Раді Вас бачити!

Юля.

За кілька днів я знову мчу до Іри на роботу. Раніше через навчання не вийшло. Плюс танці. Загалом — завал.

Чесно — у мене було лише питання: чи говорила вона з Богданом? І що він відповів?

— Привіт, Ір, — чмокнула її в щоку, намагаючись здаватися невимушеною. А сама от-от почну підстрибувати з питанням: Ну що там?

— Привіт, Юлечко! Як справи? — усміхається кутиками губ, але продовжує вішати на плічка сукні.

— У мене все добре. А у вас? — питаю, затамувавши подих.

Чекаю ж відповіді…

Іра, ніби нічого не сталося, мовить:

— Бодя через три дні їде — час на навчання.

— А-а… — видихнула, ніби здулася. Зовсім не те, що я хотіла почути.

Плюхаюся поруч із нею на стілець і втуплююся в коліна.

 Вона, мабуть, забула — заспокоюю себе.

— Я в нього спитала про тебе, — починає вона без жодних обходів. — Думаю, немає сенсу ходити коло та навколо. Ти ж хочеш знати?

Я різко піднімаю голову. Не забула!

— Звісно. Кажи, — вичавлюю, намагаючись триматися спокійно.

А насправді розумію, що очі на Ірі, як на експонаті у музеї.

— Сказав, що ти гарненька, але ще маленька, — уважно дивлячись мені в очі, пояснює вона. — І що зав’язувати з тобою стосунки йому не дозволяє різниця у віці. Та й не хоче він потім на навчанні хвилюватися: де ти, з ким, що робиш. Хоч я й переконувала, що ти не з тих, хто бігатиме десь ночами… Але він залишився при своїй думці. Сказав, що серйозні стосунки його зараз не цікавлять — навчання для нього пріоритет.

— А-а-а… — протягнула я, як дурепа.

Мої дівочі мрії глухо гепнулися об землю.

Напридумувала собі бозна-що. У моїх фантазіях він із радістю погоджувався хоча б на дружбу… А в житті все виявилося значно менш романтично. Швидше — реально-колюче.

— Але знаєш, — додає Іра, — він так розлютився, коли я його спитала! Прямо здивував мене. Мовляв: «Мамо, не лізь, я тебе прошу. Не збивай дівчину з пантелику, хай навчається. Пообіцяй не втручатися. Якщо вона моя — дочекається мене». І, уявляєш, грюкнув дверима й пішов.

Але для мене це вже як фон.

— Ясно… — все ж намагаюся нейтрально відповісти.

А насправді стараюся не показати, як сильно хочеться просто сісти й розплакатися. І більше від того, що я така дурепа-мрійниця.

Іра стежить за моєю реакцією, а я ховаю очі.

— Не засмучуйся, — лагідно всміхається. — Він же сказав, що ти йому сподобалася. Заходь завтра на чай. Думаю — передумає.

Її слова зараз звучать як слоган: Брешеш! Від нас не втечеш!

— Добре, Ір. Дякую. Зайду, — кивнула я й швидко послалася на справи.

І як ошпарена понеслася до виходу.

Соромно. Соромно. Соромно…

Додому йшла ніяка. Думала про все й почала злитися.

«Маленька»… Серйозно?

Ну і що? Хіба спілкуватися з «маленькими» не можна? Чи в нього все спілкування одразу через ліжко починається?!

Я злилася. На себе. На нього. Навіть на Іру — нашу сваху-ентузіастку.

От на який фіг я його взагалі побачила?

Хочеться себе вилаяти. Але й пожаліти. Бо плентаюся, як усіма ображена. А насправді — сама винна.

Так і дісталася додому в своїх думках. А там уже пішло друге коло — мозковий шторм: іти завтра до Іри на чай чи ні?

Хочу… Але який сенс маячити в нього перед носом, якщо він уже все сказав?

У мене є гордість. Вилізла панянка, задерши носа.

Я і так стирчала в них мало не щодня. Він дратувався, я засмучувалася. Досить уже туди пертися.

Скажу, що завал по навчанню. Звучить правдоподібно. Тим більше випускний клас, іспити. Відмовлю красиво.

Та й, якщо чесно, я вже трохи втомилася від самої себе — від того, як часто він сидить у моїй голові.

Ну і звідки ти такий у моєму житті взявся, а?!

Краще б ти не був таким гарненьким. А ти — прямо все, як я люблю: спортивний, красивий, з характером… ще й із ноткою поганця. Мікс, який я вважала несумісним у реальності. Думала, таке буває тільки в фільмах. Ага. Схоже, влипла. І дуже.

— Ну й їдь на своє навчання, — бурчу сердито.

Повно хлопців кращих. Забуду тебе швидко.

Теж мені… герой мого роману…

З цими думками сіла за уроки. Навчання важливіше за хлопців. Принаймні для мене.

