Раді Вас бачити!

Юля.

Непомітно підкрався вересень. А літо пролетіло ще непомітніше: робота в хрещеної, постійні зміни, втома — усе це виявилося чудовим способом відволіктися. 

Після тієї історії з бійкою я навмисно намагалася не думати про Богдана. І, чесно кажучи, виходило непогано. Робота стала моїм коконом: я так завантажила себе справами, що на нього просто не залишалося простору в голові.

А тепер почалося навчання. Я вступила на перекладача англійської — нудьгувати ніколи. Плюс танці: тільки тепер уже в університеті, де я навчаюся. Іосифівна, як виявилося, теж підробляє там хореографинею.

По суті, все те саме, що й раніше. Хіба що вільного часу тепер немає взагалі. Але це навіть на краще. Метод «завантаж себе = не думай ні про що» все ще працює. 

Рекомендую.

******

Скоро Новий рік.

Сподіваюся, цей рік буде тихим і спокійним — без нього. Досить. Минулого разу все зіпсував. Цього разу я буду розумнішою і не поїду до них, якщо він там. Краще ляжу з мамою спати з вечора (вона не досиджує до півночі — засинає), тільки б не проходити знову це коло принизливого пекла.

Час летить непомітно. У мене стільки уроків, танці… Я навіть рада, що так втомлююся — хоч дурних думок менше. Просто ніколи. А значить — легше. Якщо мозок зайнятий — серце не влаштовує бунтів.

Треба б Іру з наступаючим привітати. Давно до неї не заходила. Щось у мене це вже в звичку увійшло — уникати зустрічей із нею. Бо за кожною зустріччю стоїть ризик знову почути про нього. А я не хочу. Не хочу.

Але сьогодні точно зайду. Бо потім часу не буде.

Йду до неї, як танк. Щоб не дати собі шансу відступити.

— Привіт, Іриш! — я буквально влетіла у двері, а не зайшла.

Іра обертається. Усміхається так по-теплому, що одразу на душі стає спокійно.

— Привіт. Я вже й забула, як ти виглядаєш. Так рідко заходиш.

— Там сніг іде й холодно. Бррр… — роблю вигляд, що не зрозуміла її фрази, але потім: — Пробач… — квапливо відмахуюся, ніби можна змити провину легкою реплікою.

— У тебе навчання? — перебиває мене Іра.

— Так, навчання, — майже машинально відповідаю.

Вона задумливо вдивляється в мене.

Тільки не цей погляд. Не хочу. Не хочу про нього думати. Чому вона завжди так дивиться, ніби знає більше, ніж говорить? Наче бачить мене наскрізь.

— У мене за три дні концерт, граю принцесу в п’єсі, — намагаюся заповнити незручну паузу й не дати їй сказати щось зайве.

— Ого! Вітаю. З тебе вийде справжня принцеса, — усміхається мені.

— Дякую, — ніяковію, стягуючи шапку.

Іра витріщає очі.

— Ти блондинка? — дивується. — Здивувала, чесно.

— Так… Хотілося змін, — знизує плечима.

Хотілося почати з чистого аркуша. Хоч якось. Може, якщо зміню щось зовні, стане легше всередині. Жіноча логіка.

— Розумію, — уважно дивиться. — Тобі личить.

— Дякую, — кручу в руках шапку, аби чимось зайняти пальці.

— Заходь до нас, а то давно в гостях не була.

Коли вона так починає, нічим хорошим це не закінчується.

— Зайду після концерту.

Обіцяю й не знаю — чи виконаю.

— Мені дадуть вихідні — цілих три дні, — продовжую.

— О, це багато, — засміялася Іра.

— Та вже… але хоч так.

Вона не відводить очей.

— Що? — не витримую.

— У тебе є… хлопець?

— Ні, ти ж знаєш… — одразу відповідаю. — У мене немає часу на це. — Відводжу очі. Горло зрадницьки стискається.

Ну що, блін? Навіщо вона питає?

Іра вдивляється в моє обличчя. Ну що вона хоче там побачити?

— Ір, не дивись на мене так. Прошу, не треба, — нервово кажу.

— Я нічого не кажу, — відвертається.

— Добре, — бурмочу тихо, хоча всередині все дзвенить.

Незручна тиша.

Вона не говорить, але це й не треба… погляду достатньо. І ось воно — знову щось тьохнуло всередині. Знову спливло.

 Його очі. Його голос. Його руки. Спогади про нього… 

Чорт, чому навіть із тиші він виринає?

— Він скоро приїде, — тихо каже Іра.

Серце ніби зірвалося вниз.

— Ммм… Як він? — намагаюся тримати голос рівним, але відчуваю, що тремтіння все одно є.

— Навчається. Як і ти.

Піднімаю брову.

— Це як? Як я?

