Раді Вас бачити!

Юля.

Початок навчання і репетиція — після довгої перерви Іосифівна нарешті зібрала нас. Видно, щось серйозне було, раз вона стільки разів переносила заняття.

І ось на репетиції з’являється Руслан. Злий, і з розбитим обличчям. Офігіли всі.

А я завмерла, з жахом спостерігаючи, як він іде прямо до мене. І чомусь серце закалатало так, ніби це Богдан його так…

— Привіт, — пильно вдивляється в очі.

— Привіт, — відповідаю невпевнено.

Губа й брова — розбиті. Щока — величезна саднина. Опускаю погляд на руки — збиті кісточки. Сильно.

— Учора познайомився з Богданом. Не хочеш мені щось сказати?

Мене затрусило. У сенсі з Богданом? Я що, не дарма боялася?!

— З яким Богданом? — тягну час, бо не знаю, що сказати.

— Судячи з його слів і дій — із твоїм чоловіком.

Я ледь не вдавилася повітрям.

— Ти що, головою вдарився? Яким ще чоловіком? — у голосі не то шок, не то переляк.

— Юля… — стискає щелепу. Явно намагається тримати себе в руках. — Що в тебе з ним? Просто так у бійку не лізуть.

— Нічого, — впевнено кажу.

— Значить, ти зрозуміла, про кого я?

Мені стало соромно до тремтіння пальців.

— Зрозуміла, — шепочу.

Руслан мовчить кілька хвилин. Потім карбує слова:

— Ви зустрічаєтесь?

— Ні, — одразу відповідаю.

— Зустрічалися? — тисне.

— Ні, — рявкаю трохи голосніше.

— Спите разом? — нервово питає.

— Зараз і я тобі вріжу, — огризаюся.

Він зітхає:

— Пробач. Я просто не можу зрозуміти, що в тебе з ним.

Я й сама не розумію, що в нас із ним.

— Що він тобі сказав? — закушую губу від нервів.

— Нічого такого, щоб я зробив так, як він хоче.

У мене брови полізли аж до коренів волосся. Чесно.

— Не зрозуміла тебе. Поясни.

Руслан зволікає з відповіддю. Дивиться мені в очі мовчки, і це дратує.

— Рус.

— Просто не лише мені ти подобаєшся, — усе ж каже.

Я втупилася в нього й мовчу.

Подобаюся? Богдану? Побив людину?

Віриться важко. Але переді мною побитий Руся. Як доказ — правда.

З чого Бодя поліз у розбірки? З глузду з’їхав? А головне — НАВІЩО?

— По місцях, — лунає голос Іосифівни.

Обернулася — і, звісно, всі витріщаються. Чудово. Тепер ще й у плітки втягнута. Просто пречудово.

Репетиція тягнулася безкінечно. Мені дуже хотілося подзвонити Богдану й спитати: Якого біса він накоїв.

Руслану явно було зле — під час підтримки застогнав і руки стиснулися сильніше на моїй талії. Ледве опустивши мене, одразу схопився за ребра.

— Тобі в лікарню треба, — тривожно кажу, спостерігаючи, як він кривиться від болю.

— Усе нормально, — вперто говорить.

— Але в тебе...

— Юль, усе нормально! — перебиває.

Та яке нормально? Блідий. Дихає часто.

— Рус, тобі…

— Юля! — крізь зуби говорить і тягне мене до себе. — Квадрат.

— Та який, до біса, квадрат? — шиплю. — Ти гориш.

Але він ніби не чує. Упертий гад.

— Та щоб вас всіх... — лаюся.

Сердце калатає. В голові шумить. Ці недомовки сильно бісять.

Перерва. І я стрілою мчу у фойє й уперше за весь час наважуюся подзвонити Боді.

— Так? — здивувався. Голос спокійний, ніби нічого не сталося.

— Що вчора було? Поясни! — в мені плещиться злість і я без всяких «привітів» заходжу з головного.

— Що саме ти маєш на увазі? — робить вигляд, що нічогісінько не розуміє.

