Раді Вас бачити!

Юля.

Ми ще навіть із міста не виїхали, як телефон у сумці оживає.

Дістаю, дивлюся на екран.

Руслан.

Зависаю. Барабаню пальцем по задній кришці, ніби це допоможе вигадати слова.

Що я йому скажу? «Пробач, Русе, кава скасовується, мене нахабно викрав Бодя»?

Ага, щас. Дуже красиво вийде.

Боковим зором ловлю, як Богдан кидає короткий погляд у мій бік.

— Хто? — коротко, похмуро.

Я різко блокую екран і кидаю телефон назад у сумку.

— Не твоя справа, — відрізаю, відвертаючись до вікна.

Відчуваю, як напруга в салоні згущується.

Він мовчить, але кермо в його руках скрипить так, ніби ще трохи — і він його переломить.

Дзвінок стихає.

На секунду — полегшення.

Але відразу ж — знову вібрація.

Руслан не здається.

Ну звісно. Він же чекає в кафе на «подяку за заміну колеса».

Я заплющую очі. Чорт, як же невчасно!

— Юлько, — гарчить Бодя. — Якщо не скажеш, хто це, я сам відповім.

— Навіть не думай! — схоплююся, тягнуся до сумки.

Пізно. Його рука швидша. Він витягує телефон, кидає погляд на екран — і кутик губ кривиться в такій «мені все ясно» усмішці, що в мене кров починає гупати у скронях.

— Богдане! — шиплю, але він уже натискає зелену кнопку.

— Алло, — каже спокійно, але голос низький, небезпечний. — Це не Юля.

Пауза. Я чую приглушений голос Руслана, але слів не розбираю.

Богдан усміхається і додає:

— Вона зайнята мною.

Я відчуваю, як щоки спалахують.

— Поверни телефон! — тягнуся до нього, але він легко стримує мене ліктем на відстані.

Чую, як Руслан щось різко відповідає, і в Богдана зводить щелепу.

— Повториш це при зустрічі — і я тобі зуби перелічу, — гарчить він у слухавку й скидає дзвінок.

Повертає мені телефон, кладе просто на коліна.

Рука ковзає по нозі, але швидко забирає її.

— Це був Руслан, — повідомляє мені.

Я закипаю. Серце калатає, у вухах шумить. Та він скоро й моє дихання контролювати почне.

— Ти… ти взагалі нормальний?! — майже кричу, кулаки самі стискаються. — Що ти витворяєш?! Ти вирішуєш усе за мене! Навіть розмовляти за мене лізеш!

Він спокійно веде машину, погляд лише на дорозі. Ніби мій крик — просто шум дощу за склом.

— Не кричи, Юлько, — тихо кидає, але з таким натиском, що всередині в мене все стискається. І кутик губ сіпається в знайомій зухвалій усмішці. — А то поцілую.

І на секунду погляд торкається моїх губ.

Я завмираю. Повітря в салоні стає ще густішим.

— Спробуй, — шиплю крізь зуби, хоча сама чую, як тремтить голос. — І я тобі язик відкушу.

Він переводить погляд — короткий, швидкий, але в ньому такий голод, що я сама відсуваюся до дверцят.

— Не випробовуй мене, Юлько, — хрипко кидає. — Ти ж знаєш, що стримуватися поруч із тобою я погано вмію.

Я збито вдихаю, потім фиркаю:

— Ідіот… нахабний… глухий… — бурмочу вже тихіше, але всередині розумію: він і справді це зробить. І не спитає.

Кутаюся в його куртку — запах такий теплий, терпкий, чоловічий, ніби сам обіймає. Повіки важчають, злість відступає, поступаючись утомі. Я зігрілася після холоду й тепер позіхаю. Вмощуюся зручніше — і очі самі заплющуються.

Відчуваю, як його долоня лягає мені на коліно. Велика, тепла. Не рухається, не стискає — просто лежить. Але від цього дотику тремтіння пробігає тілом, і серце зрадницьки сповільнюється.

Я вже не сперечаюся. Не опираюся. Просто дозволяю собі розслабитися. Мені подобається цей тихий, лагідний дотик.

Останнє, що відчуваю — його тепло поруч. І тиша. Сон остаточно накриває мене.

******

Богдан.

Вона відключилася. Просто загорнулася в мою куртку й вимкнулася, як кошеня.

Кидаю короткий погляд — щоки рожеві, вії тремтять уві сні. На губах усе ще слід від мого поцілунку. Чорт… навіть уві сні зводить з розуму.

