Раді Вас бачити!

Юля.

Вийшла на вулицю й вдихнула на повні груди. Усередині все клекоче. І гнів, і моральний біль сплелися в одне.

Якого біса мені не сказали раніше?

Упертий віслюк. Навіщо було так себе гробити? Що це за хвора ідея — «вберегти від себе»?! Він же не монстр, не якесь чудовисько. Невже не можна було просто зупинити мене? Пояснитися. Дати нам шанс.

Щоразу одне й те саме — то тягне до себе, то виставляє за двері. То цілує, ніби я для нього цілий світ, то виганяє, наче я помилка століття. 

Він хворий чи що?!

Це навіть смішно. Цілувати, хотіти — але виганяти. Мазохіст чи як?! А потім піти по похилій і ледь життя не позбутися. Ну реально бовдур!

— Та щоб тебе, Богдане… — простогнала вголос, не стримавшись.

Я злилася. На нього, на себе. На всіх і на все.

Як там Іра сказала? Дівчата й алкоголь?

Ну просто чудово! Ідеальне життя в нього.

А я? А я дурна. Повна дурепа.

Поводилася так, ніби від моєї порядності залежить світ. І кому це було треба? Йому? Та плювати він хотів. Робив що хотів і з ким хотів.

Отямся, ненормальна! Чого ти його постійно чекаєш? Ти йому не потрібна! Ще не зрозуміла?

ЗРОЗУМІЛА!

Ну що ж. Якщо ми не разом — навіщо уникати хлопців? Навіщо зберігати вірність, коли її не просили? Коли вона нікому не потрібна?

Він же таких не любить. Він любить… що? Доступність? Досвідченість?

— Та йди ти нахрін, Савельєв!

Час і мені «жити по-дорослому». Тусовки й алкоголь. Чудова терапія, правда? Вона допоможе нарешті викинути цього ненормального з моєї голови.

Я свою біль запхала в навчання. А Іра знову витягла її назовні. І лікуватися тепер буду вже іншим способом…

Що там Катя говорила про тусовку? З улюбленою подругою точно можна відірватися.

Плювати, що ти там хотів своє життя закінчити. Ти мені ніхто! Мене це не стосується!

Дістаю телефон.

— Привіт, незнайомко, — лунає замість «ало».

— Привіт, Катюша, — бурчу трохи сердито.

— Невже згадала про мене? І що? Навіть скучила? — але в голосі немає образи.

— Перестань, я завжди пам’ятаю, — без краплі збентеження кажу. Знаю, що вона просто жартує.

— Та годі, я не серджуся. Я ж люблячи, — сміється.

— Ти казала Аліні про тусовку. Візьмеш мене? — прямо запитую.

— Та звісно! — радісно вигукує. — Тобі завжди раді.

Усміхаюся від її тону.

— Клас. Коли?

— Сьогодні. О восьмій. Заходь до мене, поїдемо разом.

— Домовилися.

Ось і чудово. Тепер додому — збиратися. Сірою, спокійною мишкою — вже була. Тепер побуду трохи як усі.

Зайшовши в кімнату, я відкрила шафу. Перебираю все підряд.

Не те. Не те. Точно ні.

І ось — натрапила. Чорна сукня з відкритою спиною. Від талії — кльош, трохи вище коліна, спереду стримана, ззаду — вогонь. На шию — застібка, на ноги — човники. Підбори — ні, сьогодні планую випити, а ламати ноги не хочеться.

Зверху — шкіряна куртка, раптом змерзну. Хворіти теж не входить у плани.

Глянула в дзеркало — так, саме те, що потрібно.

Намалювала стрілки, нафарбувала вії. Усміхнулася відображенню — я знову собі подобаюся.

Думки ковзнули до Руслана. Може, подзвонити? Він точно не відштовхне, а тільки зрадіє.

Ні. Напевно — ні. Раптом вип’ю — і почну робити дурниці. Якщо буде треба — з клуба наберу.

Під’їхала до Каті, дзвоню:

— Аллоу? — радісно бурмоче.

— Катюш, я на місці.

— Вибігаю!

Ось і все. Це — найкраще рішення за останній час.

Закінчую з цією любовною гидотою. Життя триває.

Вийшла з таксі й чекаю подругу. Вона підлітає, сяючи.

— Привіт, красуне, — чмокає мене.

— Привіт, — усміхаюся.

— Наші вже чекають. Поїхали, — підштовхує мене в таксі. — Добре, що машинку не відпустила, найближча була б тільки за 10 хвилин.

— Значить, усе сьогодні роблю правильно, — більше собі, ніж їй, кажу. А вона й не почула — вже комусь строчить смс.