— Що сталося в тебе з Русланом? — терпляче промовляю питання.

Пауза.

— Не зійшлися в думці, — спокійно відповідає.

Я ледь не вибухнула. Це так тепер називається?

— Богдан, — намагаюсь не підіймати голос. — Ти навіщо покалічив людину?!

— А я покалічив?

Тон спокійний, навіть лінивий.

— Знущаєшся? — видихаючи мовлю.

— Ні. Уточнюю.

— Бодя, — роблю паузу, щоб не накричати. — Через тебе я мінімум на два тижні залишилася без партнера!

— У якому сенсі? — голос різко напружується.

— У прямому! — даю відповідь. — Ти навіщо взагалі поліз у бійку?!

— Чому думаєш, що я почав перший? — питанням на питання.

БОЖЕЕЕ...

— Богдан, блін! Просто скажи, що на тебе найшло?!

Він мовчить пару секунд і це злить до відмітки «критично».

— Ти не відповіла, що між вами. Я спитав у нього. Мені не сподобалося, як він відповів, — буднічно говорить. 

Я завмерла, втупившись поглядом у підлогу.

— Ти це серйозно?.. — недовірливо.

— То що між вами? — як глухий до моїх питань.

Та що з ним!?

— Нічого, Бодя. Нічого! — майже кричу.

— А він сказав зовсім інше, — сердито повідомляє. — І його відповідь мене не влаштувала.

Мене пробирає до кісток. Хто він такий, щоб влаштувати розбірки?

— Якого біса ти пішов щось з’ясовувати?! — гаркаю знову. — Яка тобі різниця, з ким я спілкуюся?!

— Ти за нього хвилюєшся? — тихіше запитує, наче не чує мій тон.

Хвилююсь?.. Та я бішуся!

— Я злюся, Богдан! Дуже злюся!

— Тобі його шкода? — голос ще тихіше і роздратованіше.

Стискаю зуби. Він інформація з мене дістає?

Видихаю.

— Просто скажи: навіщо ти до нього пішов?

— Я ж сказав — ти…

— БОГДАН! — перебиваю. — Прямо скажи — навіщо!?

— Ти — причина, — різко видає.

Мурашки побігли шкірою.

— Я це вже зрозуміла. Але навіщо? — тихо запитую.

— Він тобі не підходить, — гарчить.

Підіймаю очі до стелі, намагаючись не вилаятися.

— Яке тобі діло, хто мені підходить?!

Пауза.

— Ти знаєш про його почуття до тебе? — випалює не очікуване питання.

Я хмурюся.

— Знаю. Він хоча б чесно сказав мені про це.

— Юля, ти не розумієш…

— Це ти не розумієш, Богдан! — перебиваю. — Викручуєшся постійно і не даєш нормальних відповідей.

Серджуся стиская телефон так сильно, що пальці зводить від напруги.

— Мене бісить, що він до тебе торкався! — кричить на мене. — Що цілує тебе. Я не хочу, щоб хтось тебе чіпав! — і щось розлітається з глухим дзвоном.

У мене перехоплює подих. 

Що він тільки що сказав?

Я застигла, стиская телефон в руці ще сильніше. Ми ж... ніхто один для одного. Чого він це говорить? Чого в його голосі стільки злоби і власництва?

— У сенсі... «цілує»? — ледве промовляєю.

— А що, ні? — він буквально випльовує ці слова. — Не цілує?

Усередині все перевертається. Я вже сама не розумію, що відчуваю.

— Задай пряме питання — я відповім. Що ти хочеш знати? — тихо кажу, втомившись від незрозумілих нападів.

— Що між вами? — без затримок.

— Між нами нічого немає.

— А було? — ще питання.

— Нічого.

— Поцілунок? — скрізь зуби рикає.

— Він мене поцілував. Але я не відповіла, — щиро кажу.

Хоча не розуміє — нащо звіт даю!?

Тиша. Тяжка, давкуча. Я чую лише своє серцебиття.

