Раді Вас бачити!

Богдан.

Іду через Юльчин двір і стискаю щелепу так, що аж болить.

Ну й чудить вона сьогодні. Як мені її зрозуміти, а?

То злиться так, ніби я їй життя псую, то за хвилину — сама тягнеться, цілує, а потім знову закривається.

Юлька — як клятий маятник. Спершу відштовхне, потім притягне. І як тут бути, якщо кожна її емоція лізе мені під шкіру? І я просто не можу на неї не реагувати.

Зупиняюся біля машини, впираюся долонями в дах, заплющую очі. У грудях усе стискається, ніби хтось розпечене залізо туди засунув.

І гаразд би тільки в грудях — у всьому тілі гуде напруження. Особливо в штанях, бляха.

У вухах досі звучить, як вона стогне, а в голові крутиться її голос, тремтячий, коли вона видихнула:

«...хочу тебе».

Чорт.

Вона сама це сказала. Без злості, без захисту, без звичного «відійди, Богдане». Просто — чесно. І від цього мене трусить сильніше, ніж від усіх її поцілунків разом.

Відкидаю голову, вдихаю дощове повітря. Холодно, а мені жарко. Руки все ще пам’ятають її шкіру — м’яку, гарячу, як вогонь під долонями.

Скільки разів я казав собі: не чіпай її. Не роби кроку далі. Тримай дистанцію. Але щойно вона дивиться мені в очі — я втрачаю голову. У неї погляд такий… ніби в ньому тонеш і не хочеш виринати.

А тепер — вона сама готова руйнувати всі бар’єри. Своїм «хочу тебе».

Завтра, хоч би що сталося, — зніму квартиру. І тоді нам точно ніхто не завадить. Жодна мама.

— Прогрес, — хмикаю.

Так, прогрес. Ще й який. Вона нарешті перестала мене гнати. Але клянуся, такі вечори з нею — і щастя, і тортури в одному флаконі.

— Мій улюблений, красивий кат, — шепочу і усміхаюся, як дурень.

Вона зводить мене з розуму.

То словом уколе, то поглядом у серце встромить. А потім раптом притиснеться, дихає в губи, ніби без мене не може. Стіни будує — і сама ж їх ламає.

Справжня. Вибухова. Моя.

Ревнива до безумства. Я бачив — як спалахнули її очі, коли засвітився телефон. Видих, тремтіння в пальцях, погляд…

Вона була готова накинутися на мене і витиснути правду.

А я хотів сказати правду. Хотів, але…

Ця правда дорого мені обійдеться. Вона б розлютилася і вигнала мене. А потім — пиши пропало. Втратив би свою Вередливу.

Сідаю в машину. Упираюся лобом у кермо. Дихаю важко.

Юлька — мій персональний наркотик.

І скільки б я не намагався «зменшити дозу», все одно тягне назад.

Щойно віддалюся — починає ламати.

Щойно поруч — розриває на частини.

Дістаю телефон, вимикаю «режим польоту» і кидаю на сидіння.

Додому. Душ. І нарешті пошукати зйомну квартиру.

Не встигаю повернути ключ у замку запалювання — телефон оживає.

Екран спалахує, і я видихаю крізь зуби.

Аня.

— Сука, — гаркаю, стискаючи кермо, а машина бурчить у такт мені.

Якого біса вона взагалі дзвонить?

Піднімаю слухавку.

— Що? — гарчу, ледве стримуючи себе.

— Привіт, Богданчику, — щебече вона. Голос медовий, із фальшивими нотками.

Я всміхаюся — без радості.

— Навіть образливо, що ігноруєш, — продовжує.

— Між нами все. Чому я взагалі маю відповідати? — холодно кидаю.

— Мм… — тягне, удавано ображено. — Чого ти такий грубий?

— Немає настрою люб’язничати, — відрізаю.

Пауза. І ось це її фірмове, липке:

— Можу допомогти, Богданчику. Підніму настрій… витісню з думок ту блондиночку.

Я заплющую очі.

Юлька спалахує перед очима — її очі, губи, як вона тремтіла в моїх руках.

І від самої думки, що Аня взагалі наважилася порівнювати себе з нею, — мене вивертає.

Мою Юльку витісняти не потрібно.

Її не замінити. Ні тілом, ні стогоном, ні брехнею.

Я міг трахатися з ким завгодно — але думав про неї. Постійно. Навіть коли переконував себе, що забув.

— Не потребую твоїх послуг, Аню. Кажи, чого дзвонила?

— Скучила, — муркоче. — Ти в Дніпрі?

Знімаю ручник, хмурюся.

— Я ж тобі сказав — усе! Секс мені від тебе не потрібен. Зрозуміла?

Вона сміється — тихо, гидко, поблажливо.

— Богданчику, та ти злий став… а хороший секс допоміг би тобі стати добрішим.

