Раді Вас бачити!

Богдан.

Дззз, дззз, дззз…

Блін, хто це в таку рань?

У голові шумить, злість усередині так і не відпустила з вечора. Перед очима досі стоїть Юля з її єхидною усмішкою: «Солодких снів, я пішла додому» — і як вона вислизнула з машини, залишивши мене на взводі. 

Це дівчисько вміє довести до білого сказу.

— Алло, — бурчу в слухавку.

— Бодю, ти що, спиш? Майже десята, — каже Кирило.

— І?..

— Ясно. Впусти мене. Привіз куртку Юлі.

— Іду.

Відчиняю двері — і одразу натикаюся на його задоволену пику.

— Ну ти й соня, — фиркає. — Чаю зроби. А тітка Іра вдома?

— Ні.

— Тоді чаю.

Видихаю.

— Сам собі зроби. Ти ж не безрукий?

Він розвалюється на стільці, як у себе вдома, і коситься на мене з усмішкою.

— Ти чого такий? Не в дусі? Юлька нерви помотала?

Усередині все знову спалахує. 

Нерви помотала? 

Та вона вчора влаштувала цирк — дражнить, лізе, язвить, потім робить вигляд, що їй байдуже, і тікає. Пиздець. 

І цей ще з самого ранку з мене знущається.

Дивлюся на нього спідлоба. Настрою — нуль.

— Ясно, ця тема — табу?

— Табу, — ціджу крізь зуби.

Він усміхається, але очі з цікавістю блищать.

— Номерок даси її?

— Тобі що, блять, жити набридло? — зло шиплю.

Кирило піднімає долоні, ніби здається.

— Та жартую я, жартую, — сміється, але мені не до сміху.

Я примружуюся.

— Скажи, Кире, що за тема з кавою?

— Не зрозумів. Яка тема?

— Юля вчора сказала, що ти хочеш від неї кави. Я чекаю нормального пояснення.

Він кривиться, потім киває, ніби пригадуючи:

— Ааа, зрозумів. Ми випадково перетнулися, і вона пообіцяла якось сходити зі мною на каву.

Я завмер. Кава? Так легко, так буденно, ніби це дрібниця.

 Усередині стискається пружина.

— Забудь про це. Я просив приглянути, а не залицятися. Різницю вловлюєш?

Кирило усміхається ширше, явно провокуючи:

— А може, нехай вона сама вирішує? Як думаєш?

Злість вибухає всередині. Серце калатає.

— Кириле, ти напрошуєшся. Ти мені друг, але не переходь межу.

— Слухай, а ти з яких це пір за неї вирішуєш? — він примружується. — Вона не твоя власність. І взагалі, це ти ж її відпустив? Не пам’ятаю, щоб ви зустрічалися. Вона вільна. Сама обере, з ким пити каву.

Стискаю кулаки так, що кісточки хрустять. Так і хочеться врізати, щоб замовк. Але це Кир… мій друг. Поки що.

— Вона не вільна. Вона моя. І якщо ти не розумієш по-доброму — поясню по-поганому.

— Твоя? — всміхається, але очі пильні. — Це що, погроза? Ти дружбу заради дівчини поховаєш?

— Схоже, що я жартую? — рик зривається сам.

Він на секунду завмирає, потім важко видихає.

— Ти її так любиш? Тоді чому залишив?

Коле, сука. Знає ж чому.

— Я попереджаю: по-дружньому — не лізь до неї.

Кир мовчить, щелепа ходить ходуном. Потім видихає:

— Ладно. Заспокойся. Я бачив, як ти через неї зривався. Видно, що вона тобі небайдужа. Не хвилюйся, не полізу.

— Добре, — видихаю холодно. — Дякую за куртку.

— Ладно, я пішов. Можеш не проводжати.

Двері за ним зачиняються. Тиша.

А в мені досі все клекоче. Злість. Ревнощі.

«Кава…» — знову спливає її єхидна усмішка.

Вона спеціально це сказала, щоб мене зачепити. Вийшло. Досі всередині все палає. Це маленьке стерво ніби насолоджується тим, що доводить мене.

******

Під’їжджаю до її дому. Серце б’ється частіше, ніж треба. Куртка лежить на сидінні — чудовий привід приїхати.

Натискаю на дзвінок.

Чую кроки.

Відчиняє тітка Віра.

— Привіт, Богдане, — здивовано завмирає, розглядаючи мене. — Проходь, — пропускає у двір. — Якими долями?

— Добрий день. Я до Юлі. Вона вдома?

— Вдома. А де їй бути? — погляд на мене уважний, вивчаючий. — Зараз покличу.

Мабуть, вона бачила, як Юля страждала. Звісно, бачила. І точно мене ненавидить.

Шурхіт кроків. І ось вона.

