Раді Вас бачити!

Богдан.

Два тижні потому…

Протираю очі, що печуть і сльозяться, ніби в них цибулю засунули, і роблю черговий ковток кави.

Розчинна, паршива, але хоч якось тримає в цій реальності.

Сідаю на колоду, що виявилася зайвою, і голосно видихаю.

Робота кипить у дві зміни. Хлопці виснажуються — я це бачу. Але збавляти темп не можу. Мені потрібно якнайшвидше все закінчити.

У голові гуде так, що звуки навколо стають тихішими. Але думки все одно нікуди не діваються.

Юлька незрозуміло з ким зараз.

Незрозуміло, що робить.

Незрозуміло, що думає.

І чи думає взагалі про мене.

Я зжираю себе думками про неї — цілодобово.

Не можу спати. Не можу їсти. Не можу розслабитися.

Навіть у квартиру повертатися не хочу — там усе нею пахне. І від цього тільки болючіше.

Особливо від цієї безвиході.

Робота — як кайдани з ланцюгами, що причеплені до щиколоток. Обставини ніби знущаються з мене, караючи за кожну її сльозу.

Я в мільйонний раз перевіряю всі соцмережі.

Розблокувала?

Ні.

Звісно, ні.

Згортаю все і набираю Мира. Він уже тиждень у Миколаєві, у відрядженні. І я чіпляюся за нього, як за останню соломинку. Хоч Юлю він бачив тільки на фото і навряд чи впізнає, якщо зустріне на вулиці.

Але маленька надія все одно гріє душу.

— Бодя, хвилинку, — відповідає після першого гудка.

Тихі, приглушені голоси, якісь робочі питання вирішує. Як і я, блять, у неділю “на роботі”.

Роблю ще ковток кави — вона холодна й гірчить на язиці. Прямо як моє теперішнє життя, смак ідеально підходить.

— Так, — повертається він. — Привіт.

— Мир, щось з’ясував? — питаю, затамувавши подих.

Секундна пауза.

— Усе як і раніше, — обережно відповідає. — У наших готелях не заселялася. У клубах її не бачив.

Я стискаю стаканчик до побілілих пальців. Хоч і не сподівався, що Юлю в клубі знайдуть, як Кир минулого разу.

Але, блять… де вона?

— Я в Одесу їду через два дні, — додає він. — Там знайомий мент є. Може допоможе.

— Дякую, — ціджу. — Буду вдячний.

— Лади. До зв’язку, — відповідає.

Скидаю дзвінок і опускаю голову, впираючись лобом у телефон.

Господи, скільки ти ще будеш мене мучити? Поверни мені мою дівчинку!

Я без неї навіть не розумію, навіщо прокидаюся.

Телефон оживає, віддаючи вібрацією по всій голові.

Я різко піднімаю голову.

Кир.

— Говори, — випалюю одразу.

— І тобі привіт, — спокійно каже. — У мене все нормально, дякую, що спитав.

— Блять, Кир, ну не виводь, — зло бурчу. — Я не в настрої.

Звук зачинених дверцят машини б’є по вухах навіть через динамік.

Я морщуся, трохи відсуваючи телефон.

— Ладно, безповоротно закоханий, є новини.

Серце на мить завмирає.

— Які?

— Одразу кажу — не дуже.

Я ковтаю, а уява перебирає тисячу варіантів.

— Руслан учора на роботу не вийшов. Кажуть — поїхав із міста.

— Куди?! — гаркаю, підскакуючи з колоди.

Поки цей ушльопок був тут, мені було спокійніше. Я знав — він не з Юлею. А тепер…

— Не сказав. Але напарник обмовився — часто комусь дзвонив. Дівчині. Посварилися, ніби. І він зірвався.

Мене накриває злістю.

— Сучара, — гарчу. — До моєї Юльки, падло, поперся?!

— Бодя, спокійно, — намагається втихомирити Кир. — Це ще не факт.

Жбурляю стаканчик кудись убік.

— Та він спить і бачить, як до неї підкотити, — шиплю. — Паразит хєров.

Кирило матюкається.

— Передзвоню. У мене рожевий «Ніссан» у зад в’їхав, — і скидає виклик.

Засовую телефон у кишеню, а злість б’є ритмічною пульсацією у скронях.

Гіршої новини просто не може бути.

Я тут, стискаю в руках шуруповерти й болгарки, а він — може стискати долоню моєї Юлі.

— Тільки повернися в місто, тарган підзаборний, — зло гарчу. — Я тобі лапи переламаю, щоб до неї не підходив.

Іду до майже збудованої лазні й стискаю кулаки.

Я маю здати об’єкт до кінця тижня.

Навіть якщо буду спати по п’ять хвилин на добу.

******

Юля.

Офіс зустрічає нас стерильною тишею, запахом кави й кондиціонером, який дме занадто сильно.

Я мимоволі зіжулююсь, як завжди, хоч за цей час уже могла б і звикнути.

Поправляю бейдж на шиї.

Стажерка. Перекладачка.

