Раді Вас бачити!

Юля.

Минув уже місяць після тієї зустрічі з Богданом, а я й досі не можу прийти до тями.

Кожен день тягнеться однаково: навчання — ніби в тумані, слова викладачів пролітають повз, я конспектую машинально, а ввечері перечитую й розумію, що нічого не запам’ятала. 

Танці — єдине місце, де я ще можу хоч трохи бути собою. Там усе простіше: музика гучна, рухи різкі, тіло працює замість голови, і хоча б на якийсь час можна перестати відчувати біль.

Руслан, як завжди, поруч. Як з’ясувалося, він працює, але репетицій не пропускає. Каже, що не може довірити мене комусь іншому — всі «криворукі». Я навіть якось звикла до цієї його жартівливої фрази.

Але він надто добре бачить, що зі мною щось не так. Його погляд надто уважний. Його запитання стають усе настирливішими.

І сьогодні — не виняток.

— Юль, поговоримо? — відводить мене вбік, голос серйозний.

Я роблю вигляд, що не розумію, про що він.

— Про що?

— Що сталося? Може, вже час розповісти? — у його голосі тривога.

Відводжу очі. Знову ми повертаємося до цієї розмови.

— Чому ти думаєш, що щось сталося?

Він дивиться так, ніби хоче залізти мені в голову.

— Бо тебе тут немає. Ти танцюєш, але тебе немає. Де твої думки, Юль?

Я всміхаюся. Якби він тільки знав, де вони… 

У руках Богдана. На його губах. У тих проклятих словах, що раз за разом звучать у моїй голові.

— Мої думки? А тобі навіщо? — ухиляюся від прямої відповіді.

— Ясно… У тебе є хлопець? — сумно запитує.

Я кліпаю. Мій стан схожий на те, що в мене є хлопець? 

Ні. У мене є порожнеча. І рана, яка не гоїться.

— Ні. У мене є розбите серце, — відповідаю тихо.

— Цей кретин тебе образив? — бере мене за руку.

Я ледь усміхаюся крізь гіркоту. Кретин… Саме так. Але серцю від цього не легше.

— Я просто наївна дурепа. А він — так. Ти маєш рацію. Кретин.

— Як я можу допомогти? — його голос м’який, руки теплі — тримають міцно.

Хочеться сказати: «Збери мене заново». Або: «Зітри його з пам’яті». Але це неможливо.

— Не знаю… — обережно звільняю пальці з його долоні. — Ніяк. Але дякую, що спитав.

Проходжу повз нього й іду до центру зали.

Не встигаю зробити й трьох кроків — він знову хапає мене за руку.

— Дозволь мені вилікувати твоє серце, — дивиться з надією.

Я завмираю. Як же це несправедливо. Чому хороша людина виявляється тим, кому я можу дати тільки біль?

— Русю… — важко видихаю. — Я не егоїстка. Не хочу робити тобі боляче. Не впевнена, що взагалі зможу кохати. Пробач.

Він насуплюється.

— Чому не я? Чому він? — у його голосі вже злість.

А я й справді не знаю, що відповісти. Я теж щоночі ставлю собі це запитання. Чому він? Адже він знову зробив боляче, знову поранив серце. 

Але варто лише заплющити очі — і я бачу тільки його.

— Я теж у себе це питала… Але відповіді не знаю, — зізнаюся чесно.

Руслан якийсь час мовчки дивиться на мене. Його очі темнішають, обличчя кам’яніє. Я вперше бачу в них не ніжність і не турботу — а злість.

— Не знаєш? — гірко всміхається. — І все так просто? «Не знаю»?

Відкриваю рота, щоб відповісти, але він перебиває:

— Знаєш, що найобразливіше? — його голос просочений і злістю, і болем. — Що я за тебе хоч душу віддав би, а ти… навіть не намагаєшся побачити мене.

— Русю… — шепочу, але слова застрягають у горлі.

Та він уже розвертається і швидко йде до виходу. Навіть гул у залі стихає — всі спостерігають за нами.

І чути лише оглушливий грюк дверей.