Моя долоня все ще лежить на її коліні. Пальці мимоволі стискаються, але змушую себе не рухатися — знаю, якщо помітить, скине. А мені подобається.

Так спокійніше. Вона поруч. Тут. Зі мною.

Дорога тягнеться сірою стрічкою, а думки рояться в голові, не даючи спокою.

Навіщо я знову зірвався? Чому знову по-своєму, зі своїм «не відпущу»?

Вона має рацію — тисну, вирішую за неї, гну під себе.

Але інакше… не вмію. І боюся.

Якщо піду, коли вона скаже «відчепись»… раптом це буде назавжди? А втратити її ще раз — та я цього просто не витримаю. Я вже пробував жити без неї. І це було не пекло — гірше.

Хочеться, щоб вона була поруч. Хочеться сім’ю. З нею.

Але для цього треба збити з неї ті колючки, за якими вона ховається. І зробити це якомога швидше, поки не повилазили всякі паразити з іменем «Руслан».

Я стискаю кермо сильніше не відводячи погляду від дороги.

— Не дочекаєшся, Русику, — бурмочу собі під ніс. — Вона моя.

Їду тихіше, ніж зазвичай. Хочу, щоб вона поспала хоч трохи. Чую кожен її вдих. Кожен рух.

Юлька… шкідлива вперта — а я, як ідіот, ловлю кайф від того, що вона поруч.

Дзижчить мій телефон. Кидаю погляд — Георгій Васильович, мій начальник.

Юля ворушиться. Її очі дивляться на мене.

— Телефон, — хрипко бурмоче.

Я дивлюся на неї й на мить завмираю. Сонні очі, голос ще сиплий, волосся лізе на обличчя — і все одно красива до безумства.

— Спи, Юль, — шепочу. — Не звертай уваги.

Але телефон наполегливо дзижчить знову. Секунда — і вона вже примружується:

— А якщо важливо? Візьми.

Я видихаю крізь зуби й приймаю виклик.

— Так, Георгію Васильовичу.

Намагаюся говорити спокійно, але краєм ока бачу, як Юлька напівсонно спостерігає за мною.

— Привіт, Богдане. Що там із рибальським будиночком? Ти сьогодні був там? Із графіка не вибиваємося? — сипле запитаннями Георгій Васильович.

Я стискаю кермо, кидаю погляд убік. Юля ніби знову вмостилася в кріслі, кутається в мою куртку, але очі привідкриті — слухає.

— Учора був. Усе йде як треба. Майже закінчили. Ще приблизно тиждень-два. Із графіка не вибиваємося.

— Чудово, — Георгій Васильович задоволено видихає. — Клієнт загалом хороший, але просить швидше. Ти, якщо що, заїдь сьогодні. Перевір — чи можна прискоритися?

— Добре, зрозумів, — відповідаю спокійно, хоча всередині все клекоче.

Юлька ніби навмисно слухає, навіть оченята привідкрила ширше. Вмостилася так тихо, ніби вивчає мене — який я на роботі, чи не такий самий грубіян, як із нею.

— Заїду, подивлюся, — додаю. — Але сильно прискорити не обіцяю. Там якість важливіша.

— Вірю, — чується кивок у голосі в слухавці. — Тому й тримаюся за тебе. На зв’язку, Богдане.

Скидаю виклик і мимоволі сильніше стискаю кермо. Тиша. Лише дощ стукає по склу.

Юля тихенько хмикає.

— Ти вмієш бути нормальним, — сонно бурмоче, дивлячись на мене. — З ним ввічливий, спокійний, діловий. Не гарчиш… не командуєш.

Я фиркаю.

— Та я і є такий, — шепочу, криво всміхаючись. — Коли мене не дратують.

Вона ледь помітно усміхається в комір моєї куртки.

— А ти сам мене не дратуй — і я у відповідь не буду.

Я тихо всміхаюся.

— Значить, усе так просто? Ти без колючок, я без гарчання?

Вона киває, очі вже заплющуються.

— Угу… — майже нерозбірливо. — І тоді ми… не будемо сваритися.

Я дивлюся на дорогу, але всередині ніби щось перевертається.

Ми не будемо сваритися… Господи, та я б із радістю, аби тільки вона так сиділа поруч. Але ж не виходить, бляха. Ніяк.

Мовчу, щоб не сполохати її. Лише рука ковзає по її нозі, коли вона ворушиться. Вона помічає, але не прибирає — навпаки, наче тримається за мою долоню.

За кілька хвилин її дихання стає рівним. Заснула.

А я вже прокручую в голові — як завтра провести з нею час, без цих сьогоднішніх атракціонів.