Звучить солідніше, ніж я себе відчуваю.

Катя йде поруч — бадьора, зібрана, з блокнотом під пахвою і вже в робочому режимі. Хоча швидше — у фліртово-бойовому. Їй Ванька, з сережкою у вусі, подобається, а от робота — не дуже.

Перехоплюю планшет в іншу руку і переводжу погляд на Ладу, яка йде до нас.

— Дівчата, — сухо каже. — Вас переводять на поверх вище.

— Чому? — тягне Катя і заглядає на Ваньку, який із кимось жваво розмовляє.

— Працюєте добре, — невдоволено відповідає і дивиться на мене. — Багато і мовчки.

Я нічого не відповідаю. Влазити в суперечки бажання немає.

Йдемо назад до ліфта, а Катя поникла і ледь не волочить блокнот по підлозі.

— От понеділок лайняний, — бурчить, натискаючи кнопку. — Можна подумати, нам те підвищення треба. Відсидіти місяць і молодці. Мені взагалі ця фірма не подобається.

Я мовчу, слухаю. Мені нормально. Аби щось робити, а не тонути в думках.

Заходимо в ліфт — тисну тринадцятий поверх.

— Навіть цифра жахлива, — не вгамовується вона. — Зараз завалять роботою так, що голову ніколи буде підняти.

Двері відчиняються, і Катя бурмоче:

— Пиздець… мурашник.

Я киваю. Вона в чомусь права.

Заходимо в open space. Великі вікна, скляні перегородки, люди за ноутбуками, тихий гул розмов різними мовами. Англійська. Німецька. Іноді французька.

Я ловлю себе на тому, що мені це подобається. Бо зараз думки почнуть перемикатися.

Не на нього.

На роботу.

— Дівчата, це ваші робочі місця, — каже жінка років сорока з втомленим, але уважним поглядом. — Сьогодні — адаптація. Перегляньте документи, ознайомтесь із термінологією.

Мені простягають папку.

Беру по інерції і іду туди, куди показали.

Відкриваю її — і ніби провалююся всередину тексту.

Контракти. Листи. Переписка з іноземними партнерами.

Сухо. Чітко. Без емоцій.

Як мені зараз і потрібно.

Сідаю, випрямляю спину й починаю читати.

Слова самі складаються в речення. Голова працює швидко, чітко, майже без опору.

І це… заспокоює.

Катя щось шепоче мені збоку, але я не одразу реагую.

— Юль, — тихо. — Ти чула?

— А? — відриваюся. — Вибач.

Вона дивиться уважно, трохи насупивши брови.

— Ти зараз як робот, — каже. — Це ненормально.

Я знизую плечима.

— Так простіше.

Вона не сперечається.

Минає година. Потім друга. Мені дають невеликий переклад — діловий лист. Я роблю його швидко, акуратно, без зайвих запитань.

Жінка з пишним бюстом і гулькою на потилиці нахиляється до мене.

— Готово? Чи ще час потрібен?

Спокійно. Тихо. По-діловому.

— Готово, — відповідаю.

Вона хмикає, пробігається поглядом по тексту, киває.

— Добре. Дуже чисто. Без води, — переводить погляд на мене. — Молодець, стажерко.

І цокає підборами в бік кабінетів у кінці зали.

Катя поруч роняє голову на стіл.

— Молодець, стажерко, — глухо бурмоче. — Тебе оцінили по заслугах. Вітаю.

— Дякую, — відповідаю спокійно. — Просто зробила свою роботу.

Вона фиркає.

— Ти стала жорсткішою.

— Я стала… спокійнішою, — виправляю.

І це правда.

Я майже не думаю про нього.

Точніше — не дозволяю собі цього.

Коли в голові починає спливати щось зайве — його голос, дотики, туга — я повертаюся до тексту. До слів. До термінів.

Робота, звісно, не лікує. Але чудово знеболює.

В обід ми йдемо в маленьку їдальню. Катя балакає, розповідає щось про колег, жартує. Я їм салат і слухаю впіввуха.

Вібрація телефону б'є по столу.

Руслан.

Катя замовкає, а я перевертаю телефон — екраном донизу.

— Що сталося? — нахиляється до мене ближче. — Чому не береш?

Піднімаю на неї погляд.

— Все нормально. Просто обідаю і з тобою говорю.

Катя примружується.

— Зі мною говориш? Це коли таке було?

Я роблю ковток води.

— Зараз.

Вона закочує очі.

— Що він зробив?

Видихаю, складаючи все в тарілку.

— Він тисне. Мені таке не потрібно.

— У сенсі? — кліпає очима. — Щоб ви разом були?

Я не відповідаю, а вона хапає мене за руку.

— Юль.

— І так, і ні, — все ж відповідаю. — Його занадто багато. І «ні» він не розуміє.

Катя розкриває рот, а я встаю з-за столу.

— Давай на сьогодні з розпитуваннями все, — кажу і йду віднести брудну тарілку.

Мені зараз ніхто не потрібен.

Тільки робота.

І все.