Раді Вас бачити!

Юля.

Я підкочую столик до ліжка, ставлю ноутбук, шукаю фільм. А Бодя — похмурий, як хмара, — стоїть навпроти, спершись на стіл, і розглядає мене так, ніби бачить уперше.

Що в нього в голові коїться? Чого він так втупився?!

Щоки червоніють, але я вперто дивлюся в монітор, водячи пальцем по тачпаду.

— Про що ви говорили?

У мене палець завмирає на сенсорі. Йому що, дослівно знати потрібно?

— Просто провідав. Сідай, — ляскаю по ліжку поруч із собою. — Будемо дивитися.

Богдан з місця не рухається, продовжує дивитися на мене. І знову злить.

Ну що, не можна заспокоїтися і просто подивитися фільм?

Ще годинка — і мама відправить його додому.

Сідаю під стінку, підібгавши ноги, і хапаю градусник. І тільки тепер ця «хмара» підходить до мене.

Він сідає поруч, підкладає під спину подушку і згрібає в обійми.

— У мене ж градусник, — бурчу.

Але, звісно, вмощуюся зручніше. І навіть обіймаю у відповідь.

Фільм іде, я вся у ньому. А в Боді раз за разом спалахує екран телефона. Розумію, що хтось безперервно строчить йому повідомлення. Але хто — не бачу.

Він змахуює сповіщення, навіть не читаючи. А в мене вже думки пішли в танок.

Йому пише якась дівчина? Його дівчина? Теперішня? Колишня? Кохана?

Та хто ж, блін, йому пише?

— Що там на градуснику? — питає він.

Я сердито витягаю градусник — і двері до моєї кімнати прочиняються.

Мама заходить і ніяково робить крок назад.

Я вибираюся з обіймів Боді — стає якось незручно.

— Ой, — усміхається мама. — Я хотіла нагадати — таблетки не забудь випити.

— Не забуду, — бурмочу у відповідь.

Мама кидає погляд на Бодю.

— Богдане, а ти не засиджуйся. Спиш у себе вдома.

Я червонію від маминої репліки.

— Добре, — спокійно відповідає він.

Кидаю погляд на годинник — 20:45. Мама скоро ляже спати. Коли їй на добове чергування — вона лягає рано.

Двері зачиняються, і в Боді одразу дзвонить телефон.

Він хмуриться і скидає виклик. Опускає шторку повідомлень і вмикає «режим польоту».

А в мене настрій різко котиться вниз. Бо я встигла побачити ім’я.

Аня.

— Яка температура? — питає він, дивлячись на градусник у моїй руці.

Я стискаю його так, що дивно, як він ще не луснув.

Хочу сказати — норма. А виривається:

— Хто така Аня?

Бодя дивиться мені в очі й мовчить. Потім куточки губ смикаються в усмішці.

— Ревнуєш?

Так! Але кажу:

— Звісно, ні. Просто спитала.

І чекаю відповіді. А він мовчить. Бере градусник із моєї руки і дивиться на нього.

— Йдеш на поправку, Юлько, — спокійно повідомляє.

У мене всередині все починає тремтіти. Що це за курка йому дзвонила? І чому він не сказав, хто вона?

Він кладе градусник на столик і знову тягне до мене руки.

Я відсуваюся, хапаю другу подушку, обіймаю її і тупо втуплююся в монітор, відчуваючи його погляд.

— Я хочу тебе обійняти.

Мені до сраки його бажання. Нехай сидить мовчки, бо зараз вижену.

Якщо в нього хтось є — то до мене нехай навіть не сунеться.

І знову ця думка:

Може, Руслан має рацію? Бодя зробить мені боляче.

Серце прискорюється, очі зволожуються. Не день — а повний пиздець.

— Юль, іди до мене, — і я чую: він злиться.

— Мені так зручно, — бурмочу, навіть не дивлячись на нього.

Богдан мовчить.

А потім хапає мене за талію і смикає до себе.

Я від несподіванки падаю на спину, а подушка ледь не скидає ноутбук на підлогу.

— Ти що, охрінів? — гаркаю.

А він нависає зверху, блиснувши очима. Пальцями поправляє мені волосся, мовчки дивиться — спочатку в очі, потім на губи.