За годину все було зроблено. І шкода. Бо саме навчання відволікало від думок про нього.

Мда… від самої себе нудить…

Гаразд. Одягну костюм і кросівки. Біг — найкращий антистрес. П’ять кіл навколо великого парку — і навіть дихати сил не буде, не те що думати.

На третьому колі я, звісно ж, знову почала відволікатися. І все на те саме.

Коли пробігала повз парковку, мені здалося, що в машині сидів Богдан.

Задивилася — і врізалася в дівчину. Ми ледь втрималися на ногах, щоб не гепнутися на землю дупами.

На щастя, вона витріщалася в годинник і теж мене не помітила. Ну, хоч скандалу не було — і то добре. Зійшлися на тому, що обидві винні. Попрощалися й розійшлися.

Пробігши ще коло, я попрямувала додому.

Сьогодні біг, схоже, не моє. Або я вибрала не те місце? Завтра піду на стадіон. Там ніхто не відволікає. А зараз — у душ і спати. Бо, схоже, мозок думками перевантажила — уже ввижатися почало. 

Чи ні? 

О Боже, Юля, та годі вже!

******

Богдан поїхав.

Ми так і не побачилися до самого його від’їзду. До Іри я все ж іноді заглядала, але вона більше про нього не говорила. Лише одного разу, ніби між іншим, обмовилася, що вони з Богданом примудрилися посваритися в день його від’їзду.

— А через що це ви?

Насторожено цікавлюся. І нервово закушую губу. Раптом про мене говорили?!

— Та так… зачепила тему, яку не можна було, — відмахнулася вона й якось дивно на мене подивилася.

Що я? Я?

Я вже відкрила рот, щоб розпитати, але в цей момент влетіли відвідувачі, і розмова обірвалася.

Я, насупившись, пошурувала до виходу. Тепер знову голова буде забита думками.

Ну ж усе було спокійно: ні переживань, ні безкінечних «а раптом». Легкість, свобода… І от тепер він оселився в моїй голові — як набридливий саундтрек, який неможливо вимкнути.

— Та щоб тобі гикалося, — бурмочу.

За копирсанням у думках не встежила за часом. І непристойно запізнилася на репетицію. Але щойно я підійшла до дверей зали, як у спину прилетів голос Наташі:

— Запізнюєшся?

О, «всіма улюблена» Наташа — та ще заноза. Завжди намагається виділитися, усім довести, що танцює краще за всіх. Насправді… ну, м’яко кажучи, спірно. А плітки з неї ллються рікою.

— Типу того, — буркнула я й пришвидшила крок. 

Не вистачало ще з нею бесідувати. Потім перекрутить усе так, що не виправдаєшся. Знаємо — проходили.

Переодягнувшись, я влетіла до тренувальної зали, як буря. І з полегшенням побачила, що репетиція ще не почалася.

Але щастя тривало недовго.

— Юля, підійди, — покликала Лариса Йосипівна, наша хореографиня. 

Тітка вона добра, з почуттям гумору, але з однією ідеєю-фікс: «Тобі потрібен партнер».

Так-так, я ще й парні танці не люблю.

— Сьогодні прийде Руслан. Раніше займався танцями у своєму місті. Хочу, щоб ви стали в пару.

Знову двадцять п’ять.

— Поставте когось іншого, — спробувала відкараскатися. — Лілю або Аллу. Я на парні танці не претендую.

Йосипівна піджимає губи.

— Не обговорюється. Спробуєте вальс, я подивлюся. А зараз — розминка! — крикнула всім, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Надувшись, пішла розминатися. Ну не хочу я танцювати в парі! Особливо з якимось незграбним прилипалою, який буде мене лапати під «так треба для танцю».

Після розминки настрій навіть трохи піднявся: Руслана все ще не було. Уже пів години запізнення. Чудово, може, й не прийде.

Але, звісно ж, прийшов.

Хвилин через десять у дверях з’явився високий, широкоплечий хлопець із легкою усмішкою. Дівчата одразу випросталися, заусміхалися, зашушукалися. Симпатичний, нічого не скажеш. І явно старший за нас.

— Приймайте поповнення, — оголосила Йосипівна, сяючи так, ніби ми посіли перше місце по області. — Досвід у нього чималий.

Таня одразу зашепотіла мені на вухо:

— Як думаєш, якщо попрошу, мене поставлять із ним у пару?

— Спробуй, — знизала я плечима.

Теж мені, знайшла ясновидицю. Звідки мені знати?

Таня піднімає руку, привертаючи до себе увагу.

— Йосипівно, а можна я з ним? — дзвінким голоском видає.

Хореограф коситься на неї.

— Що за питання? У тебе ж є партнер.

Таня дмухає, схрестивши руки на грудях.

