Раді Вас бачити!

Богдан.

Руки досі тремтять, коли зриваю «Мерс» з місця. Газ у підлогу — і хай ніч розбудить усіх сусідів до чортової матері. Лише б не чути її дихання за воротами. Лише б не бачити, як вона знову дивиться на мене так, ніби я чудовисько.

Юля.

Моя Вередлива Юля.

Я реально стояв за крок від того, щоб зробити це. Взяти її. Але її «ні» — як ніж. Чесне слово, краще б вона врізала мені по обличчю, ніж це.

Стискаю зуби, кермо тріщить під пальцями.

Перед очима досі — її губи, розплющені очі, тремтіння, яке я відчував під руками. Вона хотіла мене, чорт забирай, я це відчував. І все одно втекла.

— Сука… — зривається з губ. — Маленька шкідниця.

Фари виривають дорогу з темряви. Я мчу швидко, надто швидко, але зупинитися не можу. У грудях — вогонь і лід водночас. Хочу рознести все до біса, хочу повернутися й витягнути її надвір, змусити дослухати, докричатися, дотиснути. Але якщо повернуся — зроблю тільки гірше.

Я бачив, як вона дивилася на мене. Не чужа. Не байдужа. Вона горіла разом зі мною.

І якби не це кляте «ні» — я б…

Я б уже не зупинився.

Давлю на газ сильніше.

— Ти доведеш мене, Юлько, — шепочу в темний салон. — Клянусь, доведеш до повної втрати розуму.

Шини зриваються в писк на повороті, вулиця до болю знайома. Паркуюся криво, так, що половина «Мерса» стирчить на тротуарі. Грюкаю дверцятами, навіть ключі не забираю.

Заходжу у двір до Кирюхи. Чую музику з вікон, жіночий сміх. Двері відчиняє він сам — розтріпаний, із помадою на губах, без футболки, усмішка до вух. За його спиною мелькає дівоча постать.

— О, герой прийшов, — одразу регоче. — Ти як? Юлька знову воротами по носі дала? Ну нічого, брате, у мене тут гостя. Хочеш, позичу? Розвієшся. Якщо твоя…

Не думаю. Навіть не кліпаю. Просто кулак сам зривається вперед. Удар різкий, короткий. Кир відлітає до стіни, усмішка в секунду зникає. Дівчина скрикує.

— Бля… — Кир тримається за вилицю, очі злі, але вже без сміху. — Ти що, охрінів?

Я важко дихаю, пальці болять, але всередині все одно палає.

— Закрий рот, Кириле, — кидаю низько. — Не до твоїх жартів. Мені твоя підстилка не потрібна.

Він мовчить. Дивиться уважно, і я бачу — зрозумів, що краще не лізти. Дівка тим часом уже ретирується в кімнату, босими ногами ляпає по підлозі. Її немає — і легше, бо дратує сама присутність.

— Усе ясно, — тихо бурчить Кир. — Значить, зовсім кепсько в тебе.

Проводжу долонею по обличчю, пруся на кухню. Відчиняю шафу, витягую текілу, ллю в склянку по вінця. У голові тільки Юля. Її «ні». Її губи. Її очі, які палять сильніше за будь-який удар у лице.

Роблю ковток, ставлю склянку так, що скло гримить по столу.

Чую, як Кир виганяє дівку. Чергова. Така ж, як у мене були раніше.

Тільки от зараз жодна не приваблює. Ніхто.

Лише ця скажена фарбована блондинка, яка бісить до тремтіння і притягує до себе так, що я зриваюся.

Кир сідає поруч. Уже без звичного реготу. Теж наливає собі, мовчить секунду.

— Ну… — зітхає. — Тоді розповідай.

Стискаю склянку в руці, дивлюся в бурштин алкоголю й розумію: все, назад дороги немає.

— Вона — моя біда, блять. Моє покарання, — видихаю крізь зуби. — Уперта… і кохана.

Кир піднімає на мене здивовані очі.

— Кохана? — перепитує, ніби не вірить власним вухам. — Ти це серйозно сказав?

Я мовчу. Тягнуся за пляшкою, знову наливаю собі майже повну склянку. Усередині все клекоче, як цей клятий алкоголь.

— Ти, — Кир усміхається, але якось глухо, без веселощів. — Бодю, ти ж у нас завжди був із принципом «нахуй любов».

— Був, — відрізаю. Ковтаю, відчуваючи, як пече горло. — А тепер пиздець.

Кир відкидається на спинку стільця, хитає головою.

— Нє, ну я розумів, що в тебе більше, ніж просто хіть. Але ти вже сам визнаєш — любов, — дивиться на мене пильно. — Брате, тобі гайки прийшли.

— Заткнись, — гарчу, але навіть сам чую: це не злість, а безсилля.

Він примружується, киває на мої руки:

— У тебе пальці білі, кулаки не розтискаєш. Що сталося? Ти ж ніби миритися поїхав.

Випиваю залпом і знову наливаю.

— До херів полетіло те примирення.

— Судячи з твоїх губ — до примирення все йшло, — резонно зауважує. — Але?

Видихаю.

— Вона маленька, блять, стерва.

Він довго дивиться, потім тихо матюкається.

