Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
День мого виступу.
Хвилююся жахливо. Я завжди відмовлялася від участі в концертах, а цього разу все ж погодилася… точніше, мене вмовили — і Руслан, і Йосипівна. Та ще й головна роль — принцеси.
Господи, як вгамувати страх?
Вмовляю себе: усе буде добре. Усього лише одна сценка і чотири танці. Ти впораєшся!
— Юль... Юля... Юляяя! — кличе мене Руслан.
— Ааа, я тут. Чую тебе, — обертаюся до нього.
— Питаю: хвилюєшся?
— Трохи, — прикушую губу.
— Бачу, — усміхається і кладе руки мені на талію.
— Усе буде тип-топ. Я тебе не підведу, ти ж знаєш?!
— Знаю, Русю. Дякую.
Дивлюся на нього. Симпатичний. Стильний. Тіло — вогонь: м’язи, рельєф, навіть крізь одяг видно кубики. Уважний, з почуттям гумору — завжди може мене розсмішити. І досі не приховує, що я йому подобаюся.
Він тричі пропонував почати зустрічатися. Я відмовляла. Навіть учора все кинув і приїхав до мене. А Богдан?
Усе, на що він здатен — це робити боляче.
— Чого ти так на мене дивишся? — усміхається.
— Пробач, задумалася, — ніяковію.
— Про що? Чи про кого?
Про все одразу...
— Та так, — нечітко відповідаю.
— Усе нормально? — пильно вдивляється в очі.
— Так.
— Чесно? — не вгамовується.
— Чесно, Русю.
— Може, хочеш мені щось сказати? — з надією питає.
— Не зараз, — хитаю головою.
— Зрозуміло... Тоді думай про вальс, добре?
Я сміюся. Це вже нервове.
— Тільки про нього й думаю, — усе ж віджартовуюся.
— От і чудово, — усміхається.
Чому я не з ним? Часто ловлю себе на цьому запитанні. Він же хороший. Може, варто нарешті подумати про нього як про хлопця?
Досить уже Богдану жити в моїй голові. Час замінити. Якщо вже викинути не виходить.
— Ходімо, моя принцесо, оголосили вальс, — каже з усмішкою й веде до сцени.
Усе пролетіло швидко: вальс, інші танці, сценка, виступ. Ми впоралися!
— Ми молодці, правда, Юль? — Руслан обіймає мене.
Руки стискають мене міцно, злегка погладжуючи по спині.
— Так, Русю, усе пройшло супер, — задоволено усміхаюся. — Пишаюся тобою. Ти найкращий партнер.
Відсторонююсь, а він відпускає не охоче.
— Ти теж, — чіпляє погляд мої губи. — Залишишся на вечірку? Буде весело.
Точно ні. Ти занадто дивишся не так.
— Повеселіться без мене, я обіцяла зайти до братика. Він чекає.
Прикриваюся цим, як дуже поважною причиною.
— Шкода, — тихо каже, не відриваючи погляду від моїх очей. — Точно не можеш? Хоч на півгодинки.
— На жаль, мене чекають, — гну свою відмазку. — Усе, я перевдягатися, — тікаю від нього. — Поки дівчата тут, треба встигнути, а то з цим корсетом не впораюся.
Він дивиться на нього, а я притискаю до себе плюшевого зайця, ніби прикриваюся від його погляду.
— Якщо що, можу допомогти зняти, — усміхається.
— Не сумніваюся, але не треба.
— Завжди ти мене відшиваєш. Сьогодні нап’юся з горя! — цілком серйозно заявляє.
Дивлюся строго. Ще тільки сцен бракувало.
— Та жартую я, розслабся! — сміється, але якось натягнуто.
— Та ну тебе, — бурчу, заходячи в роздягальню.
Хоч не поліз цілуватися — вже добре. Не впевнена, що була б готова.
Якщо відповім — це дасть йому надію. А я ще не вирішила, чи варто. І так прийняла від нього подарунок.
Вийшли на уклін, а він несе зайця й вручає його під тисячу уважних очей. Тут уже без варіантів. Приймаю, розгублено бурмочучи «дякую».