Стоїть переді мною — у блакитній піжамці. Колір підкреслює її очі. А ці шорти… Господи, чому вони такі короткі? Усередині одразу все стискається, внизу пульсує напруга.

Дивиться на мене великими очима. Ніби не вірить, що я приїхав. Або згадує, що там наговорила вчора.

Так, було весело і чортівськи… цікаво. Я б повторив.

— Привіт, — усмішка сама собою з’являється на обличчі. — Я тобі куртку привіз. І телефон.

— Ага… дякую, — відповідає тихо. 

Її усмішка в кутику губ — надто мила, майже злочинна.

— Ну і… мені має бути за щось соромно? — питає вона.

Усміхаюся, трохи нахиляю голову. Невже не пам’ятає?

— А ти не пам’ятаєш?

— Не все… — червоніє.

О, як же це солодко.

— Ну, для початку: ти мене цілувала. І хотіла продовження.

— Ти брешеш! — миттєво випалює, але погляд ховає вбік. — Мабуть…

— Тобто, може, й було? — уточнюю.

— Я ніби не настільки була п’яна, щоб таке витворяти…

— А ще сказала, що я смачно пахну, — усміхаюся. — І моя шия тобі сподобалася.

Її очі округлюються. Згадала.

— Бліііін… це не я була. Це алкоголь. Я взагалі-то не п’ю, — тараторить.

— Дарма, — хмикаю. — Ти мила, коли вип’єш.

— Я дурна, коли вип’ю. Тому й не п’ю, — бурчить, опускаючи очі.

— А я, між іншим, багато цікавого дізнався, — піддражнюю її.

— Усе, досить! — ніяково шепоче. — Я навіть знати не хочу, що там наговорила. Жах… — щоки спалахують яскравим рум’янцем. — Каву будеш? — трохи гучніше, ніж треба, питає.

Схоже, згадала все і хоче змінити тему.

— Буду, — відповідаю, а сам думаю: і не тільки каву. Я й тебе хочу.

— Добре, — каже й іде до кавомашини.

Знала б ти, Юлю, які думки запускаєш у моїй голові.

Вона крутиться на кухні. Крихітні шорти натягуються на стегнах із кожним рухом, і я вже фізично не можу нормально сидіти.

Що вона зі мною робить?

Один її вигин. Один випадковий погляд — і я ледве тримаю себе в руках.

— Твоя кава, — простягає чашку.

Я видихаю крізь зуби:

— Ти можеш… переодягнутися?

Вона кліпає очима.

— А що не так?

— Усе так. Просто… твої шорти.

— А що з ними?

Серйозно?

Вона настільки наївна чи просто вирішила мене добити?

— Юля… — притискаю пальці до перенісся. — Твої шорти занадто короткі. Мені вже боляче сидіти. Ти це взагалі розумієш?

Зависає на секунду.

— Ооо… ясно, — нарешті доходить. 

А потім повільно усміхається.

О ні. Вона все прекрасно розуміє.

— То ти переодягнешся? — питаю вже хрипко.

— Ні.

— Чому?

— Бо мені так подобається.

Господи.

— Дівчинко… — простогнав, закриваючи обличчя долонею. — Ти знущаєшся з мене.

Вона хмикає. І цим добиває.

Ох, Юлька…

— Ти це дарма. Дуже дарма, — шепочу, дивлячись прямо в очі.

Вона усміхається. Зухвало. Нахабно. Їй і алкоголь не потрібен — це її натура.

І ось тепер я розумію: колишньої, тихої Юлі вже немає. Дівчинка виросла.

Встаю з-за столу й іду до неї.

Ефект миттєвий — вона завмирає. Усмішка зникає з обличчя, очі стають удвічі більшими. Тепер усміхаюся я.

— Страшно?

— Ні… — тихо відповідає.

— А так?

Кладу долоню на її талію й підтягую ближче. Вона дивиться не відривно в очі, не кліпаючи.

Нахиляюся до вуха, шепочу:

— Не дражни мене.

Відчуваю, як вона вся напружилася. Усміхаюся й відпускаю, хоча всередині все кричить — тримай, не відпускай.

Юля відходить на кілька кроків. Розумниця. Правильно робить.

Хочу взяти її з собою до друзів. Як би їй це сказати й умовити?

Хоча, думаю, на будь-яке запитання вона фиркне відмовою. Значить — прямо в лоб.

— Мої друзі влаштовують пікнік, — кажу прямо. — Поїдеш зі мною?

Її брови повзуть угору.

— Богдане, ти нічого не переплутав? Тебе й так забагато в моєму житті. Які ще друзі? Я з тобою не поїду.

Багато? Та ні, дівчинко — замало.

— Мені так не здається. Чому не хочеш? У тебе плани?

— Так, — рявкає.

— Скасовуй! Ти їдеш зі мною.