Клуб.

Натовп. Спека. Музика гупає у скроні так, що серце підлаштовується під ритм.

Не моє. Ніколи не було моїм. Але сьогодні — зійде.

— Питимеш? — Катя ледь перекрикує баси.

— Питиму. Бери на свій смак.

— Точно? — перепитує.

— Ага.

— Ти хто така і де моя Юлька? — сміється.

— Я тебе ще не раз здивую, — усміхаюся.

— Ну все, тримайся. Зараз буде весело, — радісно вигукує.

— Тільки багато не буду. Хтось же має дотягнути тебе до таксі, — беру її під руку.

— Мене Сашко дотягне. Ми з ним мутимо.

— Ааа, не знала.

— Ти за навчанням життя пропускаєш.

— Так, подруго, все ясно, — закочую очі. — Ходімо. Я наших бачу.

— Ласкаво просимо в справжнє життя, — усміхається Катя.

Я намагаюся вжитися в цю атмосферу. Сміх, келихи, спалахи світла. Люди ніби вирвані з іншої реальності — без проблем, без болю, без минулого.

Алкоголь приємно зігріває зсередини, і на мить здається, що світ стає м’якшим. Що все, що мучило, залишилося за дверима клубу.

Сміюся разом із Катею, одногрупниками та її Сашком, коли хтось раптом різко обіймає мене ззаду.

Теплі руки лягають на талію, притискаючи ближче. Я навіть не встигаю обернутися — голос шепоче на вухо:

— Привіт, малеча. Подаруй мені танець.

Завмираю.

Грубуватий, трохи п’яний голос. Чоловічий сміх. Долоня впевнено ковзає по боці, а до шиї підбирається гарячий подих.

Він нахиляється ближче і — цілує в щоку.

Різко повертаюся — і наші очі округлюються одночасно.

— Кирило?! — виривається в мене.

— Юля?! — він одразу відсмикується, але на обличчі миттєво з’являється усмішка.

Світ ніби зупиняється на кілька секунд. Я відчуваю, як щоки заливає жар. А він швидко відводить погляд і фиркає, явно намагаючись згладити момент.

— Ну треба ж… світ тісний, — усміхається. — А ти чого тут? Ніколи б не подумав.

— Я… — язик заплітається. — Я просто… з подругою.

— А я думав, ти пай-дівчинка, — Кирило криво усміхається, ковтає з келиха. — Принести тобі випити?

Він підморгує й іде в бік барної стійки, навіть не чекаючи відповіді. Залишаючи мене з шалено калатаючим серцем і однією думкою:

Якщо він тут… чи означає це, що десь поруч і Богдан?..

******

Кирило.

Я відходжу до бару, замовляю собі віскі, їй — нічого, хоч і пообіцяв. Просто не зводжу очей із Юлі.

Оце так зустріч…

Чорт, я ж ледь не притис її сильніше, а тут — БАЦ! — і очі в очі. Не очікував. Узагалі не очікував.

Вона стала ще красивішою, ніж була. Чорна сукня, очі горять… І водночас видно — їй хріново. Така, знаєш, надломлена зсередини, але тримається.

І саме такі дівчата — найнебезпечніші. Хочеться залізти в цю тріщину й забрати її собі.

Ковтаю віскі, але легше не стає.

Одна частина мене волає: 

«Та блять, Кире, це твій шанс! Богдан сам усе просрав. Вона зараз вільна, один вечір — і вона забуде, хто такий Богдан!»

А інша, тверезіша: 

«Ти що, з глузду з’їхав? Це ж Юля. Та сама. Богдан тебе вб’є, якщо дізнається. Ти ж обіцяв приглядати. Він сам просив: “Кир, якщо побачиш її десь — не дай їй вляпатися в щось.”» 

Стукаю пальцями по барній стійці, метаюся.

От реально — прямо зараз можу повернутися, обійняти її ще раз, і якщо вона не відштовхне — вечір буде наш.

Але тоді доведеться назавжди поховати дружбу з Богданом.

— Бляха… — виривається крізь зуби.

Дістаю телефон. Бачу в списку перший контакт — Богдан. Серце калатає так, ніби це я зараз зраду збираюся провернути.

Натискаю виклик.

— Ну? — чую хриплуватий голос. — Чого?

— Ти ще в дорозі? — питаю на автоматі.

— Уже вдома, — коротко відповідає. — А що?

Дивлюся на танцпол, і в горлі пересихає.

— Та так… просто хотів уточнити. Слухай… — замовкаю, стискаю склянку з віскі в долоні.

Сказати? Не сказати?