Одягнувшись, виходжу на вулицю. Добре, що речей небагато — і не треба знову тягнути гору пакетів. Не повірите, але я навіть радію цьому.
Піднімаю голову — падає сніг. Красиво. Дуже. Тільки холодно так, що аж дихання хрумтить. Сьогодні мороз, здається, б’є рекорди. Добре, що Іра живе поруч.
На півдорозі розумію: забула купити торт.
Мдаа… щось ти, Юлю, якась незібрана.
Розвертаюся, біжу до найближчого магазину. Беру перший, що сподобався — на вигляд апетитний, зійде. Головне — швидше потрапити в тепло.
Поки дійшла — остаточно змерзла.
Дзвоню. Стукаю. І зубами, і у ворота. Тиша.
Дзвінок, я так розумію, не працює.
— Ір, відкривай, я вже крижинка, — бурчу в телефон.
— Біжу! — чую в слухавці, як вона поспішає.
Усміхаюся, коли вона бурмоче «ну й холоднеча», підбігаючи до воріт.
— Привіт! Заходь швидше, — кутається в халат.
— Привіт, — кидаю, пролітаючи повз неї. Та так швидко, що ледь не впала з порога, підсковзнувшись.
Заходжу всередину з серцем десь у горлі й тремтінням у ногах від переляку.
— Давай гаряченького зроблю, — і вже тягнеться до чашок.
— Дякую, — усміхаюся, а вона підсуває мені цукерки. — Пригощайся і розкажи, як твій концерт? Ти сьогодні дуже красива, — кидає на мене ще один погляд.
— Дякую, — усміхаюся ширше. — Усе пройшло супер. Щоправда, втомилася — з п’ятої там стирчали. Зранку була генеральна репетиція.
Іра коситься на пакет. Там виглядає голова зайчика, але нічого не питає. Натомість каже:
— Проходь грітися до батареї, у Боді в спальні. Можеш прилягти, поки чай зроблю й торт поріжу.
Я дивлюся на Іру з підозрою. Це ж його кімната… Чого мені туди йти?
А потім думки вже несуться: хворіти не хочеться. І… його ж немає вдома — не дізнається.
Сама себе вмовила, Ірі навіть не довелося нічого додавати.
Встаю і тут:
— Юля прийшла! — лунає голос Ілюші.
— Привітик, братику! — обіймаю його, цілую тисячу разів.
— Привіт, — сміється, ухиляючись від поцілунків. — Ти до нас надовго?
— Не дуже. А що?
— Допоможеш мені пазлики скласти? — з надією зазирає в очі.
— Звісно! — куйовджу йому волосся. — Тільки спочатку зігріюся, добре?
— Тааак! — і тікає.
Обожнюю цього хлопчиська.
Відкриваю двері в кімнату, а його запах відразу окутує. Усередині щемить так, що хочеться водночас усміхнутися і стиснути зуби.
На стіні — вм’ятина.
— Значить, це все-таки був кулак… — шепочу собі.
Напевно, він тоді справді був не в настрої. Або він дурень — що ймовірніше.
Сідаю, оглядаюся.
Усе акуратно, рівно. Не схоже на нього — зазвичай я бачила на столі безлад.
Пилу теж немає. Видно, Іра чекає сина.
Мені навіть трохи дивно: я тут, у його кімнаті, а він там, далеко. Але все одно — поруч. Занадто поруч.
Притягую до себе подушку і сідаю біля батареї. Вона… пахне ним.
Уткнулася носом у неї й заплющила очі. Серце болісно стислося.
— Дурепа… — бурмочу.
Навіщо я це роблю?
Скільки б я не твердила собі, що він — ніхто, що я маю забути, — варто лише відчути його запах, і все руйнується. Я знову відчуваю. Знову пам’ятаю.
Очі заплющуються, мене хилить у сон. Тепло батареї, втома після концерту і цей запах…
Я не помітила, як заснула.
******
Богдан.
Дорога додому завжди давалася легко — ніби знав, що їду туди, де зігріюся. Але цього разу все не так.
Сніг валить стіною, двірники не встигають чистити лобове, та й думки глушать усе підряд.
Навіщо я знову їду сюди?