— Артем хворіє! І не ясно, коли з’явиться.

— Завтра повернеться, — кидає їй. — Юля, крок уперед. Це твій партнер.

Бліііін.

— Угу… — невдоволено бурмочу собі під ніс.

Усі переглядаються, а цей Руслан іде до мене, впиваючись поглядом просто в очі:

— Привіт, — киває з легкою усмішкою.

— Ага, привіт, — сухо відповідаю.

І, відвернувшись, не дивлюся на нього.

— Стаємо по парах! — командує хореографиня. — Вальс.

Чудово!

Руслан обходить мене. Хмикнув і з виглядом, ніби робить це завжди, м’яко притягує до себе, поклавши руку на спину. Не встигла навіть подумати — як уже закружляли в такт. І рухався він упевнено. Я просто слідувала.

Ну хоч ноги не відтоптав. Уже йому галочка.

На підтримці, щоправда, зам’ялася. Хто знає, раптом упустить?

— Не бійся, я тебе втримую, — упевнено каже й підморгує. — Ти маленька й, певен, легка.

Я лише закотила очі. Моргун, блін.

— Юля, що у вас? Підтримка не виходить? — гукає хореографиня. — Пробуйте.

І вся увага на нас. Дівчата шушукаються, додаючи мені рум’янцю. І так ніяковію, а ще його руки ніби прожигають.

— Гаразд, — підходжу ближче. — Тільки точно не впусти.

Він усміхається криво.

— Триматиму, як свою кохану.

Я лише глянула, піднявши брову.

От тому я й не хотіла партнера. Воно мені треба? Якісь безглузді жарти ляпає.

АЛЕ. Мені з ним справді пощастило. Він без зусиль підняв мене, закружляв і акуратно закинув на плече.

— Прекрасно! Молодці, — схвалює Йосипівна.

Я мимоволі всміхаюся.

— Схоже, станцюємося, — кидаю, коли ставить мене на ноги.

— А ти сумнівалася? — піддражнює, оцінюючи мене поглядом.

Я іронічно фиркаю.

— Сумнівалася — слово невідповідне. Я тебе не хотіла.

А потім прикусила язика, зрозумівши, як безглуздо це прозвучало.

Руслан розпливається в усмішці ще ширше.

— Цікаво, — тягне це слово й притягує мене до себе. — А хлопець у тебе є?

І погляд його став іншим. Уже не жартівливим.

О, почалося. Класика жанру.

Кладу руку йому на плече й прищурююсь.

— А це тут до чого?

Його долоня сповзає по спині трохи нижче, ніж потрібно.

— Цікавість, — відказує й веде мене в танці.

— Цікавість — не найкраща риса, — уже трохи жорсткіше кажу. — І руку підніми вище.

Весь настрій зіпсував своїми питаннями.

Він регоче.

— Запам’ятаю на майбутнє, міс недоторка.

Я промовчала. Вступати в словесні перепалки бажання немає. Танцюємо — і розбігаємося хто куди.

Минув ще час — репетиція пролетіла швидко.

— Юля, Руслане, підійдіть, — наказовий голос Йосипівни, і я вже напружуюся.

Що ще?.. На виступ відправить?

Оглядає нас і каже:

— Ви добре виглядаєте в парі. Хочу залишити вас разом, — впирається поглядом у мене. Явно чекає, що сперечатися буду.

— Заперечення?

— Ні, — відповіли ми в один голос.

Можна подумати, вона до них прислухається.

— Чудово, — задоволено киває. — Сьогодні закінчимо раніше. Завтра — без запізнень.

Ну от і все, я тепер із «парою». Ну й день сьогодні.

Переодягнувшись, вийшла у фойє — і ледь не підстрибнула від несподіванки. Руслан чекав біля дверей.

Так. Це що?

Усміхається ледь помітно й тягне руку до моєї сумки. Я відступаю на крок.

— Ти додому? — цікавиться так, ніби ми сто років знайомі.

— Так, — відказую й чешу до виходу. А він збоку й не відстає.

— Підвезти? Я на машині.

— Рада за тебе, але сама доберуся. Дорогу знаю, — язвлю.

Справді думав, що я погоджуся?

Він посміхається. Але в очах — щось вперте.

— Точно? — уточнює. — Мені не важко, і навіть...

— Точніше не буває, — перебиваю. — Бувай.

Виходжу на вулицю, сама не розуміючи, що це було. 

Підкат? Чи він просто ввічливий?

Але ж він не просто чекав. Він був упевнений, що я погоджуся.

Ага, точно. Та вже.

Хоча в друге я не дуже вірю, а перше — найімовірніше.

Завтра поясню йому, що це все не до мене. Стосунків не планую, романів тим більше — хай не будує ілюзій.

І все ж… чому в мене таке відчуття, що відчепитися так просто не вийде?