А я стою, ніби мене крижаною водою облили, і не знаю, що робити. Розумію, що йому боляче, що йому неприємно, що він злиться. Але ж я нічого не обіцяла. І не винна, що моє дурне серце вибрало Богдана.

Після репетиції я виходжу у фойє.

Руслан міряє кроками відстань між колонами — туди-сюди, туди-сюди. Він помітно нервує. Варто мені лише з’явитися, як він різко зупиняється, а потім буквально хапає мене за руку й відводить у дальній кут коридору, де ніколи нікого не буває.

— Чого ти хочеш? — питаю втомлено, вже передчуваючи: ця розмова добре не закінчиться.

— Пробач мені… — його голос тремтить, і перш ніж я встигаю зреагувати, він тягнеться до моїх губ. — Будь ласка, відповідай на поцілунок…

Він цілує. Гаряче, вимогливо. Його губи накривають мої, рука ковзає по спині, притискаючи мене ближче.

Я завмираю, не знаючи, як реагувати. Хотіла б одразу відштовхнути… але натиск бере своє. І я відповідаю.

З гіркотою усвідомлюю: всередині — порожньо.

Так, як цілує Богдан… так, як я відчуваю його… Так не зможе ніхто. Ніколи.

Я відсторонююсь, важко видихаючи. Але він усе ще тримає мене.

— Якби ти знала, як я про це мріяв… — шепоче, і в його очах — неприродний блиск.

— Потім буде боляче, Руслане. А я не хочу робити тобі боляче. Розумієш? — м’яко відводжу його долоні.

— Я тобі зовсім не подобаюся? — шепоче, хапаючи мене за руку.

— Подобаєшся, але лише як друг. 

Роблю паузу і, зібравшись із духом, вимовляю те, що розриває моє серце на шматки: 

— Я люблю Богдана. Між нами з тобою нічого не вийде.

Руслан стискає щелепу. Очі горять так, що стає моторошно.

— Але він тебе не цінує і ображає! — у його голосі відчай і злість. — А ти мені потрібна! Дуже! — хапає і тягне до себе. — Дай мені шанс, прошу. Не відштовхуй! — схиляється до моїх губ.

Я відвертаюся і нервово шепочу:

— Руслане, припини… — звільняюся з його обіймів.

— Чому ні?.. — зло шипить.

Я заплющую очі на секунду. Роблю вдих.

— Тому що я розіб’ю твоє серце на тисячу дрібних уламків. Воно стане таким самим, як моє. Я нікого, крім нього, не кохала… і не зможу. Ти це розумієш?

— Я зроблю все, щоб ти його забула, — його пальці тремтять, коли він проводить ними по моїй щоці.

Це вбиває. Бо він говорить щиро. І я знаю — він справді готовий боротися. Але боротися за те, що йому ніколи не дістанеться.

— Пробач мені, Русе. Але це неможливо, — шепочу й відходжу.

Він залишається стояти на місці, стиснувши кулаки. 

Я йду, а всередині все ниє.

Як шкода, що він мене кохає… Нерозділене кохання вбиває. Я знаю це краще за всіх.

Після цього я більше не прийшла на танці.

Пояснила Йосипівні, що не можу з особистих причин. Вона подивилася уважно, кивнула й відпустила — без зайвих запитань.

Руслан злиться, що я його уникаю. Він дзвонить, пише, приїжджає. Навіть чатував після навчання. Але я завжди виходила через задній двір. Вдома просила маму сказати, що мене немає.

І тільки потім зрозуміла: тепер я поводжуся, як Богдан.

Може, в його вчинках усе-таки була крапля здорового глузду?..

******

Скоро літо. Ще трохи — і довгоочікуваний відпочинок від навчання. 

Як же я його чекаю!

Увесь цей час працювала на виснаження. Завалювала себе обов’язками, навчанням, щоб просто не залишалося часу думати. Лише це мене й рятувало — ховало від самої себе.

Час пролетів швидко. З віком він ніби прискорюється. Дні коротшають, тижні стискаються до годин. І ось уже весна закінчується, а я навіть не помітила, як минув рік. 

У дитинстві все було інакше — кожен тиждень здавався вічністю. А тепер — кліпнула, і пів року немає.

