Раді Вас бачити!

Юля.

Кінець робочого дня настав занадто швидко. Я вперше не хочу виходити з будівлі й готова працювати понад норму. У два рази. А то й у три.

— Юляш, — копирсається в сумці Катя. — Чого сидиш? Збирайся.

Я неохоче згортаю текст, на який дивилася і нічого не розуміла. Мозок зараз протестує і думати не хоче.

Катя фарбує губи блиском і щось бурмоче про Ваньку. Я беру свою сумочку і машинально киваю, коли вона питає: 

«Так?»

— Чудово, — вигукує. — Зайдемо в магазин. На сусідній вулиці супермаркет.

Повертаю голову.

— Навіщо?

Катя причмокує губами, дивлячись на себе в дзеркало, потім прибирає його й дивиться на мене.

— Як це навіщо? — дивується. — Ми ж домовлялися — купимо вино.

Брова в мене вигинається, але я мовчу. Цілком можливо, що я погодилася на щось, навіть не почувши питання.

— Так, подружко, ходімо, — встає з-за столу. — Мені тебе з депресії витягнути треба. А це справа тонка і довга.

Депресія?

Не думаю.

Тут швидше — страх, шок, нерозуміння.

Підводжуся слідом за нею, підсовую стілець до столу й беру пляшечку з водою, яку вона принесла мені з автомата.

Йдемо до ліфта останніми, але нам притримують двері.

— Дівчата, швидше! — гукають.

Ми пришвидшуємося.

— Дякую, — бурмочемо в один голос із Катею, вбігаючи всередину.

Дівчата перемовляються, а я засовую пляшку в сумку, створюючи видимість зайнятості, і хвилююся, щоб охорона нічого не запитала — при всіх. 

І щоб Руслана там не було.

Двері відчиняються.

Йдемо до турнікета — і я ловлю на собі погляд Назара Петровича.

Серце пришвидшується, але я прикладаю картку.

— Юліє Ігорівно, можна вас на хвилинку? — тихо питає він.

Киваю, краєм ока поглядаючи на колег. 

Ті йдуть до виходу, нічого не помічаючи, окрім Каті, звісно. Але, на щастя, вона не подає виду — йде разом із ними.

Підходжу до будки, нервово стискаючи ремінець сумки.

Наш «пропускний» — добрий дядько років п’ятдесяти. Навряд чи буде пліткувати, але, можливо, начальству повідомить про інцидент.

— Вам допомога потрібна? У нас записи є. І хлопці підтвердять, якщо що, що допомагали. Я як свідок піду.

Я здивовано кліпаю.

Як свідок?

— Ви в поліцію будете звертатися? — продовжує він. — Він же домагався вас.

Щоки починають палати. Ніяково до неможливості.

Я про поліцію навіть не думала. Зовсім.

Це ж Руслан. Він не маніяк, щоб на нього заявляти. Він просто… став дивним.

— Ні, — тягну, намагаючись усміхнутися, але впевнена — виходить натягнуто. — Дякую за допомогу, але до поліції звертатися не потрібно. Ми… просто посварилися. Він не небезпечний.

Впевнена — так і є.

Назар Петрович кілька секунд мовчить, не зводячи погляду з мого обличчя.

— Дитино, стосунки з аб’юзером — це дуже страшно, — щиро каже він. — І соромитися цього не потрібно. І вже точно не варто приховувати чи виправдовувати його.

Стосунки?

Аб’юзер?

У мене брови повзуть угору.

— У мене Ірочка з таким прожила три роки, приховуючи від нас, — з вологими очима додає він. — І поки в лікарню не потрапила — мовчала.

Я відкриваю рот і закриваю — настільки не очікувала такого.

— Тому не потрібно про таке мовчати. Знайте — вас підтримають. Обов’язково. Ви не залишитеся сама.

У мене смикається повіка, і я мимоволі замислююся над його словами. А раптом Руслан саме такий?

Хоча я давно його знаю і ніколи не помічала за ним нічого подібного.

— Дякую за допомогу, — бурмочу якомога спокійніше й бадьоріше. — Руслан просто трохи випив і тому перегнув. Таке вперше.

Брешу, щоб це не стало великою проблемою. І точно не дійшло до поліції.

Краще просто забути. Він навряд чи таке ще раз зробить. Це випадковість. Не більше.

Охоронець важко видихає і трохи хмуриться.

— Ну, як знаєте. Але якщо передумаєте — я допоможу вам.

Киваю.

— Дуже дякую, — щиро відповідаю. — Гарного вечора.

