Раді Вас бачити!

Юля.

Грюкаю дверцятами так, що аж скло дзвенить. Сідаю на заднє сидіння — аби тільки подалі від нього. Нехай думає, що я психована — мені байдуже.

Серце калатає, щоки палають, губи досі ниють від його поцілунку. Чорт, чому вони відповідають йому? Чому я знову дозволяю?!

Дверцята з його боку закриваються — сів. І одразу цей спокійний тон, від якого злості тільки більше:

— Ти завжди так, як торнадо, злишся? Чи це персонально для мене?

— А ти завжди такий нахабний?! — вибухаю, навіть не намагаючись стриматися.

Він кидає погляд у дзеркало — спокійний, самовдоволений.

— Я тебе поцілував. У чому проблема?

— У чому проблема?! — мало не захлинаюся.

— Так. У чому? Ти ж була не проти, — спокійно, ніби це істина, висічена в камені.

Мене трусить.

— Богдане, проти! — кричу, відчуваючи, як у грудях стискається щось болісно гаряче.

Він усміхається.

— Ага. А те, як ти відповідала, це що — протест?

Закриваю обличчя долонями й стогну від безсилля.

— Це… це випадково вийшло!

— Звісно, випадково, — у його голосі насмішка, від якої хочеться вдарити. — Як і в машині. Як і на кухні. У тебе все, Юлю, «випадково».

Стискаю кулаки. Він має рацію. Чорт, він же має рацію! Я ненавиджу його за це. Ненавиджу за те, що варто йому наблизитися — і все. Наче струмом б’є. Я не можу відштовхнути. Я не хочу відштовхувати! Я хочу, щоб він продовжував, цілував, тримав, жадібно, сильно, так, як він уміє…

І себе за це ненавиджу. Сильно.

Дурепа безтолкова!

Я зривано рявкаю, не витримавши:

— Ти мене ганьбиш! При всіх!

— Я тебе не ганьблю, — відповідає занадто тихо, занадто серйозно. — Я показую всім, що ти моя.

— Не твоя!

Але він лише фиркає і мовчить.

Дивлюся у вікно, аби тільки не зустрічатися з його поглядом. Серце підстрибує, руки тремтять. Боже, як же я ненавиджу цей момент — коли хочеться одного, а говориш зовсім інше.

Прокляття на ім’я — Богдан.

У салоні гнітюча тиша. Я вперто дивлюся у вікно, навіть не кліпаю. Нехай думає, що я його не помічаю. Нехай хоч вибухне — мені все одно.

Їдемо мовчки. Ні слова. Ні погляду. Навіть музику не ввімкнув. Лише двигун гуде й мої думки — такі гучні, що аж у вухах ріже.

Коли машина зупиняється біля дому, я вискакую з неї майже бігом. Тільки б не чути, не бачити, не відчувати. Але він виходить слідом — швидко, наполегливо. За два кроки наздоганяє й перегороджує мені дорогу.

— Юлю, — каже тихо, але в голосі метал. — Я заїду за тобою завтра об одинадцятій.

Я ледь не перечіпаюся від обурення.

— Що?! — рявкаю так, що, мабуть, сусіди почули. — Та нікуди я з тобою не поїду! Відчепися!

Він стоїть переді мною — високий, злий. В очах крижана впертість, і від цього стає ще гірше.

— Поїдеш, — відрізає. — Бо завтра в Ілюші день народження. І він чекає на тебе.

Я всміхаюся, хоча всередині все кипить, і розтягую губи в нарочито спокійній усмішці:

— Я не йду на день народження. Іра це знає.

Його погляд темнішає. Робить крок ближче — я крок назад.

— Це ще чому? У тебе знову плани?

— Плани!

Знову крок до мене — я назад.

— Скасовуй, Юлю!

— Твоя манера тиснути — дістає! — шиплю, відчуваючи, як палає обличчя. — Я. Не. Йду. Зрозуміло?

Він нависає наді мною — всього за крок. Його очі блищать, і від цього погляду в мене всередині все стискається — і бісить, і лякає, і тягне водночас.

— Ні, — відповідає низько, майже гарчить. — Не зрозуміло. Ти їдеш зі мною. Завтра. Об одинадцятій. Чи тебе вмовити, як я вмію?

Гнів усередині випалює нутрощі. Дихаю часто від злості й випльовую слова:

— Не треба. Їду.

Поцілунків на сьогодні — досить!

Він випрямляється, відступає на крок. Усмішка — задоволена, самовдоволена, така, що одразу хочеться врізати.

— От і розумниця, — каже спокійно, ніби це була не сцена тиску, а проста домовленість. — Завтра об одинадцятій.

Розвертається й іде до машини.

А я залишаюся стояти вся на нервах. Губи тремтять, серце калатає так, що здається — ребра тріснуть.

Якщо кожна наша зустріч закінчуватиметься моїм шаленством — мене чекає сорочка з довгими рукавами й кімната з білими стінами.

******

Богдан.

Іду до машини, не озираючись. Відчуваю, як вона досі стоїть за спиною, тремтить, кипить від злості. Але це вже неважливо — слово сказала. Погодилася. Хай зі злістю, хай крізь зуби — головне, що завтра буде поруч.

Усмішка сама тягне губи. Уперта, шалена, вибухова. Наче маленький ураган. Ніколи не зізнається, але я бачу, як її тягне до мене. З кожним разом усе сильніше.

Рука лягає на ручку дверцят. Зачиняю їх трохи сильніше, ніж треба. Нерви все ще натягнуті, хоч я й виглядаю спокійним. Намагаюся бути спокійним. 

Вона вміє вибивати ґрунт з-під ніг. Словами, поглядом, тим, як відповідає на поцілунок, а потім відштовхує — ніби не розуміє, що сама палає не менше за мене.

Хоче вона це визнавати чи ні — вже не має значення. Я бачу. У її голосі, у подиху, в тому, як блищать очі, коли я наближаюся до неї.

— Чортова дівчисько… — видихаю.

Заводжу двигун. Тисну на газ, щоб хоч якось зняти напруження. Угомонити цю тряску в тілі. Від бажання. Від злості. Від того, що з кожним разом усе складніше втримувати баланс поруч із нею.

Я хотів би, щоб вона перестала пручатися. Щоб перестала грати в цю свою горду й холодну. Але розумію — сам винен. Образив. Хотів уберегти, а вийшло навпаки.

У мене в голові тільки вона. І плювати, що вперта, що зухвала, що шалена. Закохався. Сука, закохався так, що інших ніби й не існує.

Руки знову стискають кермо. Усміхаюся сам до себе.

— Не підеш, Юлько. Не відпущу.

Завтра вона поїде зі мною. Крапка.

А там подивимось, скільки ще протримається її вперте «не твоя».