Кінець першого курсу. Заліки. Усе здала ніби автоматом, знову нічого не помітивши.

Ура. Я молодець.

Сьогодні — останній навчальний день. Напевно, найкращий день у році. Я впевнена, кожен студент зі мною погодиться.

Я впіймала себе на тому, що вперше за довгий час усміхаюся щиро, уявляючи, як попереду цілі три місяці — без лекцій, дедлайнів і пар. Ну, один із них — практика. Трохи псує картину, але що поробиш — подітися нікуди.

Беру телефон і бачу черговий пропущений від Іри.

Десь усередині щось стискається. За весь цей час я бачила її лише раз. І то — мимохідь. Уникаю. Не беру слухавку. Не відповідаю на повідомлення. Знаю, що це неправильно. Але нічого не можу з собою вдіяти.

Сподіваюся, вона мене зрозуміє…

Підходжу до її роботи. Стою біля дверей нерішуче переступаючи з ноги на ногу. Хочеться зайти, обійняти, почути її голос. Але всередині все боляче здригається. 

Може, краще просто піти? Зробити вигляд, що не встигла? Не змогла? А потім… потім якось зайду.

Розумію, що це неправильно — уникати її й братика. Вони ж мені не чужі. Але…

Треба одразу окреслити межі. Чітко. Без «Богдана». Тоді жодних проблем. Так. Саме так і зроблю.

Заходжу.

— Привіт, — ніяково кажу.

— Привіт, Юлечко. Як я рада тебе бачити! Як навчання? — Іра обіймає мене по-домашньому, тепло й щиро.

— Добре. Усе здала. Попереду літо, відпочинок.

— Щось запланувала?

— Так. Грандіозні плани — нічого не робити, — усміхаюся.

— Гарні плани, — усміхається у відповідь.

Розмова легка, ніби нічого й не сталося. А всередині щось недобре шкребе.

— Як Ілюша? — щиро цікавлюся. Сумую за ним.

— Добре. Як завжди — дім догори дриґом. Скоро в перший клас. Страшенно цим пишається. Чекає не дочекається.

— Молодець. Але він ще не знає, що таке вставати щоранку, — сміюся.

— Авжеж. Думає, що школа — це ігри, а навчання — так, годинка. Мене не слухає. Ну нічого, сам усе зрозуміє.

І зависає пауза. Довга й незручна.

— Я, мабуть, піду, — усміхаюся. — Рада була тебе бачити.

— Не спитаєш? — одразу звучить запитання.

Погляд — ніби просто в душу.

— Ні, — різко відрізаю. — Я не хочу нічого про нього знати. Там крапка. І прошу — більше не згадуй його при мені.

— Він потрапив в аварію, — вимовляє спокійно.

Світ руйнується. Земля йде з-під ніг.

Я хапаюся за стіл, щоб не впасти.

— Води? Юля? — Іра нервово заглядає мені в очі. — Ти біла, як стіна. Ось, випий, — підсовує склянку.

Я просто дивлюся на неї, не вірячи.

— Що ти сказала? — шепочу.

Іра винувато відводить погляд.

— Пробач. Я… не так мала це сказати. Боялася, що ти підеш.

Хороший спосіб утримати на місці. Але жорстокий.

— Коли? — голос чужий, хрипкий.

— Чотири місяці тому.

Чотири. Місяці.

Чотири місяці я жила, ніби нічого не сталося. А він… міг…

— Чому ти не сказала? Чому приховала?! — накидаюся з докором.

— Я дзвонила, але ти не відповідала, — і я відчуваю це як ляпас. — А потім він прийшов до тями й заборонив. Сказав, щоб я тобі не говорила.

Сідаю, закриваю обличчя руками.

— Дурень. Справжній дурень… — шепочу.

Іра розповідає далі. Про машину, алкоголь, гонки, дівчат… Кожне слово рве мене зсередини. Сльози котяться самі.

— Як він зараз? — шепочу.

— Зараз уже добре.

— А було? — дивлюся на неї.

— А було не дуже, — тихо каже вона.

І я нічого не знала…

— Що сталося?

— Відмовили гальма.

О Боже…

— Не плач. Усе вже позаду, — підходить і обіймає мене за плечі.