— Та це ж серйозно… Юлька тобі мозок винесла так, як ніхто не зможе.

Проводжу долонею по обличчю, заплющую очі на секунду.

— Кир… — видихаю. — Вона мене зведе з розуму. Я без поняття, що робити.

Кирило крутить склянку в руках, дивиться на мене спідлоба.

— Ну слухай, брате… тоді в тебе два варіанти. Або добиватися до кінця, або… — він робить паузу, — відстати.

Я повільно повертаю до нього голову.

— Що? — низько, глухо.

— Ну а що? — він розводить руками. — Вона ж тебе зводить. Ти сам увесь на нервах. Може, ну її, а? Відступити — і все.

Хмурюся так, що в нього сміх застряє в горлі.

— Відстати?.. — повторюю, ніби пробую слово на смак. — Кириле, ти йобнувся?

Він кліпає, а я вже гарчу:

— Я від неї не відстану. Хоч здохну, але не відстану.

Б’ю кулаком по столу так, що склянка підстрибує й проливає текілу на дерево.

— Вона моя. Зрозумів? Моя. І по-іншому ніяк.

Кир довго мовчить. Потім киває, втягує повітря крізь зуби.

— Я, звісно, порадник так собі, — нахиляється трохи ближче. — Але ти їй про почуття сказав?

Я стискаю щелепу.

— Вона не повірить, — роблю ковток. — Кидає в мене минулим, як дротиками. І влучає в десятку.

Кир повільно видихає:

— Ну, брате… тоді ти реально влип. З Юлькою легко не буде. Характер — йоб його матір. Хрін його знає, як із такими. Напором, мабуть. Упертістю.

Стискаю пальцями склянку так, що скло ледве не дає тріщину.

— А якщо вона пошле? — слова зриваються, ніби крізь зуби. — Вона й так щоразу мене відшиває.

— Та й пошле, — спокійно каже Кирило. — Разів десять. А на одинадцятий — може, й перестане. Ну або на п’ятнадцятий.

— Ти думаєш, я витримаю? — тихо питаю.

Кир піднімає брови.

— А в тебе є вибір? Ти ж без неї не можеш. Видно по тобі.

Опускаю голову. Скроні пульсують, ніби вени от-от луснуть. Перед очима — її обличчя. Губи. Той клятий шепіт: «Дякую, що не торкнувся». А я вже, блять, і не знаю — може, краще б тоді торкнувся. Була б моя вже давно.

— Кир… — хриплю, обхоплюю голову руками. — Вона ж ще мала.

— Та яка вона мала? — фиркає він. — Ти на неї глянь — очі дорослі, злі, розумні. Вона тебе переграє, а не навпаки. І їй скільки? Вісімнадцять?

Заплющуюся. Губи печуть так, ніби ми цілувалися вічність.

— Майже дев’ятнадцять.

Кирило зітхає, підводиться й наливає ще.

— Доросла й до біса розумна, — робить ковток. — Скажи їй, що кохаєш. Тільки не в люті й не в ліжку. Вона ж не дурна, бачить тебе наскрізь. Може, перестане тикати в минуле.

Хитаю головою.

— Пізно. Вона мені не повірить. Доводити треба.

Я ж козел, блять. Не можу тримати себе в руках поруч із нею. І вона думає, що я лише сексу хочу. А я не тільки.

Кир хмикає.

— Удачі, брате, — ляскає мене по плечу. — Я в тебе вірю.

Дивлюся в склянку, ніби там заховані відповіді. Порожньо. Так само, як у мені.

— У мене віриш… — криво всміхаюся. — А я сам у себе — ні.

Тиша. Кирило нічого не відповідає — розуміє, що сперечатися марно.

Я відкидаюся на спинку стільця, закидаю голову вгору.

Довести… Вона сказала, що я думаю тільки про секс. Але ж я хочу більшого. Її сміх. Її злість. Навіть її вперте «ні». Хочу, щоб це все було моїм.

У грудях давить так, що дихати важко.

— Я все одно її доб’юся, Кир, — с натиском кажу, дивлячись у порожнечу. — Хоч кров із горла, але вона буде моєю.

Він лише піднімає склянку, ніби «за тост», і я бачу — сказати йому нічого.

Тишу порушує Кирило.

— Ладно, Бодю, я — спати. Мені завтра на роботу — дядько викликає.

— Добре. Іди.

Кир іде, грюкає дверима.

Залишаюся на кухні сам. Дивлюся на порожню склянку, на краплі текіли, що розтеклися по столу. Проводжу пальцем по дереву, розмазую — сам не знаю навіщо.

Тиша тисне. Голова гуде, губи досі палають її смаком.

Встаю, прямую в гостьову кімнату. Кидаю себе на диван, навіть не роздягаючись.

Заплющую очі. І одразу постає вона.

Її очі, коли шипіла мені просто в обличчя. Її вуста, коли відповідала на поцілунок. Її тремтіння під моїми руками. І стогони від моїх доторків.

Я стискаю щелепу.

Моя. Юлька — ти моя.

У грудях усе стискається, серце гупає в шаленому темпі. Сон не йде, але тіло здається. Важкість навалюється.

Остання думка перед тим, як провалитися:

«Доведу. А потім одружуся».