Раді Вас бачити!

Юля.

Розплющую очі — і перше, що бачу, — порожньо. Я сама. Боді немає.

У середині неприємно йокнуло. З ним було добре… особливо спати на його грудях. Хоч він і нервує мене, але в його руках мені спокійно, тепло й затишно.

Кидаю погляд на годинник — 11:32.

— Капець, — хриплю.

Оце я поспала. Навіть вже схоплюватися сенсу немає — мама точно бачила застелений диван. По шиї дасть. Упевнена.

Видихнувши, тягнуся до телефону — і задоволено усміхаюся, дивлячись на дисплей.

«Привіт, сонечко! Подзвони, як прокинешся.»

— Бодю… — шепочу.

Палець зависає над екраном. 

Подзвонити? Чи як? 

А то я вже як дурепа закохана — його ім’я шепочу й сама тану.

Втуплююся в повідомлення і не знаю, що робити. Але всередині тягне. Хочеться хоча б почути його голос.

— Юлько, ти втріскалася по вуха, — бурмочу сама до себе.

Натискаю виклик і прикушую губу. Нервую.

Довгі гудки. Я навіть встигаю насварити себе за те, що дзвоню. Але потім лунає хриплувате:

— Привіт, Вередлива.

— Привіт, — бурмочу, намагаючись не усміхатися, але не виходить.

На фоні гул, чоловічі голоси, хтось щось кричить.

— Сонечко, — голос стає м’якшим, нижчим. — Ти виспалася?

Щоки спалахують, але відповідаю чесно.

— Ага, виспалася, — ніяково кажу.

Усміхаюся, згадуючи, як він обіймав, притискаючи до себе.

— А ти де? — питаю просто, щоб не мовчати.

— На роботі.

Чути, як він комусь: «Юро, я сказав — до обіду!» Потім знову до мене, уже м’якше:

— Усе нормально? Яка температура?

— Ще не міряла, — відповідаю, натягуючи ковдру вище.

— Юлько, — трохи сердито. — Клянусь, відшльопаю тебе. Градусник став. Швидко!

О, звичайний бісячий Бодя.

— Ставлю, «татусю», — закочую очі й тягнуся за градусником.

Богдан хмикає в слухавку. Мовчить, а я шаруджу, збиваючи градусник.

— Юлько, — каже трохи хриплувато. — Я ввечері приїду до тебе.

Я знову червонію й кладу градусник під руку.

— Добре, — ніяково шепочу й сама себе сварю.

Юлю, це що за усмішки й збентеження? Ліки так діють? Він учора влаштував плагіат фільму з Джекі Чаном, а ти що? Ще в коханні зізнайся, дурепо.

Чую глухий удар і віддалену лайку Богдана. Шурхіт.

— Юль, ти тут? — швидко говорить у слухавку.

— Тут. А що в тебе відбувається? Ти зайнятий?

Бо мені вже якось незручно. Відчуття, ніби нав’язуюся.

Чудово. Привіт, невпевненість.

Знову шарудіння і дзижчання — здається, шуруповерт.

— Допомагаю хлопцям вирівнятися по графіку. Невеликий форс-мажор стався.

— Щось серйозне?

— Усе вирішено — дрібниці. Ти краще скажи, що на градуснику?

Дістаю — 37,9. Але йому, звісно, кажу:

— 36,6 — норма.

— Брешеш?

— Ні, звісно, — впевнено брешу.

— Значить, брешеш! — заявляє зі знанням справи. — Кажи скільки.

Я тихо фиркаю.

— 37,9, — здаюся. — Задоволений?

— Ні, — бурчить. — Таблетку випий. І якщо до вечора не спаде — я тебе повезу до лікаря.

— Бодю, ну не починай…

— Юль, — перебиває. Голос низький, серйозний, той самий, від якого мурашки. — Не сперечайся зі мною, гаразд? Чи тобі хочеться відчути ляпаси по голій філейці?

Я червонію до коріння волосся, задихаюся від обурення:

— Бодю, ти що, дурень?! Звісно, не хочу!

Мабуть…

Кілька секунд тиші.

— Усе, сонечко, — пом’якшується він. — Випий таблетку, і якщо стане гірше — дзвони. Не геройствуй, Вередлива.

Усміхаюся, ховаючись у ковдру, хоча він цього не бачить.

— Добре, — шепочу.

— Мене робота кличе. Пізніше наберу, гаразд?

— Гаразд, — повторюю, хоча хочеться сказати: «Не відключайся».