Вона складає руки на грудях і сердито каже:

— Ні. Ти вдерся в моє життя й поводишся так, ніби господар. Мені таке не подобається. Тож — допивай каву й іди. Моя щедрість вичерпана.

Вона різка, але й я не відступаю.

— Я просто хочу провести з тобою час. Серед друзів. Познайомитися заново. Почати спочатку.

Юля прожигає мене поглядом.

— А я не хочу. Вихід там же, де й вхід, — киває на двері.

Ні, норовлива, ти мене так просто не виставиш.

— Ми не домовилися, — ковзаю по ній поглядом. 

Зла — дуже сексуальна.

— Ми й не домовимося, Богдане.

Ну це ми ще подивимось.

— Куди ти йдеш увечері? — ігнорую її роздратований погляд.

— Це тебе не стосується. На вихід! — вказує рукою.

Ну гаразд. Зробимо по-іншому.

Іду прямо на неї.

— Не підходь, — виставляє руку, відступаючи назад.

Очі злі, але я бачу — боїться. І ця суміш заводить.

— Чому?

— Навіщо? — відповідає питанням на питання.

— Хочу повторити вчорашнє.

Вона здригається.

— Що? — спина впирається в стільницю, в очах миготить переляк.

Підходжу впритул, обіймаю за талію.

Юля напружується, ніби готова вдарити. І правильно робить — я заслужив. Але не відходить. Отже, чекає.

— Поцілунок, — шепочу, не зводячи з неї погляду.

Поки вона розгублена — цілую. Ніжно, обережно, контролюючи себе.

Юлька завмирає… але за мить відповідає. Спочатку невпевнено, потім сміливіше. Притискається до мене, ніби розчиняється.

Бляха. Та вона сама тягнеться. Її руки обіймають за шию, притягують ближче. Голова нахиляється набік — і її язик торкається мого.

Усе. Контроль летить до чорта.

Стискаю її в обіймах, втискаю сильніше в стільницю. Мої долоні ковзають під майку, окреслюючи лінії талії, гарячу шкіру. Вона палає в моїх руках, а я тану разом із нею. Ще мить — і я остаточно забуду про все.

Але треба зупинитися. Зараз. Інакше назад дороги не буде.

Перериваю поцілунок. Ми важко дихаємо одне одному в губи.

— Ти поїдеш зі мною до друзів? — шепочу.

— Так, — видихає. Голос хрипкий, тремтячий.

Чорт, яке красиве «так»… Хочеться знову цілувати її й не відпускати. Але я на межі — значить, треба відійти. Негайно.

Відходжу, а Юля розгублено дивиться. Очі палають, губи червоні, трохи припухлі. Красива.

Усміхаюся краєм губ.

— Заїду за тобою о шостій. Якщо передумаєш і не зберешся — заберу в чому будеш.

Вона морщить ніс, злиться:

— Чого? Я не їду.

— Ти сказала «так» — значить, їдеш.

Очі спалахують. Та так, що ще трохи — і спалить мене.

— Це нечесно! Ти мене обдурив! — підвищує голос.

— Ні, я просто поцілував тебе. Усе чесно.

Вона щось бурчить, а я усміхаюся. Здається — вилаялася.

— Мені пора, робота чекає. Одягни спортивний костюм, там озеро, може бути прохолодно.

— Та пішов ти… Богдане! — шипить.

— Ага. Пішов, — ухмиляюся, хоча хочеться знову притиснути її до стільниці.

І тут на кухню заходить тітка Віра. Во, блін, а я ж про неї й забув. Добре, що я вже не цілую Юлю — було б ніяково.

— Богдане, як навчання? — сідає за стіл і уважно розглядає мене.

— Я вже закінчив, зараз працюю.

Юля стоїть поруч, мовчить, але губи стиснуті, очі блищать — біситься. 

— До речі, тітко Віро, я запросив Юлю на пікнік. Не хвилюйтеся, якщо вона пізно повернеться. Я її привезу.

— Ну… — переводить погляд тепер на Юлю, — добре. Тільки не дуже довго.

— Звісно, — киваю. — Робота чекає. До побачення.

— Бувай, — усміхається. — Мамі привіт передавай.

— Дякую. Передам.

Іду до дверей. Юля шаркає капцями позаду, невдоволена, але йде.

Біля порога обертаюся:

— Не забудь — я заїду о шостій.

— Пам’ятаю я, — бурчить.

А я усміхаюся. Бо бачу, як вона проводжає мене поглядом. І це дорожче за будь-які слова.

У мене залишилося чотири години. Роботи — чортова прірва, а часу — катастрофічно мало. Але головне я вже зробив — умовив шкідливу дівчинку.

Сідаю в машину, а всередині все палає. Особливо серце. Розумію, що більше її не відпущу. Просто не зможу. Навіть якщо заради неї доведеться втратити все — не відмовлюся. Не цього разу…