— Як ти, — знову каже.

— Я не...

— Він теж, — перебиває. — Теж навчається, щоб про тебе не думати.

Я стискаю зуби.

Навіщо вона мені це говорить? Навіщо роздирає те, що я намагаюся закопати?

— Навіщо ти мені це говориш? — з образою питаю. — Я не хочу нічого знати.

Іра крутить у руках ножиці. Теж нервує?

— Мені вас шкода. Вам важко, — дивиться мені в очі.

— Мені нормально! — випалюю занадто голосно. — Я… — видихаю. — Він сам має мені це сказати. Я не можу знову зробити перший крок. Я вже робила. І він мене образив. Цього разу мені буде набагато болючіше, — навіщоcь вивалюю все на одному подиху.

Вона мовчить. А я відчуваю, як очі зрадницьки щипає.

— Я розумію, — тихо відповідає Іра. — І мені шкода, що все саме так… Заходь до нас, коли буде час. Ми завжди тобі раді. Ілюша скучив.

— Дякую. У понеділок зайду, — а потім тихіше: — Його не буде? — і серце знову шалено калатає.

— У вівторок зранку приїде.

— Добре. Мені треба бігти. Ілюші привіт.

Брешу. Але хочу піти.

— Передам. Ми будемо тебе чекати, — останнє каже вже мені вслід.

Я виходжу, натягуючи шапку мало не на очі. Навіщо я взагалі прийшла? Знову все сколихнуло. 

Наче живеш нормально — навчання, справи, друзі… А одне слово — і світ валиться. І ти знову там, де боляче.

Чортове серце. Чому воно живе за власними правилами?

Як би Руслан не намагався стати для мене кимось більшим, ніж друг, — не вийшло. Моє серце, здається, вже вибрало. Навіть якщо я не хочу цього визнавати. Тому я й не заходжу до Іри. Вона — нагадування. А потім знову боротися з цими думками. А я втомилася.

Ні! Все! Я не думаю про нього. Мені є про що думати. Концерт. У мене скоро виступ. Буду думати про це. Зараз це — найголовніше.

Зараз додому — підготувати костюми й лягти раніше. Бо буду сонна й не зібрана. А цього допустити не можна.

Дійшла до зупинки й згадала, що ледь не забула купити діадему для ролі принцеси. Ось про що треба думати, а не про хлопців.

Задивилася на вітрини в пошуках потрібної — і зачепила когось рукою.

Повертаюся — Кирило. Друг Богдана.

Ну от, дякую, доле. Саме цього мені зараз і не вистачало.

— Привіт. Пробач, не помітила, — бурмочу, бо він розглядає мене й мовчить.

— Нічого, я сам винен. Привіт. А що ти одна гуляєш? — з напівусмішкою питає.

І з якою, вибачте, метою цікавимось?

— Треба дещо купити. Не можу знайти те, що потрібно, — навіщось пояснюю.

— Давай допоможу? Разом точно знайдемо, — усміхається ширше.

Ну все, тільки цього не вистачало. Руслана я вже бачила побитим — Кирилу теж хочеться бойового макіяжу?

— Ні, дякую. Я сама.

— Шкода… Юляшко… Може, кави? Я пригощу — соромно, що мало не збив тебе.

Опа. Почалося.

— Я поспішаю, вибач. Іншим разом обов’язково.

— Іншим разом?! — повторює. — Ну добре, — усміхається.

Високий блондин із блакитними очима. Мрія кожної дівчини. Але не моя.

Моя мрія — зовсім інша людина. І я злюся на себе за те, що він усе ще займає місце в моїй голові.

— Ага. Бувай.

Я буквально заскакую в перший-ліпший магазин, поки він номер не попросив. А то мало що. Ще раз відмовляти — незручно, а давати — не хочеться.

Що він узагалі робить біля магазинів із косметикою та заколками? Сподіваюся, ця зустріч буде останньою. Або хоча б наступна — нескоро. Мені не потрібен ще один знайомий із настирливими залицяннями.

І тим більше не хочу ходити на каву з найкращим другом Богдана. Я хочу не думати про нього. Мені Іри вистачає, а тут ще й він.

О! Знайшла. Ось вона — діадема мрії. Беру й додому. Поки ще когось не зустріла.

А то, знаючи моє «везіння», наступним може виявитися… сам Богдан.

Виходжу. А Кирило чекає.

ЩО він тут робить? Невже йому справді нема чим зайнятися?

— Тебе підвезти додому? Мені в той бік.

Ну звісно в той. Зараз куди б я не пішла — йому все “в той бік”.

— Ти навіть не знаєш, де я живу. Як тобі туди в той бік?

— То підвезти? — усміхається.

Ох, блін блінський.

— Ні, дякую.

І тут дзвінок від Руслана. Чудово. Щось у моєму житті забагато стало хлопців.