Міг залишитися в Дніпрі на свята, а я — от — лечу к чорту на роги. І для чого, питається? Щоб знову побачити те, чого не хочеться… чи хочеться?
Ключ у замку клацає звично.
— Мам, я приїхав. — Скидаю куртку.
Тиша.
Дивно. Зазвичай вона одразу виходить назустріч.
Іду до себе. Відчиняю двері — і завмираю.
На моєму ліжку — вона. Юля — моя особиста кара.
Спить біля батареї, уткнувшись у мою подушку, як кошеня. Волосся трохи розтріпане, щоки рожеві. І, блін, спить.
Якого біса, дівчинко?
У мене всередині все стискається. І злить, і тягне одночасно.
— Господи, ну за що… — шепочу в бік стелі.
Роблю крок. А в голові тільки й дзвенить: подушка в її руках — моя. Мій запах. Вона вдихає його уві сні, ніби… сумувала?
Ні, блін, Богдане, припини! Що ти мелеш? І головне — навіщо?
Тягну руку, щоб розбудити. Нічого спати в моєму ліжку.
Але… зупиняюся. Стою й не можу відвести очей.
Ну ідіот!
Я ненавиджу її.
Ненавиджу за те, що змусила пройти через той ад. За те, що ходжу з цим довбаним серцем, яке все одно зрадницьки стискається, варто мені її побачити.
Бісюся, а в підсумку… ловлю себе на думці, що просто хочу накрити її ковдрою, щоб не змерзла.
— Бодю? — тихо кличе мама з коридору.
Різко обертаюся від несподіванки.
— Тсс! — гарчу пошепки, сам не знаючи навіщо. І виходжу, прикриваючи двері.
— Ти вже вдома? — дивується вона. — А Юля тут… Вона змерзла, я пустила її погрітися. Заснула, мабуть.
— Я помітив, — зло кидаю.
— Не сварись на неї, — мама дивиться прямо в очі. — Вона нічого поганого не зробила. І в неї був концерт. Вона втомлена.
Стискаю кулаки.
— Мам, серйозно? Ти її в мою кімнату пустила відпочити?
— Я не думала, що засне, — спокійно відповідає.
Злість душить. Але злість на кого? На маму? На неї? На себе?
Та, блять, на всіх!
Мама знала, що я їду. Знову за своє… Знову лізе — помічниця, бляха…
Повертаюся в кімнату, нагородивши її сердитим поглядом.
Дивлюся на Юлю — і чорт знає, що робити.
Якщо зараз її розбудити — зірвуся. Скажу зайве. Зроблю боляче. Як завжди. А вона навіть не зрозуміє — за що.
Кретин… повний кретин…
Беру ковдру, накидаю на неї й сідаю поруч, на край ліжка.
Дивлюся на неї й мучусь. Горло стискає, ніби клубок застряг. Руки сверблять прибрати пасмо, що впало їй на обличчя.
З цим кольором волосся вона ніби ангел. Мучливий, до біса красивий ангел.
І мені хочеться — вимкнути всі думки, лягти поруч, притиснути її до себе. Уткнутися носом у її волосся, вдихнути її запах і заснути.
Кулаки стиснуті до болю. Зуби скриплять. А всередині — одне й те саме:
Ненавиджу. Хочу. Ненавиджу. Хочу.
До нестями.
******
Юля.
Прокидаюся від того, що хтось поруч вилаявся.
Перелякано смикаюся. У кімнаті ще й темно.
Об щось ударилася лобом — здається, об ту саму батарею.
— Ай… — шепочу.
Блін, боляче!
Тру рукою місце удару. Гепнулася так, що тепер голова ниє.
Поруч хтось ворушиться.
Я знову смикаюся до батареї від переляку.
Сідаю, притискаючи до себе подушку. Сон як рукою зняло.
Постать велика. Здається… Не може бути.
Богдан?
Невже вже завтра? І він що? Дивиться, як я сплю?
— Сильно вдарилася? — тихо питає.
— Ні, — розгублено тягну.
Богдан хмикає.
— Брешеш?
— Ну… трішки, — чесно зізнаюся.
Він ледь помітно всміхається, але продовжує дивитися на мене. Кімнату освітлює лише місячне світло. І я капець як напружуюся.