— І вам, Юліє Ігорівно.

Швидко йду до виходу, і в голові гул такий, ніби стою біля літака. Після слів охоронця всі дії Руслана тепер здаються дивними й підозріло схожими на аб’юз.

Підходжу до дверей, а Катя сама відчиняє їх мені з вулиці.

— Що охоронець тобі сказав? — одразу питає.

Я озираюся по сторонах і беру Катю під руку, направляючи в бік парку.

— Питав, чи буду писати заяву в поліцію, — чесно відповідаю.

Катя зупиняється як укопана.

— На Русю? — скрикує голосно. — Він так серйозно чіплявся?

— Та тихіше ти, — шиплю на неї. — Чого кричиш?

І мій погляд летить на той бік вулиці. Десь там готель в якому він оселився.

— Та я в шоці! — трохи тихіше, але все одно голосно. — Все настільки серйозно?

Я вже не рада, що їй сказала.

— Ні, Катя, — тягну її в бік парку. — Він вирішив, що Руслан — мій хлопець-аб’юзер. І сказав, що це небезпечні люди.

Катя хмикає.

— Та ні-і-і, Рус точно не такий. Він лапочка.

Тепер уже я завмираю від почутого.

Якщо він лапочка — чому мені зараз страшно?

— Кать… — дивлюся їй в очі. — Він тобі подобається?

Вона знизує плечима.

— Ну… він симпатичний. Дуже навіть.

Я кліпаю очима, а потім з’являється нервова усмішка.

— Чудово. Забирай собі.

Катя фиркає.

— Він закоханий у тебе, як пес у свого господаря. Я в прольоті.

Я здивовано зиркаю на неї. Не думала, що вона взагалі дивиться на Русю в такому ключі.

— То нехай на тебе переключиться, — щиро кажу.

Катя цокає язиком.

— Не кажи дурниць. І наліво звертай, — відсуває мене трохи. — У супермаркет зайдемо.

Видихаю, але слухняно йду. Куплю собі морозиво і складу їй компанію. Іноді краще погодитися, ніж довго сперечатися.

Підходимо до дверей — і я завмираю, ніби вросла в асфальт.

Руслан.

У метрі від мене, п’є воду і, помітивши нас, опускає пляшку, ледь не обливаючись.

Очі червоні, втомлені, руки тремтять, і кришку закрутити в нього не виходить.

Двері відчиняються — і він робить два великі кроки вперед. А в мене серце підскакує до горла. Я сильніше вчіплююся в руку Каті, ніби це якось може мене врятувати.

— Юлю, — нервово каже Руслан, стискаючи кришку в руці, так і не закрутивши її. — Я… пробач мені, будь ласка. Я не хотів тебе образити. Чесно.

Його погляд метається по моєму обличчю.

— Я був під… — запинається. — Мені справді дуже шкода. Розумію, що налякав тебе. Але… я не хотів, — знову повторює те саме.

Роблю вдих, розуміючи, що весь цей час не дихала. У скронях пульсує, і нудота знову підступає.

— Русю, — строго каже Катя. — Ти б думав, що робиш, і п’яним не ліз до Юлі!

— Я був не п’яний, — відповідає він.

— Та що ти? — Катя робить маленький крок до нього, адже я все ще тримаюся за її руку. — Значить, ти тверезим її образив? Це ще гірше.

Він ковзає очима по мені, потім по Каті.

— Катюх, не лізь. Добре? — трохи роздратовано.

Катя невдоволено фиркає.

— Ми поспішаємо, — упирається рукою йому в груди й відштовхує. — Не перегороджуй дорогу. І йди додому відходити після похмілля.

Тягне мене за собою, але Руслан хапає мене за руку.

— Юль, будь ласка, давай поговоримо, — вдивляється мені в очі з надією. — Обіцяю — більше такого не повториться.

Тягну руку до себе, і він неохоче відпускає.

— Я не хочу з тобою говорити, Руслане. Їдь додому.

Він дивиться на мене з таким жалем, що десь у душі щось стискається. Але це не скасовує того, що він зробив.

— Мені дуже шкода, — тихо каже. — Так вийшло… Усе складно. Але повір, такого більше не буде.

Я знизую плечима.

— Я все тобі сказала. Бувай.

Роблю кроки в бік магазину, а за спиною:

— Юль, будь ласка…

Але я не обертаюся, а швидко заходжу до магазину.

Вже не має значення все, що він говорить. Вчинки гучніші за слова. І вони в нього лякаючі.