласка.

Ще одна пауза. Довга.

— Ви посварилися? Після ночі разом? — мама питає тихо, ніби боїться почути відповідь.

Прикушую губу. Збираюся з силами.

— Мам, ми… — голос смикається, і сльози прориваються, неконтрольовано, гаряче. — Ми… я…

— Донечко, що він зробив? — голос мами наляканий. — Він торкнувся тебе… проти твоєї волі?

— Ні! — схлипую. — Ні, мам.

Боже, як мені себе шкода…

— Ми не змогли… — сльози тиснуть, і я переводжу подих, намагаючись щось вигадати. — Я смс у нього побачила від дівчини і не вірю… що це сестра, — говорю якусь дурницю, але це на мене схоже.

Вона — повірить.

Я ж запальна. Вередлива. Мовчати не вмію.

Мама голосно видихає.

— Ти мені брешеш, Юлю, — як вирок каже, і в мене серце гупає в ребра. — Правду не скажеш?

Сідаю на ліжко, прикриваючи долонею очі.

— У нього є інша, — шепочу.

— ОТ КОЗЕЛ! — кричить Олена. — Я йому качалкою між ногами дам!

Голос тітки Олени стихає, мама відходить убік.

— Я зараз приїду, доню, — м’яко каже. — Чекай. Не їдь.

— Мамуль… мені треба. Хочу.

Мама мовчить кілька секунд.

— Добре, — нарешті відповідає. — Коли їдеш? Я проведу.

Я підхоплююся з ліжка, згадавши — часу мало.

— За пів години автобус, — видихаю, витираючи плечем сльози.

Хапаю валізу і швидко тягну до вхідних дверей.

— Юль, — голос у мами схвильований, але лагідний. — А ти як сама?

Натягую балетки і, заплющивши очі, кажу:

— Руслан відвезе.

— Доню, ти з гарячки дров не наламай. Не можна…

— Я розумію, — перебиваю. — Не хвилюйся.

— Бережи себе, донечко, — ласкаво шепоче.

— Люблю тебе, — видихаю, міцно стискаючи ручку валізи.

— І я тебе.

Скидаю виклик і опускаюся на край тумбочки, дивлячись на валізу.

От і все. Крапку поставлено.

І навіть якщо всередині все кричить і розсипається —

назад дороги немає.

Сигнал машини — і я ледь не падаю від переляку.

Прислухаюся.

У дім ніхто не ламається — значить, сигналив Руся.

Викочую валізу у двір.

Швидко набираю корм Рексу. Я ж обіцяла нагодувати.

Підходжу до вольєра, а він ніби навмисно лізе обійматися. Наче час тягне.

— Рекс! Відійди! — відштовхую його, висипаючи корм.

Він кидає на мене погляд, але їжа — святе для нього.

Він їсть — я спокійно виходжу.

Клацаю замком і шурхочу коліщатами по асфальту.

Руслан чекає, ходячи біля машини туди-сюди. Але, помітивши мене, одразу йде допомогти.

Його погляд — без кінця і краю на мені, ніби хоче щось запитати. Але мовчить.

Ми сідаємо.

Машина плавно рушає з місця.

— Квиток відправив у Ватсап, — порушує тишу.

— Дякую, — машинально кажу, дістаючи телефон.

Дивлюся, з якої платформи відправлення, який автобус і суму.

— Номер картки напиши, я…

— Юля, — перебиває. — Не треба.

Я не в змозі сперечатися, тому просто повторюю:

— Дякую.

Знову повисає тиша, якій я рада. З ним так простіше.

— Я приїду до тебе, — тихо каже.

— Що? — виривається саме, хоч я й почула.

— Закінчу всі справи і приїду до тебе, — повторює.

Я хмикаю.

Різко. Нервово.

Мені зараз ще з’ясувань із ним не вистачає.

— Русю, я вдячна за допомогу, але приїжджати — не треба.

Він сильніше стискає кермо.

— Я не питаю. Я кажу.

Відвертаюся до скла.

Мені зараз це не потрібно.

— Не відштовхуй. Я буду просто другом, Юля.

Я мовчу.

Немає що відповісти.

Машина котиться дорогою, а я з’їдаю себе думками.

Він залишився з нею.

Не пішов за мною.

Не повернув. Не пояснив.

Нічого.

Зовсім.

Заплющую очі, відкидаючись на спинку сидіння.

Я скоро з глузду з’їду від цих думок.

Під’їжджаємо — кидаю погляд на годинник.

— Запізнююся, — видихаю.

Руслан дістає валізу, а я мчу до потрібної платформи.

Водій уже натиснув закрити двері, а я стукаю в них.

Вони знову роз’їжджаються.

— Запізнилася, вибачте, — захекано бурмочу.

— Встигла, — усміхається мені вусатий дядько. — Багаж зараз заберу.

Я трохи видихаю з полегшенням.

— Юль, — Руслан торкається мого зап’ястя. — Подзвони, будь ласка, коли приїдеш.

Прибираю руку, але киваю. Із ввічливості.

Він дивиться на мене так, ніби хоче запам’ятати кожну рису мого обличчя.

— Пообіцяй, — не відступає.

— Обіцяю, — кидаю, залазячи в автобус.

— Юля…

Обертаюся, але роздратування підіймається ще вище.

— До зустрічі.

Я нічого не відповідаю.

Йду салоном до вільного місця, а всередині все горить від бажання кричати від болю.

Я їду подалі з цього міста. Це зараз те, що мені потрібно. Але мріється побачити його машину, яка перегороджує автобусу дорогу.