— Ага… Та куди там, — кидаю з переживання й образи, більше на себе. Я ж не відповідала на дзвінки. — Треба було написати мені. Ти ж знала, чому я не відповідала! Ти мала… — гаряче випалюю.

Іра не ображається. Лише міцніше стискає й гладить по плечах.

— Я подумала, що він має рацію. Не хотіли хвилювати тебе. А якби… ну ти б зірвалася до нього, а він… Він не хотів, щоб… Казав: «Не смій їй говорити».

Іра багато чого не договорює. Я це бачу, але не наважуюся розпитувати.

— Та він просто телепень, — бурчу зло. — А не гордий.

Іра мнеться, а потім обережно запитує:

— Що між вами тоді сталося?

— Ми посварилися, — не замислюючись відповідаю. — Він сам усе вирішив за нас обох. Поставив крапку. Я не хочу це згадувати.

Мені й так болить надто сильно.

— Ти не говориш. Він не говорить, — сердиться Іра. — Дивлячись на нього, я розумію — щось серйозне. Я хвилююся, ти розумієш? Він за життя особливо не тримався, якщо таке витворяв.

А потім добиває:

— Я хочу знати, що ти з ним зробила?

Я оторопіла. Оце так прийом — одразу з обвинуваченням.

— Що я зробила? Він сам це зробив. Ти тепер мене звинувачуєш? — серджуся, що підвищую голос. — Чудово! Дякую, Іро.

Я злюся. Дуже. І болить не менше.

— Хочеш знати? Будь ласка! — шиплю на неї. — Ми поцілувалися. Усе могло зайти… далі, занадто далі, але він зупинився. Хтось подзвонив — це його й зупинило. А потім він просто вигнав мене. Сказав, що «так краще». Що він мене береже від себе. Все. Кінець історії, Іро.

Вона дивиться на мене з печаллю.

— Він закохався в тебе. Розумієш?

А мені так болить, що я випалюю, не думаючи:

— Він не вміє любити, Іро, — з гіркою усмішкою кажу. — Він уміє хотіти. Сексу. На одну ніч. Більше нічого!

Вона, навіть не кліпнувши, стоїть на своєму:

— А я впевнена — це кохання.

Я заплющую очі. Бо я все пам’ятаю. Особливо те, як він сказав: «Так краще. Потім подякуєш».

— Мені боляче це чути. Досить. Давай закінчимо.

Іра м’якшає.

— Пробач. Я не хотіла на тебе нападати.

Я просто в шоці від усього, що відбувається. На мене вивернули тазик всього одним махом. Як мені тепер зібрати до купи ці почуття й думки?

Чую, що вона ще щось говорить, але вже нічого не хочеться слухати.

— Він скоро приїде. Закінчив навчання.

— Ммм… а вища освіта? — чомусь запитую.

— Заочно. Він уже працює.

— Ясно, — відповідаю так, ніби мене тут немає. Це вже мій звичний стан.

Знову тиша. Хочу піти. На сьогодні з мене досить новин. Але Іра, ніби навмисне, не відпускає.

— У Ілюші скоро день народження. Прийдеш? Він буде радий тебе бачити, — усміхається, ніби нічого не сталося.

— Ні… не прийду. Привітаю телефоном, подарунок передам через тебе, — виходить якось надто строго. — Я… не хочу приходити. Вибач.

Іра засмучується. Але не наполягає.

— Розумію. Пробач, я не хотіла тебе зачепити. Просто… за нього хвилювалася, не розуміла, що між вами. Він тоді сидів на підлозі, коли я зайшла… В очах — біль. Потім прийшов під ранок, п’яний. Сказав, що ти забрала його серце… і пішла назавжди.

Боже… навіщо вона так?..

— Я не хочу цього чути, Іро, — і голос просякнутий болем. — Досить. Він нічого не зробив. Просто відпустив мене.

Вона м’яко киває.

— Я тебе розумію. Не сердься. І не зникай. Я справді за тобою сумую.

— Я піду… — кажу, не дивлячись на неї.

І швидко прямую геть. 

Геть від слів. 

Геть від болю. 

Геть від минулого, яке знову витягли назовні.