Сильніше притискаю до себе подушку, і думки мчать: а котра година? Темно ж. Він приїхав раніше? Чи я так довго спала?.. А давно він тут сидить?
Що сказати? Чим заповнити цю незручну паузу? Вона мене губить.
І як встати? Щоб сукня не задерлася.
— Пробач, я заснула в твоєму ліжку.
Клас. Оце я молодець — знайшла, що сказати. Він же сам не здогадався.
Богдан мовчить. І слава Богу. Лише встає й вмикає настільну лампу.
— У мене концерт був, — знову бурмочу, заповнюючи ніякову тишу.
— Знаю, — відповідає, спершись на стіл і схрестивши руки.
Зрозуміло. Розмовляти він не планує. І, судячи з погляду, чекає, поки я випаруюся з його кімнати.
— Ти давно приїхав? — нервово питаю і відсуваю його подушку вбік.
Він спостерігає за мною й крізь зуби:
— Години дві тому.
У мене очі піднімаються на нього.
Офігіти. Дві години?! І він чекав, поки я прокинуся? І навіть не придушив?!
А Іра, як завжди, нічого не сказала? Упевнена, відправила мене сюди навмисно, знаючи, що він скоро приїде.
От же ж сваха.
— Я піду, — нервово бурмочу. — Мені додому пора.
І подумки додаю: давно вже пора.
Почала вибиратися з-під ковдри. А швидко не виходить. Сукня вузька. І він ще поглядом мене пече.
З палаючими щоками встала — і в голові запаморочилося.
— Ой… — виривається несподівано.
Бо мене впіймали його руки.
Тримає. Міцно. Приємно.
Юля, ти про що взагалі? Іди вже додому. Яке приємно?
— Ти як? — серйозно питає.
— Добре, — шепочу.
Богдан напружується. Руки стискають мене трохи сильніше. І я хапаюся за нього, трохи вище ліктів.
Відчуваю, як сіпаються його м’язи.
Він не відпускає й уважно дивиться на мене. Потім повільно спускається на губи.
ЩО ви всі на них дивитеся?!
Стає ніяково. Дуже. Надто.
— Гаразд, я піду, — лепечу перелякано.
— Іди, — розмикає руки.
Кліпаю очима, дивлячись на нього, а потім роблю крок назад — і ледь не падаю, перечепившись об щось.
Він встигає впіймати. Знову.
Боже, ну капець… соромноооо.
Здається, у мене алергія на його присутність. Коли він поруч — я перестаю нормально існувати.
— Усе нормально? — питає майже біля самого вуха.
— Ні, не нормально! — бурчу й обертаюся.
Сумка.
— Хто ставить сумки під ноги? — обурено питаю. — Покалічити мене хотів? Чи як?
— Чи як, — зло кидає.
— Великолепно, — шиплю.
Як він із таким настроєм мені ще допомагає? Майже мовчки. І, можна сказати, без хамства.
Прибирає руки. А я сьогодні просто майстер розмов із хлопцями.
— Я додому. А ти лягай і відпочивай.
Ой, блін… краще мовчи, Юлю. Я тебе благаю — не говори з ним.
— Я не втомився, — але в голосі втома. — Але тобі краще вийти, Юлю.
Мені захотілося ображено надути губи. Звучить як: «Вали вже скоріше».
Хоча… а що я хотіла почути?! Світські питання про погоду? Чи відповіді на запитання, які він так і не дав?
Було б непогано. Але це, як видно, не сьогодні. Не в настрої він.
Іду до дверей, бурмочучи собі під ніс:
— Усе як завжди…
Не встигла доторкнутися до ручки, як із гуркотом його долоня лягає на двері. Дерев’яна панель здригається, я — смикаюся.
— Ой! — верескаю й різко піднімаю голову на нього.
Він стоїть зовсім близько. І дивиться так… ніби всередині нього палає вогонь. Очі горять — недобрим.
Я завмираю, серце провалюється кудись у п’яти.
— Бодю… — голос зривається.
Він нависає наді мною. Дихає важко. Щелепа стиснута так, що на вилицях заходили жили.
Мамочки… здається, я договорилася до чогось недоброго.