— Так, Руся, — бурмочу, приклавши телефон до вуха.

А цей, блін, одразу оживився. І пакостить.

— Давай пакет понесу, чого ти важке тримаєш, — каже Кирило, ніби між іншим.

Ти серйозно?

— А ти з ким? — голос Руслана вже з підозрою.

От тільки цього мені й не вистачало.

— Кирила зустріла біля магазину, — відповідаю.

— І він носить твої пакети? — уже сердито.

Мдааа… цирк на виїзді.

— Руся, ти з якого приводу дзвониш? — перевожу тему.

— Заважаю? — зло питає.

Я видихаю.

— Ні. Питаю, що ти хотів? — намагаюся не злитися.

— Ти де? Я за тобою приїду.

І тут цей придурок вставляє своє слово:

— Я її сам завезу.

Дивлюся на нього, як на психа. Що ти взагалі твориш?

— Ти де? — сердиться Руслан.

— Я на базарі, — кажу в слухавку, вже сердита й сама. — І ніхто мене нікуди не везе. Сама доїду.

Вимикаю Руслана. Повертаюся до Кирила.

— Ти… — тицяю в нього пальцем, — …що твориш?

— Твій хлопець злиться? — питає, дивлячись на мене впритул.

— Я злюся. Віддай пакет.

Забираю й іду до виходу.

— Чому? — чеше поруч.

— Що тобі потрібно? Ти від Богдана чи від себе? Хрін вас зрозумієш.

Він перегороджує мені дорогу, знову бере пакет.

— Від себе. Юляш, давай підвезу, на вулиці холодно.

Бля… Мене що, зурочили? Чого вони всі липнуть?

— То давай уточнимо, — дивлюся на нього впритул. — Твій ненормальний друг побив хлопця, який просто стояв поруч зі мною. Ти теж хочеш отримати? Чи ви там це… за розкладом вирішили, хто мене підвозитиме? І так — ти спеціально щойно спровокував Руслана. Упевнена, він уже їде. Тож віддай пакет і йди у свої справи.

Забираю цей злощасний пакет, а він стоїть, ніби вкопаний, і не зсувається.

— Тебе Богдан так образив, що ти тепер на всіх злишся?

Саме так!

— Так, — гаркаю. — Задовольнив свою цікавість? Дай пройти.

— А кава? — невинно питає. — Ти ж обіцяла.

— Обіцяла «іншим разом». Він ще не настав. Іди від гріха подалі.

— А то що? — з ухмилкою питає. — Боïшся, що Руслан приревнує?

Так. Юля. Не скаженіти завчасно. Спокійно.

— Тобі цікаво, чи ми зустрічаємося? — сердито питаю.

— Цікаво, — хмикає.

— Зустрічаємося: по вівторках, четвергах і суботах.

— Це як? А в інші дні тоді що? — дивується.

— Сам придумай, як і що.

Я йду, а він волочиться за мною.

— Ти красива, але така противна, — розглядаючи мене, каже.

— От-от. А тобі таке навіщо? — не дивлячись питаю.

— Ну…

— Без «ну», — косо дивлюся на нього. — Давай, іди кудись — я не в настрої. Мені зараз ще одному ненормальному пояснювати, що сама доїду.

Звертаю вбік, а Кирило зупиняється. От і чудово!

Ну от мені просто цікаво, що за день у мене сьогодні такий? Я що, якійсь бабці місце в автобусі не поступилася?

— Юля! — гукає Руслан.

А ось і він. Ненормальний номер два, прямо за розкладом.

— Теж підвезти хочеш? — повертаюся.

— Де Кирило? — сердито випалює.

Господи, допоможи вже доїхати додому! І більше нікого не зустріти.

— Без поняття.

— Ходімо. — Бере за руку.

— Куди? — дивуюся й не рушаю з місця.

Руслан видихає й уже спокійно:

— Додому відвезу.

— Не треба, — забираю руку.

— Юля, завтра концерт, не вистачало ще, щоб ти захворіла.

Ладно. Тут він має рацію. Поки стояла, маршрутка вже поїхала.

— Добре. Дякую.

Дорогою він мовчить, але смикає важіль перемикання передач так, ніби хоче його відламати.

Приїхали.

— Дякую. Бувай, — чемно кажу.

— Почекай.

— Що? — піднімаю брову.

Дивиться на мене й мовчить.

— Нічого, — зрештою відповідає. — До завтра. Заїхати за тобою зранку? Допоможу з костюмами.

— Ні, дякую. Бувай.

Нарешті додому. Де ніхто не чіпає. Не дзвонить.

Я як кістка між двома собаками — кожна хоче затягнути до себе.

Що, блін, на Кирила найшло? Навіщо спровокував Руслана? Хрін зрозумієш цих хлопців.