— Питання ще будуть? — виходить різко і зло.

— Юль… — і тиша.

— Тепер мої питання, — кажу як можна спокійніше. — І я хочу теж щиру відповідь. Навіщо ти це зробив?

Пауза.

— Я не можу відповісти на це питання . 

— Чому? — в голосі більше відчаю ніж злості.

Він мовчить. А я стискаюсь внутрішньо в клубок. 

Я можу відповісти, а він — ні. Я можу бути чесною, а він знову... ні. 

— Вибач. Бувай, Юлька.

Клацання. Скинув дзвінок.

Опускаю телефон, відчуваю, як палають щоки і тремтять руки.

Ну і що це було!?

Замість відповіді — ще більше питань.

Замість ясності — один хаос.

В мене тільки ще більший бедлам в розумінні.

Підняла погляд — і обомліла. 

Руслан стоїть неподалік, стиснувши щелепу так, що заходили жовна. Його погляд ріже гостріше за ніж.

Скільки він почув? Усе?

— Отримала відповіді? — глухо кинув він.

Від його тону мене наче холодом обдає. Але злість бушує в мені ураганом.

— Не отримала, — гаркаю, прямуючи назад до зали.

— Що в тебе з ним? — пропалює поглядом.

Я завмираю, зустрівшись із ним очима. Там — злість, справжня, чоловіча. І очікування. Він хоче почути правду.

Що я йому скажу? Що сама нічого не розумію? Що поруч із Богданом у мене всередині все палає, а мозок вимикається? Що я скаженію, ненавиджу — і все одно тягне?

— Те саме, що й з тобою — нічого, — вичавлюю. 

І йду швидким кроком, поки він не встиг поставити ще одне запитання, на яке в мене теж не було б відповіді.

******

За два тижні Руслан повернувся на репетиції, але встиг лише на останню — і одразу почалися літні канікули на два місяці.

Час від часу він телефонував, писав, кликав на побачення. Але в мене ніяк не виходило — щоразу пропонував у найневдаліший час.

Я підробляла в хрещеної в магазині жіночого одягу — і це була ідеальна причина відмовляти всім.

Та й, якщо чесно, я не надто намагалася підлаштуватися. Робота стала для мене ідеальним щитом: не потрібно було вигадувати виправдання, чому я не хочу йти.

Клієнти, одяг, нескінченний потік метушні — усе це відволікало, не давало часу копатися в собі. А головне — не давало думати про нього. Про Богдана.

Хоча варто було почути дзвінок, як серце здригалося, ніби чекало саме його.

Я злилася на себе за це. Працювала ще старанніше, брала зміни, аби лише приходити додому втомленою, падати на ліжко й не думати. 

******

Богдан.

З пацанами після тренування йшли по ТЦ. Сміх, жарти, Кир травить байки — усе як завжди. І наче настрій нормальний. Радий, що все ж приїхав додому, хоч і на два тижні.

Погляд праворуч — і… завмираю. Наче в болото загруз.

Переді мною — вітрина магазину жіночого одягу. І вона.

У спідниці й білій футболці, волосся зібране недбало, на грудях бейдж.

Усміхається дівчині-покупчині, щось пояснює, рукою показує на стійку. Така легка, спокійна, ніби й не було тієї клятої весни з бійками, криками й моїми зривами.

А я стою, як ідіот, і не можу відірвати очей.

— Ти диви, — протягнув Кир, помітивши мій погляд. — Та ти, походу, магніт на неї. Не твоя Юлька. Привітаємося?

Бісячий козел, а не друг.

Стискаю щелепу.

— Відвали, Кир.

— Чого злий? — ухмиляється. — Не радий побачити?

Я злюся. Усередині все стискається, ніби кулаком під ребра дали.

Та радий я її бачити! Але язик не повернеться це сказати. Навіть собі.

— То радий чи не радий? — тисне Кир, задоволений, що зачепив.

— Я ж сказав — відвали, — зло кидаю, але погляд усе одно знову повертається до неї.