— Але не з тобою! — гарчу.

Скидаю дзвінок і жбурляю телефон на сидіння.

Нога сама тисне на газ, мотор реве. У дзеркалі — спалахи дощу, місто тоне у вогнях, а я відчуваю, як усе всередині кипить.

З якого біса вона взагалі з’явилася?

Ця продажна лялька, що знає тільки, як вигинатися за гроші. Вона думає, що я повернуся? Що мені знову потрібне її порожнє тіло й дратівливі стогони?

Та краще я здохну, ніж знову торкнуся чужого тіла.

Моя мрія — Юлька. З її жахливим характером, спалахами, насмішками. Тим, як вона злиться, червоніє, як бореться зі мною і з собою.

Я люблю її. Божеволію від її близькості й мрію притискати її до себе, коли вона спить поруч.

Крапка.

******

Юля.

Крізь сон чую, як щось ковзає по тумбці.

Телефон.

Секунда — і роздратування бореться з лінню.

Ігнорувати. Просто ігнорувати. Спати хочу. Я ж півночі зводила себе думками: з ким він? де він? до кого він поїхав після того «бувай»?

Але подзвонити так і не наважилася. Ось тепер і розплачуюся — станом «ні стояти, ні лежати».

На дотик знаходжу телефон і шепочу в нього, майже не відкриваючи рота:

— Ммм…

— Доброго ранку, сонечко, — лунає в слухавці.

Його голос — трохи хриплуватий, теплий, як кава з корицею.

І все — опір вимкнувся. Серце підлітає до горла, а усмішка сама лізе на обличчя.

— Ага, — тягну сонно. — Доброго…

Одне око все ж відкривається — 8:24.

Божечки, ну хто при здоровому глузді дзвонить так рано?!

— Які в тебе плани на сьогодні? — питає він.

Я на автопілоті бурмочу:

— Спати. Дуууже багато спати…

Але десь між «дуууже» і «спати» сенс його слів усе-таки доходить.

— А що? — вже бадьоріше, і цікавість як у кішки, що почула слово «курка».

Богдан хмикає — чую, що задоволений. Йому подобається, що я повелася.

— Хочу попросити тебе про допомогу, можна, Вередлива?

Попросити? Він? Оце щось новеньке.

Я навіть перевертаюся на спину, дивлюся в стелю і позіхаю.

— Можна, — усміхаюся в слухавку, але все ж насторожуюся: — Хоча ні, зачекай… дивлячись що ти хочеш?

З ним завжди треба бути насторожі. Зараз як ляпне щось безглузде або… вульгарне. А я вже погодилася.

І потім сама винна — бо «шкідлива, але поступлива».

— Багато чого хочу з твоєю участю, — хрипко каже він тим самим тоном, від якого в мене по спині біжать мурашки.

Я кліпаю. От знала ж!

Але продовження виявляється іншим:

— Зараз — допоможи вибрати квартиру.

— Квартиру? — зводжу брови. — Навіщо? У тебе ж є де жити.

— Як це навіщо, Вередлива? — звучить майже ображено. — Хочу жити окремо. Без мам, — робить наголос на слові, і я червонію.

Учорашнє спливає так яскраво, ніби він знову торкається мене.

— У мене три варіанти, — продовжує він. — Поїдеш зі мною подивитися?

А сам не може?

Але, блін, усе одно приємно. Покликав. Мене.

— Нуу… — тягну, роблячи вигляд, що думаю.

Хочеться покапризувати. Нехай трохи понервує.

— Добре, поїду, — нарешті ліниво відповідаю. — А коли і о котрій?

— Сьогодні о десятій — першу. Потім ще дві, але рієлтор скаже по часу пізніше.

Диви-но — підготувався. Організований. Не очікувала.

Може, в нього зранку мозок працює краще, ніж у мене?

— Угу, — бурмочу, перевертаючись на бік. — Куди під’їхати?

Богдан чимось давиться. Відкашлюється.

— Юлька, ти знущаєшся? — обурюється. — Я сам за тобою приїду. І заодно температуру перевірю.

Я закочую очі. Ось знову починається. Його фірмовий контроль — «Вередлива, але під наглядом».

Хочеться бурчати, але всередині розливається тепло.

Він піклується. Ось так, по-своєму — грубо, з єхидством, але мені це дуже подобається.

— Вередлива, — тихо бурмоче. — Дякую за допомогу. Зараз буду.

— Угу, — усміхаюся, прикриваючи очі.

Кладу телефон поруч, вдихаю глибоко. А усмішка так і не сходить з губ.

Зараз згрібне мене в обійми, огорне своїм теплом. І я знову боротимуся з тим, щоб не розчинитися в ньому.

З ним завжди так: то хочу його вбити, то просто… залишитися в його руках. І нікуди не йти.