Я копошуся, намагаючись підвестися, але він нахиляється надто близько, і я завмираю, дивлячись просто на нього.

— Дай встати! — шиплю. — Фільму не видно.

Він не рухається. Просто дивиться.

Дихає так близько, що його подих торкається моїх губ — гарячий, уривчастий, ніби він стримується.

— Фільм, — видихаю, але голос надто тихий.

Бодя трохи схиляє голову набік, очі темнішають.

— А мені начхати на фільм, — шепоче низько.

Його долоня лягає мені на щоку. Великий палець проводить по шкірі — повільно, обережно, ніби пропалює дотиком.

Я хочу відсторонитися, але тіло не слухається. Руки самі лягають йому на груди. Моє серце глухо б’ється під ребрами, а його — віддається в долонях: сильно, впевнено, швидко.

— Не ревнуй, — шепоче. — У мене нікого немає. Тільки ти, Вередлива.

Я кліпаю, не вірячи йому.

А то тоді хто?

Він опускається нижче, губи проходять по щоці до вуха.

— І не буде. Ніколи.

Я ніби забуваю, як дихати. Відчуваю тільки його подих — гарячий, збитий — на своїй шиї. І його руку, що пестить мою талію обережно, але впевнено.

Губи знаходять мою шкіру. Поцілунок — неквапливий, вологий, з відлунням електрики на шкірі.

Він проводить язиком по моїй шиї, і по спині в мене біжать мурашки. Світ ніби стискається до його дотику і мого відчуття. Дихання збивається, серце голосно відгукується на кожен його видих.

Хочеться сказати хоч щось, зупинити його, але язик не ворушиться. А злість кудись зникла.

Бодя притискається до мене ближче, його стегна торкаються моїх. Він впирається в мене ерекцією, дивлячись просто в очі.

Жар розливається по крові, і я червонію, відчуваючи, як долоня лягає мені на живіт — широка, тепла, впевнена. Я відчуваю, як його пальці ковзають угору, і всередині все стискається від суперечностей: хочеться — і страшно.

Страшно, що якщо не зупиню зараз — усе зайде далі, ніж можна. А в мене є сумніви, що я в нього одна.

Пальці зупиняються біля самих грудей, ледь торкаються — і мені хочеться відчути його долоню повністю.

Він нахиляється до моїх губ.

— Богдане, — видихаю, майже пошепки, просто перед поцілунком.

Він піднімає голову і ловить мій погляд.

У його очах — темрява, у якій палає бажання, і щось іще, інше… ніби страх втратити або налякати.

— Що? — тихо питає.

— Не треба, — шепочу, і сама чую, як це звучить невпевнено.

— Я лише поцілую тебе, сонечко, — видихає мені в обличчя.

Він нахиляється до моїх губ — я відчуваю їхнє тепло і розумію: я цього чекаю. А він ніби дражнить — цілує, ледь торкаючись губ, ніжно, обережно, майже невинно.

Його рука проходить під грудьми, зміщуючись на ребра.

Усе на межі — але він її не переходить.

— Давай дивитися фільм, — шепоче мені в губи.

Я розплющую очі, розгублено кліпаю на нього, але шепочу:

— Давай.

Він прибирає руку, поправляє мені футболку. А тіло зводить від бажання знову відчути його дотики.

Боже, та я хочу більшого, ніж щойно було.

Моя рука ніби живе власним життям: ковзає по його грудях, вище, торкається шиї, зупиняється на потилиці.

Бодя не рухається, лише дихає часто. Руки впираються в ліжко по обидва боки від моїх ребер.

— Вередлива, якщо я тебе зараз поцілую, ти точно залишишся голою. Відпускай.

Я миттю прибираю руку. Яке ще «голою»? Мама ж у домі!

Юлю, тебе тільки це хвилює? Здуріла?

Він підводиться з мене, спирається на подушку і видихає. А я ворушуся, і тіло ніби ниє від того, що він зупинився.

Я точно ненормальна поруч із ним.

Хапаю подушку з підлоги, притискаю її до себе надто міцно. Сідаю на відстані від Богдана і втуплююся в монітор.

Про що там іде той фільм — взагалі незрозуміло. Я ніби шкірою відчуваю жар від нього і не можу переключитися на щось, що не він.