Вона сміється, поправляє волосся, що прилипло до губ, щось знову пояснює покупчині. І я відчуваю, як у мене серце так гепнуло, що збилося дихання.

— Бодя, — Кир стає поруч уже серйозніший, без ухмилки, — може, досить дурня гнати? Якщо вона тобі подобається, то чого ти, як школяр, ховаєшся?

— Вона мені… ніхто, — вичавлюю крізь зуби.

— Ага, звісно, — фиркає він. — Ніхто, а дивишся так, ніби зараз влетиш туди й потягнеш її до себе.

Відвертаюся. Руки зводить від напруги, щелепи скриплять.
Клята зустріч. Клятий Кир.

Я ж майже переконав себе, що забув. Майже стер її. А виявилося, що достатньо однієї її усмішки — і все летить до чортової матері.

Різко розвертаюся.

— Пішли.

— Куди? — не зрозумів Кир.

— Куди завгодно. Тільки не туди.

Він сміється.

— А привітатися?

— Кир, бляха… — гарчу вже так, що пацани переглядаються.

Моя, блять, особиста, маленька… біда.

Приїхавши додому — пхаю все в сумку, злий як чорт. Нахрін із цього міста назад у Дніпро.

Закидаю футболку, а перед очима все одно її образ. Спідниця, футболка, волосся зібране, усмішка… І той легкий рух руки, коли щось показувала покупчині.

Господи, ну що в цьому такого особливого? Чому я досі це бачу?

— Юля, блять…

Як же ти мене заїбала, дівчинко. Хрін від тебе позбудешся.

Чому воно так важко? Я ж сам вирішив не чіпати. Вирішив забути. Вирішив, що так правильно.

Ну не потрібні мені стосунки з неповнолітньою дівчиною!

А варто один раз зіткнутися — і все до хрінів летить. Знову боротьба з собою.

— Бодя?

Піднімаю голову. Мама у дверях.

— А ти куди?

— У Дніпро їду, — продовжую складати речі.

— Чому? — голос мами вже тривожний.

Стискаю кофту в руках так, що кісточки біліють.

— Бо хочу, — відрізаю.

— Богдане… — вона робить крок у кімнату. — Ти ж тільки приїхав. Тиждень навіть не минув. Що сталося?

Мовчу. У горлі стоїть ком. Якщо відкрию рот — зірвуся.

Мама мнеться на місці.

— Бодю, у тебе там хтось з’явився?

— Ні.

— А що тоді?

Закидаю навушники в сумку сильніше, ніж треба.

— Це через Юлю? — тихо питає.

Завмираю.

— Мам, не починай.

— Може, зустрінешся з нею? Вона…

Смикаючи застібаю сумку.

— Досить! Я сказав — тема закрита!

Але вона не вгамується:

— Ви посварилися? — обережно питає.

Різко піднімаю погляд.

— Мам! — гарчу. — Все! Не лізь! Перестань!

Вона не відступає, лише дивиться так, що в грудях неприємно щемить.

— Бодю… я ж бачу, що тобі погано. Навіщо ти тікаєш? Замість того щоб…

Стискаю кулаки, відчуваючи, як усередині все закипає.

— ДОСИТЬ! Я не хочу її бачити. Вона мені — ніхто. І нехай так і залишається. Ясно? — вибухаю.

— Втратиш її, — тихо каже мама. — А потім шкодуватимеш.

Від її слів усе стискається ще сильніше. Хочеться закричати, розбити щось, аби тільки цього не чути.

— Не можна втратити те, що не твоє! — карбую кожне слово.

Відвертаюся, закидаю сумку на плече.

— Приїду — подзвоню, — виходжу з кімнати, навіть не глянувши на неї.

А всередині все клекоче, серце гупає у вухах, кулаки стиснуті до болю. І перед очима знову вона. Розслаблена, красива й із тією своєю легкою усмішкою.

Чорт би тебе побрав, Юлю.

Я знову повертаюся в ту саму точку — і знову мушу стирати тебе з думок.