Я за ним… скучила.

Він мовчить секунду, а потім раптом глухо:

— Скучив, Вередлива.

Я завмираю. Я ж не озвучила вголос — тільки подумала. А як він те ж саме сказав?

— Що?..

— Усе, Юлько, я побіг, — швидко каже. — Цілую тебе. — І скидає.

Я лежу, втупившись у екран. Серце калатає, щоки палають.

Скучив.

Одне слово — і голова вже зовсім не працює, як треба.

Обіймаю подушку, утикаючись у неї обличчям.

— Гад, — шепочу в тканину, але усмішка не сходить. — Мій гад.

Двері відчиняються, і я повільно обертаюся з таким виглядом, ніби мене спіймали на крадіжці. Зараз моя люба матуся влаштує мені прочуханку.

Мама дивиться на мене, складаючи руки на грудях.

— Прокинулася?! — піднімає брови. — І з Богданом ти говорила?

Я вже вкотре за цей ранок червонію.

— Прокинулася, — бурмочу, невинно кліпаючи очима. — У мене температура.

І швидко закутуюся в ковдру майже з головою.

Мама мовчить. Просто стоїть, як прокурор перед вироком.

Я з-під ковдри визираю одним оком — а вона вже примружилася.

От і все. Зараз почнеться.

— Значить, Богдан, — повільно тягне, ніби навмисне нагнітає страх. — І він цієї ночі бився під нашими вікнами?

— Мам, — простогную. — Не бився. Просто… з’ясовував стосунки.

— Кулаками? — уточнює вона.

Я замовкаю.

— Так і думала, — підсумовує вона і важко зітхає.

Шльопає босими ногами по підлозі, сідає на край ліжка, дивиться строго, але не сердиться — радше з цікавістю.

— Ну що, доню, він тобі таки подобається?

Я захлинаюся повітрям.

— Мам! — у мене вуха горять.

— А що «мам»? — незворушно відповідає вона. — Я ж не сліпа. Сама бачила, як він на тебе дивиться.

— Як? — дивуюся.

— Як людина, яка готова тебе з’їсти, апетитне ти тістечко, — спокійно каже і поправляє мені ковдру.

Я зависаю.

От як їй вдається все так помічати? І взагалі, хто просив її бути такою спостережливою?!

— Мам, він просто… допомагає, — кажу чесно.

— Допомагає, — повторює вона з усмішкою. — Уночі в нашому домі допомагає? Охороняє тебе від температури?

Я різко сідаю, червонію, як рак, натягуючи ковдру до підборіддя:

— Мам, ну досить!

— Гаразд, — здається вона. — Тільки дивись, Юлю, щоб не розбив тобі серце. Ще раз, — робить на цьому наголос. — У таких, як він, усередині і буря, і блискавка.

— Ага, — бурмочу. — Я вже стала дорослою і розумнішою.

— Доню, — хитає головою, — ти в мене вперта, але м’яка, ніжна. От за це я і хвилююся.

Мама дивиться по-материнськи м’яко, з тривогою.

— Тепер у стосунках усе буде інакше. Ви дорослі. І… біль буде сильнішою.

Я дивлюся на маму і не знаю, що відповісти. Вона права! Тепер усе буде значно складніше. Особливо якщо в нас усе зайде далі поцілунків.

Мама підводиться, прямує до дверей.

— І не забудь, — обертається. — Обід на плиті, таблетку випий і градусник не ховай.

— Добре, мам, — тихо відповідаю.

— І твій Рембо зранку ліки привіз, — серйозно каже, але очі сміються. — Не лежи довго, — і виходить із кімнати.

Двері зачиняються, а я падаю назад на ліжко.

От і поговорили.

Втуплююся в стелю і знову подумки повертаюся до Боді.

Його голос, погляд, як обіймає, як цілує. І як сказав: «скучив»…

Усмішка сама з’являється на обличчі, а всередині розливається тепло.

Я тихо хихикаю, закутуюся в ковдру й шепочу:

— Мам, якби ти знала, як він мене обіймає, ти б і сама розтанула.

Телефон під рукою вібрує. Повідомлення від нього:

«Заїду з пиріжками. Тобі солодких чи з м’ясом?»

Я прикушую губу і швидко друкую:

«Солодких. І без дурниць, зрозумів? Бо мама нас приб’є!»

Відповідь приходить миттєво:

«Дурниці — моя спеціалізація ????»

— О, Господи, — бурмочу, але сміюся. — Безнадійний.