Юлька в цій охрінезній сукні, яка сидить так, ніби її придумали тільки для неї. Сміється, але сміх — якийсь нервовий. У очах блиск, від якого не по собі: це не веселощі, це біль, закатаний у глянець. Я впевнений.

Вона танцює, але видно — змушує себе. Тонка, крихка, і водночас така вперта.

Сьогодні вона п’є, щоб забутися. Дивиться на друзів, але весь час ніби одна.

Я ковтаю слину й видихаю в трубку:

— Брате, я тут таке бачу… ти б охрінів.

— Що? — насторожується Богдан.

— Тут твоя — не твоя Юлька… — не стримуюся, гірко всміхаюся. — Переді мною танцює. У сукні, яку ти б точно не схвалив. І знаєш що? Вона сьогодні вирішила відірватися. Алкоголь, музика, хлопці…

На тому кінці різкий гуркіт. Ніби щось упало й розлетілося на шматки.

— Богдан? — напружуюся.

— Твою ж… — рик у трубці. — Адресу. Я їду.

Кладу телефон, видихаю й думаю: 

Якби не дружба довжиною в стільки років — хрін би повідомив.

******

Юля.

Стою в туалеті перед дзеркалом і прикладаю холодні, мокрі руки до щік. Мої «веселощі» пішли не туди. Якщо Кирило зараз принесе мені випити — чим це закінчиться?

Катастрофою, Юлю! Висувай тверезу звивину вперед і йди додому!

Чіпляюся за цю думку. Бо ще один коктейль — і дурниці підуть гладко, як ніж по маслу.

Піду знайду Катю — і додому.

Проходжу повз вхід, як раптом — класика жанру:

— Привіт, красуне. Мене шукаєш? — перегороджує мені шлях.

Тільки не це…

— Відчепись, — по-п’яному відмахуюся.

— О-о-о, зухвала, — задоволено тягне. — Я таких люблю. Вип’єш зі мною?

Глухий? Чи тупий?

— Сказала ж: відвали. Я не знайомлюся, — дивлюся на нього впритул.

Що за ідіот? Одягнений — як на свято. Ланцюгів нацепив — ніби з маминої скриньки поцупив.

Ну клоун, блін.

— Та не випендрюйся. Пішли. Бач, яка цяця.

Він хапає мене за руку. Тягне.

Ти охрінів?!

— Відпусти, козел! — упираюся, намагаючись скинути його руку.

— Рот закрий, я таких, як ти…

Не встигає договорити — бац! — хтось заїжджає йому по пиці.

— А-ай! — верещить той.

— Ще раз її торкнешся — голову відірву, ясно? — зло летить у його бік.

— Все-все, я не чіпаю, не чіпаю! — відходить в сторону.

Що?.. Цей голос…

Не може бути. Ні, ні, ні — цього просто не може бути.

Дивлюся на постать перед собою — Богдан.

Мій кошмар, схоже, знову починається.

Він повертається до мене. Світло прожекторів ріже клуб, і я не бачу його очей. Лише силует.

Бляха… ну от якого він тут?

Додому — скасовується. Мені терміново потрібно щось міцніше.

— Що ти тут робиш? — питає спокійно. Занадто спокійно.

— Не твоя справа, — відрізаю й іду до барної стійки.

Вечір обіцяє бути нервовим. І, звісно ж, зі скандалом. Інакше в нас не виходить.

— Бармене, зроби мені коктейль, — перехиляюся через стійку.

— Який? — нахиляється до мене.

— Міцніший.

Бо з «цим» чоловіком — тільки так.

— Зрозумів, — діловито відповідає.

Я чую його запах. Цей клятий запах. І одразу — спогади: його руки. Поцілунки. Губи. Шия.

Ні. Геть. Усе геть. Жодних спогадів. Вони мені не потрібні.

Обертаюся. Стоїть і свердлить поглядом.

— Ти ж не п’єш, — каже тихо.

— П’ю. Ти мене погано знаєш, — огризаюся.

— Ходімо. Я тебе додому відвезу.

— Мені нянька не потрібна, я вже не маленька, — ухмиляюся. — Сама доберуся. Іди, не заважай мені відпочивати.

Він мовчить. Просто дивиться так, ніби готовий спалити мене на місці.

— Що, подобаюся? Чого так витріщився?

Але відповіді не почула. Зате почула бармена.

— Дівчино, ваш коктейль, — подає келих.

Я беру його в руку. Зараз зроблю ковток — і наберу Руслану. Нехай забере мене. Подалі від цього ненормального.

Він уміє тільки ранити. А я втомилася страждати.